Ті, що повертаються з війни

Сьомий рік Україна захищає свою територіальну цілісність. За даними Міністерства у справах ветеранів, станом на 2019 рік в Україні було майже 340 тиcяч учасників бойових дій. Частина з них і далі лишаються на передовій, інша частина — ветерани, які повернулись у мирне життя й натрапили тут на низку проблем: від власного небажання приймати нових себе до конфліктів у родинах та складної реінтеграції в соціумі.

За інформацією «Без броні» — проєкту з психологічної реабілітації та соціальної адаптації ветеранів, — лише 14 % учасників бойових дій в Україні звертаються по допомогу до психологів. Для порівняння: наприклад, у США до спеціалістів ідуть близько 40 % ветеранів.

Чому українські ветерани уникають допомоги фахівців, чому тих, хто переборює себе та йде до медиків, стигматизує суспільство, з якими ще проблемами, окрім психологічних, стикаються колишні військові і як можна вплинути на ситуацію — досліджуємо у спецпроєкті з Програмою ООН із відновлення та розбудови миру.

Заперечення

«Уже пів року я регулярно вживаю антидепресанти й нормалізатори настрою. Не те щоб мене так пригнічувала суспільно-політична ситуація в Україні, але і це теж. Однак передусім я довго забивав на себе і свої справжні потреби та мрії. Інтенсивність задач і ухвалення рішень, яких потребував бізнес у перший рік, брак досвіду ефективного делегування, перевтома, брак відпочинку, музики, спорту і всього, що робить життя повноцінним, стали поглинати мене з величезною швидкістю. Розвинулася депресія, і психотерапевтичні інструменти уже не давали ефекту. Що вам сказати про відчуття «я — пацієнт психіатра»? Хіба лише те, що в мене навіть не було сил проходити п’ять стадій прийняття. У мене іноді навіть сил говорити не було», — таким дописом у Facebook нещодавно зобразив свій стан 30-річний ветеран Роман Набожняк.

Відомий у ветеранській тусівці, з вигляду успішний, завжди усміхнений Роман разом із дружиною та бізнес-партнеркою Юлією Кочетовою-Набожняк декілька років тому запустив у Києві власний бізнес. Спершу пара виготовляла шоколадний десерт брауні, щоб продавати його у кафе інших рестораторів, а згодом відкрила на Подолі власну браунарню — світлу кав’ярню з різними смаками брауні та запашною кавою. Із початком пандемії коронавірусу підприємці організували доставку десертів та розширили асортимент готової суміші для приготування десерту. Роман чимало писав про бізнес на карантині й видавався цілком задоволеною людиною, тож його зізнання про психіатра стало для багатьох несподіванкою.

Порахувати, якій кількості ветеранів необхідна психологічна допомога після повернення додому, спеціалісти не беруться. За словами психотерапевтки Тетяни Конрад, яка практикує вже 22 роки, а від початку подій на Донбасі працює саме з воєнною травмою, після демобілізації всі бійці мали би проходити психологічний скринінг, який би дозволяв зрозуміти, чи потрібна їм фахова допомога.

— Я, — каже Конрад, — проти узагальнень і бажання підвести ветеранів під якусь промовисту цифру. Але скажу, що світ тих, хто пройшов війну, стає чорно-білим. І, щоб знову зробити його кольоровим, потрібен час. Комусь психологічна допомога може знадобитись одразу, комусь — за кілька місяців, а може, й років. Для одних достатньо просто порозумітися з рідними, іншим слід пройти медикаментозне лікування.

На думку експертки, ветерани часто не готові приймати психологічну допомогу, бо вважають, що не потребують її. Так відбувається найперше через культурні особливості, коли суспільство помилково стверджує, що той, хто звернувся по психологічну допомогу, є «слабаком». 

Ефект заперечення психологи також називають стигматизацією допомоги. Кажуть, вона є у більшості людей, які врешті знайшли в собі сили прийти до терапевта.

Навесні 2017 року я сама побачила, яким є страх здатися слабкою людиною і небажання приймати допомогу зовні. Пам’ятаю, як гамселила кулаками по зачинених дверях — із кожним ударом руки пекли, наче на них висипали гаряче вугілля. А я била ще дужче й кричала: «Тільки не зроби нічого з собою! Впусти! Благаю! Відкрий!».

У квартирі, куди так хотіла пробитися, мешкала ветеранка і санінструкторка із позивним Лютик. На той час минуло майже два роки відтоді, як вона втратила на передовій обидві ноги й око.

