Що далі вглиб — товстіші партизани

На задньому сидінні військової автівки, що рухається засніженим полем десь у нетрях Донеччини, мене сильно підкидає. На кожному жолобку, викатаному армійськими ЗІЛами, машину заносить і наче дзиґою хитає з боку в бік. Але іншої дороги на передову немає — зліва і справа заміновані поля, а за кілька кілометрів прямо перед нами — окупована росіянами Горлівка. 

— Хвилин 15 — і будемо на місці, — каже 29-річний ротний Дмитро. Їдемо на позиції морпіхів.  

Поки на мирній частині країни обговорюють можливе повномасштабне вторгнення Росії, збирають тривожні валізки і навіть задумуються про виїзд з країни, на Донбасі, де війна триває майже вісім років, живуть без страху. В бліндажах та окопах військові майже не читають новин, але й не розуміють паніки цивільних. Армійці всі як один кажуть: воліли б, щоб українці вірили у боєздатність свого війська і, в разі чого, планували захищатись, а не тікати. 

Невдалі провокації 

З бліндажа — земляного насипу, затягнутого маскувального сіткою, — стирчить металева труба: без вітру кільця сірого диму ліниво тягнуться з неї вгору, а потім безслідно розвіюються. Посеред засніженого поля, яке ми щойно здолали, бігають безпородні, але дуже охочі до людського тепла фронтові пси. Десь усередині бліндажа — чутно аж надвір — нявчить кицька. 

Позиції морпіхів — це своєрідна екосистема з траншей, окопів і тих-таки бліндажів. Тут є власна дров’яна лазня, кухня, їдальня і вбиральня, збудована за принципом сільського туалету. Недалеко звідси розташовані СПшки — спостережні пункти, де військові цілодобово пильнують за ворогом: запобігають можливим проривам й диверсіям і, якщо є загроза, першими приймають бій. 

За спинами матросів, які спостерігають за бойовиками в бінокль, крізь тепловізор і трубу розвідника, схожу на перископ, починається підконтрольна українській владі частина Донеччини. Все, що перед їхніми очима, — або тимчасово окуповане російськими гібридними військами, або вважається так званою сірою зоною — ділянкою, якої не контролює жодна зі сторін війни. 

В одному з найменших бліндажів морпіхів відпочивають вартові, яких хвилин зо 20 тому змінили на СПшках побратими. Тепер у матросів є час поїсти, сходити в лазню, зідзвонитися з близькими, виспатись, а потім прокинутись і знову зайти на чергування. 

Тут, під землею, ледь чутно крекче розпалена до максимуму буржуйка: 21-річний командир взводу морпіхів Олег притискає до рота пальця, щоб я не збудила бійців, і показує рукою на верхні нари із заздалегідь підготованим карематом і пір’яною подушкою.

— А ви, бачу, — тихенько жартую зі старту, — підготувалися до гостей. Інакше звідки в цій глушині взялася подушка?

— Ооооо! — всміхається якнайширше. — Ми навіть дрова в буржуйку будемо цілу ніч підкидати. Хлопці пильнуватимуть, а ви собі спіть. 

Коли почалася війна, тепер кремезному й бородатому Олегу, схожому на вікінга, було всього 13 років. Каже, виріс на патріотичному русі і такому ж кіно, тому після школи не вагався з вишем — одразу подав документи в одеську «сухопутку». Тут і зараз — його перша ротація на передовій, перший у житті взвод і перші у військовій кар’єрі підлеглі — матроси й старшини. 

— Дівчат у підрозділі, — відрізає, — не тримаємо. Без образ, але вам на передовій не місце. В тилу десь, медиком там, чи працювати з документами — без питань. У мене, до речі, мама служить в одній з частин — у нас родина військових. Але ховатися у бліндажах, бігати по траншеях під обстрілом — нє. Думаю, дівчатам таке не треба. 

На фоні нашої розмови ззовні чується гупання. Земля трохи вібрує, і я, за характером звуку, розумію, що це «приходи» — щойно стемніло, бойовики «кинули» в бік морпіхів кілька 82-мм мін. Таке б дуже злякало цивільних, але на лінії фронту подібні хаотичні обстріли сприймають як невдалу провокацію — в такий спосіб бойовики викликають українських військових на вогонь у відповідь, щоб за нею розпізнати осідок морпіхів та вже прицільно влупити по наших позиціях. 

