Розіп’ята

У неї хата, яких тисячі на Поліссі. Побілена глиною, з синіми вікнами. Криниця поруч. Ледь живі хліви й порепані яблуні. Але саме ця хата у невеличкому селі Сокіл на Волині стала місцем ледве не паломництва польських істориків, дипломатів і репортерів, які досліджують події 1943-го, називаючи їх «Волинська різня» і не інакше. 

Тут мешкає баба Шура та її 12 котів.

Кілька років тому про існування баби Шури дізнався світ. Олександра Васейко із Сокола стала героїнею книги польського репортажиста Вітольда Шабловського «Кулемети й вишні». Автор розповів історії «про добрих сусідів з Волині» — українців, які у 43-му рятували поляків від смерті під час каральних акцій упівців. 

Далеко не кожен у Польщі вітав намір показати українців милосердними. Однак торік баба Шура їздила до Варшави, де отримала нагороду з рук президента Анджея Дуди. Тепер та нагорода лежить у сокровенному місці її хати — на шафі, разом із книжками Шабловського. 

Втім, ця історія — про те, як живуть герої попри книжки про героїв. 

***

У найсвятешній кімнаті її хати стоїть стіл. І стіл той як вівтар. 

У центрі — фото баби Шури біля президента Дуди у Варшаві. Поруч — світлина із Шабловським. Поміж тим іконки, іконки, іконки… і запилений портрет президентського подружжя. Леді Дуда в білосніжному піджаку дивиться на старе ліжко з металевими бильцями і гонорово всміхається.

На кутку стола — прапор із символікою польського клубу «Волинський рейд мотоцикловий». Прапор — червоно-білий, клейонка на столі — синя в жовті соняхи.

Баба Шура бере зі столу маленький транзистор. Крутить його хвацько.

— Телевізора нема, то мені хватає радіва. Дочка привезла, каже: «Нате, мамо, бо ви любите по-польськи слухати». Ото слухаю, як є час, — ставить назад.

На підвіконні поруч, за фіранкою, лежить аж чорне — чи то від старості, чи від життя такого — Євангеліє. За вікном видно старий садок, шматок городу і трохи села. Під цим вікном баба Шура молиться.

Новини слухає польською, молиться — українською. 

Одразу за її Соколом — урочище «Трупи». Це колишнє волинське село Воля Островецька, що зникло після нападу упівців в останню серпневу ніч 1943-го. Переважна більшість його мешканців були поляками. «До Трупов» баба Шура ходить збирати ягоди і прибирати місця поховання вбитих тієї ночі поляків.

Вона — волинянка з діда-прадіда. Вона знає про історію рівно стільки, скільки може знати проста сільська жінка, весь вік — доярка у колгоспі. Вона прибирає могили, бо так заповів батько. Вона ставить українцям у приклад поляків, бо ті небайдужі до власної історії.

Дехто із сусідів поглядає на бабу Шуру скоса. Але в своєму милосерді баба Шура стоїть вище за всі історичні дискусії. 

Хрести

Навколо Сокола — поля у хрестах. То невеликий населений пункт під кордоном. Жменя хатів поміж лісами. До Польщі — рукою подати. 

Нині Сокіл — чи не найближче село до знищених у 1943-му Волі Островецької та Островків, які тоді були місцями компактного проживання поляків на Волині. Історія зробила їх одним із епіцентрів українсько-польських конфліктів. Улітку 43-го українські повстанці провели тут низку акцій, спрямованих на те, аби очистити регіон від поляків, звільнити українські землі для українців. 

Уночі 30 серпня 1943 року на ці села напали загони упівців. Жінок і дітей з Островків зігнали у костел. Чоловіків закрили у школі, згодом виводили у віддалені двори й розстрілювали. У Волі Островецькій селян вбивали там, де заставали, врятуватися вдалося одиницям. Тіла убитих кілька днів лежали просто неба, аж поки зрештою повстанці не веліли селянам із сусідніх сіл ховати трупи. Моторошні історії про це видовище тут розповідають досі.

