Тебе більше ніхто не злякає

Цей текст завершує спільний проєкт Українського ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародного благодійного фонду ІЗОЛЯЦІЯ. «Я тут — за тебе» — це серія есеїв українських письменниць, які поруч з нинішнім контекстом війни описують емоції й почуття українок, що змагаються за наше майбутнє. Ця боротьба може бути непублічною й непомітною, а може мати значно більше за медійний фасад. Вибір на користь майбутнього з увагою до минулого чутливо показує література, а голоси авторок запрошують стати гостями в історіях жінок з усієї країни.

Нормальний пульс у собак — 70-180 ударів за хвилину. Рівне серцебиття істоти, яку знаєш, любиш, із якою ви взаємовіддані принаймні в межах цього життя (а далі вже хто як вірить), до якої тулишся, в яку вслухаєшся долонею чи всім тілом, має доведений заспокійливий вплив на психіку обох. Собаки й людини. 

Страх і стрес «розганяють» серце. Змушують його переганяти самого себе. Тікати від того, від чого втекти неможливо. Наприклад, від війни. Від себе у війні. Від снарядів і ракет, коли вони летять у твоє місто, а ти у вольєрі, чи на вулиці, чи вдома (але без господарів, бо ті таки змогли вирватися, бо в них більше можливостей, бо про тебе, здається, можна просто забути) і не маєш змоги покликати на допомогу, врятуватися, сказати, що тобі страшно аж до мотороші. Адже не маєш голосу. Словесного. Маєш натомість крихке тіло і зболену мову, яку чують лише люди з тонким серцем. Готові слухати. Готові підхоплювати й витягати назад у життя.

Дванадцятого липня росіяни, встановивши для певності свою артилерію на території Запорізької АЕС, почали обстрілювати прилеглі міста й села. Постійно і прицільно. Не даючи передиху і не дуже розбираючись, куди саме влучають. Зрештою, їм це абсолютно байдуже. Були б снаряди, ракети, дрони (потрібне додати) — а цілі завжди знайдуться.

Так на моїй внутрішній мапі з’явився Нікополь, друге за чисельністю населення місто в Січеславській області. Доти я знала про нього хіба те, що поблизу річки Лапінки можна почути, як співає пісок. Це унікальне природне явище, властиве переважно для пустель. І для цього куточка України. Після дощу поверхня піску злипається у своєрідну кірку, й вітер або кроки, порушуючи її, створюють специфічний звук, що нагадує шурхотіння проколотого велосипедного колеса. Мені хотілося поїхати туди якось, послухати, підібрати для цього звуку власне означення. Тепер там «співає» хіба що зброя.

Не пригадую, як і де саме натрапила на інформацію про притулок для тварин «Шанс на життя», створений 2017 року на базі нікопольського стерилізаційного центру. Мій мозок схильний до таких «блекаутів» після 24 лютого. Можливо, то був мимобіжний рядок про обстріли тамтешньої громади, про людей і тварин, які потерпіли при цьому. Можливо, цю інформацію поширили у якійсь із «собачих» груп, на які я підписана, відколи в нас у родині з’явилися пси. Хай там як, я зайшла на фейсбук-сторінку притулку — і пропала. Без перебільшення. Руді, білі, кучеряві — врятовані мордахи з промовистими очима. Історії Сахарка, Рафінада, Малюка, Мокко, Белли, Емми, Азазельки, Юппі, Багіри — їхні поневіряння, порятунок, лікування і спроби прилаштувати в сім’ю, написані з такою ніжністю або злістю, що аж заходиться серце. Історії про осколкові поранення, розітнуті кулями і дротами боки, вуха, покалічені щелепи, розтрощені кінцівки, падіння в люки, які люди перестали закривати, бо, буцімто, не до того. Про дістаних із-під завалів, знятих із повідка, на якому тварина мала просто повіситися, впавши від знесилення. Про 15-кілограмового алабая (здоровецього насправді пса), якого вдарили по голові й лишили помирати в канаві, а він, чи то пак вона, Алекса, взяла і вижила, і виповзла на світ Божий, і, на своє щастя, потрапила в добрі Оленині руки, і вже починає поволі їсти, набирати вагу, згадувати, як воно — бути собакою, про котру дбають, а не ходячим скелетом. Про стареньких, які щасливо відлітали на свою райдугу, і отруєних, які помирали в муках. Про підроблені ліки, хазяйський недогляд, покинутість. Про страшне «заберіть мого собаку, ви ж притулок, ви мусите, я потім по неї повернусь»… Такі історії, які я ледве могла прочитати не задихаючись. А вона, моя дивовижна Олена, засновниця й керівниця притулку, багатодітна «собача мама», має справу щоденно й щоночно, без перерв і вихідних, без попусків собі й іншим, практично одноосібно, ось уже понад п’ять років. І під обстрілами теж. Бо не збирається покидати своїх чотирилапих і свій рідний Нікополь — місце болю і сили.

