Рік пандемії

Торік 3 березня Україна оголосила про перший підтверджений випадок коронавірусу. За 10 днів опісля Кабінет Міністрів запровадив національний карантин. В умовах пандемічних обмежень ми живемо досі. І це змінює нас.

Хтось так боявся заразитися і мати ускладнення, що обірвав усі соціальні зв’язки. Багатьох із тих, що перехворіли, продовжують мучити безсоння, тривога чи інші прояви постковідного синдрому. Хтось втратив роботу і мусив шукати для себе нових шляхів у кризовий час. Комусь довелося хоронити близьких. 

Причиною тривоги, яка в останній рік стала постійним супутником для багатьох, часто була невідомість. Вірус змусив нас сторонитися людей, тож ми опинилися сам на сам із тими викликами, які він перед нами ставив. Але насправді ніхто не сам — усі ми переживаємо подібне. 

До річниці початку цієї нової історії ми створили документальний відеопроєкт «Виклик прийнято», який є спробою зафіксувати, як саме пандемія впливає на нас і де ми знаходимо сили, оптимізм та надію. 

«Його придумали». Поміж двох світів

Володимир Лиходієвський, 29 років, анестезіолог у київській клінічній лікарні № 9 — одній з опорних із лікування COVID-19 у Києві

Робочий день, ранок. Сідаю у таксі (в ту фазу локдауну не ходив громадський транспорт). Таксист, як найчастіше трапляється, без маски. Прошу одягти. 

— Вона все одно не допомагає, — звично відповідає він.

— А давайте доїдемо до пункту призначення і я покажу вам, де працюю. 

Він виглядає вже менш зухвало. Питає, чи настільки той вірус страшний. Дуже страшний, відповідаю. Сам бачив.

Реакція таксистів буває інакшою — коли водій, дізнавшись, що везе інфекціоніста, вибухає праведним гнівом: після лікарів, мовляв, мусить везти машину на спецочистку. В такі моменти відчуваю себе псом, що линяє. Звісно, я розумів, що можу становити небезпеку для навколишніх. Тоді саме відбувалися Нові Санжари — лячно було стати жертвою агресії.

Я лікар і живу на контрасті: що четверту добу працюю з тяжкими хворими на COVID-19. А решту часу мені доводиться переконувати людей на вулиці, що новий коронавірус — реальна загроза. 

«Вірус вигадали, він не існує», «в мене ніхто не захворів, що ти мені розповідаєш?» — чув у чергах супермаркету та від випадкових перехожих, повертаючись із нічних чергувань. Декому з тих, хто не вірив, радив не викликати швидку, як захворіють. Просив відійти від мене на пів метра та вдягти маску. Дотепер — скільки чую, стільки переконую. Від першого пацієнта я вбачав свою місію у просвіті людей. Ця штука реально важка, казав, розповідаючи про хворих у реанімації. Дехто вірив. 

Поки здійснюєш плановий обхід, стан важких пацієнтів може різко погіршитись. І тоді ти мусиш бігти надавати невідкладну допомогу. Після обходу, після виконання всіх маніпуляцій є певний проміжок часу, коли лікар більш-менш вільний. Але це не привід всідатися обідати — адже тоді приходять або телефонують родичі пацієнтів, яких треба поінформувати про стан їхніх рідних. А потім — вечірній обхід і знову маніпуляції і приписи.

Таким був мій звичайний день. Коли мав пацієнтів у критичному стані, покинути бокс із хворим було неможливо. Були чергування, коли я вдягав памперс і захисний одяг, ішов у «червону зону» і працював сім годин поспіль. Потім ми з медсестрами перевдягалися, трохи відпочивали і поверталися до боксу. Влітку було важче — з рукавів захисних костюмів стікав піт, а одяг після зміни можна було викручувати. Тоді я усвідомив, що те, як працювали лікарі й медсестри у розпал епідемії в Китаї, — це не жарти.

Коли йдеш повз бокси, прислухаєшся до кожного вікна — чи пищить апарат ШВЛ, чи ще живий той хворий. Апарат пищить. Значить, ще працює. Значить, пацієнт живий.