Лаунж на передовій 

Розгортаю на верхніх нарах спальник і прислухаюся, чи вже стихло і чи можу вибігти в туалет надвір. У бліндажі спокійно. Якби не обставини, під насипом землі можна було би влаштувати такий собі лаунж: лежиш на пір’яній подушці, дивишся, як у буржуйці, наче в каміні, горять дрова, і насолоджуєшся шурхотінням мишей, що намагаються прорватися у тепло крізь саморобну обшивку. 

— То шо, як думаєте, буде повномасштабне вторгнення чи ні? — розбиваючи тишу, звертаюся до матроса, схиленого над телефоном на нижніх нарах. 

— Та хіба ж я знаю, — каже, не відриваючись від екрана, — я ж просто військовий. Хто б мені таке сказав?

— Ну, а за відчуттями? 

— А за відчуттями треба кросівки на весну замовляти. Тут така жижа буде — офігієте. Одне сплошне багно, як у непораному хліві. 

— Але ж до весни ще довго. 

— Та чого. Вже, он, лютий. Поки туда-сюда — буде березень-квітень. 

30-річний матрос Вася, на відміну від свого командира, на передовій уже п’яту ротацію. Сам родом з Черкащини, до морської піхоти служив в одній з механізованих бригад, а до того, ще у цивільному житті, намагався запустити бізнес із продажу волоського горіха. 

У 2014-му, коли українське військо було геть не готове до війни, такого бійця, як Вася, можно було б зустріти в «дубку» — незручній формі старого зразка, що натирала тіло й займалася навіть від найменшого контакту з вогнем. Швидше за все, у нього б не було нормального взуття, шолома і бронежилета. Вісім років тому від держави Вася, певно, мав би лише автомат із набоями й сухпайки з паштетом «Візит» — сірою масою, де харчова експертиза згодом виявить коров’ячу шкуру, хвости та копита. Якби пощастило, Вася мав би особисту аптечку й тепловізор для його підрозділу від волонтерів. Як вести бій і що робити під обстрілом — бійця б навчила сама війна. 

А тепер, у 2022-му, Вася має хорошу підготовку й спорядження. Держава видала йому зброю, тепловізор, непогані шолом, бронежилет та аптечку. У матроса є нова форма і які-неякі, але точно не найгірші берці.

Раптом Васі не подобається щось із «казенного» — на передовій він має зарплату до 35 тисяч гривень і може практично будь-що замінити на кращий аналог власним коштом. 

— Того я й не розумію цей кіпіш на гражданці, — боєць нарешті відривається від телефону. — Ми тут чергуємо вдень і вночі. Всьо чьотко, всьо під контролем. Є, само собою, свої нюанси — я, он, з мамкою стараюся ні про що не балакати. Але ж це таке — всюди є особливості. Я просто не хочу, щоб вона нервувала. А так-то главне, щоб люди пам’ятали: армія за ці вісім років нормально виросла. Ми прикриєм, вистоїм і наваляєм. 

Слова морпіха підкріплені фактами. Станом на 2021 рік ЗСУ налічували 260 тисяч військових. Згідно з нещодавнім указом Президента Володимира Зеленського, чисельність війська мають збільшити ще на 100 тисяч осіб, що в сумі буде дорівнювати приблизно населенню Чернігова чи Полтави. Для порівняння, армія Великої Британії налічує зараз близько 188 тисяч військовослужбовців. 

Хоч Україні в спадок дісталися часто несправна радянська зброя і техніка, за час війни силові структури отримали новітні розробки як власного, так і закордонного виробництва. Цьогоріч лише за останній тиждень січня США передали ЗСУ близько 500 тонн військової допомоги. Американські літаки Boeing 747, які ще прибуватимуть в Україну, доставили, зокрема, гранатомети M141 Bunker Defeat Munition і керовані ракети для ПТРК Javelin.

Готові до всього  

Сталевим тесаком із вигостреним лезом 25-річний матрос Олексій рубає чималий шмат м’яса. Поруч із ним на кухні, де від холоду зводить кінцівки, а у цистерні замерзла технічна вода, стоїть старший на 10 років побратим Антон — сьогодні вони відповідальні за побут взводу. 

