Журналістика великого формату: друкований Reporters тепер виходить 4 рази на рік

Журнал літературного репортажу Reporters виходитиме друком частіше. Амбасадори та амбасадори The Ukrainians Media (TUM) тепер зможуть отримувати свіжі примірники кожні три місяці. Так само читачі та читачки з-поза Спільноти зможуть купувати журнали частіше.

Відтепер наш основний фокус — на друкованому продукті. Ми хочемо частіше давати вам нагоду занурюватися у вдумливе читання з паперу. Наша команда іде на такі зміни, аби концентрувати ресурси на тому, що приносить результат і створює додаткову цінність для читачів та читачок. 

Репортажі та фотоісторії будуть виходити також онлайн в однойменному розділі на сайті theukrainians.org і будуть передусім доступні для Спільноти The Ukrainians Media — амбасадорів та амбасадорок, що підтримують роботу нашого медіа щомісячними внесками. Натомість сайт reporters.media стає архівним: він не буде оновлюватися, але берегтиме ваші улюблені репортажі, які виходили раніше. 

«Здавалося б, у сучасному диджиталізованому світі немає місця для друкованих медіа, але наш досвід показує, що це не так. Ми боязко починали із тиражу у 1000 екземплярів, а тепер він уже сягає позначки у 5000. Запит на журнали є свідченням того, що українські читачі потребують друкованого видання високої якості. Reporters задовольняє цю потребу», — пояснює шеф-редакторка журналу та співкерівниця TUM Марічка Паплаускайте. 

Роботу над проєктом Reporters наша команда почала у березні 2019 року спершу онлайн. У 2021-му вийшов перший друкований номер. Опісля — завдяки підтримці читачів та партнерів команда видала вже 7 чисел Reporters та один англомовний спецвипуск.

«Зміна періодичності — це не лише про створення більшої кількості важливих історій, це також — вимога ринку, бо лише зменшення часового проміжку між випусками, дає нам підстави з часом розрахувати на самоокупність. Створення друкованої продукції — дороге задоволення, та водночас журнал допомагає нам залучати нових амбасадорів до Спільноти, що позитивно впливатиме на фінансову стабільність нашого медіа», — пояснює операційна директорка TUM Катерина Самборик. 

Як і раніше, першими свіжі випуски Reporters отримуватимуть амбасадори та амбасадорки The Ukrainians Media. Команда видання оновила рівні підтримки, додавши більше переваг для Спільноти. 

«Ми розуміємо, що у кризові часи воєнної невизначеності, це теж ризикований крок. Однак віримо, що любов наших читачів та читачок до журналу та інших переваг участі в Спільноті, дозволить нам не лише не втратити тих, хто уже з нами, але й залучити до Спільноти нових людей, яким важлива якісна незалежна журналістика», — говорить CEO The Ukrainians Media Тарас Прокопишин.

Дякуємо, що ви з нами!

Якщо ви вже у Спільноті і хочете отримувати чотири випуски на рік замість двох, достатньо оновити рівень підтримки. Радимо не відкладати цей крок, бо наступне число, присвячене цінності української землі, вийде друком вже у вересні. Ви також можете купувати додаткові числа в нашому магазині на сайті (для Спільноти зі знижкою), однак памʼятайте, що журнали швидко закінчуються — краще підписатися на гарантовану розсилку одразу з друкарні до вашого відділення Нової пошти, а також мати додаткові переваги участі у Спільноті.

Микола показує довгу палицю, до якої прив’язаний ківш, вирізаний з пластикової пляшки. Такими в селах збирають яблука з верхніх гілок, у Кам’янці — міни-пелюстки з городів. Їх тут більше, ніж яблук, більше, ніж хат, і більше, ніж людей.

Пляшкою Микола підчіпляє міну, яка сховалася на його городі, й несе подалі від дому. Неквапом складає назбирані пелюстки разом.

— На них треба покласти ганчірку. Краще, щоб вона була довга. Край ганчірки можна підпалити, а тоді відбігти на безпечну відстань, — так худорлявий пенсіонер розповідає про власний спосіб розмінування. Навіть слово «безпечно» в його розповіді — чиста іронія. Цей спосіб не слід повторювати в жодному разі. Та люди в Кам’янці почали робити так не тому, що шукали пригод, радше через безвихідь. Вони хочуть чимшвидше працювати на землі.

Село розміновують рятувальники ДСНС та міжнародна протимінна організація FSD. Але в цій виснажливій боротьбі міни все ще перемагають людей. Місцеві селяни підриваються ледь не щомісяця. Коли хтось виживає, може лишитися скаліченим.

Попри всі застереження, цивільні йдуть розміновувати свої кутки й самі. Цю землю українці вже одного разу відвоювали в росіян. Тепер відвойовують у залишених окупантами снарядів і мін.

Ворота на Донбас

Кам’янку видно, якщо їхати трасою з Харківщини на Донеччину, минаючи Ізюм і бурі поля з обвугленими російськими танками на узбіччях. У Кам’янці жодної вцілілої споруди. Оглядаючи з вікон авто пагорби — самі скелети стін і дахів. Самим селом ідеш, обираючи острівці асфальту на головній дорозі. І на них де-не-де досі червоніють патрони.

Низка червоно-білих кілків і натягнутий між ними металевий канат розділяє село на дві частини, ніби дорога. За тросом домівки, городи і цвіт ромашок, чиєсь життя та міни.

Міни. Міни. Міни. Червоні трикутники небезпеки вкопані навпроти кожної хати. Нерозірвані снаряди, розтяжки, пелюстки й бозна-які інші речі, що лишаються після боїв та окупації.

До війни в Кам’янці жило десь 1200 мешканців. Більшість вийшли лісами до Слов’янська перш ніж увійшли російські танки. Кілька десятків селян лишилися. Не всі дожили до звільнення. Тіла загиблих лежали в підвалах хат і по пів року.

— Наше село називали воротами на Донбас. Бо ми між Харківською і Донецькою областями. Воно було заможне: гарна земля, чорноземи добре родять. Ми жили багато, не так, як російські села. Росіяни хотіли нас захопити і в 2014 році, але тоді не пройшли, а в цю війну знищили село повністю, — каже 64-річна Тетяна Лукієнко.

Вона втекла з Кам’янки за день до того, як росіяни окупували село. Пенсіонерка вибиралася пішки лісами, а потім човном через річку, щоб дістатися потяга на Полтавщину. Покидаючи селище, вона бачила зарево будинків, які охоплював вогонь російських обстрілів.

Коли Кам’янку звільнили, Тетяна повернулася, тільки дочекалися її лише вирви й попіл.

— Дому не було, замість нього — воронка, де зібралася дощова вода та кумкали жаби.

Більше горювала не за хатою, а за тваринами.

— Як російське військо зайшло в село, перестріляли одразу всіх собак. Курей поїли. А що з моєю коровою сталося, досі не знаю. Ми тільки кістки тварин знаходили по городах. Я так плакала за нею, моєю чорно-білою Манею, — Тетяна витирає загрубілими від роботи долонями сльози та нахиляється пригорнути чорного кота Льову. Той прибився кілька місяців тому й тепер усюди бігає за жінкою. У Тетяни тепер із радостей і розрад — тільки Льова і клапоть землі, її город.

Білий вагончик на місці хати — тепер вона живе в ньому. Гуманітарні фонди встановили у Кам’янці кілька таких модульних будинків. Провели газ та світло, всередині поставили маленькі буржуйки — і щоби грітися, і щоби готувати. Речі, посуд, меблі — все привезли волонтери. Тетяна каже, що в неї свого — тільки дві кружки. Два великі горнятка з малюнком червоних квітів. З них вечорами вона п’є чай.

— Ці дві чашки та земля на городі — це й усе, що тут є мого з довоєнних часів.

Але земля тепер навпіл з пелюстками. Коли на початку літа Тетяна сапала грядки під помідори, то наштовхнулась на касету із 36 мін ПФМ-1.

— Спочатку подумала, що ж це так гарно блищить. А потім зрозуміла і злякалася страшенно. Викликала рятувальників. Вони підірвали касету. Було так гучно.

Тетяна відбулася переляком та ямою на городі. Не всім так щастить.