За декілька годин до мого візиту Лютик писала побратимам у соцмережах, що роздумує про смерть. Без причини кляла знайомих та своє життя, а потім різко зникла з мережі й вимкнула телефон. Ветерани, яких щойно проклинала, забили на сполох. Я була найближче до її будинку і, щойно змогла, приїхала.

Коли ж крики та вмовляння не дали результату, один із поліцейських під квартирою санінструкторки голосно констатував: «Що ж, доведеться вибивати двері». Це подіяло:

— Доброго дня. Що сталося?

— Пані, ваша знайома звернулася. Переживає. Каже, у вас може бути щось не так. Усе в порядку?

— Так, усе гаразд. А цю дівчину я бачу вперше в житті, — скаже Лютик, попри те, що ми давно знайомі.

Ветеранка голосно клацне дверима, поліцейські попросять мене двічі розписатися в документах і поїдуть, а увечері спільні знайомі ветерани напишуть: «Не ображайся. Вона просто не хоче бути слабкою. А ще не кожен готовий приймати поміч від тих, хто не пройшов війну».

Волонтерка центрального військового шпиталю в Києві Марина Соколова бачила, як за час бойових дій сотні поранених відмовлялися від психологічної допомоги тільки тому, що її пропонували ті, хто не бачив боїв та не мав великого досвіду роботи із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Дівчина не докоряє за це ветеранам та військовим — каже, на початках пороги лікарняних палат оббивали десятки молодих психологів, які банально не знали, як краще працювати з ПТСР.

— У 2014-2015 роках у столичному шпиталі, окрім іншого, проходили практику молоді спеціалісти. Як правило, це були дівчата, перед якими старшим чоловікам важко було розкриватися. Мені здається, що військові навіть хотіли вберегти психологинь: не хотіли травмувати їх розповідями про смерть і пекло боїв. Так часом буває й досі.

Військові можуть прямо запитати, чи має психолог досвід роботи із посттравматичним стресовим розладом, і йдуть на контакт тільки тоді, коли почують ствердну відповідь. Думаю, це можна зрозуміти — якщо ми й готові виливати душу, то тільки тим, хто говорить із нами однією мовою.

Торг

Питання психологічної реабілітації колишніх військових є настільки делікатним та особливим, що більшість учасників бойових дій погоджуються працювати винятково з такими ж ветеранами, як самі. І в цьому, як в один голос заявляють психологи, немає нічого поганого.

За словами Тетяни Конрад, чимало бійців, повернувшись додому, відчувають у собі силу допомагати побратимам і йдуть учитися на психологів. Після навчання працюють у шпиталях, центрах реабілітації, на групових та індивідуальних сеансах терапії. Як показує практика, у таких групах екс-військові розкриваються набагато швидше та охочіше, ніж зі звичайними спеціалістами.

Організації, де ветерани можуть відновлювати рівновагу під наглядом побратимів, є у кількох регіонах. 2018 року на Луганщині відкрився Центр відновлювального лікування та реабілітації ветеранів війни, де працюють місцеві учасники бойових дій. А в Запорізькій області кілька років тому діяв волонтерський проєкт «Коло побратимів», метою якого було створення кола підтримки ветеранами одне одного без залучення зовнішніх спеціалістів. На заняттях психологи найперше пояснювали колишнім військовим, що відбувається з їхнім мозком та психікою, коли вони знайоходяться на лінії зіткнення, та вчили їх приймати власну слабкість. А ще у «Колі побратимів» працювали з родинами ветеранів. Урешті вдалося підготувати з десяток учасників бойових дій, готових бути терапевтами для таких, як самі.

Але психологи-бойові ветерани, на жаль, є далеко не у всіх областях. На сьомому році збройного конфлікту держава із сотнями тисяч ветеранів так і не вибудувала дієвої системи державної психологічної реабілітації. Проблема тут, як вважають експерти, навіть не в кількості коштів, виділених державою (640,5 грн за добу в реабілітаційному центрі та 229,5 грн за годину індивідуальних послуг психотерапевта), а в самому підході до реабілітації. Сьогодні, щоб після звільнення з армії отримати безкоштовну психологічну допомогу від держави, ветерани мають самотужки звернутись у районні органи соцзахисту. Проте далеко не всі на це здатні — заважає стигматизація допомоги та страх суспільного осуду.

За даними Міністерства у справах ветеранів, кожен учасник бойових дій може отримати безкоштовну психологічну реабілітацію не частіше ніж раз на рік. При цьому тривалість курсу психологічної підтримки на стаціонарі не може перевищувати 18 днів. І така обмеженість у часі також є чималою проблемою для ветеранів.

