«Серьожу забрали» 

Шевченкове на Харківщині було під російською окупацією з кінця лютого по вересень 2022 року. Протягом цих пів року росіяни перетворили викрадення людей на норму управління захопленим регіоном. Чоловіків і жінок забирали з дому, днями й місяцями тримали на голій землі в ангарах, сараях і тісних камерах. Змушували копати окопи. Підключали до тіла електроди зі словами «Зробимо дзвінок Путіну».   

29-річного Сергія Протопопова тримали в одній з таких тісних камер практично без денного світла майже ціле літо 2022-го. 76 днів — найдовше з усіх його сусідів по камері три на півтора метра з видряпаним на стіні «Отче наш».  

Історія його пошуків показує, якою незахищеною є людина на окупованій території і якою безладною та неспроможною — російська окупація. 

Мати

Телефон задзвонив 29 травня 2022 року, під вечір. 

— Вашого Серьожу забрали рускіє. Ви ж знаєте?

Ірина не знала. Сергієві, її старшому, було 29 років. Він працював на «Новій пошті», займався у тренажерці, не так давно почав жити з дівчиною. Вони робили ремонт у будинку, який залишився після смерті діда. 

— Я не хотіла вас зайвий раз турбувати. Може, він вернеться, — сказала їй Ліля, синова дівчина. 

Ірина Протопопова, колишня вчителька, а тепер дрібна підприємиця, чула, що у Шевченковому забирали хлопців. Разом із чоловіком Віктором вони мали точку з господарськими товарами на місцевому ринку. Стоячи на базарі, дізнаєшся різне. Зокрема, що хлопців кудись возили, там перевіряли і відпускали. 

Почекали кілька годин, Сергія не було. Тепер можна було хвилюватися, плакати і їхати на пошуки. 

На той момент Шевченкове було під окупацією майже три місяці. Росіяни зайшли в це селище на трасі між Харковом і Куп’янськом в останні дні лютого 2022 року. Головою призначили тамтешнього коваля Андрія Стрижка на прізвисько Папаха. «Мер посьолка, так сказать», — описала його посаду Ірина. 

Якогось іншого представника «влади» у селищі Ірина з чоловіком не знали. Тому пішли до Стрижка.  

— Та я не знаю. Це, мабуть, не наші забрали, — відмахнувся Папаха. 

Люди казали йти на блокпост і шукати там. Родина жила в центрі Шевченкового, недалеко від базару, і від початку окупації із селища не виїжджала. Ірина розгубилася: який блокпост, де його шукати? Обізнані підказали: блокпост у Первомайську, як їхати на Куп’янськ, і шукайте там головного, позивний — «Віраж».   

Позичили машину, чоловік сів за кермо. На блокпості роззирнулися: 

— Нам треба командира. 

— Його тут немає.

— Що ж нам робити?

Російський солдат був у балаклаві:

— Мать, не переживай, твій син підпише контракт, піде гроші заробляти. 

«Господи, який контракт?» — подумала і повернулася ні з чим. Удома Ірину з чоловіком чекав їхній 18-річний молодший син Максим, за якого тепер переживала ще більше. Хлопець, бувало, ходив на околицю Шевченкового ловити зв’язок. Якось його зупинили військові і стали перевіряти телефон. Знайшли там фото з українським стягом. Намальований дитиною прапорець, який висів на шафі у їхній квартирі. Зацікавилися, розпитували. На щастя, їхню увагу відволік глюкометр і шприци, які мав при собі юнак. 

Наступного дня на блокпост поїхав Віктор. Застав там чорний джип, із нього вийшли люди у балаклавах.

— Я командир, — сказав один із них з наголосом на «я». —  Що ви хочете?

— Забрали мого сина. Хочу знати, що, чого…

Не з’ясовуючи, про кого мова, «Віраж», той самий командир росіян, сказав:

— Отец, не переживай. Твій син їсть, п’є, спить. Ідуть слідчі дії.

Віктор не припинив їздити на той блокпост у надії почути від «Віража»  бодай щось. Іншої зачіпки родина не мала. На базарі люди співчували і знову радили своє. Дізнавшись про марні поїздки на блокпост, в один голос казали: «Вам треба у Куп’янськ».   

Для подружжя це видавалося логічним. Якщо кудись і повезли Сергія, то у райцентр. Вони знову позичили авто. Куп’янський відділок поліції тепер на російський лад називався РОВД.