Повернуться не скоро

Понад тисяча українців потерпіли від вибухів мін чи снарядів із початку повномасштабної війни. Зо три сотні людей — загинули. Найбільше мінних пасток для селян чи містян, за даними СБУ, росіяни лишили саме на Харківщині та Донеччині. Мінними пастками називають уламкові протипіхотні міни ПФМ-1, одну з яких і знайшла Тетяна, готуючись садити помідори. Така міна на землі заледве помітна, а коли підривається, то так сильно ранить ноги, що людина може й померти, пояснювали у відомстві, як працюють пелюстки.

Коли спитати про них у 16-річного кароокого Ярослава Білявцева, він просто підійме праву ногу, на якій немає ступні.

— Це й була пелюстка чи щось подібне. Я наступив на неї в Кам’янці. Гучний вибух. Мені відірвало стопу. Кросівок злетів у повітря, — Ярослав говорить ледь чутно, бо той день йому досі болить. Таку міну в траві майже годі помітити, а хлопець усе думає, чи міг він якось її уникнути.

Того дня вони з татом поїхали в Кам’янку розбирати завали свого дому. Коли Ярослав доїздив до села, з його моторолера злетів ціпок. Він зупинився, зробив крок на узбіччя, а затим — біль і шок. Батько хлопця, Олексій, воював на сході ще з 2014 року, із собою в нього завжди аптечка й турнікет, і всім цим він уміє користуватися. Татова воєнна звичка врятувала сина.

— У селі мобільний зв’язок нормально не ловить, я б навіть не зміг викликати швидку, якби їхав один. Тато врятував моє життя, — каже підліток, намотуючи еластичний бинт та надягаючи м’які підкладки на ногу, перш ніж закріпити протез ступні.

Рани з часом загоїлися, через пів року Ярослав став на протез, почав знову ходити й навіть їздити на мотоциклі. Але після того дня родина вирішила, що в Кам’янку не повернеться, зараз вони живуть в Ізюмі.

— Село зараз як мінне поле. Там постійно підриваються люди. Нещодавно навіть сапер підірвався. Тож ми ще довго не зможемо туди повернутися, — каже батько.

Гарне місце жити. Гарне місце воювати

Переважно в Кам’янці залишилися ті, у кого немає ні сил, ні можливості починати нове життя. Цього літа в селі живе 68 людей — здебільшого пенсіонери. Заради них уже понад рік село й навколишню землю розміновують.

— Дуже багато людей виїхали з Кам’янки, багато зникли, але є й ті, які хочуть повертатися додому. Ці люди — наш пріоритет. Ми отримуємо від них інформацію про ділянки, які вони хочуть використовувати. Ми намагаємося їм допомогти, — каже Юрій Середа, фахівець керування проєктом швейцарського фонду з гуманітарного розмінування FSD. У його харківському кабінеті висить мапа Кам’янки, поділена на «полігони». Так демінери називають визначені ними частини села, які треба очистити.

Юрій не береться і припустити, скільки ще триватиме робота в Кам’янці. Ділянку називають складною навіть його закордонні колеги, які мали справу з розмінуваннями на Балканах, у Сирії, Лівії. Перед розмінуванням FSD провели обстеження території квадрокоптерами, опитали військових та місцевих мешканців. На всіх етапах отримували одне й те саме підтвердження — тут без ліку боєприпасів, які можуть вибухнути.

— Поля, двори, городи й навіть дороги в селі небезпечні. У селищі велися дуже інтенсивні бої, використовували багато касетних боєприпасів. І тих, які вибухають одразу, і тих, які залишаються вичікувати своїх жертв. Це дуже гарне місце, щоб жити, — тут, у низині, красива природа. Але, як виявилося, це ще й добра воєнна позиція. Тож так склалася доля в Кам’янки, — говорить Юрій і показує макети міни-пелюстки на своєму столі, ті самі, які найбільше загрожують селянам Кам’янки. Маленька темно-зелена ПМФ-1 важить усього вісімдесят грамів, у неї пластиковий корпус і вона легко вміщується в долоню.

Можна сказати, що в Кам’янці не слід жити. Тільки в Тетяни чи Миколи немає іншого дому.

— У нас не лишилося майна, але в нас хороша земля: ми знову посадили картоплю, овочі, баштани. І цим живемо, — каже Микола. Він сидить у своєму модульному будинку на матраці, покладеному на дерев’яні ящики з-під снарядів.

Коли наближається час збирати врожай, очікування розмінування стає особливо гострим. Тож люди, попри червоні таблички, вкопані навіть під їхніми будинками, дістають лопати і йдуть обробляти землю. Зрештою, в цій землі не самі лише міни, а й те, що людей годує, і їхнє коріння, і надія на майбутнє, і розуміння себе в цьому світі.

Коли війна в Україні закінчиться, усі території деокупують, міста звільнять, а кордони відновлять, бойові дії все одно залишать небезпечний слід — міни. Жодна країна у світі не стикалася з подібним. На сьогодні 40 % українських територій заміновано.

Цей матеріал — частина проєкту «Найбільш замінована країна світу» — покликаний показати, що за проблемою замінованості стоять ще й трагічні й героїчні людські історії.

Назар Борознюк крокує до палати і вперше за багато років роботи хвилюється. Не знає, що сказати і як почати розмову. Зрештою переступає поріг і бачить свою нову пацієнтку — синьооку Маринку. 

Їй шість, вона з Херсонщини, в її будинок поцілив російський снаряд, поранивши її та маму. Дідусь під обстрілами вивіз дівчинку до Кривого Рогу, де їй надали першу допомогу й ампутували ногу. Пізніше Маринку привезли до Києва, в національну дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит». Новина про маленьку пацієнтку з ампутацією миттю облетіла лікарню. 

— Від першого контакту з дитиною багато залежить, — пояснює Назар Борознюк уже значно пізніше. — Дорослим можна дати чіткі приписи: що мають робити і як, вони розуміють, навіщо їм це, й неважливо, подобаєшся ти їм чи ні. А до дитини треба знайти підхід — аби щось вийшло, треба, щоб вона тобі довіряла. З дітьми мало бути просто хорошим лікарем. Тут треба бути ще й психологом і другом. 

Назар хоче бути другом для своїх пацієнтів. Йому 32 роки, і з них понад 8 він працює реабілітологом-фізичним терапевтом у лікарні «Охматдит». Його завдання — повертати дітей до активного життя після травм та хвороб. Тепер також — після травм війни.

Раптом — нікого

24 лютого 2022 року з першими вибухами у Києві Назар вирішив вивозити з міста вагітну дружину та маленького сина. Спочатку — на Житомирщину, але коли стало ясно, що й тут лишатися небезпечно, родина рушила далі — на Івано-Франківщину. 

Прилаштувавши рідних, близько тижня Назар допомагав у місцевій лікарні: ділився досвідом із тамтешніми лікарями. Але, зізнається, там, в умовній безпеці, йому було складно: гризли докори сумління, що він не разом з колегами. Вирішив повертатися: завантажив повний багажник продуктів і поїхав до Києва, навколо якого ще точились бої.

— Я приїхав, і здавалось, що це — не моє місто. Воно було порожнім, вулицями здебільшого їздили військові. Ще добу звикав до постійних вибухів зі сторони Гостомеля та Ірпеня. Пацієнтів у лікарні було мало, і це або важкохворі діти, які не могли без медичної допомоги, або ж поранені діти, яких сюди привозили, — згадує лікар. 

Рук у лікарні вистачало, тож до кінця березня Назар більше займався волонтерством: розвозив містом продукти, допомагав збирати гроші та купувати необхідне для тероборони. Часто ночував у лікарні. 

— Важко було. Пацієнти спускаються в підвал, земля трясеться від прильотів, а ми збігаємось у приймальню і чекаємо —  раптом якусь дитину поранило і зараз когось привезуть. Пам’ятаю, як ми раділи щоразу, коли обстріл минався без нових пацієнтів. 

Першими пораненими у війну дітьми, яких Назар побачив на власні очі, були брат і сестра з передмістя столиці з множинними пораненнями та посіченими уламками обличчями. Потім, пригадує, було багато таких дітей. З Бучі, Ірпеня та околиць. 

— Травми війни сприймаєш інакше. До повномасштабного вторгнення мені випадало працювати, наприклад, з переломами ноги чи руки. Але коли пішли такі пацієнти — це спершу в  голові не вкладалося: у дитини — мінно-вибухова!