Совєти відновлювати села не стали. Вчинили звично — переорали під поле. Десятки років, аж до краху СРСР, тамтешні землі ховали в собі рештки сотень людей, а місцеві селяни потай передавали одне одному спогади про страшні вбивства.

Для поляків і українців ці волинські локації — місця пам’яті про трагедію 1943-го. Для баби Шури та її земляків — місця, які «розповідають» про долі їхніх сусідів. Що трапилося в серпні 43-го насправді, в Соколі досі достеменно пояснити не можуть. Тим паче назвати винних. 

Конфлікти між українцями й поляками не трапились зненацька. Вони визрівали тривалий час. Усе почалося ще задовго до 1939-го, коли волиняни-українці радісно зустрічали нову радянську владу, ще не усвідомлюючи, що один окупант просто поступається іншому. Несли квіти радянським солдатам, коли ті вступали у волинські села. Чому? 

Від початку 1920-х, коли після Ризького мирного договору Галичина й Волинь остаточно потрапили під владу Польщі, ані галичани, ані волиняни не почувалися господарями на своїй землі. Давши у 20-х трохи волі «Просвіті», українському слову і культурі, вже у 30-х Польща згорнула цю проукраїнську політику. У селах Волині діяли лише польські школи, де вчителі у переважній більшості були поляками. Тут будували костели. Волинські землі масово роздали польським «осаднікам», ветеранам армії Пілсудського. Натомість селяни-українці не мали жодних земельних переваг. І навіть лісниками (гайовими) в регіоні у той час служили здебільшого поляки. 

Між поляками та українцями зростала «соціальна прірва». Волинь була всіяна «панськими маєтками». Польські магнати тримали у своїх володіннях цілі села аж до 1939-го. Українці працювали на цих фільварках робітниками, зі значно гіршими статками й можливостями їх покращити. Втім, вони намагалися жити з сусідами-поляками мирно. І дотепер їхні нащадки розповідають, як разом господарювали, товаришували і навіть одружувалися одне з одним.

З приходом совєтів польський уряд емігрував у Лондон, де працював у екзилі. Однак своїми «волинськими амбіціями» він не поступився: і далі вважав Волинь польською землею, створюючи й розташовуючи тут підрозділи Армії Крайової, що мали втримати контроль над цими територіями. Разом із тим тут у підпіллі активно діяла УПА, виборюючи право українців на самостійність на своїй землі. Відтак обидві сторони стали ворогами. 

На весну 1943-го до німецької поліції все активніше приходили місцеві поляки. Німці залучали їх до нападів на низку волинських сіл. У травні руками польської поліції німецькі окупанти знищили волинське село Красний Сад. У червні провели масові вбивства українців у селах навколо Луцька — каральні акції за участі польських поліцаїв у Черчицях, Красному, Малому Омелянику, Зміїнці. Вбивали і жінок, і дітей, нищили храми.

А потім був липень і серпень, коли напади на польські села Волині чинили вже загони УПА. Про ці події волиняни досі згадують з не меншим жахом.

Поміж правдами і кривдами 43-го живуть люди. Обабіч Бугу досі сперечаються, чи то трагедія, а чи різня.

Баба Шура із Сокола каже просто: біда, за яку тепер треба молитися. 

Орли

Володимир Крижук родом із сусіднього села Рівне і знає ці місця з дитинства. Колишній сільський голова, він везе нас до баби Шури. Їдемо дорогою поміж двома полями. Тільки нам це — просто поля. Він каже, до 43-го тут були Острівки — найбільше польське село в окрузі.

Спільне для обох країн минуле, в якому вони ніяк не можуть зустрітися так, аби ніщо не заважало пліч-о-пліч стати на край однієї могили й молитися за упокій, із цього вчителя початкових класів, а згодом — війта, зробило і екскурсовода, і дипломата, й навіть трохи історика.

Він веде нас до місця, де в Острівках до серпневої ночі 43-го стояв великий дерев’яний костел. Топчемо зелену ріпу: тут досі сіють і збирають врожаї. 

— Бачите білу пляму в полі? То фігура Ченстоховської Божої Матері. Поляки вважають цю «Матку Боску» символом своєї держави.

