Обміняли, отямився, солдат

Ми часто дивимося, як їх зустрічає країна. Плачемо, коли бачимо, як вони цілують рідну землю. Розділяємо з ними кожні обійми, бо в такі миті їх обіймає кожен у цій країні. 

А потім їх везуть від одного військового шпиталю до іншого. Дають папірці з переліком лікарів, до яких треба відстояти чергу з кількасот людей. Це військові шпиталі, тож і правила тут — військові. 

«Обміняли, отямився, солдат», — так, за словами азовця Богдана Зарицького, коротко можна назвати те, що відбувається зі звільненими з полону українськими військовими після повернення. Якщо маєш руки й ноги і не маєш важких травм, на військово-лікарській комісії найчастіше тобі скажуть, що ти здоровий. 

По тому колишні полонені ніколи не підуть зі своїми проблемами  у звичайну психіатричну лікарню, натомість знову повернуться на війну. 

«Чуєш, розкажи про драмтеатр»

Березень 2023-го. Львів. Національний реабілітаційний центр «Незламні» (Unbroken). Ми в одному зі світлих і затишних кабінетів, яким медики поступилися для розмови. Великий білий стіл. На ньому — кілька флаєрів і дві дитячі листівки.

Богдан та Іван — друзі, яких колись познайомила війна. У «Незламних», де вони проходять психологічну реабілітацію, зустрілися після полону.

Час від часу чоловіки зазирають у дитячі листівки, які їм щойно вручили у коридорі. Луцькі школярі намалювали сердечка та янголів, написали гарні слова. Здається, хлопцям приємно занурюватись у це тепло і світло. Розгортають, читають дитячі рядки — і знову розказують про Маріуполь, бункери заводу Ілліча чи «Азовсталі», камери Оленівки та Вязьми. І про те, як живуть після тортур, знущань і несвободи. 

Високі, дужі, харизматичні воїни. Один — 31-річний азовець, другий — 43-річний морпіх. Прийшли на війну майже одразу, ще у 2015-му. 

На полігоні «Широкий лан» на Запоріжжі їх поселили в одному наметі. Обидва підписали контракт із батальйоном морської піхоти. Не вживали алкоголю, не курили, займалися спортом. Жартують: «В армії такі приречені дружити». Згодом один піде служити в «Азов», інший — лишиться морпіхом. Але завжди триматимуть зв’язок.  

Долі друзів не раз перетинатимуться — аж до зустрічі на «найбільш апокаліптичній дорозі» в Маріуполі, де обох і заскочило вторгнення.

— У березні я не знав, як там Богдан, бо в Маріуполі вже не було зв’язку. І от їду якось із завдання Східним проспектом. Навколо — тіла, будинки горять, аж раптом дорогу перебігає хлопчина у формі «Азова». Дивлюся — Богдан! — розповідає Іван, як посеред пекла випадково зустрів друга. — Підбіг, питаю: «Ти як?». Найперше: хто живий, хто мертвий, що планує далі. Стало спокійніше: живі ми, живі. Постояли трохи, вирішили: як вмирати — то вмирати, раз треба.

Побачене в Маріуполі їм тяжко передати словами. 

— Людям відривало кінцівки. Тіла не лежали — валялися, — з надсадою розповідає Іван. — Якось ми прорвалися у ворожий тил, по генератор їхали. Бачимо — якась із наших вантажівок військових стоїть, обварена металом. Її «Градом» накрило, а в ній солдати як живі сидять. Але мертві й чорні. 

— Чуєш, розкажи про драмтеатр, — раптом тихо просить друга Богдан. 

Іван минув його за кілька секунд після російського авіаудару. Руки. Ноги. Тіла. Жінки. Діти. Літні люди. Хтось простягає до машини руку, а другої нема. Пил. Каміння. А в небі — літак. 