Після звільнення Київщини та сусідніх областей пацієнтів у лікарні побільшало. Водночас побільшало й навантаження, адже Назар працює у відділенні гострої реабілітації — тут роботу з пацієнтами часто починають уже в реанімації. 

Наприкінці травня 2022 року до «Охматдиту» привезли Маринку. 

Протез, якому дали імʼя

Та перша зустріч Назара й Маринки тривала недовго. Познайомились, лікар сказав, що скоро вони вчитимуться ходити наново. Маринка подивилася йому в очі і запитала, чи буде вона бігати. І хоча Назар відповів: «Так, ти все зможеш», зараз, зізнається, був зовсім у цьому не впевнений.

— Ми не мали такого досвіду. Якщо за 8 років війни в Україні вже розуміли, як працювати з дорослими після ампутацій, то щодо дитини я навіть не знав, у кого просити порад. 

Тоді Назар звертався по допомогу до гуглу — перекладав іноземні наукові статті, вивчав досвід. Дитяче протезування — це тривалий процес, що складається з кількох етапів. На першому — після лікування та довгого періоду обмеженої рухливості — все тіло потрібно підготувати до навантажень. Далі пацієнта мають вертикалізувати й поставити на милиці. Паралельно — працюють із куксою, до якої кріпиться протез: її необхідно сформувати й підготувати до протезування. 

Спершу Назар із Маринкою робили вправи для спини, потім перейшли до вправ із куксою — мали знищити її чутливість. За трохи — працювали з координацією тіла та вчились тримати рівновагу. 

— Процес ішов нелегко, — згадує фізичний терапевт. — Бувало, працюємо 5 хвилин — тут Маринка починає плакати й каже: «Не буду». Робили перерву і зустрічались, наприклад, через годинку. Бувало, і тричі на день так пробували займатись. А потім ми з нею почали домовлятись: займаємось — і йдемо гратись. Не займаємось — не йдемо гратись. Доводилось додатково закладати час на гру: своє слово треба тримати. Це була командна робота: окремо працювали психологи, інші лікарі та навіть пресслужба. Нашою першою перемогою став перший крок Маринки на милицях. 

На той час українських дітей, яким ампутовано кінцівки внаслідок війни, протезували за кордоном. Але батьки дівчинки вирішили пройти протезування та реабілітацію в Україні. Протез для Маринки виготовили в Києві. Для протезиста Олександра Стеценка це був перший досвід роботи з дитячою ампутацією. Маринка —  перша дитина з травмою війни, яку протезували в Україні.

Але виготовити правильний протез виявилось лише частиною справи. Далі потрібно подолати психологічний бар’єр та страх дитини його одягати. Лікарі запропонували дівчинці обрати протезу ім’я. Маринка назвала його Кєшею. Після цього почався третій етап — навчитись правильно ходити разом з «Кєшею». Спершу — за допомогою милиць, далі — самотужки. Потім їй зробили косметичний протез: аби той максимально був схожий на справжню ногу. 

У цей час провідати Маринку приходило чимало гостей: від держсекретаря США Ентоні Блінкена до найвідомішого пса країни Патрона. Але найбільше вона чекала «дядю Вову» — Президента України. 

— Якось він записав для Маринки відео, де привітав її з днем народження і пообіцяв навідати. Це стало для неї  додатковою мотивацією займатись і вчитись ходити правильно. А коли ця зустріч відбулась — була просто в захваті, — розповідає Назар.

У шафі, що в кабінеті Назара, стоїть сувенір у пам’ять про шлях, який вони подолали разом з маленькою пацієнткою, — кубик зі спільними світлинами. Його Маринка подарувала лікареві на день народження. Тепер дівчинка повернулась додому на Херсонщину, але з лікарем вони й далі на зв’язку. Маринка надсилає відео Назару: як бігає, стрибає на батуті чи їздить велосипедом зі словами: «Дивись, як я можу!». 

Не прощаються надовго

Ми зустрічаємось із Назаром на його робочому місці, де він якраз закінчує працю з іншим пацієнтом — 13-річним хлопчиком. Це невеличка світла кімната з масажним столом у центрі. Тут Назар із дітьми роблять вправи, а поміж тим спілкуються як давні друзі. Поруч — робочий стіл терапевта з прапорцем футбольного клубу «Динамо». Назар усміхається, час від часу повторює: «Давай! Ти можеш». Яких зусиль потребує  цей позитивний настрій, знає тільки він.

— Звісно, історії твоїх пацієнтів не можуть тебе не торкати, але я намагаюсь не піддаватись емоціям, інакше це вплине на мою роботу. Зараз я стараюся сприймати все так: є проблема, треба докласти максимум зусиль, аби її вирішити. Коли ти постійно в роботі, то немає часу на роздуми. Але, думаю, всі ці пригнічені емоції наздоженуть мене після перемоги, — розмірковує Назар.

Коли стає важко — рятують родина та спорт, хоча, зізнається, так і не навчився не «нести роботу додому». А ще підтримують колеги й те, що його роботу помічають. 

— Ці діти — герої. Коли ти бачиш, які вони сильні, це не дає тобі здатись, зламатись чи втомитись, — ділиться реабілітолог і додає: Сентенції дорослих про «втому від війни» після побаченого й пережитого його дратують  чи не найбільше. 

Те, до чого Назар готувався особливо ретельно, — робота з фантомним болем після ампутацій. Він думав: як пояснити дитині, чому їй болить те, чого немає? А виявилось, жоден з його маленьких пацієнтів фантомного болю не мав. Однак робота з дитячим протезуванням має інші складнощі. Найголовніша — діти швидко ростуть. 

— Щойно ми звикли до протезу ноги, його вже треба замінювати, бо він замалий, інакше — буде перекос тазу, а це потягне за собою купу проблем. Може початися сколіоз, адже опорно-руховий апарат дитини ще формується. Якщо йдеться про протез руки, слід постійно зміцнювати м’язи ампутованої кінцівки. До того ж біонічний протез — досить важкий, тому працювати маємо не лише з рукою, а й зі спиною та плечима. Разом з цим, важливо враховувати особливості дитячої психології, шукати компроміси, мотивувати, щоб був хороший результат, — говорить Назар. 

Час від часу його пацієнти повертаються — на реабілітацію, заміну протеза чи протезної гільзи. З жодним із них фізичний терапевт не прощається надовго.

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, а також людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

Невисокого молодого хлопця у чорній сорочці тримає під руку жінка в елегантній приталеній бежево-чорній сукні. Жінка на вигляд не набагато старша за нього й усміхається лагідно. Разом вони роблять крок на сцену. І під пісню «Тримай мене міцно» Христини Соловій починають повільний вальс.

До хлопця прикуті очі — як біонічним протезом правої руки він упевнено тримає й веде напарницю. Вальс повільний, але не одноманітний, кроки вперед і назад, і хто би знав, що ці кроки назад ще деякий час тому давалися парубкові важко.

Хлопець і жінка — це 22-річний Георгій Раскалєй та його мама Марина. Повільним танцем вони відкривають національні змагання з адаптивних видів спорту «Ігри нескорених» для ветеранів та військових. Георгій тут свій серед своїх. Він пішов до війська у 19 років, ще до повномасштабної війни, відклавши на потім навчання та мрію стати масажистом. Рік тому у боях на сході втратив руку. Він майже помер. Його дихання спинилося, а серце припинило битися — перш ніж його знову витягли із чорноти. За тим іще три інсульти. Лікарі казали — не ходитимеш і, можливо, вже не бачитимеш. Про танці теж, звісно, варто забути.

Але Георгій танцює.

Усього навчитися

Єдина книга, якої так і не дочитав Георгій, це збірник з’їздів КПРС. Він знайшов її на полицях дідуся — подолав лише дві сторінки. Хлопець так любив читати, що хапався за всі книги, які йому траплялися. З дитинства їздив на конях, веслував і плавав. Мама намагалася навчити своїх дітей всього — старшому Георгію водночас вистачало запалу на всі захоплення, на всі заняття.

У шістнадцять років пішки пройшов від Коростеня до рідного Ірпеня. У поході не мав мети, просто йому так захотілося. Спершу до Коростеня дістався потягом, а назад пішов. Він і нині пишається собою шістнадцятирічним. Дорогою на нього хлинула злива, і хотів уже кинути затію, сісти в автобус й повернутися додому, але зрозумів, що не має з собою грошей, — тож продовжив іти.