Невелику скульптуру «Матки Боскої Ченстоховської» колгоспний тракторист виорав тут ще у 80-х. Земля віддала людям те, що залишилося від знищеного храму. Селяни поклали її у траву під бузком посеред поля. 

У 1990-му сюди вперше приїхали поляки, поставили монумент на місці костелу.

— Як виорали Матір Божу, то побачили, що в неї бракує рук і обличчя. Вирішили відновити скульптуру. Я сам був свідком: за рік руки відвалилися, обличчя — теж. Стала такою, якою дістали з землі. І скажіть, що це просто так, — замислюється пан Володимир.

У гіллі над «Маткою Боскою» заплутався прапор з орлом. Навпроти — чорне зоране поле зі ще одним хрестом. Тут була криниця, звідки десь у 92-му підняли перші знайдені тіла забитих мешканців села Острівки.

— Насправді поляки марять ідеєю всі ці землі купити. Сплять і бачать. За можливості поля ці вони викупили би миттєво, — зітхає Крижук, обтрушуючи зі своїх черевиків сиру землю й рештки ріпи.

Вже майже три десятиліття ці волинські землі є осереддям розмов про прощення й порозуміння. В Острівках і Волі Островецькій двічі проводили ексгумаційні роботи: у 1992 та 2011-12 роках. Про ці події свідчить меморіал на півдорозі до Соколу, в розкішному сосновому борі. Щойно Україна стала незалежною, у червні 1992-го Любомльська райрада дозволила люблінському Товариству друзів Кременця і Волинсько-Подільської землі провести ексгумаційні роботи та заходи з увічнення пам’яті на теренах двох знищених у серпні 1943-го сіл. Очолює його тодішній працівник Люблінського відділення Інституту національної пам’яті Польщі, історик, архівіст і професор Леон Попек. Для нього це ще й особиста історія. Родом з Островків його мати Хелена. 

Навзаєм тоді ж, у 92-му, Польща задекларувала готовність відкрити меморіальний комплекс у Сагрині — українському селі на Холмщині, яке навесні 1944-го спалили вояки Армії Крайової, убивши понад вісім сотень українців. А ще дала згоду на продовження робіт із відновлення українських цвинтарів у гміні Мірче, що занепали після примусової депортації тамтешніх українців у 40-х.

У 2011-му взялися чистити і впорядковувати старий цвинтар, що колись був спільним для Островків і Волі Островецької. Почали підготовку до створення спільного меморіалу, відкрити який планували за участі двох президентів — Броніслава Коморовського і Віктора Януковича. 

Відновлювали поховання коштом польської держави. Паркан, дорогу і допомогу з облаштуванням забезпечила українська сторона. Втім, президенти так його і не відкрили.

У центрі цвинтаря, одразу за ворітьми, стоїть гранітний хрест. Обабіч нього — дві великі площі, засіяні травою: спільні могили з рештками. По один бік — знайдені у 1992-му, по другий — у 2011-2012-му.

— На жаль, він досі не закінчений. Тут мало бути ще два хреста і вісім плит з іменами. Поляки хотіли написати до півтори тисячі прізвищ загиблих від рук українців. Українські історики кажуть, ця цифра перебільшена на кількасот осіб. Загалом же у цих двох братських могилах лежить близько восьми сотень людей, — пояснює Володимир Крижук.

Якщо хто стане перед центральним меморіалом і підведе голову, то на верхівці гранітного хреста побачить порожнє місце від якоїсь таблички.

— Тут був орел. Скандал гримів на всю Польщу. Цей меморіал робила львівська фірма. Якось поляки не розрахувалися з ними за щось. Працівники фірми приїхали і зняли герба. Потім поляки стали писати, що українці поглумилися над польським цвинтарем. Згодом, щоправда, було спростування… Але львів’яни орла на місце так і не повернули, — каже він.

Щосерпня сюди приїздить чимала делегація поляків. Ще з травня чистять, прибирають і кроплять від бур’яну, мешкаючи поруч у наметах. В останні роки під час заходів на цвинтарі згадують не лише поляків, що загинули від рук українців, а й українців, які так само безневинно гинули від польських рук на волинській землі. 