— Немає такого, — сказали їм там.

Ірина з Віктором стали їздити містом туди і сюди. У відчаї жінка підходила до кожної військової машини, до кожного солдата, якого бачила на шляху:

— Шукаємо Сергія Протопопова, 29 травня його забрали з дому. 

— Ми не знаємо, ми з-під Ізюма, — казали одні окупанти.

— Ми затриманих не держимо, — говорили інші і відправляли до третіх. 

Це була безвихідь. 

Додому повернулися перед самою комендантською годиною, яку росіяни запровадили з шостої вечора. І вже після комендантської — дзвінок на мобільний. 

— Ваш Серьожа живий, — сказав жіночий голос. — Він у Балаклійському РОВД. 

Незнайома жінка розповіла, що її чоловіка затримали на блокпості, відвезли в Балаклію і три дні там тримали. Коли він виходив, Сергій передав йому номер батьків. 

Син

«Дев’ять ранку, я чую: хтось стукає у ворота, кричать щось. Думав, друзі. А заходять воєнні. Чоловік 10, у масках, куча автоматів — у нас такі по району не ходили. Зайшли в дім, взяли телефони, паспорт: “Одевайся, проедем”.

Я іду, а їх куча йде за мною, як із терористом яким. Все добре, поки не дійшли до машини. На голову якусь тряпку оділи, замотали скотчем, руки замотали спереду і закинули мене в машину. Там один як почав — чисто знущався. Каже: “Слава Україні!”. А ти сидиш і думаєш: “І що їм отвічать?”. А вони ж: “Давай, Слава Україні!”. Ну, кажу: “Героям Слава”. І зразу удар. “Ты наводчик, корректировщик”. Мол, вуха тобі одріжем, давай признавайся. 

Ми їхали довго, нічого ж не видно. Кудись заїхали, розв’язали мене і закинули в камеру. Там сиділо шість чоловік. А камера — півтора на три, руками отак візьмешся. На стіні “Отче наш” видряпаний. Сказали мені, що я в Балаклії. На підлозі матраци, таке все порване валяється. Я не роззуваюсь, думаю, зараз визовуть на допрос, розберуться зо мною. А мені кажуть: “Ти роззувайся”. І починається: “Я тут сидю п’ять днів, я — 18”.  Ми всі чекали на допрос, бо після нього одпускають. Я питав, як рідним повідомити. Ніяк. Але на четвертий день привезли одного хлопця. Він мамі ліки ніс і його на блокпості затримали. Охоронець сказав: “Бачу, в тебе ліки, ми тебе скоро одпустим”. Я зразу до нього: так і так, кудись запиши номер телефона батьків». 

Мати

Після дзвінка незнайомої жінки почався другий етап пошуків — треба було з’ясувати, чи дійсно Сергія тримають у Балаклії. Від Шевченкового туди 60 кілометрів, але за окупації відстані вимірюються інакше — кількістю російських блокпостів. Крім того, адміністративно це інший район і, згідно з чутками, єдиним дієвим джерелом інформації в окупації, як не раз пересвідчилася Ірина, — там було не проїхати. Люди казали, що на блокпості пропускають лише з місцевою пропискою. 

Та Віктор із Сергієвою дівчиною Лілею все одно спробували дістатися Балаклії. Ірина залишилася вдома. Якщо з її сином щось сталося, вона хотіла довше про це не знати. 

На блокпості у селі Волохів Яр їх розвернули: 

— Їдьте в комендатуру, беріть дозвіл. 

На той момент у Шевченковому ще не було комендатури, і єдиний, до кого вони могли піти, — ватажок окупантів «Віраж» із блокпоста у Куп’янську. Він дав родині усну «перепустку» — «Скажіть, що ви від “Віража”, їдете шукати сина», — і так із другого разу Віктор та Ліля потрапили в Балаклію. Чергові люди у балаклавах прийняли у них заяву, але по відповідь сказали приїхати ще за кілька діб. Дні розтягувалися в тижні, але інформації про Сергія не було. 

Син

«На тридцять сьомий день мене нарешті позвали на допрос. Думаю, зараз розкажуть, за що я тут. Один там сидить, здоровий такий, записує. Другий зліва за столом питання ставить, і один стоїть — він має бити. Всі в масках. Телефони лежать на столі: цілі, розбиті — різні. Кажу: “Здравствуйте”. А мені зразу: “Ты что, к друзьям пришел?”.  Дають знати, що розговор буде інший. 

