Там було чотири людини. Вижила лише мама

Кілька днів тому на околиці міста Ірпінь Київської області російські війська відкрили вогонь по цивільних громадянах, коли ті намагалися виїхати з міста. Лише тоді  загинуло щонайменше восьмеро людей. Попри постійні обстріли і бомбардування, евакуація мирних мешканців продовжується — залишатися у місті, як і в сусідніх Ворзелі, Бучі, Бородянці, Гостомелі, означає щомиті ризикувати життям. Будинки стають мішенню прямих авіаударів Росії — безліч із них зруйновані. Під завалами лишаються загиблі, яких навіть не можна поховати.

Ще у перші дні повномасштабної війни українська армія підірвала кілька мостів на підходах до Києва. Зокрема і міст до Ірпеня. Саме під його рештками люди ховаються під час обстрілів російською армією. Саме через його рештки люди, ризикуючи життям, намагаються перебратися на територію відносної безпеки, звідки можна рухатися далі. 

— Якщо ти чуєш свист — просто падай. Якщо щось схоже на глухе тріскання — значить, поруч. Лягай, накривай голову руками і потім тікай, — каже мій друг Володя. Так він пояснює, наскільки близько летить снаряд. 

Володя — колишній військовий. Стояв із підрозділом під Авдіївкою. Згодом став фотожурналістом. Саме із ним ми приїхали до передмістя Ірпеня, щоб застати евакуацію цивільного населення із Бучі та Ірпеня. Але до блокпосту нас не пропускають. Тож ми вирішуємо стати за декілька сотень метрів від в’їзду до міста.

— Повертайте! — кричить чоловік у військовій формі, міцно притиснувши до себе автомат. Він махає нам руками просто у лобове скло машини. Поблизу нього поліцейські падають на землю. Ми не встигаємо нічого зрозуміти. Розвертаємо машину і паркуємось вздовж узбіччя. Там стоять ще декілька журналістів.

Свист. Цього разу ми чуємо. Присідаємо за машиною однієї зі знімальних груп. Затихло. Можна встати з сирого весняного піску. В цей час з боку Ірпеня до нас їдуть на велосипедах двоє чоловіків, один із них тримає на повідку велику вівчарку. Пес спокійно прямує разом зі своїми господарями.

Тією ж стежкою йде група хлопців. Молоді, не більше як 20 років. Тримають у руках великі спортивні сумки.

— Ви з Ірпеня? — кричу їм, коли вони підходять ближче.

— Так, — відповідає один із них. — Ми йдемо пішки із міста, ми там живемо. Не хотіли сідати у машини, щоб не займати місця для евакуації у дітей. 

Хлопці трохи переводять подих. Мій погляд прикутий до їхніх великих спортивних сумок.

— Хлопці, ви спортсмени?

— Так, займаємось тхеквондо в Ірпені.

Я питаю у них, чи можу сфотографувати усіх разом. Вони погоджуються і запитують, чи добре вийшли на знімку. Ми прощаємось.

***

— За машину, за машину! — кричить Джек, консультант з безпеки однієї із журналістських команд, які приїхали з Британії. Джек спокійний, він служив в Афганістані, Іраку та Сьєрра-Леоне, охороняв послів. До усіх попередніх звуків та свистків Джек був спокійний, але коли ми почули саме те глухе тріскання — сказав забиратися геть. — Зараз пора.

Із Джеком ніхто не сперечається. Ми сідаємо в автобус. Водій натискає на газ. Ще швидше. Гілки зелених сосен перемішують у боковому зорі і стають схожими на розмиті мазки аквареллю на полотні. Ми їдемо чимдужче. Лише потім моя подруга, з якою ми будемо стояти на балконі її квартири, скаже, що це і був обстріл. І він зовсім не поетичний, в обстрілах немає романтики. Ти впираєшся улюбленими штанями, які ще донедавна вдягала у мирному Києві в кафе, в грязюку, шукаєш очима чиїсь знайомі очі і сподіваєшся лише на краще.

Наш автобус повертається з Ірпеня назад до околиць Києва. Сюди, до блокпосту, де серед бетонних плит стоїть ікона Діви Марії разом із маленьким Ісусом, привозять великими сірими автобусами поліції і звичайними жовтими автобусами тих, хто встиг евакуюватись. Люди скрізь. Вони плачуть, кричать, дивляться в бік дороги.

Збоку від мене стоїть жінка. У неї довге чорне волосся із рідкими пасмами сивини. Вона тримає пальці правої руки біля губ. І губи, і руки, і лице — усе здригається від її сліз. Вони скочують спочатку у великі темні мішки під її очима, а потім на худорляве лице, шукаючи найзручніше місце, щоб впасти геть. Вона чекає на свого батька. Жінці вдалося виїхати — йому ні. Ця історія не поодинока. 

***

Далі від нас стоїть сім’я: мама і син. Хлопчик — підліток, намагається заспокоїти матір. Та — плаче. Плаче, бо її батьки залишились під ірпінським мостом. Обом більше як 80. Обоє з інвалідністю. Тату потрібні памперси. 