Пам’ятаю кожного врятованого хворого. Однією з перших була молода жінка, яка довгий час перебувала на примусовій штучній вентиляції легень. Ми тоді дуже переживали — адже стикнулися з чимось, чого не бачили і не лікували раніше. Ця хвороба не схожа на інші ураження легень. І ні з чим не можна порівняти відчуття, коли ти припиняєш дію препаратів і пацієнтка починає дихати сама. Коли вона відкриває очі. 

Люблю спостерігати, як важкі пацієнти виходять з відділення своїми ногами. 

Як наново вчаться ходити і їм вдається зробити пару кроків. 

Як реагують, коли тривалий час лежать із кисневою недостатністю, а ти береш мобільний балон, садиш пацієнта на каталку і везеш гуляти навколо лікарні.

Втім, іноді йшов до лікарні після вихідних, міркуючи, які маніпуляції зробити хворому, щоби йому покращало. А у зведенні його вже немає — помер минулої доби. 

Не хочу говорити про власне вигорання — як вранці не хотів іти на роботу, як ховався під ковдрою. Просто скажу, що за час лікування — за цей відносно нетривалий час — медичний персонал ставав кожному хворому найближчим родичем. 

У той час ми старалися відключити емоції. Але їх було так багато, що ми ламалися. Я бачив, як плакали медсестри. Бачив, як плакали санітарки. Чув від колег, що не хочуть іти на роботу, знову занурюватися у це. Тоді ми надзвичайно важко переживали смерть кожного свого пацієнта. Особливо, коли їх по троє на день помирало…

Психологічне перевантаження та посттравматичні стресові розлади медперсоналу — відома на Заході тема, але terra incognita у медичній спільноті України. Втім, ставлення до лікарів змінюється, і це тішить. Я відчуваю підтримку колег, волонтерів, громадських організацій. Розчулююся, коли пацієнти кажуть: «Бережіть себе» або «Краще вдягніть іще одну пару рукавичок. Я не хочу, щоб ви захворіли». Хоча це вже третя пара. Можливо, вперше за десять років у медицині я відчуваю, що суспільству не байдуже до медиків. І це надихає в роботі.

ДИВІТЬСЯ ВІДЕО

«Я перестала відчувати радість». У легкій формі

Зося Зосім, 33 роки, креативна директорка у маркетинговому агентстві Royenko Agency 

Так собаки передчувають, що наближається землетрус. Причин для паніки ще не було — пандемія лише набирала обертів і ще не дійшла до України. Та мене накрило відчуття, що у світі зсунулися якісь тектонічні плити чи насувається лавина. Я розуміла, що гряде велика дупа. Щось таке, що сильно всіх нас змінить. 

Панічні атаки почалися навесні і далі навідувалися періодично. Переживала за літніх батьків із повним набором факторів ризику. І за друзів в Італії, щойно там спалахнула хвороба. Я єдина з родини виходила з дому — у магазин. Повернувшись, знезаражувалася ультрафіолетовою лампою. 

Влітку полегшало — людина до всього звикає. Пам’ятаю, як уперше після жорсткої самоізоляції прогулялася центром Києва. Відчуття були неймовірні — ніби я не була тут років десять, а зараз повернулася. Дивилася на все новими очима.

А восени зараза вхопила й мене. Все банально: контактувала з людиною, яка кілька днів потому дізналася, що захворіла, а тоді попередила мене. Я встигла відвезти дитину до бабусі і самоізолюватися, а вже за кілька днів отримала позитивний результат. Ані дитина, ані моя мама, на щастя, не захворіли. Натомість мене накрило. Спочатку — емоційно. 

Перші дні не припиняла плакати — чекала на найгірше, переживала за рідних. Була впевнена, що хворітиму важкою формою. За кілька днів відчула дику слабкість — таку, що не могла дійти до ванної кімнати. Наче м’язи і кістки мене не слухалися. Потім пропав нюх.

Дивні речі відбувалися і з мозком — здавалося, ніби він живе власним життям. У голові нічого не трималося: дзвінки, розмови, запитання залітали в одне вухо і вилітали з іншого. А ще погіршився зір: на кілька днів він став віньєтованим, затемненим по краях.  

Та я не сильно довіряла відчуттям. Гадала, просто занадто панікую, накручуюся. 