Щоб мати можливість підтримувати своїх незалежно від держбюджету й календарного року, волонтери й колишні учасники боїв власним коштом будують військові центри реабілітації. У селі Лішні на Тернопільщині на честь загиблих військових благодійники спорудили місце сили для живих — каплицю-пантеон. Поруч екс-боєць 44-ої окремої артилерійської бригади Андрій Біндас планує відкрити центр реабілітації.

Тим часом на Вінниччині військові — як теперішні, так і ветерани — власним коштом будують реабілітаційний центр. Бійці 59-ої окремої мотопіхотної бригади та їхні побратими облаштовують на березі річки поблизу Гайсина зону відпочинку. Тут будуть альтанки, свій пірс, місце для риболовлі, зона барбекю і, головне, можливість приїхати будь-коли й перезавантажитись.

Депресія

Поки одні ветерани, шукаючи себе у мирному житті, знаходять підтримку принаймні серед близьких та побратимів, інші, навпаки, неочікувано стикаються з неприйняттям свого ПТСР просто вдома.

29-річний ровесник Незалежності, спортсмен та улюбленець дівчат Олександр служив у житомирській 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. У 2014-му в боях за Маячку, Лисичанськ, Степанівку, Маринівку, Ямпіль і ще з десяток населених пунктів Донбасу хлопець бачив те, чого ніколи в житті волів би не бачити: обгорілі тіла побратимів, підлість із боку своїх, кров та бруд. Сашко дивом уникнув фізичних поранень, але отримав на фронті чимало психологічних травм. Із наслідком однієї з них, панічними атаками, бореться й досі.

— Найгірше те, — каже, наминаючи поруч зі мною пломбір у шоколаді, — що ти не можеш контролювати цю дикість. Панічна атака може статися в метро, на побаченні, за обідом із родичами. Власне, у мене все й почалося з обіду. Якось ми сиділи всією родиною за величезним столом. Класно було — тепло так, по-домашньому. А потім раз — і у мене вилітає з грудей серце: раптом зловив себе на думці, що загиблі пацани не зможуть так само сидіти з родинами, і від того усвідомлення мене накрило. Вискочив з-за столу. Забіг у ванну, і мною трясло там хвилин 15, поки не відпустило. Коли вийшов у коридор, батько сказав: «Ти ж дорослий мужик, візьми себе негайно в руки».

Загалом стосунки Сашка з татом ніколи не були по-справжньому дружніми. Але відколи хлопець став військовим, напруга між ними зросла. Батькові здавалося, що син перебільшує. Або ж просто намагався  підтримати його таким чином — своєю звичною суворістю. Замість бажаної підтримки Сашко чув докори на кшталт: «Досить скиглити й закриватись у себе в кімнаті. Подумай краще, де шукатимеш роботу і як будеш повертатися у спорт».

Із колишнім десантником ми пішки спускаємося з Хрещатика на Поділ. Дорогою, перебиваючи галас машин, він емоційно розповідає, як від батькових слів усередині ставало ще гірше, а «мама тільки знизала плечима і, як у дитинстві, під час конфліктів щоразу просто цьомкала в чоло».

— Але, бляха, скажу чесно: я ж теж гордий. Жодного разу не натякнув татові, що очікував трохи іншого. Просто ми люди різних поколінь: він упевнений, що «спасение утопающих — дело рук самих утопающих», а я — ветеран. Хотів іще щось сказати, але хай буде так: я — просто ветеран. Цивільним нас не зрозуміти.

Від першої панічної атаки до звернення по допомогу Сашко тягнув майже чотири роки. За цей час, не без батьківської «підтримки», хлопець почав соромитися своїх різких нападів страху, а ще навчився сублімувати: під час панічних атак сам себе заспокоював та заміщав погане хорошими новинами.

— Наприклад, якщо різко починаю боятися смерті — повторюю собі: «Стоп, тобі ж і 30-ти немає, яка ще смерть?». Або стало зле на вечірці — вмовляю: «Друже, во-во, ти ж серед друзів. Все вогонь, не кисни!». Уже тепер мій терапевт каже, що далеко не всім вдається так контролювати себе, але я не вважаю це перемогою — думаю, якби батько не тиснув, а я б звернувся по допомогу раніше, то зараз би не чухався і не був би схожим на рибу, що розкидає всюди свою луску.

Буквально за місяць після демобілізації у хлопця розвинувся псоріаз — неінфекційне хронічне аутоімунне захворювання шкіри, яке може виникнути на тлі сильного стресу, і, окрім потенційної інвалідності, свербіння й болю, небезпечне тим, що ще більше уможливлює появу неврозів та депресії.