«Було весело, — каже. — А ще веселіше вдома отримувати від мами». Проте його мама завжди дуже тонко розуміє, коли треба сваритися, а коли ні. Ця жінка — його друг, вона завжди його надихає, вона спонукає його до нового, і це вона була поруч із ним у найскладніший час.

Хлопець виростав у бальних танцях і сьогодні вальси називає своєю великою любовʼю. Саме Марина привела ще тоді семирічного сина до танцювальної школи у підвалі податкової академії в Ірпені. 

Це було мамине захоплення — танці. І вона розділила його із сином — так, що й він закохався у вальси. Георгію важко пояснити, за що він любить саме повільні вальси, коли сам — людина активна й енергійна. 

З танцями в житті було різне. Інколи займався мало, часом — полишав зовсім. У ті дні він не знав ані про війни, ані про те, що танець може стати для нього чимось більшим, ніж просто захопленням.

Дорослий Георгій визначився з професією й хотів стати масажистом. Йому це не лише подобалося, а й вдавалося. Але рішення йти до війська ухвалив протягом години. Тривала пандемія ковіду, коли люди зачинилися у своїх будинках. Георгій подумав, що колись дуже хотів служити, то чому б не зараз? Він саме вчився у Поліському національному університеті в Житомирі, тож сів в автобус, поїхав додому, пішов у військкомат — взяв відношення. Справу зроблено. Тепер він навідник реактивної системи «Град» у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді ЗСУ.

Мама все чула

У лютому 2022 року він уже рахував дні до ротації. Навіть бачив собі, як із Донеччини їде до Житомира, а тоді в Ірпінь, до свого дому і до родини.

У ніч на 24 лютого Георгій стояв на посту, охороняв склад із боєприпасами. Раптом прибіг побратим: «Через 15 хвилин бойовий виїзд! Ти що, нічого не знаєш? Звісно, ти нічого не знаєш, ти ж на посту. Наступ почався, росіяни сунуть і обстрілюють всю країну!».

Георгій не міг повірити, здавалося, це все хлопцю ввижається: яка ж війна, коли ось-ось всі їдуть на ротацію? На ротацію, до Житомира, до рідних в Ірпінь. А що в Ірпені?

Що відбувається в його місті, дізнався лише через три тижні. Він нарешті зміг додзвонитися мамі й поговорити з нею цілу хвилину. І мама, і батько, двоє менших братів та сестра лишалися в місті, де увесь березень тривали бої.

— Я добре памʼятаю, що хотів помститися. Водночас розумів: доки в мене у руках зброя — моя гармата, — я можу зробити це там, де я нині є. Кинути все і побігти додому дуже хотілося, — згадує. — Але без зброї і побратимів — це дурість. Усвідомлював: поки я воюю на Луганщині, хтось так само воює на Київщині.

Хтось так само має захисти його рідних, як і він тут.

Мамі, звісно, довго казав, що він не на самім нулю. Уперше видав себе, коли говорив із нею по відеозв’язку. Тоді підрозділ хлопця стояв і бився у Серебрянському лісі — до росіян не більш як 80 метрів. І ось отут, коли на нього через екран дивиться мама, починається штурм. Георгій мусив просто закінчити розмову, але забув. І після бою він зрозумів: мама чула все.

Над прірвою

Він отямився у госпіталі вночі посеред теплого травня 2023 року. Одна рука привʼязана до ліжка, іншу відчував, та не міг нею поворухнути. Розплющив очі, а поруч — дві медсестри, хтось із них просить назвати номер частини. Крізь марево в голові хлопець подумав про найстрашніше: він у російському полоні? Іншої думки, крім тієї, не мав.

Вранці до палати увійшла жінка. Мама. Вона сіла поруч і сказала, що він, її син, уже в Києві.

День поранення в його голові — це реконструкція з розповідей побратимів. Хлопці говорять, що він вийшов сам із поля бою. Георгій же не памʼятає нічого.

— Закриваєш очі — Донецьк. Відкриваєш — Київ. І я без руки. 

Насправді між позиціями й Києвом минуло кілька тижнів. Спершу стабпункт на Донеччині, тоді шпиталь у Дніпрі. Міна ж прилетіла, коли хлопець у розпал бою побіг у бліндаж по нові патрони до кулемета. Георгій не помер, але пережив смерть клінічну, від якої до реальної — кілька хвилин. Коли його стабілізували, лікарі давали лише 10 % на те, що він, рухливий і завзятий, як і в 16 років, коли йшов з Коростеня до Ірпеня, тепер ходитиме.

— Ти все життя активний, а тут 20 секунд сидиш і втрачаєш свідомість, руки немає, ходити навряд чи будеш. У такі моменти дуже важливо, щоб хтось був поряд.

Георгій починав із того, що намагався поворухнути пальцями на нозі. Відчував приреченість. І думав навіть про смерть.

Але мама тримала його над прірвою. Її підтримку хлопець вважає вирішальною. Це вона просила молодших дітей малювати для брата малюнки, а Георгія змушувала повертати голову і дивитися на них, переказувати, що бачить,  лічити намальованих курочок і котиків. Це вона планувала, допомагала і скерувала. А молодші брати і сестра приносили свої дитячі ігри в лікарню братові ніби просто, щоб він із ними погрався, бо скучили за ним і переймалися його самопочуттям. Насправді ж ці ігри були рятівними для Георгія. Для малечі, але рятівні.

Водночас його надихали побратими поруч та поранені хлопці з реабілітаційного центру «Незламні» у Львові, де Георгія ставили на ноги.

— Коли заходиш до спортзали у реабілітаційному центрі, бачиш хлопця після високої ампутації обох ніг і руки до плеча, розумієш: у тебе немає лише пів руки, ти що — не зможеш, як він? Коли бачиш людину, яка постраждала більше за тебе, не маєш морального права здатися.

Вальс порятунку

Син іще ледь підіймався з ліжка, а мама вже складала плани. Вона знову, як у дитинстві, повела його на танці, чи радше — до танцю. Домовилася з тренерами — займатися, щоб випрацьовувати координацію. Так дитяче захоплення стало для Георгія порятунком.

Спершу працювали над поворотами. Георгій міг іти вперед, але кроки назад не давалися. Дуже боявся, що впаде, але крокував. Поволі рухи ставали чіткішими, і він навіть пишався собою — вдається.

Через півтора місяця Георгій із мамою вперше танцювали разом повільний вальс. Сьогодні хлопець тренується танцювати близько 40 хвилин на день. Довше — ще складно.

Реабілітація — справа не одного дня, так само Георгій говорить про книжку, яку пише. Він прагне розповісти про своє життя, про початок війни, побратимів і як бойові дії вплинули на людей — його спостереження і враження. З масажем довелося спинитися. Руки пам’ятають, але не все так просто.

— Я знаю, що робити, знаю як, але не можу це втілити в життя. Як би це не звучало — рук не вистачає.

До війська Георгій не повернеться, бо не хоче обтяжувати побратимів.

— У мене три інсульти. Один приліт поруч — і буде четвертий, — говорить ветеран.

Втім Георгій має жагу — мама вчила його всього з дитинства. Нині він створює власний ветеранський клуб в Ірпені, щоб допомагати хлопцям та дівчатам, які повертаються з війни. Зараз це лише перші кроки: хлопець знайшов приміщення й приводить його до ладу. Георгій горить ідеєю допомагати людям, які вже знають, чого прагнуть тепер, і тим, хто в пошуках себе, і кому треба підказка.

— До війни кожен солдат має власний досвід. Коли людина йде воювати, це не означає, що вона перетворюється на машину, яка вміє лише воювати. Люди повертаюся, бажання зміняться, але додадуться нові вміння, щоби втілити те, чого справді хочеться, — переконаний він.

А уявляє він клуб так: зранку в цих стінах буде дитяча кімната, про роботу якої він ще багато не говорить, а вечорами тут збиратимуться побратими, ділитимуться новинами, сміятимуться, розповідатимуть історії.

Музика сповільнюється й наближається до фіналу. Переживання — чи впораються, бо готувалися лише кілька днів, а сцена замала для такого танцю, — розвіюються. Мама і син зупиняються у своєму вальсі. І люди заходяться оплесками.

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, а також людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

Тридцятирічний Андрій Одаренко, втративши на війні ногу, заснував IT-школу для дітей, де не лише вчить програмування, а передусім допомагає шукати власний шлях. Та будувати ідеальну країну.