— У драмтеатр евакуювали щойно розбитий пологовий. «Азов» працював по російських танках, ми їхали прикрити фланг. Звідти у мене одне перед очима: чоловік тримає дитину. Напевно, батько. То, мабуть, був хлопчик, бо комбезик — синій. Дитина маленька в комбінезончику така, знаєте? Ручками ще добре не ворушить, розкинув у сторони, як хрестик. А чоловік замість того, щоб бігти ховатися, отак хлопчика до неба підняв і тримав.  Ніби пілоту показував: дивися. Сім кілометрів у висоту, ага… Чи вже натоді збожеволів, чи що. Але дитина точно була жива. 

Іван боронив завод Ілліча, аж поки 12 квітня під час відчайдушної спроби вирватися з оточення не опинився в полоні. Натомість Богданів підрозділ на лівому березі Маріуполя відступив на «Азовсталь» і тримав цю фортецю до 17 травня, коли росіяни «евакуювали» захисників заводу на окуповану територію.

В одного: Оленівка і донецьке СІЗО. В іншого: Оленівка і російська Вязьма. У полоні били, катували, морили голодом і «плекали» любов до Росії.

— Ми співали гімн Росії разів двадцять на день. Щоразу, коли нам давали ложку, ми мали кричати «Слава Росії!» тричі. Дають шматочок хліба — кричиш «Слава Росії!» тричі. Дають похльобку — «Слава Росії!» тричі. Потім здаєш ложку — «Слава Росії!». Здаєш тарілку — «Слава Росії!». Усе — тричі. Якщо кричиш недостатньо голосно — тебе нещадно б’ють. Кричиш без ентузіазму — тебе нещадно б’ють. А потім знову співаєш гімн Росії.

Перших чотири місяці полону Іван провів у карцері.

— Бувало, до трьох днів не давали ні їсти, ні пити. З часом я навчився довго обходитися без пиття. Краще не пити, ніж захотіти в туалет у недобрий момент: коли тебе б’ють або на допиті. Розумієте?

Івана катували стоянням. У камері на 18 квадратів 27 людей мусили стояти з 6-ї до 22-ї. Сідати — заборонено. Ноги пухли й чорніли: відмирали нервові закінчення. 

У Донецьку, на вулиці імені 50 років СССР, з Богдана теж натхненно вибивали зізнання у злочинах. З 10-ї до 19-ї тримали на допитах. Прокурорка ненавиділа його за кожне українське слово. Сумчанин Богдан змалку говорив російською, в полоні — теж тільки так, бо це рятувало. Але він іще 2017-го перейшов на українську, тож окремі українські слова таки проривалися. 

Мова, зрозуміла твоєму катові, — так Іван пояснює, чому російська могла в полоні рятувати. Каже, українцям, які від народження російськомовні, було легше: коли їх катували, ті кричали російською. 

— Певно, ми — останнє покоління, що говорить російською, — робить висновок Іван.

«Наснилося, що я цивільного убив»

Богдан Зарицький був серед азовців, яких Росія віддала в обмін на Медведчука. У полоні втратив 43 кілограми ваги. Виснажений голодом і тортурами, став погано бачити і багато чого забувати. В Україну повернувся 21 вересня. 

Іван Голобоков пережив наджорстокі тортури у Вязьмі. Втратив 74 кілограми ваги. Мав чорні від тортур стоянням ноги. Повернувся 6 грудня.

Богдан зауважує: аби зрозуміти, що відчуває український військовополонений, який ступив на рідну землю, треба знати, як їх везуть додому. 

— З донецького СІЗО нас везли в камазах. Ми називали це «по-сомалійськи». Сідаєш на підлогу, розставляєш ноги, перед тобою так само всаджують іншого, і ти закидаєш йому руки за голову. Сидячи так, неможливо ворухнутися, бо тоді треба, щоб весь ряд ворухнувся. Не відчуваєш тіла, люди ходять під себе. Хочеш випростатись, але не можеш, бо тиснеш на побратима попереду — йому боляче і він кричить. Там кричали всі, особливо поранені. 

