Терни і зорі

Багатопрофільний ліцей став першою школою з українською мовою навчання в Сєверодонецьку. Його історія показує, як можна зробити українську престижною, збудувавши спершу репутацію інституції. Престиж мови з’явиться тоді сам собою. 

Десь під час Помаранчевої революції класна керівничка прочитала нам на уроці один текст. Це була громадянсько-лірична проза, з якої я запам’ятала один рядок: «Я не відмінюю “пальто” й “кіно”, і три найважливіші слова сказав російською». Сєверодонецьк тоді опинився в центрі медійної уваги як місце сепаратистського з’їзду. На уроках ми не обговорювали політичних подій, але певна напруга в ліцейських кабінетах усе ж була. 

Не пригадую, з якого саме приводу нам зачитали цей текст. Моя пам’ять за 15 років стерла і його, і ім’я автора, який не відмінював «пальто» й «кіно». Точніше – пам’ять стерла це майже повністю, зберігши, окрім того рядка, ще й завершальні слова тексту: «я українець». І от сьогодні, коли сідаю писати про формування українськомовної освіти на сході України, цей почутий в 11 класі рядок спливає з глибини свідомості і світиться там неоновими літерами. 

В Google за цим запитом натрапляю на море, цілий океан результатів, і всі — без авторства. Хтось розповідає, що цей текст написали в Могилянці, хтось робив на його основі свої версії. Виглядає, що тоді, у 2004-му, для багатьох ці три абзаци стали якоюсь мантрою українця-громадянина, а не українця суто за етнічністю. Патріотичне висловлювання російськомовного громадянина України епохи до 2014 року, коли знання слів українського гімну часто означало лише старанність на уроці правознавства. 

«Я не перепливав Дніпро і не вмію танцювати гопак. На моєму столі не лежить “Кобзар”, а на стіні не висять рушники. Моя кров червона, а не жовто-блакитна», — читаю далі цей текст.

І розумію, що вчителька української мови в українськомовній школі прийшла на класну годину з цим текстом, бо авторові вдалося сказати щось близьке їй, близьке багатьом українцям зі сходу України, багатьом російськомовним українцям.

Ривок

У середині 1990-х в Україні реформували освіту. Відкривали навчальні заклади нового типу, школи для обдарованих дітей: ліцеї, колегіуми, гімназії. Це нове віяння доходить і до Сєверодонецька. Міський відділ освіти збирає директорів кількох шкіл: на базі якої відкриємо ліцей? 

Такі школи вже діяли в сусідніх містах. А Сєверодонецьк не може відставати. Такий настрій тамтешніх людей: в нас має бути все найкраще в області, а якщо досі немає, то робимо вже. Директорка сильної в математиці школи № 16, що мала єдиний у місті кабінет інформатики, радиться з колегами. Вирішують: робімо в нас.

Відкривають Сєверодонецький багатопрофільний ліцей грандіозно — в концертній залі міського музичного училища на 500 місць. Зал переповнений. «Стояла величезна колона машин батьків, що приїхали подивитися», — згадувала за десять років після того перша директорка ліцею Валентина Білаш. Молода вчителька української мови та літератури перед урочистим відкриттям написала на шматку шпалери вісім рядків тексту, які б укладалися на мотив Gaudeamus, — майбутній гімн ліцею.

Ліцей відкривають 1997 року. СРСР не існує якихось шість років. Це навіть менше, ніж зараз минуло від Майдану, анексії Криму й початку війни. Можливо, спогади про комсомольський порив, якісь стаханівські зразки колективної праці змушують команду нового закладу викладатись на повну. Або навпаки — їх підганяє ідея будівництва держави.

Хай там як, учителі працюють «як Папи Карли», каже завуч Раїса Васильєва. 

Цей моторчик і натхнення передається і дітям, і батькам. Всі вони ніби будують щось разом, щось більше за них самих. Бабуся однієї з учениць дарує новому закладу двометровий вишитий хрестиком гобелен. У пошуках тканини на форму один із батьків їде аж у Вінницю. Там виготовляли тканину для шкільної форми, а купити її в Сєверодонецьку чи замовити тоді не було змоги.

Біг

Валентина Білаш на момент відкриття ліцею мала 57 років і віддавала роботі весь час. Не мала чоловіка, не мала дітей. Жила з сестрою. Про неї кажуть цю гучну й водночас надто загальну фразу — серце віддала дітям.

