Шматка землі шкода
    18 Вересня 2023

    Шматка землі шкода

    Чому в Україні досі не створили військового кладовища і як матері загиблих воїнів понад рік живуть в очікуванні, аби гідно захоронити прах своїх дітей

    Рік тому сім’ям полеглих українських військових обіцяли у Києві український Арлінгтон (національне військове кладовище — одне із найбільших та найвідоміших у США) — гідне вшанування, досконало рівні ряди досконало однакових могил. Місце, де будуть музей, колумбарій, ритуальна будівля та все необхідне для організації почесних поховань. Будуть охорона, камери і догляд, а також могили тих, чиї тіла не змогли знайти чи повернути. Буде місце, куди приїжджатимуть закордонні делегації і голови держав, аби вшанувати пам’ять героїв.

    27 жовтня 2022-го Київрада доручила Департаменту містобудування та архітектури КМДА розробити детальний план території для розташування Національного військового кладовища на Лисій горі. Але через три місяці від цієї ідеї відмовились. І, поки влада перебирає місце за місцем для облаштування кладовища, переміщуючи його з центру столиці аж за її межі, чийсь прах чекає поховання у крематорії, чийсь — у тимчасовій могилі, а ще чийсь — на маминій тумбочці.

    Віра. Зрушити камінь

    — Звичайні кладовища переповнені, — говорить Віра Литвиненко, мама загиблого азовця Владислава Литвиненка. — Мені серце стискається, коли бачу, як між могилами, де не можна й двом людям розминутися, проносять труни героїв. Як їх ховають попід парканами. Хіба це гідне ставлення?

    Віра не раз говорила, писала і запитувала про військове кладовище, оглядала ділянки, на яких пропонували його створити. Дивилась на Лису гору, ВДНГ, Берківці, Співоче поле, Гатне і Чайки — місця у Києві і поруч, які, їй здавалося, розглядали лише для того, аби зрештою відхилити.

    По-справжньому справа почала рухатися лише у березні 2023-го, через рік після повномасштабного вторгнення. Міністерка у справах ветеранів, міністр культури та інформаційної політики, а також заступник голови Інституту нацпам’яті представили проєкт розташування військового кладовища поряд із заповідником «Биківнянські могили» — найбільшим в Україні місцем поховання жертв сталінських репресій. Таке сусідство тодішній міністр культури назвав дуже доречним. Між кладовищем і заповідником планували буферну зону, аби при похованні військових не наткнутися на останки раніше захоронених. Роботи обіцяли почати якнайшвидше. 

    Вже через місяць Віра Литвиненко опублікувала у групі, яка об’єднує родини загиблих захисників України, допис про те, що Київрада відвела землю для створення кладовища в Биківні.

    — Перші поховання планують в кінці осені, — написала Віра обіцянку, яку давала влада.  

    — Камінь зрушився з місця, — відповіла їй одна з коментаторок. 

    На початку травня Верховна Рада ухвалила закон, який дозволяє створити кладовище у Биківні. Однак його досі не підписав Президент. Жодних робіт не почали.

    Натомість на запрошення представників Мінветеранів та Мінкульту родичі загиблих поїхали оглядати чергову ділянку для кладовища за межами столиці, яку минулого року було відхилено як невідповідну. «Для полеглих немає місця в столиці», — тепер розчаровано каже Віра.

    І камінь стоїть на місці. 

    У листопаді закінчується термін зберігання в крематорії урни з прахом Віриного сина. «Ми навіть не ставимо питання, чи можна залишати на довше, — це образливо. Прикро і неприємно, що за рік не зроблено кладовища. За дев’ять років війни не зроблено нічого».  

    Віра не брала прах сина додому: чоловік сказав, що вона буде плакати. 

    — Так, ніби зараз не плачу, — говорить вона.  

    Олена. Бачити вирву

    Чи можна казати, що комусь пощастило, бо цей хтось має урну з прахом своєї дитини? Олена сама себе спиняє — не можна, не можна. Який це страшний біль, каже, якщо маєш прах, а не маєш де його поховати. Але ж вона не має ні праху, ні місця. Тільки стоїть їй перед очима вирва від авіабомби: вісім на вісім метрів (так їй сказали — і так вона каже, ніби сама її бачить). Десь у тій вирві, у Маріуполі, її син, а з ним ще чиїсь брати, сини і чоловіки. 