Діставшись до своїх, на повні груди вдихали своє повітря, зняли пов’язки з очей, липкий і пекучий скотч із рук. Тоді їх тішило все. 

— Як ми їли ці смаколики з пакетів, які вручали кожному, — згадує Іван.

Утім, держава швидко нагадує: ти вільний, але досі солдат. Звільнені з полону не мають жодного особливого статусу. Вони відразу стають такими ж солдатами, як усі.  

Найперше опиняються у шпиталях. Зашкарублих військових шпиталях, де не звикли дослухатися, що ти відчуваєш, або питати, як ти спиш. Де часто візьмуть аналіз крові на вміст цукру, але не зроблять МРТ. Усе це спонукає думати, що ти державі не потрібен. А тобі це саме мільйони разів казали на допитах. 

— Два тижні на обстеження — і все. Якщо цілий, тобі на військово-лікарській комісії швидше за все скажуть, що ти — здоровий. Якщо констатують, що хворий, — скерують на лікування. Далі — місяць відпустки за станом здоров’я, а по тому — знову на фронт. Огляди психологів у військових шпиталях часто формальні. Колишні полонені дуже хочуть побачити рідних, тож не говорять про свої проблеми тамтешнім психологам. Ідуть і живуть із цими проблемами, — пояснює Богдан. 

Солдати мають волю, але не мають спокою.

— Раптом наснилося, що я цивільного вбив, бо мені щось у ньому не сподобалося… Просто вбив, — згадує Іван. 

Система, всередині якої вони опиняються після полону, мало нагадує турботливий супровід. Натомість вона тригерить. Наприклад, Іван потрапляє у львівський військовий шпиталь, а там вікна затулені чорним папером. Усередині — сутінки. Він розуміє: це задля світломаскування. Але після російських камер йому так бракує «Божого світу». Бодай змоги його бачити. Це те, про що мріяв у полоні. І він не може заспокоїтися. 

Банальна заборона виходити за межі шпиталю теж одразу повертає до думок про неволю. 

— Пекельне місце, — каже Іван про один зі шпиталів, де лікувався. —  Я сім із половиною місяців відстояв у камері. Якщо мені в лікарні кажуть: «Ти можеш виходити за межі цих стін», вже стає легше — і я, напевне, навіть нікуди не піду. Але якщо чую: «Ти не можеш нікуди вийти!», то перестаю себе контролювати. І знову хочеться тримати руки за спиною. 

Богдан та Іван просять не сприймати їхні слова як докір державі і постійно повторюють: «Усюди були добрі люди». Втім, крім добрих людей, у постізоляційному супроводі має бути те, що згодом лікар-психіатр, який працює з цими героями, назве коротким словом: дбання. Без нього психологічної реабілітації не буде.

«Ніхто у ХХ столітті з цим не мав справи!»

Україна повернула додому понад 2 000 військових та цивільних. Офіційно в полоні досі лишається ще 7,5 тисяч. Серед них немає тих, хто вважається зниклим безвісти, а це ще тисячі. Усі, кого повернули, мають тяжкі психологічні травми. 

Жодна з країн світу не має досвіду психологічної реабілітації такої кількості полонених. Перший подібний досвід світ почав здобувати після воєн в Іраку та Афганістані, а це відносно недавно. 

— Наші американські, британські та ізраїльські колеги кажуть: «Хлопці, ніхто у ХХ столітті з цим не мав справи, ніхто!». У Другу світову про це навіть не говорили. Так само у 1959-1975 роках, коли була В’єтнамська війна. І тільки у 2003-2011 роках під час війни в Іраку американці взялися про це думати, — розповідає лікар-психіатр Олег Березюк, який керує напрямом психологічної реабілітації у Національному реабілітаційному центрі «Незламні», який діє при Першому медичному об’єднанні Львова і з початком відкритого вторгнення взяв на себе лікування та відновлення людей, потерпілих від війни.

