Сьогодні восьмий день, відколи тато не на зв’язку

За тиждень до початку війни прочитала воєнний щоденник Астрід Ліндгрен й вирішила писати свій, щоби впорядкувати думки. Попри те, що я чекала цього з першого дня війни, яка почалася 2014-го, попри те, що я завжди чекала, коли вони увійдуть з боку Чернігова, і знала, що робити, усе пішло не так.

28.02.22

«У Чорному й Азовському морях стоять майже всі бойові кораблі Чорноморського флоту РФ. Американські медіа називають нову дату: 24–25 лютого». Це був один із передостанніх абзаців мого щоденника, який я записала десь опівночі 23 лютого. Ще не настав новий день 24 лютого.

Сьогодні п’ятий день війни.

Я намагаюся все зрозуміти, як це було. Ще о другій ночі ми з чоловіком Сергієм курили на кухні. Він повернувся від друга, з яким вже давно хотів посидіти. Ми говорили про вторгнення. Я сказала, що не боюся. Не знаю, чи я справді не боялася. Але ми завжди казали, що ми будемо тут до останнього. Тепер вже я нічого не знаю напевно. Ба більше, тепер я знаю: мати певність у чомусь — велике лихо.

Перед сном я розповіла Сергію історію  лісничого, який садив ліс у степу, — Віктора фон Графа. Цікава історія чоловіка, який здолав степ. Тепер без підказки я ледь можу згадати його ім’я. Так само зникають із пам’яті якісь слова, рядки пісень, назви вулиць.

Десь о пів на сьому у Сергія задзвонив телефон. Я теж підвелася і почала заспокоювати собаку. Ми спали на підлозі біля нього, бо в нього зламана лапа. Сергій не говорив, а лише слухав. В горішній квартирі всі страшно тупали. Я зрозуміла, що сталося. Сергій поклав слухавку і, не обертаючись до мене, почав шукати новини. Я: «Ну скажи вже». Звісно, я знала. «Росія ввела війська на всіх напрямках». З цієї миті моє серце досі розірване.

Я кинулася до телефону й побачила, що батько дзвонив саме тоді, коли все почалося. Я набрала його. Сказав, що вони йдуть через наш кордон із білоруського боку. Він не знає, що робити, бо берці і військовий квиток вдома. До дому ще зо 50 чи й більше кілометрів. Але я забула, де він був. А коли вже бути чеснішою перед самою собою — не знала, бо мало спілкувалася. Я чомусь подумала, що він вдома. Це село на самому кордоні. Попросила його взяти маму, сестер і вивезти їх до мене.  Він сказав, що спробує, але не знає, чи вже встигне. Ми попрощалися. Він сказав, що буде щось робити. Сьогодні вже восьмий день, відколи він не на зв’язку. 

***

Коли він повернувся зі сходу (це був 2016 чи 2017? його так довго не було, я не можу порахувати, скільки він був на війні), я була спокійна. Він живий. Нам пощастило. І от знову. 

Тато належить до ОР-1.  Вчора вночі, коли Зеленський оголосив про призов, багато хто дізнався, що це. Це оперативний резерв першої черги. Це військовослужбовці, які мають бойовий досвід або проходили строкову службу з 2014 року, тобто від вторгнення. Коли тато повернувся з війни, я довго боялася, що його покличуть назад досить скоро. Потім я забула про цей резерв. І  23-го ми дізналися, що от сьогодні-завтра призивають резервістів. Пів дня я не могла додзвонитися батьку. Я вже подумала, що він давно їде автобусом у свою частину в Тернопіль. Але ні, він був на роботі, у нього немає у відрядженні ні телевізора, ні інтернету, тому він нічого не знав. Здається, коли я сказала йому, його голос став важким.

— Алло, тату, ти на роботі?

— Так, а шо таке?

— Там просто оголосили, що резервістів викликають.

— Мобілізація почалася?!

Ось тут його голос став важким. Чому я не подумала, що мій батько не я і не сидить цілий день в новинах по шию, не гортає стрічки соцмереж?

— Ні, ні, тільки резервістів. Протягом цих днів мають дзвонити всім. Медкомісії не буде у тих, хто в останні п’ять років її проходив для служби. Тільки спитають, як почуваєшся.

— Ну так і тоді було. Ніхто нічого не перевіряв. Часу не було.

— Ага. Тату, попередь мене, як виїдеш.

— Звісно.

Хіба могла я створити безглуздішу розмову? Тату, я дуже люблю тебе. І дуже за тебе боюся. Я майже все в тобі не розумію, як і ти в мені. Але це не привід не боятися за твоє життя. Одного разу нам пощастило, я не хочу вдруге жартувати з цим. Але росіяни вже тут. Вже дев’ять років тут.

***

Мені звело шлунок. Боляче, нудить, трусить. Я набрала маму. Мама сказала, що вони вже тут. Десь поруч гатять. Я сказала, що ми можемо її забрати зараз же. Мама сказала, не треба. Вони вже тут. Це відлуння в мені до сьогодні.

Ми з Сергієм сиділи і в паніці, не розуміючи масштабу, почали спихати речі у валізу. Навколо був мій дім і водночас його вже не було. Сотні книг, які я назбирала, десятки рослин. Я перебирала речі, бачила ці плаття, ледь не взяла одне. Боже. Ми запхали наших тварин в авто разом з валізою і стрімко вирушили в бік Києва, на захід.