— Коли батько дізнався, що я пішов до психолога, найперше сказав: «І де ти плануєш брати на це гроші? Ми з мамою не будемо оплачувати цю дурню». Коли ж я сказав, що терапевтка побачила мене в лікарні й перша запропонувала безкоштовну допомогу, знітився й відрізав: «Роби як знаєш». Відтоді минуло близько року: не можу констатувати, що стосунки з батьком поліпшилися, але мені самому точно стало значно краще. Я зрозумів, що інколи не потрібно вимагати стовідсоткового розуміння. А якщо ви близька ветеранові людина, просто прийміть, що війна обпікає навіть найсильніших. Не можете допомогти — бодай не нашкодьте.

Гнів

За даними Нацполіції, за роки збройного конфлікту в Україні зросла кількість звернень щодо злочинів, пов’язаних із домашнім насильством. У 2014-му правоохоронці зареєстрували майже 118 тисяч заяв, а у 2019-му було вже 142 тисячі звернень. Поміж них є й заяви від родин ветеранів.

На прохання героїні, чий тепер уже колишній чоловік декілька разів збивав її ледь не до смерті, ми не називаємо її імені. Але в надії, що цей монолог зможе вплинути на родини ветеранів у подібній ситуації, публікуємо його без змін:

«Ми живемо в невеликому містечку на Донеччині, де всі знають одне одного ледь не в обличчя. До 2014-го чоловік був на заробітках за кордоном. Він іще навесні переказав чималу суму грошей і наказав нам із донькою їхати до родичів на захід України. За кілька тижнів подзвонив уже з українського номера й повідомив, що мобілізувався.

У 2014-му військовим давали по тижню відпустки. Чоловік приїздив до нас на кілька днів, і з першого ж візиту я зрозуміла, що він змінюється: став менше говорити, постійно хотів бути на самоті. 

Ми стежили за новинами, бачили, як у села на Львівщині почали привозити труни. Я була вражена, як гроби зустрічали місцеві: завжди на колінах, із лампадками в руках. Загиблих хлопців проводжали не просто селами — цілими районами. І я собі завжди думала: «Боже, хай би який не вернувся — аби тільки живий».

Наприкінці 2015-го ми поїхали назад у Донецьку область. Роботи, як і раніше, не було. А їхати знову за кордон, щоб виконувати важку фізичну працю, чоловік уже не міг — давалося взнаки множинне осколкове поранення.

От часто кажуть, мовляв, у вас на Донбасі всі тільки й роблять, що п’ють. Насправді це не так. Ані чоловік, ані наші сусіди ніколи не пиячили. Так, на свята могли випити. Не більше.

Без заглядання в чарку і у відносно нормальному настрої чоловік протримався десь до середини 2016 року. Потім прийшов п’яним раз, другий, третій. Я мала невеликий підробіток, він — допомагав знайомому на СТО, та все ніяк не міг зібратися, щоб оформити собі групу інвалідності у зв’язку з пораненням. 

Якось ми вечеряли, а він же знову напідпитку, і я не витримала: «Слухай, — сказала, — може б, ти перестав пиячити і краще б групу собі зробив?». У відповідь полетіли удари. По голові, обличчю, руках. Коли він звалив мене зі стільця — став гамселити в живіт. Тоді, коли він уперше мене побив, я була настільки шокована, що навіть не захищалася. Вже другого разу лупила чоловіка у відповідь — кусалася й навіть вибила йому ногою зуба. Найгірше, що все це відбувалося на очах у доньки. Ми вже два роки розлучені, а вона все ще запитує: «Ви ж не будете битися, коли тато приїде?».

Під час конфліктів мені хотілося просто тікати світ за очі. Нам знайомі розповідали про міжнародні мобільні групи психологічної підтримки на Донеччині, але ні про яку психологічну допомогу я й близько не думала.

У стані «між хитким миром та запеклою війною» прожили десь рік. Ще близько року тривали суди, на яких ми «ділили» неповнолітню дитину і спільно нажите майно. Під час зустрічей при юристах часто сварилися, але вже не гатили одне одного. Тоді ж я раптом подумала, що, може, варто подзвонити кудись, звернутися до фахівців. Просто бачила, як у чоловіка тремтять руки, яким утомленим він виглядає і скільки курить цигарок.

