Солдатка Марта та її котики

Дев’ята ранку. Парковку супермаркету на околиці Києва займають люди у військовій формі. П’ють каву, обговорюють політичні події. Рівно о 9.15 лунає команда: «Поїхали!». Всі швидко сідають у машини й покидають столицю. 

Через кілька кілометрів колона звертає з головної траси на бічну лісову вуличку. Після петлянь поміж ямами на горизонті з’являється велика труба, з якої вгору пнеться потужний стовп диму. Обабіч — покинуті споруди. Це — територія колишнього цементного заводу.

Автівки паркуються одна за одною. Люди в пікселі висипають на дорогу і фактично зливаються з жовто-сірим ландшафтом. Ґрунт тут — пісковик, тому важко ходити, стрягнуть ноги. Серед десятків чоловіків у військовому одязі помічаю солдата невисокого зросту. На голові — каска, на очах — окуляри, на тілі — бронежилет, на плечі — автомат, на колінах — наколінники, на ногах — берці. Це під десятикілограмовою амуніцією ховається 45 кілограмів Марти Юзьків. 

Мама-резервістка

Вона — мама трьох синів, хазяйка пятнадцятьох котів та двох собак і працівниця міжнародної компанії клінічних досліджень. А ще резервістка 130-го батальйону тероборони Києва. Уже дев’ять місяців по суботах Марта не відпочиває, а готується до війни. Вчиться стріляти, рити окопи, облаштовувати блокпости, штурмувати й обороняти будівлі. 

— Для мене критично важливо не жити в окупації, а чинити спротив будь-якими силами.

Я отримала тут психологічну впевненість. Хоча мені, як і будь-кому, страшно. Коли починаєш собі малювати картини, що після Нового року може початися повномасштабне вторгнення, то все одно розумієш, що до цього не можеш бути готовим. Хоча в мене все військове спорядження складене в одному місці. 

Поки говоримо, лунає команда на шикування. Понад пів сотні бійців стають в один ряд. Майже всі в однаковій формі і в повних обладунках. Лише зброя різниться. Хтось — із дерев’яними саморобними автоматами, у когось — справжня власна зброя.

— Думаю, як вас построїти, щоб вам було невдобно, — чоловік із гучним басом і міцною поставою веде за собою частину учасників тероборони, тих, які вже не новачки. Серед них і Марта. Початківців відсіюють і спроваджують тренуватися в інше місце за іншою програмою. 

Окрім Марти, у групі з вісімнадцятьох ще дві жінки. Бійці стають у дві шеренги й починають розминку. Крутять головами, розминають стопи, махають руками. Точно так само, як тренуються у фітнес-центрах. От тільки «амуніція» на цих спортсменах значно важча. За спиною не дизайнерський інтер’єр, а сірий бетон недобудови. І набридає дрібний дощ, який постійно конкурує з колючим снігом. Зізнаюсь відверто, мені хочеться в тепло й чаю. 

Та все тільки починається.

Дупа в капелюсі

Через трохи розминка набирає воєнного характеру. Лунають команди, які я пам’ятаю зі шкільних уроків ДПЮ. 

— Струнко! Вільно! Зброю — на праве плече! Готовність до бою! Вперед! Контакт праворуч! Продовжуємо рух! Контакт ліворуч! Контакт тил!

Бійці обертаються навсібіч, відпрацьовують реакцію і стійкість. Інструктор спостерігає і вказує на помилки: хтось крутиться на одній нозі як балерина, а так можна впасти, хтось — не опустив автомат і через це цілиться прямо в товариша. Марта не отримує жодного зауваження. Вправи, з яких починають кожне тренування, називаються індивідуальним бойовим навиком. Їх повторюють безліч разів, щоб довести до автоматизму. 

Групу інструктує  46-річний Денис Семирог-Орлик. Команди віддає голосом професійного військового, хоч командир він лише по суботах. В інші дні — архітектор. У теробороні — більше двох років. На його касці жартівлива нашивка: дупа в капелюсі біля стовпа-вказівника «пригоди» і напис «хто шукає, той завжди знайде». Через пів години Семирог-Орлик міняється місцем з одним із бійців. Тепер уже він виконує накази.