Але, може, й справді віддала. Я замислююся, чим це було для неї: амбітним передпенсійним стартапом? Шансом звільнитися від обмежень школи? На початку 2000-х вона носила строгий костюм і блузки з гострими, виразними, якимись «цілеспрямованими» комірами під чорний піджак — вдягалася строго, щоб бути зразком для ліцеїстів. Мала світле, накручене на бігуді волосся. В середині нульових пішла з директорської посади. Навесні 2020-го пішла з життя.

Сьогодні я сиджу в кабінеті другої директорки ліцею Олени Скурідіної, між двома стінами, всуціль вкритими дипломами. І слухаю, як перша директорка набирала собі педагогічний колектив зі словами: «Працювати буде важко, але цікаво». 

Можливо, саме ця жінка й задала колективу темп, про який Раїса Заїка, що на момент відкриття очолювала хімічний факультет Сєверодонецького технологічного інституту і була однією з ініціаторок створення ліцею, каже: «Вони там усі рóботи». Каже схвально. У випускниках ліцею вона бачила потенційних студентів для свого інституту і майбутніх інженерів для місцевих підприємств. Їй хотілося, щоб найздібніша молодь лишалася в місті. 

У ліцеї навчалися з 8-го до 11 класу, і до 2014 року він приймав учнів за іспитами. Але як переконати семикласників та їхніх батьків перейти в новий заклад? Для цього педагоги йдуть по школах міста. Розповідають учням, що ліцей — це їхній шанс, це крок уперед, це краще за школу. Школи спершу дивляться на це крізь пальці, але згодом розуміють: їхні найкращі учні підуть від них. І закривають двері для цих «рекламних агентів». Тоді ліцей має вигадати щось інше — і створює кілька міських учнівських конкурсів. І постійно: олімпіади, перемоги, медалісти, олімпіади. 

— Треба було пупок на маківці зав’язувати, щоб діти до нас прийшли. Це дуже хороша мотивація, — каже Олена Скурідіна. — Тому всі працюють, а ліцей гарує.

Новий номер друкованого Reporters— вже у середині грудня

Ідея ліцею як закладу для обдарованих дітей (під обдарованістю передусім мається на увазі здатність до навчання) на кінець 1990-х була новаторською. Школи ще не мали профільного навчання, а тут зробили три профілі з різною кількістю годин: десь більше математики, або хімії, або історії, чи іноземних мов. В перші роки до ліцею набирали класи з 25 відмінниками. «Діти сильніші, і виглядати перед ними треба достойно», — говорить Раїса Заїка про те, що вимоги до вчителів ліцею були жорсткішими за звичні шкільні. На момент відкриття ліцею нинішні 50-річні вчителі мали трохи за 30, були готові багато працювати й бути на крок попереду. 

І вони працювали: тренували математиків, хіміків, істориків, возили їх на олімпіади, сиділи з учнями вечорами, суботами (певний час у ліцеї була шестиденка) й на нульових уроках. При цьому зарплата вищою не була. Вчителька математики Анна Чмирьова згадує, як вона з учнями поїхала в Луганськ на математичний конкурс — і раптом її викликають до директора школи, яка організовувала захід. Перша думка: що ж там діти накоїли? Виявилося, майже вся команда ліцею стала призерами. 

Коли слухаєш ці історії про перемоги, олімпіади, про 13 медалістів у класі, стає лячно. Є в цьому якась танатична сила, щось таке, що не приносить щастя, але що неминуче у твоєму житті. Наче шахтарська праця. І якщо учні за чотири роки могли позбутися пресингу бути найкращими й розслабитися в університетах, то вчителі не могли розслабитися ніколи. 

Перша директорка в 57 років не хотіла зупинитися, хотіла йти, бігти далі. І такий настрій передався й ліцею. 

Міф

Ліцей розрахований на трохи більш як 300 дітей: чотири паралелі по три класи. Це завжди був і є малий світ, але і його в перші роки треба було скріпити якоюсь ідеєю. Що могло поєднати восьмикласників, кожен і кожна з яких були зірками у своїх школах? Педагоги подумали — і створили для них міф. Міф винятковості. 

У перші п’ять-десять років існування ліцею учням розповідали, що вони — еліта. Еліта міста чи навіть України. Ці слова про еліту м’яко осідали в наших головах, як сніжинки. Сьогодні вже навіть ліцейські педагоги визнають, що передали куті меду, не повторюють цього учням. Але, до їхньої честі, варто сказати, що ця «елітарність» формувалася не за фінансовим, а таки за інтелектуальним показником. Тут навчалися діти з різних — і заможних, і бідних — сімей. 