16 серпня я прочитала на сторінці притулку майже дослівно ось це: «Я забирала тварин, яких евакуювали із зони бойових дій з-під Харкова, з Донецької області. Тепер моє рідне місто Нікополь — теж зона бойових дій. Тепер допомога, ні — порятунок! — потрібні моїм діткам! Шукаю можливостей хоча б для часткової евакуації жителів притулку та звертаюся до Січеславщини, до всієї України, до Європи. Прихистіть моїх тварин! У притулку мешкають близько 300 собак, маємо також філію на 100 котиків. Одного прямого влучання снаряду в притулок буде достатньо, щоб більшість із них загинули».

Одного прямого влучання. А скільки снарядів прилітає в це місто за день? А який шанс, що вони якимось дивом оминуть притулок?

Прочитала, виревлась — і наступного дня кілька разів намагалася додзвонитись Олені, щоб запитати, чим іще можу допомогти, окрім як переказати кошти. Бо цього мало, катастрофічно. Бо собаку — вже третього, у звичайній львівській квартирі, ми поки що не можемо собі дозволити. З міркувань здорового глузду. І через те, що, поки триває війна, ніхто насправді не гарантує, що якоїсь миті не доведеться виїжджати і нам.

Врешті вона відповіла на якийсь із моїх дзвінків: «Так, Олена. Так, із “Шансу на життя”. Перепрошую, не можу зараз говорити. Нас знову обстріляли, і у мене на руках помирає собака. Просто зараз… Наберу вас пізніше».

Це вперше я почула її голос. І ніколи, повірте, його не забуду. До найлегшого здригання, до найдрібніших розпачливих і впертих інтонацій людини, яка боролася за життя іншої істоти до останнього. А програвши цю битву — не через власне безсилля, а через російську агресію, через бездушність загарбників, які прийшли на цю землю з метою вбивати, байдуже кого і як, — просто була поруч. І дивилась, як згасає погляд, як поривчасте собаче дихання поволі втихає, поки не зупиняється зовсім. Тримала за морду чи лапу, я впевнена, і шепотіла: «Не бійся, я з тобою, я тут. Іди спокійно. Тебе більше ніхто не злякає і не скривдить».

Так почалося наше знайомство. І лише згодом я дізналася, що Олена не планувала цього: ні притулку, ні того, що увесь її час займатимуть тварини. Історик і правник за фахом, вона мала успішну юридичну практику, дім, родину. Понад те, Олена з дитинства боялася псів, бо колись, іще як була школяркою, на неї налетіла безпритульна зграя і хтось із зайд укусив її. Вже дорослою вона погамувала цей страх, але від собак, про всяк випадок, трималася на безпечній дистанції. Доки одного дня в її житті не стався він. Соломон. Підкинутий у двір кумедний цуцик, зовсім дитятко, якого вона не змогла обійти, залишити напризволяще. Зараз Соломонові вісім. Якби собаки були здатні на вдячність, то цьому біло-рябому псячому мудрецю мали б дякувати, без перебільшення, сотні — за те, що знайшов Людину не лише для себе, а й для всіх них.