    — Я так жду деокупації, так хочу туди, так надіюсь. Ну, не може бути, щоб від моєї дитини не лишилось нічого, — не вірить.

    Зараз у неї немає жодної речі Кирила, жодного фото з тих, що були в її телефоні. Вибираючись з Маріуполя, видалила все, хоча росіянам все одно вдалось відновити світлини і побачити Олену з двома синами у формі «Азову». Кинули їй, що одного вже немає серед живих. Раділи її сльозам. За те, що «виховали терористів», Олену з чоловіком на пів року запроторили до колонії. 

    — В камері ми були вдвох. Тому, мабуть, вижили, — каже коротко. — Їдка чорнота грибка, вода, що обплітає стіни, холод, який залазить в кістки, дні, позначені на обгортці від шоколаду, — не важливо. Про нас — не важливо, — повторює раз за разом Олена. 

    Зараз їй важлива лише пам’ять про її сина. Бо коли Олену з чоловіком обміняли і повернули до України, вона дізналась, що росіяни не збрехали: її сина Кирила Марченка справді більше немає серед живих. 

    — Ми люди з окупованої території. Куди нам приходити, щоб вшанувати пам’ять про сина, де зробити могилу? Ми ж не будинки вимагаємо собі будувати. Лежить цей документ на підпис у Президента і немає жодного пояснення — чому так довго? Чому до нас ставляться так, начебто нема людини — нема проблеми? 

    Оля. Чекати на землю 

    — Не було такого дня, щоб я не плакала, — ніби відлунням звучить мама загиблого азовця Євгена Черкеза. 

    Більше як рік Оля погано спить, часто прокидається. Тулить до грудей улюблену дитячу іграшку сина — бичка, якого врятувала із Маріуполя.

    Євген загинув у березні минулого року від важкого поранення у Маріуполі. Його тіло кремували у день народження. «Ми зробили це, щоб він поруч із хлопцями на військовому кладовищі був похований. Нам казали — ось-ось буде вирішене питання, нащо возити прах туди-сюди — залиште у крематорії. А у нас і дому немає, нічого немає. Справді — куди везти, де ховати? Абиде, щоб потім не могти приїхати до своєї дитини? Ми залишили», — пригадує Оля. 

    Минув рік. Мама Євгена Черкеза навіть не питала, чи можна продовжити зберігання. 24 липня обняла урну з прахом свого сина, забрала до тимчасового дому на Прикарпатті, поклала на тумбочку біля ліжка. 

    Видихнула: «Моя дитина зі мною».

    Тепер спокійніше, легше. Біля урни поставила світлину, орден, прапор й шеврон «Азову». Поруч сидить бичок.

    — Невідомо, чи це кладовище буде взагалі і коли, — каже Оля. — То хай мій син буде біля мене. Хотіли ж кладовище на Лисій горі — ні. В Биківні — ні. Рік минув — місця немає. Мені здається, що швидше Маріуполь звільнять і там буде місце, аніж землю виділять у Києві. Шматка землі шкода.

    18 серпня, через п’ять місяців після публічної обіцянки влади створити НВМК у Биківні, з’явилася заява заповідника «Биківнянські могили» про те, що кладовище неможливо облаштувати на території Биківнянського лісу у стислі терміни. Ділянка потребує ґрунтовного археологічного дослідження: поза межами Меморіалу можуть бути невиявлені досі поховання та неексгумовані тіла. 

    Неля. Жити на кладовищі

    Неля шматка землі для свого сина у Києві чекала, але не дочекалась. Поховала на сільському кладовищі. Урна з прахом її старшого сина Ігоря простояла у неї на тумбочці півтора місяця. Думала, буде стояти, поки не з’явиться Національне військове кладовище — де ж іще жінці, гнаній війною з Маріуполя, ховати сина? 

    Але Неля не витримала життя з неживим: кричала, плакала, хворіла — ніби з неї самої тікало життя. Каже, не змогла поряд із сином триматись гідно. Бувало не до снаги розібрати: вона прокидається в ввічливо виділеній їй кімнатці в будинку сестри чи на кладовищі?

