Точкою збору для евакуації була адвентистська церква на вулиці Соборній — з міцним фундаментом, товстими стінами та просторим підвалом. Військові медики, що були на території, почали кричати: «Лягайте, лягайте!». Почався мінометний обстріл, усі кинулися в підвал. Стало зрозуміло: вони в оточенні. За кілька годин, що просиділи в церкві, пережили артилерійські обстріли. Тим часом російські військові зачищали вулиці Ірпеня.
Сьогодні вони переповідають цю історію як екшн, але натоді не знали, чим усе закінчиться. Якби ворожі війська дісталися всередину сховища, з волонтерами розмова була б короткою, тож почали видаляти усе з телефонів, набирати близьких — думали: може, востаннє. Коли щось прилетіло в актову залу й почалася пожежа, вибігли надвір. Побачили трьох українських морпіхів, вибралися з ними між вогнями й пострілами танків. Машини втратили — посічені, ті лишилися в Ірпені.
Волонтери не встигли вивезти сім’ю, по яку приїхали, — забракло 500 метрів, щоб перетнути рятівний міст. Думка про родину, яку змушені були покинути, спонукала їх повернутися з евакуацією в Ірпінь наступного дня. І у всі подальші, аж поки 28 березня місто не звільнили від російських військ. Відтоді почали їздити на чернігівський, харківський напрямок, і ось тепер уже місяць — на схід, Донеччину та Луганщину. Вони евакуюють людей з гарячих точок, а туди доставляють необхідні продукти, ліки, речі.
У травні репортерка Ярослава Тимощук подорожувала зі столиці на Донбас із групою людей, для яких волонтерство стало новою роботою, зі своїми правилами, підходами і — головне — регулярністю. Читайте її репортаж у третьому номері друкованого журналу Reporters. Отримати свій примірник можна, долучившись до нашої Спільноти.