«Князь» Ярослав Мудрик

— Хто вранці робив зарядку стрілка? — запитує командир із нашивкою на грудях «Князь». 

— Це яка? Лежати в укритті? — вигукує хтось і вся група регоче. 

— До бою! Контакт ліворуч! Контакт ліворуч! Контакт ліворуч! Команда — тил! — «Князь», попри жарти, не дає спуску. 

Нарешті оголошує п’ятихвилинну перерву. Поки інші курять-відпочивають, командир Денис стає на коліно перед Мартою і заправляє їй у берці штани. Я тим часом запитую в «Князя», чому він, власне, «Князь». Усе виявляється просто. Чоловіка звати Ярослав Мудрик. Тож позивний намалювався сам собою. В теробороні менеджер з продажів Ярослав уже три роки. За цей час дослужився до командира відділення і здобув певність, що в разі наступу має своє місце і знає, хто воюватиме поруч. 

— Ми навчаємо солдатів, які фактично вже стали або скоро стануть командирами відділень. Вони будуть навчати інших людей. Усе це робиться для того, щоб навчити поведінки на полі бою. Щоб у першу чергу не завдати шкоди собі і своїм побратимам. Тому що поводження зі зброєю, переміщення з нею, зміна секторів — одна з найважливіших умов для всього колективу. Якщо вони будуть абияк махати стволами, то, враховуючи фактор шоку, страху, адреналіну, зарядженої зброї, — ця зброя може стріляти по своїх.

Після години муштри 18 солдатів діляться на чотири групи. Сьогодні до самого вечора вони відпрацьовують контрзасідку. Завдання таке: двоє-троє сидять у засідці, інші двоє-троє намагаються виявити їх і знищити. Потім міняються ролями. 

Ці навчання — добровільні. Контрактник тероборони зобов’язаний з’являтися двічі на рік на збори і лише один раз на місяць на стрілецькі дні. Але ці люди знають, чому вони тут. 

Котяча мама

Перед будинком на сільській вулиці Гнатівки, що під Києвом, розвівається синьо-жовтий прапор. За ним одразу ідентифікую дім Марти Юзьків. Господиня відчиняє хвіртку. Дивлюся на неї — нібито бачу вперше. На полігоні жінка була в повній амуніції. А зараз — без. Коротке темне волосся, що прикриває шию, карі очі й відкрита усмішка. І мініатюрна статура. Біля наших ніг крутяться дві безпородні собаки. 

— Прибилися, — каже Марта.

Коли ж заходимо в дім, стає очевидно — тут не собаче, а котяче царство: пухнастих муркотунів аж десять. Коти вальяжно розкинулися хто де і зверхнім поглядом міряють людей. Крім домашніх хвостів, Марта підгодовує ще п’ятеро вуличних. Під час інтерв’ю бере в руки то одного, то іншого. І на моє прохання називає імена всіх. 

— Сейлор, Білолапка, Льоля, Рися, Жуля, Чорнолапка, Сіма, Шпондер, Гурвінек, Люся… Був Петро Олексійович. Помер.

Революціонерка

Власна «війна» Марти Юзьків почалася ще в 1976 році. Тоді батьки з Івано-Франківська переїхали в Київ. Марті було шість. 

— Перше, що я почула від дівчинки в коридорі «гостинки»: «А ты на человеческом языке разговаривать можешь?». Я закомплексувала сильно. Тато тоді сказав: «На вулиці можете говорити якою завгодно мовою, а вдома — тільки українська».

Російськомовне оточення Марту «не з’їло». Наприкінці 1980-х вона брала участь у перших проукраїнських мітингах, 1989-го була на заходах перепоховання Стуса, Литвина і Тихого, 1990-го голодувала під час Революції на граніті. Далі була «Україна без Кучми», Помаранчева і Революція Гідності. 

