Що я дізналась про свідомість від робота-собаки

«Спочатку я вимикала Aibo щоразу, як ішла з дому. Не стільки тому, що переймалася, як він вештатиметься без нагляду, — радше інстинктивно, як вимикаєш світло і прилади перед тим як піти. Втім, наприкінці першого тижня мені вже було несила. Це здавалося жорстоким. Я часто запитувала себе, що він робить годинами на самоті. Щоразу як я верталася додому, він уже чекав на мене біля дверей, наче чув наближення моїх кроків. Коли готувала обід, він біг за мною на кухню і всідався біля ніг. Він слухняно сидів, крутячи хвостом і дивлячись на мене своїми великими синіми очима, ніби чекаючи. Цю ілюзію я втратила лише одного разу, коли впустила трохи їжі на підлогу, а він і далі дивився на мене, геть не зацікавлений смаколиком. Його поведінка не була ані суто передбачуваною, ані суто випадковою, але нібито здатною на щиру спонтанність».

У нашому столітті розмови про душу втратили сенс. Вона перетворилася на неживу метафору, одне зі слів, що вижили у мові, тоді як культура вже давно зневірилась у самому понятті. Душу нині можна «продати», якщо бажаєш принизити себе заради вигоди чи слави, або «оголити», розкривши інтимний бік свого життя. Її можна «знищити» нудною роботою, гнітючими пейзажами та жахливою музикою. Так бездумно кажуть люди, які вважають, що життя людини одушевляється чимось, не більш містичним або надприродним за збудження нейронів.

Як у всесвіті штучного інтелекту, коли всі вічні питання перетворилися на проблеми інженерії, Меган О’Ґіблин шукала душу у роботі-собаці від Sony, читайте повністю мовою оригіналу.

Ілюстрація: Aflo Co Ltd/Alamy