Хвороба минула швидко — за тиждень я вже була здорова. Втім, слабкість нікуди не ділася: з екстремальної вона перетворилася на просто сильну. Довелося звикати, що після короткої прогулянки до магазину організм потребував лягти поспати. Бажання прилягти взагалі виникало постійно. Хотілося, щоби мене ніхто не чіпав. 

Разом зі слабкістю коронавірус лишив по собі і проблеми з пам’яттю. Я стала помічати це десь за місяць після того, як перехворіла: забувала оплатити дитині школу, думки постійно плуталися. 

Не могла нормально спати — це почалося ще під час хвороби і нікуди не поділося. За ніч спала по три-чотири години рваного, швидкого сну. Прокидалася ще втомленішою, ніж засинала. 

А ще перестала відчувати радість. На мій день народження, перед самим Новим роком, ми мали їхати на відпочинок до Еміратів. Це була велика подія для мене — свята, відпустка. Завжди яскраво переживаю такі моменти. Я все чекала, що ось-ось почну відчувати цей радісний настрій. У житті все супер, проблем немає, наближаються свята. Та мій психологічний стан погіршувався, і я не розуміла чому.

Хотілося плакати, але я не могла. Багато мовчала, стала менше спілкуватися з людьми. Не хотіла нікого бачити. Жити стало млосно. Рідні цієї апатії не розуміли. Думали: як так? Перехворіла легкою формою — живи собі й радій. 

Мій дивний стан вплинув і на роботу. П’ятихвилинні справи розтягалися на добу. Я могла довгий час просто сидіти, втупившись у монітор. Людям здавалося, що я лінуюся, дещо здала професійно. Кілька разів мені зауважували, що не пам’ятаю речей, які мала би пам’ятати. Мене це сильно ображало, адже я вичавлювала з себе все можливе, аби нормально працювати. Не хотіла підводити ані колег, ані клієнтів. Але з образою прийшло і розуміння: зі мною щось негаразд. 

Пам’ятаю, як натрапила на пост у Фейсбуці, де йшлося про те, що люди, які перехворіли на COVID-19 у легкій формі, часто місяцями відчувають психологічні проблеми: тривожні розлади, панічні атаки, проблеми зі сном і повну кашу в голові. 

Якось вранці я прокинулася і зрозуміла, що більше так тривати не може. Вирішила розказати, чому туплю. Що не хочу нікого бачити не через те, що ображена. Повільно працюю не тому, що не хочу нічого робити. Що все це — наслідки коронавірусу.

Написала пост, де відверто розповіла про все, що зі мною відбувається. Спочатку відповідали друзі — підтримували, бідкалися, що не помічали мого стану. А потім долучились інші люди, що також перехворіли на коронавірус і почувалися так само, але боялися зізнатись. Мовляв, якщо перехворів легкою формою — ти щасливчик, і годі розхитувати човен, нагнітати паніку.

Про те, що нагнітаю, мені також писали. Називали представницею «п’ятої колони», діагностували мені кризу середнього віку, радили знайти мужика, піти у спортзал чи народити ще одну дитину. 

Такі люди завжди існуватимуть. Утім, те, що легка форма захворювання на COVID-19 часто може мати важкі психологічні наслідки, — доведений факт. І можна відчувати реальний ПТСР. 

Тепер я знаю, як собі зарадити. Приймаю ліки та вітаміни по годинах. Проговорюю з близькими власні почуття. Прошу не ображатися, повторюючи мені інформацію кілька разів. Пояснюю, що маю нині проблеми з пам’яттю. Переформатувала власний графік, а ще геть усе записую у телефон.

Мені поступово легшає. Я відчуваю величезну підтримку родини. Набагато детальніше розумію власний стан, власні емоції. Почала обирати себе — своє життя і здоров’я. І чесно зізнаватися, що зараз я хворію і не можу чогось зробити. 

Це абсолютно нормально. Бо хто про себе піклується, той довше і краще живе.

«Це з тобою вже на все життя». Говорити про біль

Аліна Гладченко, 29 років, втратила через COVID-19 близьку людину

«Бабуся згоріла буквально за кілька тижнів. 29 жовтня їй стало зле, а 19 листопада моєї любові, бабусі Люби, не стало. Коронавірус ускладнив її основне захворювання — рак легенів. І медицина тут, на жаль, виявилася безсилою. 