Бере скотч, прив’язали мені руки до ніг. “Ты понимаєшь, Украины не будет”, — каже цей головний. — Россия тут навсегда”. А що ти йому скажеш? Він говорив, що рот мені заклеїть і буде одклеювать тільки коли я відповідаю. А я, коли боюсь, то багато балакаю, жестикулюю — їм це не подобалося. Цей, що збоку стояв, постійно бив у ці місця, їх називають “дев’ятка”, щоб сильніше боліло. “Подивись назад”, — каже. А там видно сліди від куль. Кажуть мені: “Називай, кого ти знаєш з АТО, ЗСУ-шників”. Кажу, що нікого не знаю. Били по ногах, по всьому. Потім чую: “А где электрошокер?”. Слава Богу, не було, може, інша група забрала. Потім забрали мене знову на допрос на сорок-який-то день. На пальці оділи ці… Там телефончик, коробочка така і два оголених дроти. Він крутить — і током б’є, крутить сильніше — і током б’є сильніше. Сказав, “15 минут я буду крутить — тебе хана“. Потім сказав, що телефон мій вони не знайшли, паспорт не знайшли — і тому не знають, як мене додому відпустить».

Мати

Поки сина тримали в камері без денного світла і без пояснення причини викрадення, батьки врешті отримали відповідь на заяву: «Сергій Протопопов перебуває в Балаклії», — йшлося в листі. Родині дозволили передати синові одяг. Сергій упізнав у пакеті свої шорти і зрозумів, що рідні знають, де він. Це було на другий місяць його утримання.

У Шевченковому почала працювати окупаційна поліція, яка до того була лише у райцентрі, і родина регулярно бувала у відділку в надії дізнатися, що можна зробити для визволення сина. Але у так званій поліції, як і всюди в «органах», був хаос. Якось їм сказали, що Сергія відпустили ще два тижні тому. Мовляв, він просто не хоче повертатися додому. Виявилось, помилилися прізвищем. 

Інтуїтивно Ірина з чоловіком розуміли, що Сергієва доля залежить від того, хто його забрав. Почали з’ясовувати. «Сарафанним радіо» батькам передали, що виконавця викрадення звуть «Ірбіс». Але «Ірбіса», як не шукали, ніде не було. За чутками, його і самого за якусь провину забрали в ізолятор. Коли урвалася й ця нитка, жінки — Сергієва дівчина та його мама — знову ходили до «Віража» і буквально благали відпустити Сергія. 

Ірина зустрічала росіянина на базарі. Запам’ятала його світлу форму. Світло-зелену? Чи світло-коричневу? Серед товарів на прилавку не може знайти відповідного кольору. Але точно не камуфляж. В основному вона бачила «Віража» зі спини, запам’ятала його спортивну поставу. На обличчі він мав балаклаву — на окупованих територіях російські військові старалися приховувати свою особу. 

Додому знову дзвонили звільнені Сергієві співкамерники. Якось син передав, що його паспорт загубили й через це не можуть випустити.

— Вітя, вези закордонний. Вези і жди, раптом відпустять, — наказала Ірина чоловіку. 

Але коли Віктор приїхав до Балаклії, російських оперів, уповноважених відпускати затриманих, не було на місці.

Син

«Я вже звик, що всі виходили, а я лежу там. 50 днів, 60 днів. І не знаю, чи випустять мене. Ще проблеми почались: очі закривав — а у мене бліки такі, наче світломузика, і я міг заснути, тільки коли повністю темно. Хоча в нас і так несвітло було. Світло мало попадало, а вони кормили у вісім-дев’ять вечора. І ти сидиш у повній темноті, кашу ту шукаєш, мимо рота попадаєш. Свічки начали давать, маленькі такі, похоронні: бистренько підпалив, з’їв. 

Витяжка часто не працювала. Стіни мокрі, тече по них. І ти весь мокрий, лежиш, стараєшся не рухатися, бо жара невиносима. Раз чи два в день нам на 10 хвилин відкривали камери, і то коли Саша там був. Це охраннік з Луганська, він по-людськи з нами. З ЛНР-цями було просто, ми їх і по іменах знали. Не то що вони нас любили, але можна було солі попросить. Каша ж без солі, крупа оця пшоняна. Всі мені її віддавали, а в мене це єдина радість. У всіх сигарети були, а в мене їжа». 