Між думкою та реальним зверненням пройшло кілька місяців. На сеансах терапевт запитував, чи був чоловік агресивним раніше, чи пропонувала я йому допомогу. Вже на третій чи четвертій зустрічі стало ясно, що, скоріше за все, його агресія була спрямована саме на мене і саме через те, якою була моя реакція на його зміни. Я не знала й не хотіла нічого знати про ПТСР. А він не хотів першим розповідати, як безперервно дзвенить у вухах після контузії. Доньку він натомість ніколи не зачіпав.

Ми прожили у шлюбі майже 10 років. Але тепер стали геть чужими людьми. У кожного з нас своє життя, спілкуємося винятково через спільну дитину. Чесно кажучи, не вірю, що ми могли би щось урятувати, але, якби тоді пішли разом до психолога, думаю, можна було б уникнути принаймні взаємного приниження й побоїв».

За словами психологині Тетяни Конрад, повернення в соціум після фронту може супроводжуватись агресією. Експертка порівнює збройний конфлікт із заморожуванням, яке відбувається внаслідок шоку, а повернення до мирного життя називає розморожуванням. За її словами, шлях до цього розмороження межує з агресивною поведінкою, адже ветеранам, як правило, важко реінтегруватися. Щоправда, процес реінтеграції залежить передусім не від самих учасників бойових дій, а від оточення, яке, на жаль, часто не готове їх приймати.

— Соціум, — підкреслює Конрад, — має купу міфів про ветеранів. Так само й ветерани мають купу міфів про соціум. Як наслідок, у житті зустрічаються не ветеран і соціум, а міф і міф. І з оцим сприйняттям одне одного терміново потрібно щось робити.

Проблему повернення ветеранів у соціум волонтери помітили ще на початку збройного конфлікту на східній Україні. Тому з 2015-го небайдужі благодійники з України та закордону організовують для колишніх воїнів численні реабілітаційні центри та заходи. Наприклад, благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine, який базується у США, відкрив в Ірпені, що біля Києва, центр реабілітації ветеранів Next Step Ukraine. Щороку діаспора витрачає на його утримання приблизно 3 млн доларів. У центрі є унікальні тренажери для фізичної реабілітації, а також психологи та психотерапевти. 

Ветеран і волонтер із Житомира Олександр Швецов, який шість років тому втратив у боях на Луганщині ногу, вірить, що найкращою психологічною реабілітацією є подорожі. Кілька років тому він започаткував проєкт Bus of Heroes і тепер із допомогою благодійників возить побратимів Європою — зокрема на відпочинок у Хорватію та Францію.

Є вдалі приклади реабілітації ветеранів і серед державних закладів. «Лісова Поляна», що у Пущі-Водиці під Києвом, приймає учасників бойових дій з усієї країни. Тут із бійцями працюють психологи та застосовують, наприклад, іпотерапію — метод психологічного відновлення, заснований на взаємодії з конями та верховій їзді. 

Прийняття

Ветеран-підприємець Роман Набожняк, який здивував знайомих зізнанням про антидепресанти й відвідування психіатра, насправді зробив для онлайн-спільноти величезну послугу. У коментарях до його посту не тільки екс-військові, а й інші фейсбуківці почали розповідати про свої панічні атаки та власний досвід роботи з психотерапевтом. Публікація розлетілася десятками поширень і сотнями лайків, а сам Набожняк у коментарях написав, що його текст, сподівається, теж допоможе комусь ухвалити важливе рішення.

«Бути здоровим, — підсумував у публікації ветеран, — важливо. Щоб робити те, що ви задумали, протистояти щоденним стресам (не забувайте, що ви живете у чудовій країні), бути продуктивними й відчувати, що потрібні. Не знаю, чи вдалося б нам пережити коронакризу, якби я входив у неї в тому стані, що був у мене до початку лікування. Не знаю, чи повернувся б я до занять вокалом, до регулярних пробіжок, до щоденних занять музикою не заради цифр і результатів, а заради себе. Я знаю, що життя дуже крихке і щодня можуть траплятися сотні різноманітних способів його закінчення — про ці способи ми навіть не підозрюємо і часом не можемо на них вплинути. То чому б не зберегти життя в той момент, коли ми можемо вплинути на нього, попіклуватися й жити далі?».

Цим текстом ми розпочинаємо серію публікацій про українських ветеранів. У наступних матеріалах розповімо про те, як колишнім військовим заважають жити залежності і як вони їх долають, про те, якою є найкраща форма реінтеграції екскомбатантів, і про те, як ветерани об’єднуються, щоб рятувати одне одного.

Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення і розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки або рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.

Гаряча лінія цілодобової психологічної допомоги для ветеранів Lifeline Ukraine: 7333 (усі дзвінки безкоштовні).