Тут ніколи не гаснуть лампадки. Тут тихо. І здається, мох на піску аж рипить. Тут є біло-червоні стрічки, але нема синьо-жовтих.

Свята

Якось польського репортажиста Вітольда Шабловського, який у 2016 році видав книгу подорожей волинськими селами «Праведні зрадники. Сусіди з Волині» (в українському перекладі — «Кулемети й вишні»), запитали, як йому, полякові, вдалося зібрати свідчення від українців. Адже фактично вони розповідають, як українці чинили у 43-му злочини проти поляків. Автор відповів: «Мені пощастило. Найперше я зустрів святу жінку».

«Свята жінка» все живе у волинському селі Сокіл, за 30 кілометрів від кордону з Польщею.

Худа. Сива. Хоча вже й немічна, але ще жвава. Невтомно ходить прибирати могили у місцевих лісах. Носить їм перші проліски. 

Саме баба Шура колись показала Леонові Попеку кілька могил у лісі, де поховані люди з Волі Островецької. Польського історика вона тепло називає на свій лад «Ліоном» чи по-поліськи — «Лівоном».

Деякі сусіди закидають, що баба Шура має вигоду із дружби з поляками. Вона це знає. У відповідь — сміється.

За 20 літ дружби з поляками вона жодних особливих благ для себе з того не взяла, крім цукерок та інших гостинців. Правда, торік узимку до Олександри Васейко приїхала ціла польська делегація на чолі з Міністром Канцелярії президента Польщі Адамом Квятковським і Генконсулом РП у Луцьку Вєславом Мазуром, привезши їй… пральну машину. Пралку баба Шура віддала доньці й дуже тішиться, що бодай чимось на старості літ допомогла.

Володимир Крижук каже: не те, щоб баба Шура життя віддала на прибирання навколишніх могил. Так, вона справді показала одне з поховань і розповіла історію свого батька, українця Каленика.

— Просто полякам її історія дуже важлива. А щира й доброзичлива до всіх без винятку баба Шура їм пасує до образу такої собі польської народної героїні на волинській землі, — міркує він.

Історії про порозуміння, прощення, трагедію й різню вона сприймає по-своєму. Каже, поляки вміють шанувати, а українці — ні. І без поляків українці — ні на що не здатні. Мовляв, і могили без них не відновили би, і он на польських заробітках сидить пів України.

Довго вмовляти її на розмову не довелося. Сплеснула руками. «Кишнула» на котів. І пішла шукати іншу хустку.

Репортерів баба Шура приймає, як родичів в селі на празник. Правда, переважно їздять польські. Ми її застали, коли саме поралася коло худоби — у хліві, де живе корова. Єдине, що баба має з живності, окрім котів. В селі сміються: баба Шура, кажуть, завела худобину, щоби котам молоко було.

— Сало купую, свиней вже не тримаю. Кажуть, — киває за вікно, — котам корову завела. Ні-і-і-і, собі, дітям он нарихтувала. 

В кутку кімнати стоїть три трилітрові банки молока у відрах з водою. 

— Як раніше, то за хлібом ходила аж у Полапи. А зараз хліб до нас возять два рази в тиждень, то я набираю п’ять-шість буханок. Мені все говорять: «Нащо тобі стілько? Ти сама-єдна!». Буду поправлятися, кажу. А не признаюся, що в мене котів багато, їм буханку хліба треба на день! 

На столі в її тісній хатині — іконостас зі світлин із польським президентом, істориками й пошуковцями. В кульку з торбинками, старими світлинами та документами Олександра Васейко довго шукає ще одне фото, бо дуже хоче показати.

— О! — виймає, радісна. — Вітольд казав, шо то дуже файна знимка. Шо ни в кого такеї немає.

На знимці — те саме селфі з Анджеєм Дудою. Торік він вручив бабі Шурі з Волині медаль «Virtus et Fraternitas». Нею Польща відзначає осіб, які під час війни й тоталітарних режимів рятували поляків. У торбинках — весь фотожиттєпис баби Шури та її українсько-польської місії: світлини з прибирання могил, з польськими журналістами, з поїздки до Варшави, де вона стоїть на сцені у святковій хустці.