Мати

Літо вийшло на фініш. У Шевченковому та Балаклії сонце однаково розпікало асфальт і опущені, втягнуті в плечі голови людей. Одні ходили в страху, зате поки що на волі, а інші стікали потом у тісних камерах.

Але одного разу — це був звичайний базарний день — Ліля підбігла до Ірини радісна:

— Сказав «Віраж», можемо їхать і забирать Серьожу! Завтра. 

Ірина аж не повірила. «Господи, як це? — подумала. — 76 днів ніде нічого, а тут — можете їхать забирать?».  

Невідомо, чи «Віражу» набридли жіночі сльози, чи він розумів, що його підрозділ ненадовго закріпився на Харківщині й тому не було сенсу тримати в’язнів, а можливо, росіянин просто зжалився. Він сказав знайти людину з позивним «Турист» — той і має відпустити Сергія. 

Цього разу їхали втрьох. В балаклійському РОВД їх спровадили через дорогу. Ірина не мала часу роздивитися це місце, запам’ятала тільки залізну браму і забарикадовану, укріплену територію. 

Із брами вийшов «Турист». Як і «Віраж», він був у балаклаві і бронежилеті, спортивний і з воєнною виправкою. Обидва були професійні російські військові, не ЛНР-івці, яких вона  часто бачила в Шевченковому: ті ходили з білими пов’язками, в абиякій формі. 

— За що мого сина забрали? За що він тут сидить? — спитала обережно. 

— Я не можу вам нічого сказати. Бо прийшов пізніше і його не забирав, —  була відповідь. 

— А телефон віддасте? — ще спитала про синів айфон однієї з останніх моделей. 

— Телефон поїде в Білгород як доказ.

— А паспорт?

— Був прильот, усе згоріло.

«Ну нехай, аби дитину віддали!» — подумала. Було зрозуміло, що їхнє щастя тримається лише на доброму настрої окупанта і це може вмить змінитися.  

Син

«Я вже не надіявся вийти. Ми звикли, що в таке врем’я нас виводять у туалет. Відкривається дверка, я спригую з койки, начинаю обуваться, а він фамілію мою називає. 

Мене одвели, зайшов той головний, що постійно вопроси задає. “Узнаёшь?” — і показує копію мого паспорта. Каже: “Ты понимаешь, откуда она тут?”.  Я говорю, що, напевно, рідні привезли. Каже, що так і що вони мене чекають. А потім питає, чого це в мене радості ніякої нема. А мене на допитах так привчили, що усміхатися не можна. Зразу били. Чим сильніше ти боїшся, тим їм приємніше. До воріт мене одвели з мішком на голові. Ну і все, я вийшов, перший раз побачив, де знаходжуся. Батьки, дівчина — всі зустрічали.

Як вийшов, ходив потєряний. Погляд — дикий. Радісний, але дикий. Люди всі настільки бистрі, вони звикли, з теми на тему, а я не вспіваю за ними ні очима, ні вухами. За Лілю держався: “Скажи їм, що я не хочу балакать”. Мені більше хотілося походить, на природу подивиться. 

Нас же як виводили в туалет, там щілина в огорожі була, і я постійно дивився на город. Був там кущик маленький, так поки я сидів, він здоровенний виріс. Стоїш, дивишся, ластівки літають — така радість. А в тебе тої радості — минута і назад. 

*** 

Сергія Протопопова протримали у застінках загалом 76 днів, так і не пояснивши, за що ув’язнили. Після того, як дивом опинився на волі, хлопець разом із дівчиною та молодшим братом вибрався з окупації через Росію — іншого шляху потрапити у безпеку на той момент не було. У вересні 2022-го, за місяць після того, як Сергій поїхав з дому, Сили оборони України звільнили Харківщину й знайшли в Ізюмському, Куп’янському та Балаклійському районах сотні могил цивільних і десятки катівень — подібних до тієї, де без світла, з видряпаним на стіні «Отче наш» утримували юнака. 

За рік від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну тільки у Харківській області зник безвісти 741 цивільний. Але й ця немала цифра насправді може бути значно більшою. 

Коли живі свідки, то правозахисники, офіційна влада і журналісти документують історії про викрадення і катування, і жахливі спогади наших людей стають важливими свідченнями про воєнні злочини Росії. Їхні слова та пам’ять — потрібні для майбутнього трибуналу докази, які допоможуть покарати окупантів й отримати для потерпілих шанс бодай частково відновити справедливість. 

Матеріал створено у рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).