Олексій, якого тут частіше звуть Льохою, народився в Росії. Коли був малим, мама стала пиячити: сусіди побачили, що хлопчина страждає від голоду і байдужості, й відправили телеграму його батькові в Україну. Написали щось на кшталт: «Приїжджайте негайно! Забирайте малого, інакше помре». Олексіїв тато перетнув кордон і перевіз сина у рідне селище під Маріуполем. 

— Я ще підлітком зрозумів, що треба крутитися, — розповідає матрос, не відриваючись від готування. — Бо село — воно і на Закарпатті, і у Волноваському районі село. Там тупо нема шо робити. Коли мені було 15, ми з другом продали сємєчкі, а на зароблені гроші купили квитки до Макіївки. Приїхали, вступили в місцевий коледж. Потім я влаштувався працювати офіциком, а далі виріс до бармена і помічника кухаря. 

Навесні 2014-го в містечку біля Донецька з’явилися перші російські військові. Частина місцевих вирішила обрати на незаконному референдумі злиття з РФ. Олексій не поділяв їхніх поглядів і мусив знову переїздити. Не знаючи, що війна пошириться Донеччиною та Луганщиною, хлопець виїхав у Маріуполь. У місті біля Азовського моря знайшов роботу на автомийці, одружився і згодом влаштувався працювати в місцеве СІЗО. Дослужившись до сержанта, вирішив перейти в ЗСУ. 

— В Маріупольському СІЗО, — каже, — на 2016 рік було пів сотні чоловіків та жінок, підозрюваних у скоєнні злочинів проти України. Я щодня бачив їх і не міг збагнути, що могло сформувати у тих людей проросійські погляди. Пам’ятаю, був мужик, якого звинувачували у коригуванні обстрілу маріупольського мікрорайону «Східний», — тоді загинули 29 людей і ще майже 100 були поранені. Його чомусь виправдали: випустили, а за кілька днів знайшли вбитим. 

До Льохи на кухні заправляв інший боєць — готував невибагливі страви і майже до всього просто додавав «тушняка». Коли ж морпіхи дізналися, що їхній побратим Олексій колись працював у кафе, попросили його взяти на себе кухню. Так якось і звикли: на сніданок — омлет з ковбасою, на обід — борщ, на вечерю — каша з м’ясом. 

Тим часом за 35-річним Антоном не закріплена якась одна зона відповідальності: між бойовими чергуваннями боєць може, наприклад, нарубати дров для лазні чи розчистити позиції від снігу. Він дістає з-за вуха цигарку і констатує, що не так уже й самовпевнено ставиться до загрози зі сторони Росії. 

— Ми, — каже, — звісно ж, вистоїмо. Але у 2014-му я теж не думав про війну. Здавалося, який там напад — та нє, нічого не буде. Але ж ми всі бачимо, як воно обернулося. Але й тепер я вірю, що все це не більше, ніж інформаційний шум. Просто, думаю, маємо тут використати попередній досвід — треба бути готовими до всього. І в цьому плані нам тут легше — кожен чітко знає, що має робити в разі атаки. 

Подібне я раніше чула від головнокомандувача ЗСУ генерал-лейтенанта Валерія Залужного. В інтерв’ю Sky News він сказав, що українська армія відбиває атаки Росії з 2014 року і робитиме це й надалі. «Військо, — заявив він, — готове захищати країну до останньої краплі крові».  

Дані розвідки 

У бліндажі, де живе командир роти морпіхів Дмитро та його заступники, повітря, через нагрівання буржуйки, здається трохи важким. Втім тут значно світліше, ніж в укріпленні, де живуть матроси: на РОПі (ротному взводному опорному пункті) розділені спальна зона з нарами і робоча з комп’ютерами, моніторами, горами роздрукованих документів, раціями та картами. Це начиння на сотні тисяч гривень — ще один з проявів модернізації армії. Техніка дозволяє військовим координуватися й розуміти, що відбувається на їхній ділянці фронту. 

— Каву? Чай? — запитує командир, уже увімкнувши чайник. 

— Каву, — кажу, — будь ласка. — Без молока і без цукру. 

— І навіть без згущівки? — щиро дивується. 

— Так-так, і без неї теж. 

Військові жартують, що нагорі зараз так тихо, що можна слухати власні думки. Затишшя для офіцерів — це час розібратися з паперами, почистити зброю і випити енну чашку кави або чаю. 

На відміну від простих бійців, ротний Дмитро  заводиться з півоберта, коли чує питання про можливий повномасштабний наступ. Він віддав армії років з десять життя, планує й надалі розвивати військову кар’єру і вважає паніку серед цивільних найперше проявом невпевненості у війську. 