Ще у вересні ми святкували її 70-річний ювілей і 50-річчя їхнього з дідусем подружнього життя. Винайняли залу та ресторан у шикарному столичному готелі, зібрали родичів. Бабуся була, як справжня наречена: виходила до гостей, сором’язливо прикриваючи обличчя букетом квітів, дивилася на дідуся і усміхалася. Ці двоє познайомилися у дитячому садочку, почали зустрічатись у школі і відтоді не розлучалися. Мені пощастило зблизька спостерігати справжнє кохання і союз довжиною у життя.

Про те, що у неї діагностували рак легенів, я дізналася не одразу. Вони з дідусем старалися тримати все погане подалі від онуків, відтак мені діставалися лише уривки інформації. Якби їй улітку минулого року не ставало дуже погано після хіміотерапії — певно, вони би до останнього тримали все у таємниці. Вона лише сказала: «Приймаю зараз хімію, щось мені після неї недобре».

Раніше мені здавалося, що бабуся вразлива і ніжна. Годі було уявити, яка надлюдська сила насправді ховається всередині неї. Коли ми ще не знали про її діагноз, вона жодним чином не показувала, що їй зле. Легко брала на руки мого сина Тихона, що важив уже 12 кілограмів, робила хатні справи, допомагала рідним, приймала гостей, накриваючи щедрі столи, — все, як завжди. Жодного зітхання. Жодного дорікання. 

29 жовтня у бабусі трохи піднялася температура. Пусте. Вона була у гарному настрої, та дідо все одного переживав — наполіг на поїздці до лікарні. На місці їй зробили тест на коронавірус: результат був позитивним, і бабусю негайно госпіталізували. 

Коли вона перебувала у лікарні, всі ми — вся наша велика родина у Києві та у Криму — швидко мобілізувалися. Постійно тримали зв’язок: хто і як може допомогти, що робити сьогодні, завтра тощо. Були максимально зібрані, готові, як то кажуть, до бою. І хоча ніхто не знав, як саме відреагує на вірус бабусин організм, про погане між нами не йшлося — не дозволяли бодай думок про те, що щось може піти не так. 

У лікарні бабуся мала із собою телефон. Спочатку могла говорити, пізніше були лише короткі повідомлення. Дідусь, мій брат і дядько приходили до неї під відділення: як мала сили — підходила до вікна. На лікарняному ліжку писала мені: «Аліно, будьте обережні. Бережіть себе, дітей. Це дуже небезпечно. Головне — бережіться, молю». Ці її слова, певно, назавжди залишаться у моїй пам’яті. Берегти одне одного й направду надзвичайно цінно і важливо. 

Про те, що бабусі більше немає, я дізналася від молодшого брата. Він не зміг повідомити це телефоном, тому написав. Тієї ж миті мене пройняв страшенний холод. Думка про втрату близької людини не може, зайшовши тобі в голову, швидко знайти там своє місце. Ні, думок не було. Перші секунди я відчувала самий лише холод. 

Це було пізно ввечері: чоловік був на роботі, син спав. Я сіла на кухні, загорнулася у всі можливі ковдри й пледи. І хвилин зо двадцять була ніде. Наче розчинилася. А тоді подумала, що треба зателефонувати чоловікові. Коли я мала сказати про те, що сталося, то ледь вимовила: «Бабуся!». І почала кричати. Біль розривав мене зсередини. Чоловік усе зрозумів і одразу ж примчав додому.

У мене була істерика, я не могла заспокоїтися. А десь у голові трималося, що вдома у бабусі з дідусем під Києвом наразі перебуває мама. І вона потребує моєї підтримки. Треба зібратися, подзвонити. Набрала номер, почула маму: вона не плакала — вила. Розбудили малого, застрибнули в авто. Приїхали й побачили, що всі уже зібралися — діти, онуки сидять під спальнею дідуся. Чекають, коли прокинеться, і муситимуть все розповісти. Дідусь прокинувся ще вдосвіта: вийшов, побачив нас, усе зрозумів і також почав вити…

Смерть близької людини — трагедія, яку неможливо повністю прийняти. Це з тобою вже на все життя. І все, що залишається, — принаймні, мені це допомагає, — говорити. Говорити, говорити і ще раз говорити. Не відкидаючи того, що сталося, шукати сили жити далі. Мене рятує родина, чоловік і маленький син. А ще — думка про те, що бабуся не зникла. Вона є, але вже не поруч, як раніше.