Побратимство

Андрій сідає у свій коричневий «Хюндай». Впевнено і рішуче тисне на газ. Одразу й не помічаєш, що робить  він це залізною ногою. Поки їдемо просторими та залитими сонцем вулицями Хмельницького, раз по раз відповідає на дзвінки й повідомлення. Сьогодні — День Героїв, тому привітань в Андрія сила-силенна. Високі зелені дерева й широкі алеї міста, що за вікном автівки, поволі змінюються на інший ландшафт: сірі багатоповерхівки. За ними врешті видніються ошатні низькі кам’яниці, що відкривають досі сховані історичні ландшафти Хмельницького. Перед тим як зустрітися з нами, Андрій зранку був на офіційних заходах у місті, де його вітали, нагороджували грамотою та висловлювали слова вдячності за захист України. Чоловік не любить надмірного офіціозу. Втім, каже, що долучатись до таких подій важливо, перш за все, аби нагадувати іншим про тих, хто повернувся з війни.

— Це Паша. Він мене витягнув, коли я лежав поранений в окопі, — говорить Андрій, коли його мобільний укотре розривається від дзвінка. У розмові з побратимом Пашею залагоджує різні справи, домовляються про подальші спільні проєкти й ініціативи, що стосуються ветеранів та ветеранок.

Шлях

Андрієві Одаренку 30, і він — колишній поліцейський. У білій лляній сорочці, з аскетичною стрижкою (поголений під нуль), худорлявою постаттю та зосередженим поглядом, радше скидається на буддійського монаха. Або на святих із візантійських образів. Втім, із того, як чоловік говорить, вчувається практичний досвід роботи поліцейського: Андрій чіткий та хронологічний у своїй оповіді. Прискіпливий до деталей. Лаконічний та виразний. 

Майже сім років Андрій був поліцейським. Спершу — дільничним інспектором, згодом працював у патрульній поліції та паралельно навчався у профільній академії. Дід та дядько Андрія обіймали високі посади у правоохоронних органах, з такою родинною історією він спокійно міг мати стрімке кар’єрне зростання в майбутньому. Проте Андрій вирішив іти власним шляхом. Бо завше шукав справедливості і власної відповідальності за країну, в якій народився.  

У 2015 році добровольцем поїхав на схід. Був у Сіверську та біля Попасної. Про службу на фронті Андрій говорить мало. Як і загалом про велику війну. Каже лише, що АТО в порівнянні з повномасштабним російським вторгненням — небо й земля. 

Повернувшись з АТО, хлопець остаточно вирішив піти з професії та поїхав за кордон. 

Один виїзд на полігон та 21 відстріляний патрон

У Болгарії працював на кухні в ресторані. У Чехії на заводі збирав крісла до BMW. Далі отримав аграрну освіту й вирушив у Данію, де підписав контракт із фермою в молочній галузі. Був одним із найкращих працівників. Власник доручав Андрієві найважливіші справи підприємства. 24 лютого 2022 року хлопець зранку ще вийшов на роботу, відчуваючи дикий неспокій за сім’ю, місто. За свою землю. Друзі й колеги, які залишилися в Україні, переконували не їхати: мовляв, до Хмельницького не дійдуть, все буде нормально.

— А я читаю новини і думаю: ну шо нормально? Вони вже під Києвом.

Зібрав сумку за десять хвилин. Через фейсбук знайшов перше-ліпше авто, щоб доїхати додому. 26 лютого вже був в Україні, з березня  — у Хмельницькому ТРО,  бо потрапити в ЗСУ на початку повномасштабного російського вторгнення було майже нереально. 

Перших десять днів Андрій патрулював місто. Один виїзд на полігон та 21 відстріляний патрон. Далі — лінія фронту і життя на межі смерті. Пройшов увесь Харківський напрямок.

Посидіти поруч востаннє

О 5 ранку 9 травня 2022 року Андрій лежав в окопі на бойовій позиції в лісі біля села Богородичне Донецької області. Раптом почув сильний вибух. Важким ударом хлопцеві одразу відірвало ногу. Заледве доповз до побратимів за метрів 20. Декілька кілометрів двоє хлопців несли пораненого Андрія на спині. Один із них — той самий Паша, з яким вони сьогодні мають спільну справу, покликану допомагати українським ветеранам. Інший побратим загинув за дві години по тому.  

На місці евакуації Андрій чекав більше двох годин. Прощався з життям, бо думав: хто приїде вивозити одного солдата сюди — в небезпечну зону, по якій ворожі сили безперестанку гатять артою? Але життя не відпускало Андрія. Врешті хлопця забрали з поля бою та відвезли в найближчий військовий госпіталь, що на Донеччині. Треба було терміново ампутувати ногу, інакше відмовлять нирки. Після ампутації Андрій впав у кому. Лікарі сказали коханій Андрія Насті, аби та приїхала, щоб посидіти поруч востаннє. Прогнози були геть невтішні. Але життя вдруге не відпустило його. За три дні Андрій розплющив очі.

Майже рік складного лікування у кількох шпиталях країни. Ветеран із Хмельницького заново вчився жити на протезі, це вимагало тривалої фізичної та психологічної реабілітації. 

Андрій після високої ампутації ноги, тож адаптація досі потребує чимало зусиль. Найбільше — моральних. Поки розмовляємо у міському парку, порожня алея засіюється людьми. Повз нас проходять десятки перехожих. Кожен із них кидає погляд на Андріїв протез. Хтось робить це досить демонстративно. Інші хутчіше відводять погляд.

Життя з нового аркуша

— Діти — це чисті аркуші. Тому мені з дітьми легко.

Андрій поволі, але впевнено ступає сходами, піднімається на другий поверх високої сучасної будівлі, щоб показати простір IT-школи для дітей School of Modern Skills. Кілька місяців тому він заснував цю школу як ветеранський бізнес. 

Любов до малечі у нього віддавна. На фронті для хлопця найважче було бачити, як російські ракети вбивають дітей. Руйнують їхні будинки, сім’ї. Крадуть дитинство і радість життя.

Тому, повернувшись із фронту, він вирішив  зробити щось важливе та корисне саме для дітей. Так зможе інвестувати у майбутнє своєї країни. Бо діти й ветерани для Андрія — наразі головна ціль. 

Думка про створення IT-школи у рідному Хмельницькому з’явилася не одразу. Спершу ветеран мав намір влаштуватись у місцевий територіальний  центр комплектування та соціальної підтримки, допоки якось на вулиці не натрапив на давнього товариша, з яким в юності разом ходили на кікбоксинг. Той і  подав ідею познайомитись з його другом, потенційно надійним партнером, який запропонував очолити проєкт з допомоги ветеранам «Новий Горизонт» та ідею створення ІТ-школи. Андрій одразу загорівся бажанням. Написав проєкт, подавши його на два державні гранти для ветеранів. Позитивну відповідь отримав двічі — і на перші 750 тисяч гривень заснував власний стартап для дітей: School of Modern Skills. 

У школі є різні напрями: робототехніка Lego і Arduino, програмування у грі Minecraft, ІТ-Start, основи програмування, Illustrator & Photoshop. Та складніші: програмування мовою Python і веб-дизайн у Figma. Поки Андрій робить короткий екскурс школою, в одному з класів якраз триває заняття. Невимушено, у формі гри, наймолодші учні складають улюблене Lego. Молодий вчитель по черзі підходить до кожної дитини, хвалить за пророблену деталь завдання, яку діти старанно створюють зі своїми конструкторами. Вмить хтось із малих весело плескає у долоні, радіючи, що у нього все вийшло.

— Вчитель — це той, до кого дитина може звернутись із будь-якою проблемою.  Не боятись. Не соромитись. Це те, чого не було у мене в школі. Ми були наляканими учнями.  А мені завжди хотілось мати вчителя-наставника.  Тож я хочу, щоб у нашій школі було інакше. Ви бачили аніме «Great Teacher Onizuka»? —  раптом запитує Андрій і, не чекаючи відповіді, веде далі. — От нехай у нас будуть такі вчителі, як Онідзука.

«Great Teacher Onizuka» (Крутий Вчитель Онідзука) — японський аніме-серіал із 43 серій режисера Абе Норіюкі. Це історія про те, як колишній член вуличної банди «Онібаку», байкер Онідзука приїжджає в Токіо у пошуках кращого життя і влаштовується вчителем у школу. Учні оголошують новому викладачеві бойкот, але щирість і простота Онідзуки дозволяють йому завоювати повагу дітей та батьків. Він захоплює щирим ентузіазмом і наполегливістю.