Під Козельцем ми охолонули. Поговорили і розвернулися. Проблема лишалася з собакою. Його треба було кудись діти. Ми кинулися в бік Мени, в бік наступу, до батьків Сергія, але нас завернули за Черніговом. Там вже підривали міст. Поліцейський, який нас зупинив, мав спокійний голос. Навіть трохи буденний. Він сказав це так, ніби час від часу мости під Снов’янкою підривають. Потім додав, що через це буде сильний затор. Ми розвернулися в місто. Тепер я думаю часто (як і про кожну дрібницю в ланцюжку наших дій) — що він мав на увазі? Що проїхати таки можна було? Що там є якась дорога, на яку всі кинуться через підірваний міст? Тобто ми могли, так, могли? Якби ми залишили там собаку, все було би інакше. Навіть якби ми не виїхали звідти. Але все це треба вже викинути на смітник. Ніякий аналіз не допоможе.

Ми поїхали додому. Дорогою побачили, що черги до магазину біля нас не такі великі, як ми бачили в центрі до банкоматів. Я подумала, що хоч ми й маємо трохи їжі, але того буде недостатньо. Я картала себе, чому ми не зробили запасів. За це мусила відповідати я, бо це я контролюю продукти в домі. Сергій пішов у наш магазин.

На диво, саме там не було великої черги. Він прийшов з трьома пакетами. Я так і не знаю, що там було, окрім 400 грамів м’яса, які я виклала в холодильник. Я почала набирати воду в усі банки, які мала. Сергій клеїв вікна.

Шлунок не відпустило. Це був біль, страх, відчай, паніка. Ми витягнули диван на середину кімнати, щоби ховатися за ним, якщо раптом наше вікно полетить уламками на нас. Зняли всі полиці зі стін у спальні й ванній. Підготували у ванній плед і матрац поруч, щоби накритися. На кожну сирену треба було ховатися. Ми переносили собаку й закривали кота у пральні, бо кіт взагалі не слухався.

Вперше ми сховалися там о 14:03. Я пам’ятаю, здається. Сирен було не чути, але в телеграмі всі одне одному передавали. Тоді саме загорівся літак на аеродромі в Півцях, де колись ми хотіли повчити мене водити. Коли сирена затихла, ми дізналися, що на Чернігів летіли два літаки, але розвернулися. Після того ще кілька разів ми накривалися нашим матрацом у ванній.

***

Сергій запропонував поїхати до друга в приватний будинок. Ми ще не знали, що панельки не складуються так просто. Ми приїхали туди з рюкзачками, я навіть не все туди поклала, бо ми планували вранці повернутися у квартиру.

У Сергія Свєтлого не чулося війни. Можливо, бо бігають діти, які мало що розуміють. Вони теж не їли. Ми ховалися у ванній під сирени, а ще я виходила в прямий ефір з Чернігова, і під вибухи на тлі ще й дядько з приватного сектора пиляв дрова.

Все пішло шкереберть вночі. Тепер я думаю, чи не керував нами страх. Зрадницький, підступний. Ми вирішили їхати. О третій ночі. Бахкало постійно, і ми побоялися, що на ранок Чернігів окупують і ми змушені будемо тут сидіти з росіянами, не маючи змоги допомогти нікому. Ми не знали масштабу. Ми думали, що якщо виїхати на захід, звідти можна легко піти у військкомат. І мені, і Сергію. Насправді все не так, ні. Але тоді, тоді це здавалося виходом. Підбурило до цього й те, що в нас собака зі зламаною лапою. Щоби бути мобільними, її треба було вивезти. До того ж, думала я, в умовах окупації її швидко не стане чим годувати.

А далі ланцюжок. Якби я одразу не подзвонила другу Вані, який повіз дітей, ми би не виїхали з Чернігова. Але, знову ж, все це пусте. З першого разу ми цього зробити не змогли. Поліцейський сказав завертати, і ми слухняно завернули. Бо ми звикли слухати владу. Але ми чомусь вернулися і спробували знову. Ось цей момент у мене зник із голови. Я була виснажена вже тоді.

Пам’ятаю тільки красивий ранок під Каневом. Неймовірний блакитний Дніпро праворуч від нас, зелень, лютий здавався сходом весни. Ми поговорили про те, чому так і не доїхали сюди? Сергій сказав, що ми це зробимо обов’язково. Я усміхнулася. Я не вірила.

За 17 годин ми дісталися Львова, наступного дня вдалося завести собаку до подруги Тані в Більшівці. Але з того часу ми так і не можемо повернутися в Чернігів, якого не окупували, а який бореться. Знову ж, я постійно себе запитую, чому ми подумали і зробили як зробили? Але вже треба заспокоїтися. Мені пояснили, що це синдром уцілілого. Я хочу повернутися за першої ж нагоди, бо вважаю себе зрадницею. Нам потрібно в Чернігів.

03.03.22

На сьомий день війни, залишивши собаку у Львові, ми змогли повернутися в Чернігів. Це була складна дорога, але ми повернулися. Тут росіяни обстрілюють багатоповерхівки, садочки, лікарні. Тільки за третє березня тридцять три людини загинули в чотирнадцятиповерхівці й біля неї. Будь-якої миті ми можемо опинитися в кільці, хоча я вірю в ЗСУ, навіть знаю.

Але ми з чоловіком вже вдома. Як і хотіли. Подолавши страх і паніку — ми вдома. Ми на своїй землі й робимо, що можемо, як і кожен із нас. Я більше не боюся. 

Станом на ранок п’ятниці 4 березня ситуація довкола Чернігова залишається складною. Внаслідок авіаційних ударів РФ у Чернігові загинули щонайменше 33 людини і 18 травмовано.