Поставила бабусине фото на кухні. Як виникає почуття, що треба схопитися і їхати до неї, — дивлюся на світлину і розмовляю. Розповідаю, як у мене справи, вигадую собі, що вона могла б відповісти. Коли я на кухні — бабуня зі мною. 

Людям з такою самою бідою я скажу, що треба до останнього вірити у диво. Поки людина дихає, живе надія. А якщо втратили близьку людину — варто спробувати знайти якесь виправдання трагедії. Моя бабуся, наприклад, мала онкологію. Коронавірус пришвидшив усе, та, зрештою, вона менше страждала після хіміотерапії. 

А доки рідні живі — намагайтеся цінувати їх. Завжди. В усьому. Переймайте досвід, запам’ятовуйте приємні миті. Я, наприклад, жалкую тепер, що не вчилась у бабусі готувати. Вона весь час мене кликала: іди, подивися. А я відмахувалась: «Ба! Кому це треба? Зараз доставка, ресторани, усе є. Ще не вистачало пельмені руками ліпити». А тепер куплю фарш і думаю: «Хм, може, зробити синові пельменів? Стоп, а як їх робити?». І потім: «Так, ба! Ти зараз, певно, смієшся з мене! І чого я не питала про ті пельмені раніше?».

ДИВІТЬСЯ ВІДЕО

«Допоможіть дихати». Заручники держави

Леся Литвинова, 44 роки, голова благодійного фонду «Свої», у 2020 році з паліативної допомоги та підтримки онкохворих перемкнулася на боротьбу з COVID-19

«Під час Революції Гідності треба було визначатися: або ти робиш щось для країни та майбутнього своїх дітей, або ти опускаєш руки. Я обрала перше, і весь Майдан пройшла вагітною четвертою дитиною. 

Потім війна на сході, перші переселенці. Я живу за містом. Якось сусід сказав, що у село привезли людей з Донецької та Луганської областей, потрібна допомога. Я відгукнулася. Одне, друге, третє… Бац, і вже сила-силенна вимушених переселенців телефонують тобі з різними проханнями: комусь документи нові зробити, комусь — житло потрібне, комусь — лікування. Я не планувала робити благодійну організацію, воно, як люблю казати, все саме зробилося. 

Для мене немає неважливої допомоги чи неважливих людей. Коли наш фонд був на Фролівській у Києві, одна місцева жінка принесла здоровенну каструлю зі смаженим м’ясом. «Люди голодні, — сказала. — Давайте нагодуємо». Ми подивилися на ту каструлю і зрозуміли, що м’яса на всіх не вистачить — надто багато тоді було переселенців. Розподілили так: спочатку їдять діти, потім слабші, а тоді вже інші голодні. Врешті-решт залишився один шматочок м’яса. Його ніхто не взяв — він пролежав у нас до наступного дня. Навіть опинившись у критичній ситуації, ці люди думали не лише про себе. 

Поступово у допомозі переселенцям виокремився напрям медицини. Він був найдорожчим та найскладнішим. Адже допомогти, наприклад, з новими документами — простіше, ніж швидко зібрати кілька сотень тисяч гривень. Особливо якщо вони потрібні не дитині, а дорослому. З часом із медицини виокремилася паліативна допомога. Спонукала мене до того, зокрема, Лєрочка. Родом із Донецька, дівчинка за живих родичів після смерті мами росла в інтернаті. Коли їй якось заболіла нога, тамтешні лікарі вирішили, що у неї розтягнення, почали вигрівати м’язи. Довигрівали, аж поки не луснула кістка, де, виявилося, була остеосаркома. Розвели руками, відправили у столичний Інститут раку. 

У Києві ногу врятувати не вдалося — лікарі чи не одразу сказали, що доведеться ампутувати. Якось Лєра зателефонувала і розповіла, що її батько — наркозалежний, б’є і вимагає гроші. Попросилася до мене пересидіти. І я забрала її у власну родину. За деякий час Лєра почала кашляти. В лікарні зробили знімок. Лікар подивився і сказав, що пневмонії там немає, але й легень немає. Навіть не метастази — легень вже просто не було. «Ви ж розумієте, що це означає?» — запитав. «Розумію», — відповіла я. Мені радили віддати Лєру у хоспіс, та я відмовила. 