На любов Андрія до японського аніме натякають два татуювання хлопця. Одне, на лівій руці, — яскраві герої манґи (ілюстрації до текстів, своєрідні комікси, що стали в Японії особливим видом мистецтва; цей напрям почав розвиватися після Другої світової війни), вони одразу привертають мою увагу. 

Полудневе сонце просочується крізь білі жалюзі, сплітаючи світло і тінь прохолодної кімнати, в якій розмовляємо. У передпокої школи на полицях вервицею лежать бойові гільзи. Вище на тумбочках — трофеї, які привезли з фронту військові, а розмалювали діти. Тепер їх можна придбати за символічну ціну. Так ветеран підтримує тих, хто продовжує боротьбу на нулі.

Ветерани та діти

Андрій Одаренко керує всіма процесами IT-школи School of Modern Skills. Займається організаційними, адміністративними та фінансовими справами. Підбирає персонал та формує викладацьку команду, весь час удосконалюючи власні знання та навички. Але це лише одна зі справ, якій присвячується український ветеран. Андрій регулярно ходить на зустрічі до місцевих шкіл, щоб мотивувати молодь змінювати суспільство. Ставати свідомими та відповідальними українцями. Вміти любити свою країну, культуру, історію. Відчувати власну ідентичність. Окрім того, Андрій Одаренко є одним із засновників спільноти «Нові горизонти», що займається підтримкою ветеранів Хмельниччини. Влаштовує публічні заходи для підтримки ЗСУ. Зустрічається з місцевими чиновниками, щоби краще налагодити співпрацю ветеранського сектору та влади. Їздить у Брюссель на зустріч із представниками НАТО, щоб розповісти про невідкладні потреби своїх побратимів. Відвідує хлопців у госпіталях, мотивуючи та не даючи впасти духом. Бо вірить: ця країна має великий потенціал. А головне в ній — усі ми. 

— Якщо треба буде вдруге вибирати, хто воюватиме — вісімнадцятирічний хлопець чи я, то, звичайно, я. — Андрій спокійно і впевнено усміхається. — Вони ж діти. Їм будувати нашу країну. 

На місто поволі падають сині сутінки. Натомлене сонце останнім контуром золотить дахи будинків. Стемніле небо нависає над міськими балконами та білими балюстрадами. Вулиці наповнюються багряними потемками вечора. 

Андрій багато жартує: про життя, в якому заново вчиться любити. Про друзів. Про себе. І про ще одне своє татуювання на правій нозі, яке завжди хотів видалити. Але війна і тут внесла свої корективи.

— Тепер замість тату-черепа там протез, — сміється. — Ми ж уже люди з необмеженими можливостями! І я зроблю все, щоб ця країна стала кращою. 

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, а також людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

[Цей текст був написаний для шостого числа друкованого Reporters, присвяченого пошуку взаємопорозуміння. Долучайтеся до Спільноти The Ukrainians, щоби отримувати 4 випуски протягом року. Переходьте за лінком, щоб купити саме це число]

«Чому вони там лишаються? Ще й з дітьми!» — це питання, яке найчастіше ставлять мені знайомі, коли я повертаюся з відряджень із передової. З тих обстріляних сил, де в напіврозвалених хатах і далі живуть люди. Наші люди. 

Найчастіше тих, котрі залишаються серед боїв, узагальнено називають «ждунами руского міра», які начебто чекають на ворожу армію та шанують Путіна. І такі, звісно, тут теж трапляються. Вони найактивніші та дуже помітні. Але є й інші. І в них є з десяток причин, яким складно щось протиставити і які примушують залишатися на війні. 

«Ми там нікому не треба»

Я бачила людей з маленькими дітьми, яким доводилось переїжджати по кілька разів. Спочатку вони виїхали із захоплених територій, але залишилися ближче до окупованого дому. Прилетіли снаряди — пошкодило будинок, переїхали знову. Трохи далі — прилетіли ракети. Раз за разом починає здаватися, що так тепер усюди.

Ще важче стати потрібним. Відсутність дому автоматично позбавляє тебе знайомих, друзів, сусідів, учителів, які навчають твоїх дітей, лікарів, до яких звик бігати з болячками. Ти потрапляєш у незнайоме місто. Не знаєш маршрутів та графіка транспорту. Не маєш роботи. Не маєш… Насправді нікого. І мусиш стати потрібним.  Хтось має дати тобі житло і повірити на слово, що ти не сповідував ідеї «русского міра». Іноді треба почати нарешті говорити українською. На чоловіків дивитимуться скоса, бо «чому наші чоловіки воюють, а цей приїхав і ходить?». 

На прифронтових територіях з мобілізацією простіше — воєнкоми не дуже хочуть їхати під обстріли шукати рекрутів. Тепер ти «переселенець», і тебе так називатимуть офіційно. Потрібно оформляти документи, шукати допомогу, роботу, гроші, житло, а ввечері вмикати новини й дивитися, чи не покажуть твій дім. Дзвонити сусідам і питати: як ви там? живі? хату нашу бачили?

Щоби стати потрібним, мусиш мати багато моральних та фізичних сил. Звісно, це війна, ніхто не обіцяв, що буде легко, але раптом ми повернемось додому, поки дім стоїть, — і стане легше?

У безпечніше місто чи село люди поїхали, бо не мали вибору. Але повернутися — це ілюзія того, що це рішення, яке ти ухвалив сам.

«Я не можу покинути тварин»

Найстрашніша картина війни, яку я бачила, була без крові та пошматованих тіл. Вона не про безіменні могили, не про замучених і закатованих. 

Це був центральний вокзал столиці на початку березня 2022 року. Коли люди набивалися у вагони, тягнучи за собою переляканих собак, нажаханих котів у переносках і хом’яків у дитячих долонях. Люди, в яких було по кілька тварин, приречено стояли на платформі. Це був страшний відчай, бо поїхати видавалося можливим, тільки забравши з собою тварин.

Це причина, яку я з 2014-го чула безліч разів: «Кому ми треба? Ще й з нашими собаками та котами!».

Найважче було людям із приватного сектору.

— Ну дивись, — починає розповідати мені знайомий військовий (військові більшість розповідей починають саме із фрази «ну дивись…»), — от у Бахмуті є чоловік, у нього було три собаки і п’ять котів. Сусіди поїхали і своїх позалишали, вони прибилися до дядька, тепер у нього взвод котів та собак — своїх і чужих. Він їх може покинути? Не може. Що я йому скажу? Що його життя цінніше за їхнє? Він мені не повірить. Я сам собі не повірю. Я б сам своїх не кинув. Що я можу йому сказати? Він нормальний. Він, може, тут єдиний нормальний, розумієш? 

Ми приїхали в село на Дніпропетровщині, де аж такий потужний обстріл стався вперше. За день до того рознесло хати, налякало людей, хоча, на щастя, нікого не вбило та не скалічило. Ми лише зрідка зустрічали місцевих, аби розпитати, як саме все сталося. Те, що мешканців тут було багато, зрозуміли ще на околиці села. Там була велика череда корів. Жителька, імені якої вже й не згадаю, розповідала, що люди, тікаючи, намагалися хоч за кілька тисяч гривень продати корів, але хто ж їх купить? От і наглядають за худібкою ті, що лишилися.

Ми йдемо селом і відв’язуємо собак у спорожнілих дворах. Жінка йде за нами й переконує, що не треба, що вона ходитиме й годуватиме, якщо, звісно, її саму не вб’є наступним обстрілом. Але ми відв’язуємо, бо смерть від спраги та голоду — не те, на що заслуговують ці кошлаті дворняги.

Я не впевнена, що їх це врятує. Вони швидко здичавіють, можуть почати робити те, чого раніше робити не вміли, — наприклад, красти курей або нападати на людей. Тоді їх, імовірно, застрелять, але ця смерть хоча б легша. Якщо смерть узагалі буває легкою.