Можливо, цей міф винятковості був потрібен, щоб вселити в дітей відчуття всемогутності, щоб вони не бачили перешкод і потім, усе життя.

Хай там як, але це спрацювало, й навіть самі педагоги потрапили під вплив цього міфу про інакшість. І раділи, що їхні учні вирізняються в місті, що їхнє місце роботи інакше, не схоже на інші двадцять шкіл міста. 

У перший рік навчання педагоги вирішили, що самі ж ліцеїсти створять символіку закладу. Так створили герб, що символізував три профілі: в основі була книжка з формулами, а по боках «географія» та «біологія». І патетичне гасло — Per aspera ad astra — крізь терни до зірок. Воно й досі, вже 24-й рік, висить на вході до ліцею. 

Були свої ритуали. Обов’язковий — ритуал ініціації, або ж посвята в ліцеїсти. Пригадую такий образ: сонце заливає актову залу, учні сидять у чорних, зелених і бордових піджаках. Один клас устає зі своїх місць, вмикається мінусівка «Океану Ельзи», й учні співають: «Але для тебе, рідний ліцей, зможу я все». 

Винятковість формувалася й завдяки імені: не школярі, а ліцеїсти, і завдяки ліцейському самоврядуванню: від виборів лідерів класів та ліцею до прибирання кабінетів і конкуренції між класами за звання найкращого. Щось тут було і від радянської методики, а щось — від цілком капіталістичної. Концепція лідерства на той час вважалася чимось абсолютно позитивним.

Відчути себе винятковими давала змогу й форма. Її вже скасували, тож завучі з ностальгією згадують, як гордо вели кудись на міський захід свій клас в однакових піджаках. Але деколи форма була й елементом гри, який додавав трохи перцю в життя. Одна із завучів, бувало, стояла на вході й перевіряла, хто в чому прийшов. Якщо вигляд не відповідав ліцейській нормі, відсилала додому перевдягатися. 

А якось у туалеті вона власноруч відмивала помаду з обличчя десятикласниці. Жахлива картинка, але в тому малому світі пробачали навіть таке. Як стверджує та десятикласниця сьогодні, вона ніколи не тримала образи через ту історію з помадою. 

Умова

Відчуття особливого навчального закладу давала й мова. Ліцей був першим у місті навчальним закладом із повністю української мовою викладання. Перший, треба розуміти, за часів незалежної України. Колись, іще за раннього СРСР, у місті були українські школи, але пізніша радянська русифікація це зупинила; lingua franca в місті довгі роки була і є російська. За рік після відкриття ліцею в місті з’явилися й інші українськомовні школи: гімназія, колегіум Києво-Могилянської академії. 

Пишучи про першу таку школу, є спокуса розповісти про самовіддану боротьбу за українську освіту в місті. Але пам’ять нині живих людей, причетних до створення ліцею, такої історії не зберегла. А зберегла історію про поступову, помірковану українізацію. І в цьому сенсі Сєверодонецьк мало відрізняється від решти України: радикальні перетворення — не наш сильний бік. 

1997 року, коли ліцей відкрився, він не став миттєво українським. Роздивляюся «сімейний фотоальбом» — світлини всіх ліцейських випусків на стіні — і зауважую: написи на фото перших випусків робили ще російською. 

Українська — це була вимога, до якої всі поставилися з розумінням, каже Олена Скурідіна, викладачка російської мови й теперішня директорка ліцею. Українська мова прийшла у практику викладання поступово. Відділ освіти з 1996 року очолював Борис Мохонько, він і займався відкриттям цих навчальних закладів нового типу. Попри те, що майже все життя прожив у Сєверодонецьку, він і далі говорить із легким акцентом його рідної сільської півночі Луганщини. Каже, що законом його роботи було таке: «Своєї мови не цурайтесь, чужої мови не топчіть». І друге — не ламати через коліно. Тобто українізували освіту, але поволі. Процесу допомагав тодішній мер Володимир Грицишин, що був близький до товариства «Просвіта». 

За словами Мохонька, вони «пішли правильним шляхом» — поступовим. І, мабуть, спрацювало. Вчительки могли мати різні погляди на це 20 років тому, але сьогодні всі як одна згадують перехід на українську як такий, що не викликав у них запитань. 

— Нам одразу поставили умову: або українською мовою, або немає ліцею, — згадує Ганна Чмирьова, вчителька математики. — Діти допомагали. Для них узагалі проблеми немає, якою мовою спілкуватися. 

