Свідчити і пам’ятати

У видавництві «Лабораторія» вийшла книжка «77 днів лютого», до якої увійшли репортажі, написані командою Reporters у період між 23 лютого і 9 травня — двома символічними датами в російській мілітарній ідеології. Вторгнення російських військ в Україну зупинило лік днів і відкинуло українців у міжчасся, де досі триває лютий — місяць початку великої війни. У цьому міжчассі і в цих відвертих історіях є біль, страх, ненависть, подекуди відчай. Та головне — надія. Це оголений нерв і чесний голос нової української дійсності, записаний із перших вуст. Публікуємо передмову до книжки від Сергія Жадана.

Війна знецінює мову. Речі, явища та означення водномить втрачають свою звичну вагу, щойно ми потрапляємо в силове поле смерті, щойно смерть із абстракції перетворюється на щось цілком конкретне, присутнє в одному з нами просторі, щось відчитуване в ранковому повітрі, пізнаване за важким диханням, за запахом горілого.

Зміна звичних обставин, нагла ситуація тотальної ненормальності, вивихнутості, відчуття великого кривавого зламу, який ти до кінця не можеш осягнути, призводить до певного заціпеніння, завмирання, замовкання, оскільки слова, які ще вчора позначали собою ті чи інші предмети, імена, на які озивалися ті чи інші люди, втрачають свою чинність, виявляються недостатніми для повноцінного мовлення, для пояснення себе, для проговорення світу.

Війна, поза всяким сумнівом, потребує перезапуску мови, перемонтування її головних механізмів, переназивання елементарного та важливого. Це доволі болючий і травматичний досвід, а проте — без нього нічого не вийде, без нього ми ризикуємо лишити без пояснення купу деталей, спалахів та епізодів, з яких потім, з часом, буде складатися наша оповідь про цю війну, наша візія цих місяців, наша правда про біль та відвагу.

Очевидець, який починає свідчити й фіксувати, так чи інакше стоїть перед цими важкими дверима — дверима мовчання, за якими перебуває власне мова: мова нової реальності, мова, позначена люттю і відчаєм, страхом і надією, мова, що стає для кожного з нас, у нашому мовчанні, рятівною й значимою. Мати справу з переназиванням головного й запам’ятовуванням найважливішого — гіркий і важкий привілей того, хто зважується свідчити, зважується вийти поза межі чіпкої й мертвотної тиші.  

Ця збірка репортажів, свідчень, фіксацій, на мою думку, саме про це — про потребу і здатність людини проговорювати найболючіше, найважче, те, що лишає найглибші сліди й потребує найточніших слів. Мова очевидців, зібрана на цих сторінках, є ще одним нагадуванням того, що мова вразлива, проте, в жодному разі, не безсила — вона відновлюється в наших легенях, вона потребує виходу, вона має достатньо сил, аби пробиватися назовні навіть за найгіркіших і найпечальніших обставин.

Очевидці, які почали говорити про війну, почали фіксувати її ламані, гострі, потворні контури, направду займалися не просто документуванням — по-своєму вони пробували вперше озвучити інтонацію людей, які говорять про нову реальність — реальність, до цього незнану, невідому, реальність, частиною якої вони так чи інакше стали.

Чому, власне, так важливо говорити про війну від початку, не чекаючи на її завершення, не чекаючи на витворення певної дистанції? Наша пам’ять насправді є не найнадійнішим інструментом. Вона легко надається до маніпуляцій, покладатися на неї загалом доволі ризиковано. Тим паче, коли йдеться про максимально загострені емоційні стани, про стан граничної сердечної вивернутості, засліплення, оглушеності. Якісь речі забуваються поза нашим бажанням — пам’ять просто витісняє їх, розпихає темними закутками, затемнює. Апелювати до пам’яті — справа взагалі не надто вдячна. Значно логічніше звертатися до очевидців, які свого часу знайшли силу говорити й свідчити.