Одного дня на початку березня минулого року Березюк ішов на роботу і думав, як долати цей виклик. Думав передовсім як психіатр, якому от-от доведеться працювати з тисячами травмованих війною. Львів’яни почали шукати досвід роботи з колишніми полоненими за межами України. Переважно цей досвід — теоретичний. Фахівцям бракувало практики: пацієнтів, які пережили подібне, раніше було небагато. 

Найперше відгукнулися британські, американські, ізраїльські військові та цивільні госпіталі. Почалися тренінги. Згодом долучилися партнери з Єльського університету і познайомили львів’ян із паризьким Центром Прімо Леві, який працює з жертвами тортур і насилля. Відтоді їхня співпраця не припиняється.

Посттравматичний стрес — не хвороба. Це реакція організму на надважкі життєві обставини, які загрожували фізичному, психічному і соціальному стану людини. Це складні процеси в мозку людини, які Березюк пояснює просто:

— Загроза втрати життя і тілесної цілісності — найбільша загроза, і генетично організм пробує її оминути. Вмикається інстинкт самозбереження. На це організм централізує всі свої сили. Усе відбувається в середньому мозку, де є мигдалина, яка починає збуджуватися і надсилати сигнал: втікай. За гострого, тяжкого стресу мозок не може зупинитися. І навіть коли вже немає загрози, він продукує тривогу. Це як димовий детектор: диму немає, а детектор кричить. 

Це і є симптоми ПТСР: колишнім військовополоненим сняться жахи, де вони б’ються чи вбивають, із ними трапляються гострі невмотивовані напади агресії тощо. Але нейропсихологи та нейробілоги ХХІ століття, запевняє психіатр, мають відповідь на питання, як це зупинити. 

В основі лікування лежить дуже древній спосіб: салютогенний, тобто орієнтований на здоров’я (латиною «salus»). Пацієнтові підсилюють його здорову частину через увагу до нього і свободу. Саме від цього в роботі з військовополоненими і відштовхуються натівські та ізраїльські психіатри. У Львові цей досвід перейняли. 

— Богдан та Іван — наші так звані ікс-пацієнти. Вони були першими зі звільнених із полону, з ким ми почали працювати, — каже Олег Березюк. — Стан обох був тяжкий. Звільнятися від травм їм доведеться кілька років. 

Ходити вільно

Ще до початку широкого вторгнення у Першому медичному об’єднанні Львова на базі лікарні швидкої допомоги (тепер лікарні Святого Пантелеймона), що входить до цього медичного кластеру, відкрили психіатричне відділення на 35 місць. Це стало можливим завдяки медичній реформі: тепер рядова лікарня могла запропонувати такі послуги й заробляти на них. 

З 2022 року при звичайних міських поліклініках Львів активно відкриває Центри ментального здоров’я, створюючи систему таких закладів і залучаючи на їх облаштування кошти грантів та інвесторів. Так тут послуги фахівців із підтримки психічного здоров’я стають максимально доступними: вони безкоштовні для тих, хто приходить за скеруванням сімейного лікаря, і платні — для решти. 

Після 24 лютого рішення неабияк допомогло. Львів приймає тисячі людей, потерпілих від війни. За ініціативи Першого медичного об’єднання та за підтримки міської ради, профільного міністерства й численних закордонних партнерів тут починають проєкт «Незламні», який одразу береться за фізичне і (обов’язково) психічне зцілення потерпілих від війни.

У жовтні 2022-го Центр ментального здоров’я відкрили і в лікарні Святого Пантелеймона. Тут лікують військових і цивільних із ПТСР, а віднедавна і звільнених із полону. Затишний і сучасний центр облаштували на кошти Львівського ІТ-кластеру. Допомогу воїнам і членам їхніх родин тут надають безкоштовно, бо погодили відповідний пакет послуг із Міністерством у справах ветеранів.