Ганна Іванівна припускає: може, фізикам важче.

— Ми ж усі вивчали українську, — каже вчителька фізики Лідія Олійник. — Де не вистачало вчителю українського слова — говорила російською або діти підказували. А з часом з’явилися підручники українською.

Лідія Федорівна припускає: може, хімікам важче.

— Дуже важко, — зізнається вчителька хімії Раїса Васильєва. Вона приїхала в УРСР з Оренбурга. Української, звісно ж, у школі не вивчала. — Але директорка проводила для нас курси. Після роботи ми вчилися говорити й писати українською. 

Це не означає, що вчителі стали щебетати українською. З термінами простіше, але багатьом і досі складно з вимовою. Українська для більшості тут лишається мовою роботи, мова побуту — російська. Тож мова уроків одна, мова перерви інша. Можливо, це і є той баланс, який дозволяв навчатися в ліцеї дітям і патріотично налаштованих родин, і тих, які не мали наміру ставати частиною української культури. Мала значення добра освіта для дитини.

Створили престиж школи, а за ним без примусу підтягнулася й мова. 

Зі свого навчання в ліцеї в середині нульових я не пригадую особливого патріотичного виховання. Більше уваги звертали на розвиток особистості. Пам’ятаю, для прикладу, круглий стіл на тему творів «Фауст» Ґете і «Майстер і Маргарита» Булгакова, де обговорювали добро і зло. Пам’ятаю, як викладачка предмету «Людина і світ» під час уроку бігла в бібліотеку по словник, коли учні знайшли в підручнику невідоме слово «парадигма». 

Автор 

Десь під час Помаранчевої революції класна керівничка прочитала своєму 11 класу один текст. В ньому кожен із трьох абзаців закінчувався словами «Я — українець», але щоразу з іншим знаком: спершу знак питання, далі крапка, а наприкінці — знак оклику. 

Автор писав про вулички Львова й харківські проспекти, про діловитий Донецьк і легендарну Полтаву. За десять років до війни писав: «Я не вірю патріотам на трибунах, але вірю патріотам в окопах». 

— Там є рядок про те, що я довіряю горам: вони тримають страховку. Я тоді альпінізмом займався, — згадує Костя Перцовський. Саме він і написав цей текст. Ми говоримо по месенджеру, в нього у Нью-Йорку пізній ранок, в Сєверодонецьку вечір. Костя не пам’ятає тексту дослівно, але в мене він є перед очима, і мені подобаються ці рядки: «Я вірю в цю країну: я довіряю цьому повітрю — воно тримає купол, цим горам — вони тримають страховку, цим людям — вони дотримують слова». 

Костянтин навчався в ліцеї всього один, перший рік його існування. Потім перевівся до Києва, далі — факультет кібернетики КНУ. Сьогодні він директор зі стратегії і трансформацій у Samsung Electronics America. Досі підтримує взаємини з деякими вчителями з ліцею. Каже, запам’ятав звідти атмосферу середовища людей, які прагнуть чогось досягти. 

Він написав цей текст на початку 2004-го. Тоді агенція Saatchi & Saatchi проводила конкурс на тему «Я — українець». На той час Костя був студентом і підробляв тим, що розвозив букети квітів по Україні. Написав російською. 

— Пам’ятаю, почав писати це в Харкові на вокзалі, коли чекав на потяг. А дописував уже в Києві. Тоді мій брат саме планував їхати навчатися за кордон, і там була присвята: «братику, чтоб он остался». Цікаво, що він таки поїхав за кордон, працював в Америці й Сингапурі, але нещодавно повернувся в Україну. 

Помаранчева революція запам’яталася Кості, серед іншого, ніччю в Печерському райвідділку. Альпініст, він тоді переліз паркан навколо Кабміну, щоб перевірити чутки про присутність там російського ОМОНу. Ми трохи говоримо про наступний Майдан, коли росіяни вже точно були в Києві. 

— Для мене природно було написати це російською. Мені здається, всі дальші події довели, що люди можуть бути патріотичними, якою б мовою не спілкувалися, хоч російська пропаганда намагалася нас розділити. А ліцей — ліцей вчив і далі вчить думати. 

Цей репотаж був написаний для першого номера друкованого журналу Reporters. Долучайтеся до Спільноти The Ukrainians— підтримуйте незалежну українську журналістику та отримуйте свій примірник журналу.