«Рідні стіни бережуть»

Насправді — ні. Я бачила десятки разів, що ні. І сердилась, бо, чекаючи, поки завалених людей дістануть з-під «рідних стін», кожен присутній завжди ризикує. Це такий самий міф, як те, що снаряд чи ракета не прилітає в те саме місце. Прилітає. І в те, що було рідними стінами, теж може прилетіти знов — і тоді ті, що приїхали відкопувати й рятувати, можуть самі тут загинути. Рятувальники, лікарі, пожежники, сусіди, поліцейські, журналісти тощо. 

Цей аргумент про рідні стіни нечасто договорюють до кінця.

Рідні стіни насправді бережуть від бездомності. Від необхідності тинятися по чужих хатах, просити притулку у знайомих чи незнайомих. Залишити свої речі і, можливо, ніколи до них не вернутися. Не побачити, як дозріють помідори на городі. Залишити у погребі запас вирощеної власноруч картоплі й закрутку — з нею точно б не вмерли, принаймні від голоду. 

Що взяти з собою — зимову куртку чи дитячі фото, доньчину ляльку чи ще одні черевики? Дітям узагалі складно. Навіть якщо вони повернуться у свій дім, то він для них ніколи не буде навіть того самого розміру: дитина виросте, і, якщо повернеться, то в ліжко, яке стало коротшим, до книжок, які вже не цікаві, до іграшок, якими вже ніхто не бавиться.

— Ми вже звикли, — пояснюють нам в один голос дорослі та їхні діти у прифронтових містах та селах, — ідемте, покажемо, які ми назбирали осколки навколо хати. 

Ми говоримо один з одним так, наче з нами нічого не трапилося. Наче людині, яка місяцями живе під обстрілами, не потрібна додаткова підтримка і допомога спеціалістів-психологів. Де тут її отримаєш, коли свіжий хліб не завжди привозять?

Якраз перед повномасштабним вторгненням ми пили каву з журналістом із Данії, який перед тим знімав війну в Сирії. І він розповів мені:

«Уявляєш, — казав, — там у людей розбило будинок, лишилась одна стіна, вони дістали з-під завалів стіл і сидять обідають. Я їх питаю, чому вони повернулися, а вони кажуть: бо це їхній дім. Я їм: але ж будинку немає, от одна стіна, — а вони мені доводять, що в них он ще є двері й вікно. Я кажу: але ж ви тут самі! А вони наполягають, що сусіди от-от повернуться і всі знову житимуть як раніше. І ти уявляєш, вони все це розповідають, наче це нормально. Я не видав в ефір цього сюжету. Бо люди в нас у Данії подумали б, що я зняв якихось божевільних». 

Ці його слова я згадувала багато разів. Для мільярдів людей у світі, які ніколи не втрачали домівки, ми — божевільні. 

«Тут хоч гуманітарку дають»  

В одному мальовничому селі на Херсонщині розвелося дуже багато мишей. На це мені жаліється місцевий староста. Людям везуть гуманітарну допомогу. Багато різної гуманітарної допомоги. Іноді більше, ніж потрібно.

Але люди знають: через обстріли завтра може розбити магазин. Якщо він, звісно, ще є. Тому в погребах часто складають макарони, крупи, консерви. Гуманітарна допомога спрацьовує навпаки — як якір. Куди ти поїдеш, коли в тебе точно є тушонка, а в іншому тихому місці — лише невідомість, яка може лякати сильніше за каліцтво чи смерть?!

«У нас мама лежача…»

Батьки моєї хорошої університетської подруги із Сєверодонецька півтора року прожили в окупації. Дуже схудли, страшенно вимучились, але залишалися. Ми намагалися передати їм ліки через волонтерів, зараз я вже навіть не згадаю, чи вдалося все ж передати.

Вони приїхали у вільну Україну в жовтні 2023 року. Три з половиною доби добиралися через Росію, аби нарешті доньки й онуки обійняли їх у Львові. 

Вони залишались на окупованій території, бо бабуся, їхня мама, вже не могла ходити. До ста років вона не дожила чотирьох місяців. Обіймаючи своїх рідних у Львові, батьки моєї подруги знали головне для себе — їхня мама не померла самотньою. 

«Хату розграбують»  

Якось ми були у селі Зайцевому під Горлівкою. Це село на Донеччині довго було розділене на дві частини — половину тримали українські військові, іншу половину — ті, кого тоді називали «сепаратистами». Місцеві жителі ж ходили туди-сюди. У магазинах можна було розрахуватися і гривнями, і рублями. 

Саме там я почула фразу від волонтера, який привіз у село допомогу, про «головне правило війни». Він сказав мені: «Запам’ятай: якщо біля твого дому стоять солдати, і неважливо які, бери речі і йди геть — цей дім більше не твій».

Я багато разів уявляла себе на місці цих людей. Думала, що якби наші солдати прийшли до мого будинку, то я віддала б  їм ключі. Але я нікого не зможу переконати зробити так само.

В одному селі на Миколаївщині було дуже багато бункерів. Колишнє військове містечко, воно було якнайкраще готове до війни. Його відбивали довго, і військові казали, що заважає навіть не дефіцит снарядів, не неймовірна кількість ворога, а цивільні люди поруч. 

Завжди складніше воювати, коли поруч люди. Їх все одно треба підгодовувати. Евакуювати, якщо поранило, або хоча б надати допомогу. А ще вони займають підвали й ті-таки бункери. І солдатам немає де сховатися, поспати, кинути речі. «Як нам стріляти, якщо тут наші люди?! Ми ж воюємо і за них теж…»

Мабуть, у житті бувають моменти, коли треба ухвалювати рішення — який прапор буде на військовій формі солдата, що сьогодні живе у твоєму будинку.

«Це моя земля» 

Це найскладніший аргумент, який я розумію найкраще. Я теж не хотіла б їхати. Люди залишаються ще й для того, щоб чинити опір. Говорити ворогам в очі, щоб ішли до біса. Вивішувати прапор своєї держави в тотальному оточенні. Щоб співати пісень українською, як це робили дівчата з «Азовсталі» в полоні. Красти тракторами ворожі танки.

Люди не хочуть виїжджати ще й тому, що мають моральне право жити на цій землі і не віддавати її нікому. 

Я чула цей аргумент у різних формулюваннях:

— Тут могили моїх предків.

— Росіяни не дочекаються, щоб я пішов зі своєї хати.

— Тут мій пуп закопаний.

«Я политикой не интересуюсь»

І цей «аргумент» — мовляв, байдуже, хто при владі, — я також чула всі десять років війни. 

Ці ж люди обов’язково додавали, що «мы не знаем, кто стреляет». А ще: «Если бы украинские солдаты ушли, то у нас бы уже все хорошо было».  І ось це: «Разделили братские народы, а как хорошо мы жили при Союзе».

Цих «аргументів» я жодного разу не почула українською мовою.  Натомість чула: «А что мне Украина хорошего сделала?».

Після цих фраз я вже ніколи не перепитувала: «Чому не виїжджаєте?». У тих розмовах просто не було б сенсу. 

«Потрібен тут»

Часто чую фразу «там залишаються самі лише ждуни, які чекають на Росію». Одразу згадую, як багато людей, задурених російською пропагандою, заляканих російськими фейками, замріяних начебто  високою пенсією, мені випало побачити за ці десять років війни.

…І відразу згадую історії абсолютної жертовності. 

Це історії лікарів, які не можуть розвернутися і піти, коли в палатах та коридорах лежать поранені обстрілами люди. Історії рятувальників, які все одно їдуть до палаючих хат — у вогонь під ворожим вогнем. 

Або от ДСНС-ниця, яка займається вивезенням дітей у Торецьку, пояснює: «Люди в маршрутках дивляться на мене і розуміють: якщо я тут, то рятувальники теж тут. І якщо щось погане станеться, то хтось приїде. Наше місто живе, поки ми тут». А потім додає, що ще ближче до передової у неї пасіка. І навіть коли туди летять міни, їй, з її бджолами поруч, відразу стає спокійніше. 

ДСНС-ниця встає, йде до шафи, дістає півлітрову банку меду і пластикову ложку. Я їм липкий солодющий пахучий мед. Якраз повертається з виїзду пожежна машина — пів години тому снаряд прилетів у будинок: хата згоріла, люди не постраждали, що вже непогано. Мед жінка примушує мене взяти із собою.