Зовні ці стіни жодним чином не нагадують традиційну психіатричну клініку. І для колишніх військовополонених цей фактор часто ключовий. Тут світло, гарно й сучасно. Схоже на добротний коворкінг. Картини й книжки. Великі вікна, білі стіни, красиві лампи і зручні стільці. 

Тут звільнені з полону найперше не почуваються хворими. В тому і полягає салютогенний підхід, застосовувати який радять психіатри Сполучених Штатів, Великої Британії та Ізраїлю. 

— Свобода і самостійність — ознака здоров’я. Коли ми вважаємо, що людина здорова, чому вона має сидіти в палаті й нікуди не виходити? Навпаки: ти здоровий, можеш ходити вільно, і це — найбільше щастя, — пояснює Березюк.

Щойно працівники центру почали працювати зі звільненими з полону, зрозуміли: це особливі пацієнти, робота з якими потребує вдвічі більше часу. Однак їх недовго тримають у стаціонарі, натомість пропонують спробувати жити самостійно в місті: винаймати житло і приходити в лікарню на терапію. Так вони вчаться жити без війни. Для колишніх полонених такі свобода й довіра є несподіваними. 

Пацієнти можуть відвідати не лише психіатрів, психотерапевтів або психологів, а й окулістів, терапевтів, невропатологів, кардіологів, травматологів, хірургів. Тому військові відчувають тут до себе особливу увагу, яка є неодмінним фактором душевного зцілення.

Спираючись на досвід колег із-за кордону, фахівці Центру ментального здоров’я створили власну модель роботи зі звільненими з полону. 

— По-перше, ми не даємо їм ізолюватися, хоча вони цього і прагнуть. Тому наші лікарі постійно комунікують із пацієнтами і цікавляться їхнім самопочуттям. Іноді хлопці дивуються: «Реабілітолог телефонує мені кілька разів на день». Ми приділяємо їм максимальну увагу, — пояснює Березюк.

Починають із тілесно орієнтованої допомоги. Завдяки ретельній роботі медиків із тілом пацієнта у нього з’являється довіра до лікарів. Іван каже: на відміну від військового шпиталю, тут не ти ходиш за фахівцями, а вони — за тобою. Тут уперше почали лікувати його ноги, які пухли від перенесених тортур стоянням.

— Ми помітили, що пацієнти, які зазнали тортур, не говорять або говорять мало. Вони тілесно напружені, бо пережили страшні фізичні знущання. Тому реабілітологи починають працювати з їхнім тілом. Ця тілесна терапія хлопцям подобається, — розповідає лікар.

По тому зі звільненим із полону починає розмовляти психотерапевт. Далеко не кожен із тих, хто пережив катування, розкаже про найстрашніше.

— У полоні з військовими іноді роблять такі жахи, що не завжди про це можливо говорити, — зізнається Іван. — Мені тут подобається: один психолог зі мною розмовляє, інший спонукає мене малювати, аби я людей не хотів убивать. Натомість у військовому шпиталі все інакше: сідають перед тобою два підполковники-психологи й питають: «Ну, як ти?». Кажеш: «Нормально». У відповідь чуєш: «Та ти здоровий, синку». Та й ідеш собі. 

У розмові з психотерапевтом «вилущується найстрашніша історія». Її не оминають, а навпаки — проговорюють кілька разів. Таку історію пацієнт може розповісти лише лікарю, якому довіряє. І згодом відчуває, як у ньому меншає агресії та напруги. Відтак починає краще спати і загалом «оживати».

У «Незламних» помітили: колишні полонені, які приходять у Центр ментального здоров’я на терапію, навіть після неї люблять трохи тут затриматися. Читають книжки. Слухають музику. Їм тут затишно.

Коли військові занурюються у процес лікування, то одразу починають розповідати про центр побратимам. Так сюди по психологічну реабілітацію звертаються наступні. Через обмежену кількість місць у «Незламних» не можуть прийняти всіх, тому хочуть якомога більше ділитися досвідом, розповідаючи про нього іншим медзакладам країни. 