— Вітольд переживав, чи я щось не скажу своїм язиком. А я йому: «Знаєте шо? Не переживайте! Всьо бендзє добре!». Ви не боїтєсь нашого президента, питає. Нє, кажу. Президентув не боюся. Боюся тико комаров і грому, а бульш нічого! — сміється.

Серед особливо цінних бабиних артефактів — аж до дірок затертий, хоча й не надто старий лист. 

«Здравствуйте, баба Шура!» — починається. Журналісти з Познані Евеліна й Даніель написали їй російською, щоби подякувати за тепло, жарти та яєчню з салом, яку їли тут уперше. Тому на бабиному «вівтарі» є і їхні світлини.

Вона не приховує, що у селі її вважають дивакуватою не в останню чергу і за особливу дружбу з поляками, і бо «носиться з могилами».

— Молюся, ходжу коло тих хрестикув, прибираю. Тико проліски — бігом проліски рву, їм ставляю, то хліб кладу, то ябличко.

— А люди з вашого села вас у цьому підтримують?

— Якії?! Наоборот. Кажуть, ти Україну продала! Не всі, правда, єдна така є. Будто би до Польщі я хилюся не так, як до України. А чого це? Я в Україні живу. Мої батьки — українці чисті. Мама — Олена, тато — Каленик. Як молюся, то і за Україну, і за Польщу. Ще даже Росію вспоминаю. Кажу: «Вразуми народ той расєйский, Господи!» — зітхає.

…І сірники

— Шурко, і як тобі не страшно? — часто запитує тепер у неї сусідка Ольга.

Вони обидві приїхали якось кіньми на старий островецький цвинтар.

— Приїхали конякою. Аж раптом бачимо: поляк якийсь іде з лампадками з машини. І як закричить на нас: «Ваші людзє палілі наших огнєм!». Сусідка і злякалася, бігом за конячку та й поїхала. Каже мені потім: «А раптом би він револьвєра якого вийняв?» А я пішла молитися і стала з ним говорити, «Такий був час, цо зробіме?» Де й ми так розговорилися, що ото цей плащ — то він мені потім привіз. Хороший такий польський чоловік, торгував у сусідньому селі, а вже виїхав через той карантін, — бідкається баба Шура.

Більше з сусідкою на цвинтар вона не їздить. Хіба сама. 

— Я ото недавно ходила туди, де поляки кажуть «Труп’є полє». А в нас то все називають «Трупи». Куди йдем по ягоди? До «Трупов»! Тато казали, що це того так, бо тут померли люде і довго там просто неба лежали. То пішла трохи поприбирала, а Лівон насадив там яловців і корчик чорниці. Як побачила літом, що засихають, то давай їх поливати, з рова воду брала. І вижили, — тішиться баба Шура.

Урочищем «Трупи» тепер називають територію колишньої Волі Островецької. З тамтешніми родинами гарно товаришував її батько Каленик Лукашук. Він показав доньці могили двох поляків у лісі, попросивши доглядати за ними. А «коли прийде час, що поляки приїдуть», розказати їм, «де їхні люде».

Як канув у лету СРСР, баба Шура зустріла якось край лісу Леона Попека. І розказала.

Їдемо із нею на цвинтар в Острівках.

Дорогою Баба Шура жваво розповідає про 22 роки свого доярського стажу, про внука з невісткою, які в Польщі на заробітках, а обіцяють дрова порубати, про Вітольда, що якось навідався, коли хату білили, і всіх «обльопаних так і сфоторафірував», про байкерів, що вмовили її сісти на мотоцикла (має на увазі польське товариство «Волинський рейд мотоцикловий», яке час від часу влаштовує автопробіги волинськими містами й селами з метою вшанувати «пам’ять Різні волинської»).

Поміж могил на католицькому цвинтарі «праведна зрадниця» найперше шукає символічну могилу матері Леона Попека, бо знала її особисто. І міркує про історичний контекст. Каже: раз сталася така біда, єдине, що треба, — молитися.