Лєрочка швидко стала залежною від кисню. Сама вона практично не могла дихати, тому ми купили їй кисневий концентратор. У свою останню ніч вона спала разом зі мною. Їй було страшно, але коли ми обіймалися — ставало легше. Провалюючись у сон, вона сказала: «Мамочко, я тебе так люблю». Коли я прокинулася, Лєра була вже холодна, але я і далі її обіймала. 

Так у моєму житті з’явилася допомога паліативним хворим та потреба розбиратись у кисневих концентраторах. Знаю їхні моделі, об’єм, де які можна купити. Купую у перевірених постачальників за собівартістю. Запитайте, чи знаю я, де терміново взяти сто концентраторів, — я скажу. Коли почалася пандемія, ми з іншими волонтерами, у певному сенсі, стали заручниками ситуації. З одного боку, вкотре постало питання, яке має вирішувати держава, і ми маємо відійти вбік, аби змусити машину нарешті запрацювати. Але, з іншого боку, йшлося про людські життя, і осторонь триматися ми не могли. 

По допомогу звертаються з усієї України. Оскільки ми маємо досвід роботи з кисневими концентраторами, переважно просять саме їх. Спочатку лікарі, якщо виписували пацієнта додому і знали, що йому знадобиться кисень, телефонували мені: пояснювали ситуацію, надсилали виписку. Тепер уже не так — просто пишуть мій номер телефону на звороті виписки і пацієнт телефонує напряму.

На початку пандемії було чимало жахливих історій. Наприклад, приносять мені довідку від лікаря, де написано, що у людини сатурація (насиченість крові киснем) 82. З таким показником не можна виписувати. Намагаюся розібратися, відкриваю дані про вільні місця у цій лікарні, і виявляється, що там 200 кисневих точок. 200! Але хворого чомусь виписують… Бувало гірше, коли хотіли виписати взагалі реанімаційного пацієнта — жінку було небезпечно тримати навіть у звичайній палаті. Її родичі звернулися до мене у п’ятницю по концентратор, я схопилася за голову, почала сваритися на рівні міністерства. А в суботу ця жінка померла. 

І дотепер найчастіший запит — допоможіть дихати. Є такі, хто перехворів на коронавірус і вже після лікарні досі потребує додаткового кисню. Купити концентратор за кількадесят тисяч гривень може геть не кожен. До того ж вони наразі в дефіциті, а без підготовки доволі важко дати раду різноманіттю моделей. Ми вже налагодили чітку схему: якщо людина дійсно потребує кисню, лікар виписує їй відповідне скерування. Далі до нас у фонд із паспортом пацієнта приходить, наприклад, його родич: ми все оформлюємо, передаємо концентратор у тимчасове користування. Потім його повертають.

Від людей отримуємо багато вдячності і доброти. Але поруч є й такі, хто вірить, що нежить треба лікувати антибіотиками, а ВІЛ передається повітряно-крапельним шляхом. Саме з цієї когорти були власники приміщення, яке ми донедавна винаймали. Сказали нам, що фонд мусить згорнути діяльність, бо працівники сусідніх офісів почали хворіти на коронавірус. Мовляв, до вас ходять родичі хворих, носять туди-сюди концентратори — от всі довкола і хворіють. Ми кілька разів цікавилися: «Ви точно впевнені, що всі хворіють саме через це? Можливо, маску хтось одягне на вулиці? Руки помиє, виходячи з туалету?». «Ні, — відповідали. — Це все ви». Тож десь перед Новим роком ми мали такі собі міні-Санжари. Пам’ятаю, як власник приміщення приїхав роздати останні вказівки та забрати гроші. Він був без маски та з підтвердженим COVID-19. Заявив, що ми його заразили.

Коли мене питають, чим все закінчиться і що буде далі — я відповідаю словами однієї розумної людини, що на початку пандемії сказала мені:  «Ми навчимося з цим жити. Інших варіантів немає». Думаю, це правда. Ми ж перестали боятися війни? І до коронавірусу звикнемо.

Спецпроєкт створено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу в рамках гуманітарної ініціативи «Людяність і взаємодопомога». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».