«Над кожним хлопчиком дихати»

На момент нашої розмови Богдан Зарицький уже у відпустці після лікування, а Іван Голобоков завершує курс реабілітації і нарешті може сказати: 

— Тут я бачу Божий світ і почуваюся людиною. 

І справа не лише у великих та світлих вікнах. Олег Березюк каже: йому щонайменше хочеться, аби їх порівнювали з військовими шпиталями.

— Хлопцям, які провели 10-12 місяців у полоні, цивільне життя — це шок. Тому перехідним простором із військового життя в цивільне має бути звичайна лікарня. Якщо йдеться про ПТСР у звільнених із полону, то їхнє лікування може спершу відбуватись у мілітарному шпиталі, але потім обов’язково — в цивільному, — вважає він.

У Міноборони кажуть про наміри поступово відкривати подібні реабілітаційні центри в інших регіонах країни. Адже хвиля травмованих війною людей буде настільки великою, що таку проблему відчує ледь не кожне місто. Країні варто терміново шукати більше фахівців у сфері ментального здоров’я.

— У нас тільки зараз 7 чи 8 тисяч легально зареєстрованих полонених. А є ще незареєстровані. Кількість пацієнтів буде шаленою. Вона включатиме і членів родин військовополонених, які теж мають ПТСР через страждання своїх родичів. Наразі ми не маємо стільки людей, які вміють це лікувати. Запитайте у військових госпіталях, скільки у них психологів. Двоє-троє, — пояснює Березюк. — Зазвичай ті, хто має середній і важкий ПТСР, у психіатричну лікарню не підуть. Лікуватимуться самостійно. Тому в кожній лікарні треба відкрити невелике відділення — бодай таке, як наше, на кількадесят ліжок. І там людині має бути затишно. Не чорні вікна і двері, а затишно.

На думку лікаря, це абсолютно під силу принаймні містам, а медична реформа надає всі необхідні для цього інструменти. Березюк згодний зі своїми пацієнтами, які з власного досвіду кажуть, що держава надто швидко повертає бійців на фронт. Тому ті йдуть туди з психічними травмами. 

— Мудрі командири кажуть: «Краще я військового з ПТСР відправлю лікуватися, бо він більше біди наробить, ніж допоможе». І це правда. До речі, майже всі вони хочуть повернутися на фронт, рідко — навпаки. Зазвичай ми відповідаємо: «Тобі рано». Інакше вони повертатимуться до нас у ще гіршому стані. 

Березюк часто згадує американського полковника, який на початку вторгнення працював у лікарні Святого Пантелеймона хірургом. 

— Він, досвідчений військовий, сумно дивлячись на все це, повторював: «Ви мусите берегти чоловіків». Навіть коли війна закінчиться, армія буде потрібна. Тому наше завдання — над кожним нашим хлопчиком дихати, думати, працювати, робити його здоровим. 

Якби можна було одним словом означити, що треба для зцілення колишніх полонених, Березюк сказав би: дбання.

— Є ще інше слово, воно красивіше, в нас його розуміють вузько, але воно дуже об’ємне. Це слово «любов», — зрештою каже лікар. — Звучить якось по-церковному, я розумію. Але потрібна справжня людська любов. Бо що таке любов? Це вдягнути чужі мешти, спробувати думати так, як думає ця людина, зрозуміти її. Коли ти любиш і дбаєш, то виборюєш повагу — і лікування рухається. 

Після реабілітації у львівському центрі «Незламні» Богдан Зарицький та Іван Голобоков проводять відпустки у Києві. Їх часто можна зустріти на публічних заходах, де говорять про проблеми реабілітації після полону. Обидва знаходять у собі сили розповідати про це максимально відверто. Нарешті не закриваються від інших, «бачать Божий світ» і не вбивають у снах. І коли ви читатимете цю історію, обидва, можливо, вже знову будуть на фронті.