Після останньої Марта вирішила: з активізмом зав’язує. Армії допомагала грошима, а якщо був час, волонтерила в пункті пакування вологих серветок для військових. 

Вісім років тому Марта з родиною переїхала у село під Києвом. Виховувала дітей, будувала дім, садила картоплю та помідори. І працювала. Вони з чоловіком — співробітники міжнародних компаній клінічних досліджень. Все, може б, і донині йшло по накатаному сценарію, якби у квітні 2021 жінці не трапилася стаття «Партизани для Путіна. Хто і як захищатиме Київ у разі повномасштабного вторгнення Росії». Уже наступного дня жінка почала шукати контакти тероборони.

Партизанка

— Мені дали номер телефону командира. Він сказав: треба пройти співбесіду, медкомісію. Я попередила, що в мене вік, нема досвіду, я не військовозобов’язана. Він сказав: не проблема, беремо всіх до 65 років. Я дуже швидко зібрала документи. Довідку про судимість замовила онлайн. За два дні була вже з підписаним контрактом. Дуже пишалася, коли прийшла додому з військовим квитком. Не думала, що мене так вразить цей запис — «солдат».

На перше своє тренування Марта подалася у джинсах і зрозуміла, як це незручно. Після того купила все необхідне. Та тільки-но підписала контракт, їй видали два комплекти військової форми. Не знайшлося хіба що білизни маленького Мартиного розміру. 

З військовим квитком у кишені Марта стала агітувати до тероборони свого чоловіка Сергія та старшого 27-річного сина Ярослава. Тепер суботні навчання — їхнє родинне заняття. Утім, чоловіки від Марти значно відстають, каже Сергій.

— Марта — взірець правильного громадянина. Вона завжди все моніторить. І коли бачить новини, в неї «підгорає». І от якось каже — треба йти. Я відповів, ну, добре, треба господарку закінчити. Поки я закінчував, вона вже підписала контракт. Сам я ходжу півтора місяця на заняття і скоро теж підпишу контракт. Мені все цікаво. Хлопці-інструктори на перший погляд кажуть банальні речі, але коли ти працюєш у групі, розумієш, що координація і згуртованість — дуже важливі. І прості речі дійсно рятують життя. 

Спершу заглушити все вогнем

Як рятувати життя у мирному світі, Марта знає добре. Це вона зараз курує дослідження препаратів проти раку легень. А колись працювала анестезіологом-реаніматологом, тож витягати  людей з того світу випадало не раз. Утім, каже, на війні для медиків — інші правила. 

— Спершу я все одно стрілець, а лише потім — бойовий медик. Якщо поряд поранений побратим, я маю спершу заглушити все вогнем, а лише тоді рятувати його. Інакше буде двоє двохсотих. Бойовий медик — це той, який закінчить бій, а потім допоможе пораненому. 

У їхньому затишному теплому домі, побудованому для себе і з любов’ю, досі не складена тривожна валіза. Марта з Сергієм до останнього відкладають думку, що дітей і мам доведеться кудись евакуювати. Але дедалі частіше вони говорять про те, що слід закупити кілька каністр бензину і скласти аптечку. Натомість воєнні валізи зібрані й готові до «бою». Лишилось купити зброю. Над цим Марта зараз працює. 

— Мені теж страшно. До війни ніхто не може бути готовий. Та знання того, що у мене є командир і я знаю побратимів, з якими буду воювати у разі чого, дає впевненість, що я не сама, що зорієнтуюся.

Що в мене є ці індивідуальні бойові навички. Хоч я розумію: якщо зі сторони дивитись на тренування, думаєш — що ж вони роблять? Але це дуже важливо. Ця практика дуже потрібна. Я вчуся реагувати до автоматизму і в мене це вже практично виходить.

Біля великого вікна поруч із Мартиним кабінетом стоїть направлений у небо телескоп. Утім, ця жінка не хоче ворожити по зірках — дійде війна до її оселі чи ні. Щоб у разі необхідності захистити свій дім, дивиться у приціл автомата.