— У них-то є прощення, в наших — нема. Я запитувала в нашого полапського священника: «Батюшка, чого вите не ходите на цвинтаж молитися, коли поляки приїжджають?». Хай інші йдуть, каже, чого я маю? Ніколи сюди не заїде. То но єдни ксьондзи. А раньши — їздили і наші. Я думаю, так неправильно: треба молитися разом.

Запитую, чи знає вона причини вбивств поляків і хто вбивав. Відповідає, хто вбивав — ані батько, ані мати ніколи не казали. Єдине, мовляв, чула, що поляки після цього спалили православну церкву в сусідньому селі Полапи.

— Бо вони думали, що то люде з Полапів палили їм Волю Островецьку. То така ситуація була, шо били єдне другого і не питали… — замовкає. 

Тим часом під парканом цвинтаря спиняється автівка з польськими номерами. Кремезний чоловік запитує польською, чи є в нас сірники.

— Нєма! Нєма! — оживає раптом баба Шура.

Щоб засвітити лампадку, він користується запальничкою. Пробую говорити  з ним про пам’ять. Зізнаюся: журналісти, фотографуємо, пишемо. Йому це не подобається.

— Тут був один, який доглядав за цими могилами, так його вбили у Львові. Знаєте, як поляки є добрі й недобрі, так і українці є добрі й недобрі. Так що — нежелатєльно, — не надто приязно відповідає незнайомець.

Не вийшло розмови. Дещо збентежена незвично непривітною розмовою, баба Шура повертається до хати. Бідкається, чого ж і собі не взяла лампадок. 

У неї вдома їх удосталь. Каже, «Ліон привіз».

Увечері вона затулить фіранки у вікні своєї хати. Погодує котів, корову. Покрутить «радіво». Візьме старе і чорне Євангеліє. Здійме очі до покуті. І знову у своїх молитвах буде сильнішою за всі дипломатичні й політичні вердикти двох країн, які по-різному читають одну й ту саму книгу. 

А поміж тими «прочитаннями» лишається розіп’ята вона. 

— Баба Шура — то така жінка, яка про себе не думає зовсім, а все думає про когось. Знаю, що є в селі такі, хто каже, що вона з поляків має зиск. Але який то зиск? Привезуть їй цукерок, шоколадок і всякого такого, а вона бере і все це роздає. І могили вона прибирає щиро. Просто є люди, які не розуміють, як то можна — жити для інших. А вона живе, бо вона така, — скаже мені того дня про бабу Шуру сільський священник отець Василь Безик.

Олександра Васейко є прихожанкою його православного храму Успіння Божої Матері у сусідніх Полапах. Він знає, що часом вона ходить до костелу у Любомлі. Але не бачить у тому біди. 

***

Єдине, що рятує бабу Шуру в її непростій ролі — милосердя. І віра, як сама вона постійно підкреслює. 

На прощання обіймає. Ховає назад на шафу новенькі ще книжки Шабловського, які щойно разом гортали на лавці під хатою.

Дає в дорогу порепаних зимових яблук.

— Бабо, а вам не лячно у хаті одній отак жити? — вирвалося.

— Та чого? Я не сама. Я он — з образами… — кива на стіни.

З кожного кутка і підвіконня, з почорнілих від часу образів, на бабу Шуру дивляться то Матір Божа, то Ісус, то Святий Миколай. Над ними містично звисає сухе зілля, зібране й освячене Бог зна на яку Трійцю.  

Стоїть перед їхніми очима Олександра Васейко із села Сокіл на Волині. У зеленій хустці, барви якої означають життя. У блузі в лапатих квітках. Саме такими давно поросло «Труп’є полє». Такі щовесни квітнуть біля підніжжя виораної «Матки Боскої» посеред ріллі на місці спаленого островецького костелу. 

Баба Шура — з тих, хто ті квіти збирає і носить. На місця могил.

Отакі її «кулемети».

Цей репотаж був написаний для першого номера друкованого журналу Reporters. Ми вже працюємо над другим числом, яке з’явиться у грудні. Але ви ще встигаєте отримати і перший номер теж — для цього долучайтеся до Спільноти The Ukrainians.