Роги й тривоги

Дитячий сміх звучить голосно, наче сирена повітряної тривоги. Так багато дошкільнят, одночасто п’ятеро чи шестеро, я не бачила з моменту початку великої війни. З лютого я стала частиною Фонду компетентної допомоги армії «Повернись живим» — займаюся комунікаціями. Щоб убезпечити колектив, який залишився у Києві, Фонд винайняв у столиці офіс із підземними поверхами. Команда жила там, там же і працювала. Мені в новому офісі дісталася довга й вузька кімната без вікон, в якій, натомість, зачинялися двері і не було чутно повітряних тривог. 

У потоці з порятунку цивільних і загибелі фронтових друзів, яких чимало з’явилося за вісім років роботи з війною та на війні, мені в один момент стало важко. Всі мої рідні та друзі на той час евакуювалися на захід країни або й за кордон. Безпечна кімната, як і самотність, яку насправді ціную, почали здаватися прокляттям. 

Поїздки на Закарпаття та оленячу ферму не мало би бути. У планах на день народження, який цьогоріч збігся із Великоднем, було просто відіспатися. Та все ж бажання побачитися з близькими взяло гору. Так я потрапила на Закарпаття — область, де війна майже не відчувається. 

За десять кілометрів від Хусту в селі Липча люди слухають музику на літній терасі ресторану, а власники запрошують відвідувачів у контактний зоопарк «Ранчо Хайленд» та на розташовану поруч оленячу ферму. Ось уже 35 років на фермі вирощують плямистих оленів, завезених на Закарпаття з Далекого Сходу. 

Настрій мирного життя

Вхід на оленячу ферму, де більш ніж 400 тварин живуть в умовах, наближених до природних — мають 57 гектарів землі з власною водоймою, лісосмугою і полем, засіяним травою, — починається відкритими навстіж широкими воротами. У побіленій дерев’яній альтанці відвідувачів зустрічає усміхнена жінка. Говорить швидко закарпатським діалектом, тому я лиш з третьої спроби розумію, що «дітям до семи років вхід безкоштовний, а дорослим — по 40 гривень за квиток». 

— Що це за пес такий цікавий? — Не стримуюся й, розраховуючись, починаю чухати собаці бочок. — Схожий, — кажу, — на мою золотисту ретриверку Бу. 

— А це кувас, — відповідає жінка. — Угорська пастуша порода. Вона зараз вагітна, та й поза тим має особливий характер: дуже дружня до людей, але геть нетерпима до інших собак.

На фермі живе ще один пес-охоронець і, крім оленів, є також кусючий віслюк Хвостик, вівці й домашня птиця. 

Хвостик пасеться на галявині одразу за альтанкою. Зграйка дітей, які прийшли на ферму разом із батьками й зачепили мене своїм дзвінким сміхом, одразу його помічає. Розбігаються і безтурботно біжать до віслюка по яскраво-зеленій хрусткій траві. 

Із 24 лютого я вдруге виїхала з Києва не на фронт і вперше опинилася на Закарпатті — єдиній в Україні області, куди донедавна не діставалися російські ракети. Тут не було жодного обстрілу та жодного вибуху. Втім й цьому регіону війна відлунює відсутністю чоловіків удома, скандалами у військкоматах із новобранцями у Хустському та Рахівському районах, яким нібито обіцяли службу вдома, а потім відправили на Луганщину й Донеччину, і, звісно ж, величезною кількістю вимушених переселенців. У Хусті, найближчому до ферми райцентрі, як кажуть місцеві, народу стало втричі більше. Тепер, наприклад, квіти тут купують у харків’ян, а манікюр роблять у дівчини з Миколаєва. На центральній вулиці невеличкого містечка у вихідні не проштовхнутися. А ще з’явилися не бачені до того речі — черги на касах в єдиному по-справжньому великому супермаркеті й періодичні проблеми зі зняттям готівки у банкоматах. 