Соломон, каже Олена, відкрив для неї світ собак. І виявилося, що вони з нею, як мовиться, однієї крові. Що тварини відчувають, поважають і люблять її так само, як вона їх. Хворі, проблемні, з інвалідністю, скалічені жорстокістю чи байдужістю — даються лікувати, робити перев’язки, привчати до візків, вольєрів, співжиття з іншими. Олена не вчилася всього цього спеціально. Її ведуть уважність, терплячість і безперечна любов. І заїжджена, але від того не менш значуща істина: ми відповідаємо за тих, кого приручили.

І ні, це аж ніяк не красива казка. Оленине повсякдення — це суцільні собаки. В домашньому мініприхистку, в притулку, на вулицях. Це безкінечна мотанина: забрати пораненого з одного місця, оглянути, знайти лікаря, кошти, ліки, завезти, залежно від стану, до клініки чи карантину в «Шансі на життя». Її авто пахне мокрою шерстю, випорожненнями та блювотою. Її сили поглинають безкінечні перемовини й документи про отримання допомоги, перевезення до інших притулків чи за кордон. Листування зі словами вдячності, красиві фото «всиновлених» чергуються з протистоянням людській глупоті, зі спробами переконати горе-господарів або відібрати у них собаку. І ще це постійна, інколи просто нелюдська втома: вигулювати по п’ять партій собак, згодовувати щодня всім до 60 кг корму, ставити крапельниці часом двом-трьом псам одразу, і дехто з них може бути зовсім не лагідним. Це біг на виснаження. Це радісні хвостовиляння і втрати, свої, позірно маленькі на тлі великої війни. Після них так важко оклигати й зібрати себе докупи. Але мусиш, хай там що. Заради «діток». Олена тільки так їх і називає. І відчуває теж саме так. І каже, що ніколи не змогла б купити собаку чи іншу живу істоту, принципово. Бо це все одно що купити дитину. (Рівно на цих словах я гостро відчуваю, що ми з нею теж «однієї крові»). І ні, вона ніколи не мріяла про таке життя. І, можливо, хотіла б усе переграти, бути звичайною мамою своїй доньці. Не сперечатися з чоловіком про чергову позапланову бідосю в їхній квартирі (хоча, треба віддати йому належне, сперечається він дедалі рідше й почав відрізняти Говарда від Джорджа, бо поважає справу життя своєї дружини). Та вона несе свою «валізу без ручки», бо знає, що покинути її просто неможливо.

«Про що ти мрієш?» — запитую Олену в повідомленнях, бо рука не піднімається написати «Як ти?» після чергових обстрілів Нікополя.

«У березні цього року ми мали переїхати з квартири у приватний будинок, облаштований для щасливого і комфортного собачого життя. Я так мріяла про це! Майданчик для вигулу. Окрема кімната з теплою підлогою, лапомийка, власний вихід у двір. Ми все для цього підготували, але… Це якщо про особисті мрії. Для притулку ж мрію про нові вольєри, бо наші вже просто розсипаються. Ну і, звісно, про сім’ї для моїх діток! Дуже хочу, щоб змінився менталітет українців стосовно утримання тварин. Обов’язкова стерилізація, реальна відповідальність за жорстоке поводження — і ми обов’язково до цього прийдемо!».

І, переглядаючи відео, де вона тулить до себе своїх діток, поки над ними летять російські ракети, я їй вірю. Сильно. Як і в те, що за першої ж нагоди поїду до Нікополя, назбиравши цілий багажник корму і всяких смаколиків для підопічних людини, котрої ніколи не бачила, але дуже хочу обійняти. І багато-багато дякувати.

Підтримати притулок «Шанс На Життя»: Приватбанк 4731 2191 2423 8217; Монобанк 5375 4114 0784 0979. Отримувачка Вошун Олена Іванівна

Проєкт «Я тут — за тебе» реалізується Українським ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародним благодійним фондом ІЗОЛЯЦІЯ підтримки The New Democracy Fund у рамках співпраці з Danish Cultural Institute.