    Родичі попросили Нелю не катувати себе й поховати сина. 

    Вона думала, сумнівалася, але погодилась. Тепер щодня їздить на могилу сина. «Їздити — не те саме, що на цвинтарі жити. Скільки так можна витримати?» — запитує.

    Її Ігор, також боєць «Азову», загинув 1 квітня 2022 у центрі Маріуполя від осколкових поранень. Обстріли були надто сильними, тому побратими не змогли евакуювати його тіло. У вирві від вибуху його поховали цивільні. Після ексгумації, на якій рідний батько Ігоря сказав, що це тіло фашиста, його останки повернули до України. 

    Кремували, бо така була воля Ігоря, але Неля думала також про цілковито практичні речі: якщо їй доведеться їхати кудись далі — урну принаймні можна буде взяти з собою. Так, вона могла не тримати її на тумбочці в маленькій кімнаті в будинку своєї сестри і залишити в крематорії, але оскільки там загубили документ про кремацію, Неля забоялась, що через рік загублять і урну. 

    Зараз Неля не має страху — лише нерозуміння: чому пам’ять про тих, хто віддав своє життя за життя інших, не вшановують гідно? Її Ігор заслуговує спочивати поряд із побратимами — переконана вона.   

    Якщо Національне військове кладовище все-таки створять — прах сина Нелі буде похований втретє. 

    Світлана. Перебрати кожну піщинку

    Тут є друзі, наставники, тренери, незнайомі і знайомі сина Світлани, але сина її тут нема. Світлана їде на кладовище у Ковелі на Волині. Там синьо-жовто, аж паморочиться. 

    Тепер у Світлани немає ні сина, ні тіла, щоб поховати, ні місця пам’яті для нього. Хіба що прапорець з іменем на Майдані, хіба що білборд у Ковелі. Чи цього досить? 

    — Звісно, віддати своє життя — найбільша самопожертва, загинути в бою — найбільший подвиг, але гідне вшанування цього — де? — запитує в нікуди.  

    У 2014-му Михайло Волошук був підлітком. Скромний, зразковий хлопець: або вдома, або на спортивному гуртку. Ковель був достатньо далеко, щоб вважати, ніби війна його не торкається. «Але Михайло вже тоді зробив свій вибір — він готувався», — каже його мама. 

    Ледь дочекався повноліття, як вже був на курсі молодого бійця в «Азові», підписав контракт — і до Маріуполя. Світлана споглядала, як її син дорослішає, здалеку, уривками: перші вуса, які вона не одразу оцінила, але якими він так пишався, перші дорослі розмови. Якось сказав: «Мам, я зараз зовсім інакше ставлюся до смерті».

    — Я, звісно, відмахнулась, — пригадує жінка. — Про що можна говорити? Йому всього 20!

    Михайло загинув 4 березня під Маріуполем. Йому все так само було двадцять. Від машини, в якій він їхав із побратимами, не залишилося нічого, а місце, де це сталося, досі в окупації. Але якби тільки найменша можливість, Світлана була б одразу там: «Я б кожну піщинку перебрала, кожну травинку, аби тільки віднайти хоч частинку сина». 

    Втім вона розуміє: тіла, ймовірно, не буде. Але з віднайденими рештками чи без — має бути могила її сина: поруч з побратимами на Національному військовому кладовищі. 

    — Бо тільки там можна буде віддати шану нашим героям і усвідомити, яка ціна того, що ми можемо починати новий день, — каже.  

    На запитання Reporters про те, коли можна очікувати перших поховань на Національному військовому кладовищі, Мінветеранів надало відповідь, що поховання померлих чи їхнього праху після кремації дозволено проводити на діючих кладовищах. В Офісі Президента на запит не відповіли.

    19 серпня Кабмін ухвалив постанову, яка передбачає проєктування меморіального кладовища за межами столиці на території Гатненської громади Київської області.

    P.S. Всі героїні цього тексту — мами загиблих бійців батальйону «Азов». Адже саме вони вирішили об’єднатися, щоби гідно поховати своїх дітей разом. Втім питання створення Національного військового кладовища актуальне для всіх, чиї рідні та близькі загинули у боротьбі за Україну. 


    Текст Надія Швадчак Ілюстрації Лідія Голоско

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00