— Ти була на фермі раніше? — запитую у подруги, до якої й приїхала сюди. 

— Раз, — зітхає. — Тижні зо два тому було вже геть кисло, то зайшли сюди із малою. Хвилин 30 побродили. І повернулися. Немає зараз настрою на мирне життя. 

Попри те, що могла би чи не щодня гуляти у парку з моєю похресницею, кума майже постійно сидить вдома. Вона займається волонтерством: шукає житло для тих, хто втратив через війну власне, через психологів допомагає дівчатам, зґвалтованим орками, разом із родиною щомісяця переказує на підтримку війська десятки тисяч гривень. І все одно має синдром врятованого — сором за те, що живе, поки інші гинуть, захищаючи Україну. 

Пантокрин

На вході разом із квитком за 15 гривень пропонують придбати чимале відерко корму. Відколи відвідувачі нагодували хлібом найстаршого на той момент 22-річного оленя Малиша і він помер від завороту кишок, на фермі почали продавати спеціальні кукурудзяні палички. П’ятеро співробітників, які піклуються про тварин й доглядають чималу територію, слізно просять не пригощати звірів нічим іншим, та все ж чи не щотижня трапляються ті, хто пробує протиснути у вольєра м’якушку батона чи шкоринку українського. 

Якщо купуєш палички — діє місцева система доставки: жінка з альтанки щосили кричить: «Міша, давай корм!». І Міша, старшого віку чоловік у гумових чоботях, максимально неспішно підходить до огорожі з пластиковими відерками, наповненими довгими й тонкими паличками з пресованої кукурудзи. 

Зазвичай олені, звиклі до відвідувачів, самі підбігають до сітки. Але інколи тварини йдуть гуляти подалі в ліс та не помічають людей. Щоб запросити їх вийти до гостей, пан Михайло прикладає обидві руки до рота й видає щось на кшталт: «Ооойййоооо!». Олені відгукуються й цілим стадом біжать з лісу прямо на тебе: це, без перебільшень, перехоплює подих. І хоч зараз, навесні, період линьки й білих плям на оленях не видно, тварини, завезені на Закарпаття з Приморського краю, все одно виглядають граційними. 

Крім трави й корму від відвідувачів, олені також отримують сіно та зернові, які пан Михайло кілька разів на день закидає у дерев’яні корита. Чоловік проходить за сітку і стукає палицею по землі: олені чують звук й так само, як на «ооойййоооо», швидко збігаються до годівниць. 

— Палиця, — пояснює чоловік, — не тільки для того, щоб закликати оленів. Буває інколи, що вони починають битися за їжу, то доводиться рознімати. Плюс й собі є захист: як-не-як, а з палицею спокійніше. Олені взагалі-то дуже сильні тварини. У період спарювання вони б’ються за самок аж так, що можуть ламати один одному хребти. Було раз, що довелося пристрелити програлого, щоб не мучився, — пустили його потім на ковбасу. 

Михайло працює на фермі ледь не з моменту її відкриття. В селі роботи особливо немає, а тварин він любить — вважає часто розумнішими за людей. Про оленів чоловік ладен говорити годинами. Так, власне, й зараз торочить без зупину. 

— А ще, — веде захопливо, — я знаю секрет! Не думайте, що брехня, — точно правда. Ху*ло, путін той, що сидить на біодобавці з оленячих рогів, яка зветься пантокрин, от як тільки він перестане вживати її — помре. У нього ж онкологія, ви знали? 

Як і 35 років тому, оленів на Закарпатті вирощують заради того-таки пантокрину, що міститься у пантах — незакостенілих рогах. Невідомо, чи справді його, тільки добутого десть у Росії, приймає диктатор, але пантокрин дійсно багатий на вільні амінокислоти, фосфоліпіди, пептиди та мікроелементи і вважається одним із найпотужніших імуностимуляторів. Крім плямистих оленів, він міститься також у рогах марала та ізюбра. 