— Я виїхала з сином. А вони залишились. Вони там. Як я буду без них жити? Чоловік поїхав за ними. Я не змогла їх вивезти. Вивезти не змогла. Але якщо вони залишаться — вони помруть. А хто їх звідти вивезе? Вони інваліди, їх ніхто не проведе через міст. Вони не пройдуть.

Вона плаче і говорить без зупинки. Я намагаюсь її якось заспокоїти і сказати, що евакуація триває, людей переводять під мостом, там допомагають військові. Але це мало допомагає.

Не допомагають і слова її неповнолітнього сина, який намагається її трохи привести до тями.

— Дякую вам, — повторює тепер жінка. — Дякую вам.

Але відповісти я їй нічого не можу, я не бачила ані її батька, ані матір. Я не знаю, де вони, і лише намагаюся сказати їй, щоб вона вірила і сподівалася.

І тільки я встигаю відвести погляд у бік, праворуч заїжджає машина. Відкриваються двері, звідти виходять волонтери і виносять чоловіка. Він увесь білий, його лице марніє. Але він ще намагається йти самостійно. Потім падає на бетонний блок. До нього підходить лікар, розриває його штани і намагається прикрити червону рану бинтами.

— Нормально, — кидає лікар.

Жінка, яка позаду тримає чоловіка, бере пляшку води, набирає ковток у рот, потім спльовує на долоню і вмиває його. Він не реагує. Лежить із заплющеними очима.

Поруч стоїть машина «швидкої». На її дверцятах залишились сліди від крові. В ній вже лежить молодий хлопець. У нього поранення у плече. Перш ніж занести його до карети «швидкої», бійцю розрізали ремінь від автомата. Він не міг його зняти. Казав, що болить. Там, де поранили, камуфляж від крові став темно-червоним, поверх зелених плям з’явились бурі.

Вслід за пораненим хлопцем прийшов ще один. Просить нікого не знімати пораненого. Мабуть, його друг. Бо саме йому віддають автомат із розрізаним ременем. Той бере збою і стає поруч зі «швидкою» із абсолютно скляними очима. Увесь час, поки пораненого хлопця тримали в «швидкій», він стояв поруч. 

Метушню довкола «швидкої» прориває своїм криком маленька дівчинка. На ній тепла коричнева дублянка та в’язана шапка. Я чую, як хтось звертається до неї «Уляна». Уляна не дихає, вона кричить. Її крик настільки гучний, що я чую його поміж інших голосів та машин. Уляна кричить з кожним видихом повітря. Кричить. І знову. Вона ніби пропускає холодне повітря через горло і хоче пошвидше його здихатись. Коли нарешті заспокоюється — обіймає тата за шию і питає, чому на дорозі стоять залізні «їжаки».

***

— Доброго дня! — звертається до мене чоловік в окулярах. По його обличчю видно, він не голився вже декілька діб. 

— Пане Олександре! — усміхаюся до нього, бо впізнаю свого університетського викладача із Могилянки. — Ви що тут робите?

— Допомагаю розвозити людей на вокзал.

Ми обіймаємо одне одного. Я давно його не бачила. Він постарів. 

— Таню… я… я перед війною перекладав книжку Барака Обами «A рromised land». Я…

Мій викладач починає плакати. Дорослий, розумний, завжди саркастичний, він відвертається від мене і втирає пальцями сльози з очей. Чи могла я подумати, що колись побачу його сльози? Чи думала, що колись буду заспокоювати свого викладача, який зазвичай заспокоював нас, або ж, навпаки, сварив? Я не маю для нього слів, я не знаю, як його підтримати, і просто ще раз обіймаю.

***

Потім ми йдемо до автобуса, який щойно приїхав з Ірпеня. Він шукає людей і пропонує їм свою допомогу, відвезти на вокзал. В його маленькому авто чотири місця. Десь у той самий момент я зустрічаюся поглядом із чоловіком, який кульгає. У нього перебинтована нога. З-під бинтів видніється кров.

— Що з вами сталося? — питаю.

Чоловік зупиняється. У нього великі блакитні очі. В руках — автомат.

— Я допомагав сім’ї перейти через міст. Там було чотири людини. Вижила лише мама. Я хотів дитині… шоколадку. Її вбило двома уламками. Усі троє 200-ті. Мене ранило уламком.

Чоловік йде. Кульгає. Потім заходить в автобус і їде.

Тоді я знову бачу жінку, яка чекала на своїх батьків. Вони приїхали. Вона йде поруч із ними і плаче. Її тато із довгою оголеною шиєю усміхається і підморгує. Жінка сміється. 

— Вони приїхали, дякую, — каже жінка і обіймає батьків.

Її тато знову сміється. Вони всі врятувалися і тепер разом. Усі, хто виїхав того дня до Києва, пройшли повз неіснуючий «гуманітарний коридор». Ніякого коридору не було. Люди йшли під обстрілом. Росія того дня порушила свою обіцянку не стріляти. Вкотре.