— Просто на гражданці, — емоційно говорить, — мають розуміти, що армія — не якесь там збіговисько. В нас вкладають ресурс і гроші, ми самі у себе вкладаємося. Гляньте на людей, техніку. Хоч би ті відео з навчань — сила ж!

І ППО у нас в порядку, що б там не казали. Навіть невелика військова частина має доступ до моніторингу кордону. Тоді звідки ця паніка? 

Дмитро каже, що насправді оперує не тільки емоціями. Як офіцер, має доступ до розвідувальної інформації і, хоча всього розповісти не може, запевняє: «Хвилюватися наразі немає причин». 

— Хай би що там писали медіа, — веде далі, — тієї кількості російських військових, яка зараз є поблизу кордону і навіть на навчаннях у Білорусі, недостатньо для повномасштабного наступу. Ми знаємо не лише цифри, а й назви російських підрозділів та їхню укомплектованість. Більшість техніки РФ — це радянський спадок. Незначний відсоток — так, нові розробки. Але все інше — таке, що не заведеться, не поїде і не зможе стріляти. То, знову ж, звідки паніка? 

— Ну, не знаю, — кажу, — цивільні банально бояться. Готівку знімають, тривожну валізку готують. Ще у великих супермаркетах недавно бачила пусті полички, де колись гречка була і тушківка. Страх — це нормальна реакція, хоч сама я абсолютно спокійна: орієнтуюся передусім на військових. От бачу зараз, що казарменого режиму немає, — отже, і наступу не буде. Якщо буде — ну, що ж. Буду оборонятись. 

— А який сенс, — знову заводиться, — відправляти всіх у казарми? Є резерви, територіальна оборона, є визначена лінія оборони. Що далі вглиб — товстіші партизани. Розумієш? Росіяни не пхатимуться у мирні міста — ще раз повторю: їм не стане наявних сил, щоб перейти у наступ. 

Ще близько години перекидаємось цивільно-військовими аргументами: я пояснюю, чому деякі люди цілком природно панікують, ротний — знизує плечима, бо не розуміє: «Навіть якщо будуть повномасштабні бої, то чого ж так звані патріоти збираються тікати, а не захищатися?». 

Поруч із нами дрова в буржуйку підкидає заступник ротного з МПЗ — морально-психологічного забезпечення. В’ячеславу 29 років, він з Києва. Чорнявий і татуйований, цей морпіх, здається, завжди у гарному гуморі — весь вечір жартує та іронізує з геть не смішних ситуацій, як-то перевірки від командування чи «зальоти» бійців.  

В’ячеслав не мріяв бути офіцером: вступив на філософський факультет університету Шевченка, отримав освіту політолога, а потім дізнався, що сусіда-військком планує призвати його на строкову службу. 

— Я після випуску ще цілком підходив за віком, — розповідає всміхаючись. — Подумав, що не буду тікати від армії, — зібрав рюкзака та й пішов. 

Пізніше стався контракт із ЗСУ, і ось тепер колись цивільний хлопець сидить у бліндажі в однострої. 

— Чи вірю я в долю? — випереджає моє запитання. — Думаю, так. Я взагалі фаталіст: чому бути — того не уникнути. 

Ротний під ці слова нахмурює брови, затягується електронною цигаркою, плавно випускає дим, та й собі міркує: 

— А я, — каже, — вважаю, що такої визначеності, щоб точно, от на 100%, то немає. Але якісь моменти — звісно що є. 

Повірити у можливий фатум командиру морпіхів довелося 14 серпня 2018 року. Тоді його підрозділ потрапив під масований обстріл під Маріуполем: один боєць загинув, троє, серед яких 20-річна зв’язківиця, отримали поранення. А на місці загиблого міг бути сам ротний.

— То був день лазні, — підсумовує. — Боєць, який загинув, мав їхати з хлопцями в магазин, але в останній момент вирішив залишитися. Ще й помінявся зі мною чергою, щоб помитися. Я тоді сидів надворі: сам не знаю, чого скурив тільки пів сигарети і спустився у бліндаж. За кілька хвилин дуже сильно йо*нуло — був «приліт» по нас. Так що так, якісь моменти з долею точно є — аби лише їх побачити і, якщо можеш, підготуватися.