Пів кіло речовини, якої один олень може за рік дати з десяток кіло, коштує 500 гривень. Принаймні за ці гроші, каже пан Михайло, пантокрин закуповують фармацевти з Тернополя, які єдині в Україні потім роблять та продають із пантів плямистого оленя спеціальну харчову добавку на спиртовому розчині. Добувати речовину можна з п’ятого року життя тварини і лише приблизно у 30% зі всіх голів на фермі: інші 70% — або самки, або ще не досягли потрібного віку. 

— Олені, — розповідає чоловік, — скидають роги у березні. Наприкінці травня — на початку червня у них починають відростати нові. Процес росту триває не більше як три місяці: якщо тварина має хороше харчування, то в день роги відростають на 3-4 сантиметри. Спилювати панти треба кожні три дні: якщо встигнуть закостеніти — все, брак. Пантокрину там вже немає і зі зрізів можна хіба робити сувеніри. Процедура схожа на ту, коли зрізають нігті під корінь: не боляче,  але, так, дуже неприємно. Та це не загрожує життю тварин. 

Після розпаду Cоюзу, а потім й колгоспів, оленяча ферма була на межі закриття. Рятувати її взялися місцеві мешканці: дев’ятеро жителів Закарпаття виділили для оленів власні земельні паї і ще частину території дотепер орендують у держави. 

Михайло каже, що з повномасштабною війною відвідувачів на фермі стало менше. І що змінилася їхня географія: іноземці більше не приїздять, зате побільшало своїх зі сходу та півдня країни. Втім кількість туристів тут насправді не важлива — підприємство «Агромрія», яке вже 17 років володіє оленячою фермою, робить акцент саме на видобутку пантокрину. І хоч на Закарпаття не дісталися бойові дії, війна ще здатна вдарити по бізнесу: якщо фармацевти перестануть закуповувати речовину, ферма може збанкрутувати. 

*** 

За тиждень після мого повернення у місто, де на вулицях немає радісних дітей, у ресторанах не вмикають музику і, здається, ніхто не знає про оленячу ферму, на Закарпаття, на жаль, таки дісталися російські ракети. Ввечері 4 травня окупанти пошкодили у селищі Воловець підстанцію поруч із залізничним вокзалом: 57 будинків залишилися без газу, а та частина місцевих, які думали, що «так далеко не прилетить», нарешті зрозуміла, що насправді в Україні немає безпечних місць.   

А ще у Хусті почалася власна війна. Жінки новобранців із ТрО, яким нібито обіцяли службу винятково на Закарпатті, почали штурм місцевого військкомату: кажуть, їхніх чоловіків силоміць забрали на Донеччину та Луганщину. 

— Вони голі! — кричить мені у слухавку обурена наречена одного з військових. — Без шоломів, без бронежилетів!

— Це прикро, — кажу, — але давайте подумаємо, як можна допомогти. Скільки потрібно засобів захисту?  

— Яких ще засобів? — верещить ще дужче. — Ми не цього хочемо! Хай їх просто повернуть додому! 

Не знаю, чи зрозуміла та жінка, з ким говорила, чи усвідомлює, що на Закарпатті, принаймні станом на зараз, немає від кого захищатися, чи знає, що ТрО — це теж ЗСУ і коли підписуєш контракт, то маєш виконувати накази, але мені дійсно шкода, що війна, навіть без людських жертв, розбиває родини і робить людей заручниками власних емоцій. Що одні живуть із синдромом врятованого і задихаються щоразу, коли вдалося просто вийти з квартири. Інші — знаходять шпарини, щоб за кілька тисяч доларів перевезти власного чоловіка через кордон. Що ми боїмося дозволяти собі видихати, хоча ж, по суті, на передовій захищаються, щоб у тилу могли продовжувати жити і щоб після перемоги було куди повертатися.