«У дитинстві вона не могла зрозуміти, чому люди у фільмах про блокаду Ленінграда постійно лежать. А коли Маріуполь узяли в облогу росіяни, і вона з чоловіком багато днів прожила без води, їжі й тепла під постійними обстрілами, зрозуміла — коли лежиш, то економиш сили та енергію».

З репортажу Ганни Аргірової

Про цю велику, повномасштабну війну, як на мене, важко писати в категоріях часу, в категоріях хронології. Чи можеш ти, скажімо, згадати, що саме тримало тебе в березні? Що давало сили в квітні? За що ти чіплявся в травні? Час війни — спресований і неподільний, з нього складно щось вичленувати, за ним щонайменше проглядається календарна сітка. Він радше нагадує щільний, максимально густий, насичений голосами, запахами та кольорами потік, який тримає нас усіх разом, який не відпускає, не дає перепочинку, не дає шансу для повноцінної рефлексії.

Нині, читаючи тексти про перші тижні нападу та оборони, ловиш себе на думці, що всі ці події, всі ці стани, всі ці затемнення смутку й спалахи надії справді потребували фіксації, потребували того, хто вихопить їх із загального потоку вражень та переживань, хто дасть цим голосам можливість залишитися на папері, а отже — бути почутими й відчитаними в майбутньому. Так чи інакше, ми знову й знову будемо повертатися до тих перших днів, перших тижнів великої війни, будемо знову й знову намагатися відновити свої почуття, свою оптику, згадати своє тодішнє серцебиття. Наскільки нам це вдасться? Пам’ять — це та книжка, перечитуючи яку, ти щоразу чомусь дивуєшся, щоразу помічаєш щось, до цього часу не помічене, не підкреслене, не означене. Потрібні свідчення. Потрібні голоси тих, хто зважився й заговорив. Біль і радість потребують документації. Хоча би для того, щоби в майбутньому ми могли звірятися з цими голосами минулого, голосами з пам’яті, голосами з історії.

Є питання, яке нині трапляється чути регулярно: як писати про цю війну? Якими словами можна пояснити все те, що з нами всіма нині відбувається, що ми всі переживаємо? Чи достатньо звичних запасів мови для пояснення цілком нового досвіду, досвіду травматичного, фізично наближеного до території смерті, безпосередньо з ним поєднаного? Не певен, що нині можна знайти вичерпну й однозначну відповідь на подібні питання. Природа писання влаштована таким чином, що письмо відживлюється й постає навіть на найвипаленіших ділянках свідомості, навіть по найжорстокіших зламах та огромах, коли, здавалося б, мова видається просто зайвою, коли можливості її видаються кінцево вичерпаними, фатально обмеженими та недостатніми. Проте вона, мова, все одно повертається, як вода в пересохлі річища, а з нею повертається й письмо. Воно може бути різним, але очевидним є те, що без нього ми позбавлені дуже важливих можливостей. Зокрема — можливості свідчити.

В цьому випадку думка про те, що між реальністю та рефлексією повинна бути певна дистанція, місце, наповнене повітрям для дихання, є слушною, проте не доконечною. Письмо — заняття передусім індивідуальне, тож і твориться воно цілком індивідуально, щоразу по-іншому, у відмінний спосіб, неочікувано та непередбачувано. Ця збірка є важливим і надзвичайно гострим, фактично позбавленим часової дистанції зліпком страшної, кривавої реальності. Це голоси, котрі почали означувати війну відразу ж, щойно людина виходила з мороку тиші й мовчання. Фактично, така собі пряма мова очевидців, які зважилися свідчити про пожежу, коли вогонь ще не цілком спав. Це дуже важливі голоси. Оскільки за ними відчувається прискорене серцебиття, збите дихання людини, яка щойно вийшла з території смерті, вийшла на світло й голоси, які її кликали. Вийшла, перевела подих, подолала страх — і заговорила.

У колажі використана світлина Юлії Вебер. Колаж: Вадим Блонський