Або от тоді, коли ми тулилися до будинку, бо за ним — острови Херсонщини і окупований лівий берег. Повз нас чоловік, на вигляд трохи старший за сорок, під звуки вибухів тягнув тачку з порожніми бутлями. Десь недалеко прилітало, але він набирає воду. Звісно ж, чоловікові самому не потрібно стільки води. Але поруч старенькі (так, саме це неполіткоректне слово) сусіди. Вони самі собі не можуть привезти достатньо води. Тому чоловік із бутлями везе воду і собі, і їм. Він потрібен тут, адже в нього є достатньо сміливості, співчуття і є тачка. Коли окупанти підірвуть Каховську ГЕС, цю вулицю затопить повністю. Вода, яку потрібно було перед тим возити, позаливає їхні будинки.

Чоловік із човном на березі Дніпра у Херсоні теж категорично відмовлявся виїжджати. Я побігла до його хати, бо там висів прапор. Синьо-жовтий. У дворі — згоріла альтанка. У вирві від прильоту — газовий балон — може, хоч так уціліє, якщо знову прилетить. 

Уже за кілька хвилин знайомства ми обіймалися з його собакою Галею і плакали разом із хазяйкою, дружиною, коли вона розповідала, як прапор висів у них під час окупації, аж допоки росіяни не схопили онука й не посадили в катівню. Вони зберегли цей стяг. Коли херсонці під звуки пострілів у їхній бік ще у березні 2022-го виходили на мітинги, аби сказати, що «Херсон — це Україна», вони виставляли цей прапор у вікно і так їздили машиною містом. Аби люди бачили, що тут є свої.

Вони — родина «почекунів». Тобто теж лишались тут і чекали, але не росіян, а Збройні сили України. Їхню хату потім теж заллє вода, але чоловік, імʼя якого я памʼятаю, та зумисно не називаю, знову повторює, що не може поїхати.

— Розумієш, — веде, — у мене є човен. Я знаю цю річку, я знаю ці плавні. А на лівому березі, там, в окупації, теж є наші люди. Хто допоможе їм вибратися, якщо я поїду?

Скільки їх тут таких? Хтось із човном, хтось із надією, хтось із пачкою вермішелі для голодних, хтось із бутлем води для спраглих, з ліками для хворих. Люди, яких я, якби могла, виносила б на руках, рятуючи з місць тотальних обстрілів. Золотих наших людей. Але вони лишаються. Бо вони тут потрібні.

Причина номер нуль

Можна було би підсумувати, що всі люди різні і рішення залишитися— так само складне, як і рішення виїхати. Іноді нам здається, що одні не зрозуміють інших. Ніколи.

Найчастіше люди, які відмовляються виїжджати, говорять мені одну й ту саму фразу: «Ви ніколи не зрозумієте, як це — залишити свій дім». Зазвичай у нас немає часу, аби я розповіла у відповідь свою історію та історію моєї родини.

Я народилася на Поліссі, наші крихітні села були у лісах, і там можна було годуватися з самого лише лісу. Безліч ягід і грибів, працьовиті люди, у яких своє молоко і яйця, мʼясо та городина. У 1990 році наш дім потрапив у «зону добровільного відселення», дім моїх баби та діда потрапив до «обовʼязкового відселення».

Через чотири роки після вибуху на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС там, де ми жили, знайшли радіаційну пляму. У той рік моя родина розділилася. Мої мама і тато вирішили, що залишати мене і брата у відселенні не можна — можуть закрити школу, може не стати лікарні, діти не мають бути в небезпеці. Так ми стали переселенцями. 

А от мій дід Лукаш був категоричним, бо покидати землю предків — не можна. Я була малою, та пам’ятаю, як дід говорить: «Поки я можу тримати в руках рушницю, зі своєї хати нікуди не піду». Так мої дідусь і бабуся стали залишенцями. 

Ми ж переїхали із ситого 89-го в голодні 90-ті. Залишили більшість речей, усі батьківські заощадження згоріли «на книжці», з української школи ми з братом обоє потрапили в російськомовні. Наша родина перебралася до степової зони Миколаївщини з нечастими посадками. Моя мама багато років поспіль по тому казатиме, що вона все може витерпіти, але ж тут «дерева в рядочок ростуть». 

У нас не було погреба з картоплею, запасів консервації і якихось базових речей, що дозволяють не почуватися дуже бідними людьми. У мене ніколи не було омріяного конструктора «Лего» та ляльки Барбі. Ми були переселенцями без власного житла, в чужій квартирі, без грошей та допомоги. Зі своїх найменших років я пам’ятаю, як це — бути переселенцями. 

У цей час мій дід із рушницею ходив вулицями і проганяв тих, хто приїжджав у спустіле село мародерити шифер та розбирати хати на дрова. Бабуся і дідо поховані на землі своїх предків. Люди, які дожили життя в порожньому селі.

Коли навесні 2022-го над їхнім селом літала російська авіація, я знала: якби вони дожили до цього часу, то теж нікуди б не поїхали. І знову довелось би діставати рушницю.

Моя мама вдруге стала переселенкою — я вмовила її тимчасово вивезти онуків за кордон. Вона категорично відмовлялась. Був тільки один аргумент, який подіяв. Я сказала: «Пам’ятаєш, 30 років тому ти казала, що ми не можемо примусити поїхати дорослих, але зобов’язані врятувати дітей? Зробиш це ще раз, мам, будь ласка?». 

[Публікація містить виправлення. Редакція замінила підзаголовок «Аргументи українських залишенців, які ми не завжди здатні почути» на «Аргументи тих, хто залишається, які ми не завжди здатні почути», оскільки слово «залишенець» може зачіпати читачів і читачок. The Ukrainians Media — за людинорієнтовану журналістику.]

І трирічний Марко, і десятирічний Дмитро часто їздять з мамою на тренування, на зйомки, на виступи. Уже сім років Оля долучається до ініціатив, пов’язаних з реабілітацією, підтримкою ветеранів та невійськових людей з ампутаціями. Ви могли бачити її на борді, де красива молода жінка у формі на протезі піднімає над головою свого малого сина.

Зрозумівши, що вона справляється з цим і живе на повну, Оля вирішила показувати іншим, що все можливо.

По тобі

Ворог почав пристрілюватися по їхніх позиціях біля Авдіївки з вечора суботи. Ольга, солдатка і старша кухарка батальйону, сиділа на стільчику й пила каву на літній кухні, де саме скінчила готувати вечерю для побратимів.

Їхні бойові позиції дещо попереду, а це покинуті будинки тих, хто тікав від війни, бо фронт уже під їхніми воротами, тож у теперішній околишній порожняві живуть військові, які цей фронт тримають.

Між Олею і свіжим травневим полем — сама лише стіна. Спершу падіння снарядів ледве чути. Раптово — ближче, хоча ще й не так близько. На руду веснянкувату дівчину сиплеться глина, якою помазана кухня.

Оце вже пристрілялися, скоро кудись попадуть, скаже хтось із хлопців. Попадуть завтра о шостій ранку 14 травня 2017 року.

Ще як не випала зі сну, Олі здалося, буцім вона проспала й не приготувала хлопцям сніданку, тож хтось жартома вдарив її подушкою.

Розплющивши очі, збагнула: вона долі, ліжко в іншому кутку кімнати, на місці вікна велетенська діра, десь чути, як витікає вода, мабуть, з батарей, чорно, пильно, душно, її права нога під нею, а ліва витягнута вперед. Дівчина починає кликати на допомогу й за мить чує ще один вихід.

Оля не має як пояснити те знання, що снаряд летить до неї, він влучить по ній. Може, такий летить повільніше, ніж насправді. Ольга падає на підлогу, щоб максимально зрівнятися із землею, тобто робить усе правильно. Крізь ту діру, де було вікно, жінка бачить снаряд. Він уже тут і повільно заривається, а земля вибухає чорнотою. Ольга закриває лице руками — уже майже вся вона впала на землю.

Оля йде, Оля біжить

Ольга Бенда з дитинства добре бігала на короткі дистанції.

У першому класі зламала ногу. Перелом був важкий, і, хоч кістка зрослася, нога й далі боліла, дівчинці важко було ступати, вона шкутильгала й підвертала стопу. Саме тоді Оля вперше побігла. Вона розігналася і зрозуміла, як їй легко бігти. Біль минав, ноги трималися міцно. Так дівчина «пробігла» через усю школу і увесь технікум. Можливо, подумала, цього разу їй потрібно те саме. Але передусім треба знову навчитися ходити.

Спершу ще навіть жаліла себе, мовляв, не дуже виходить, але ж їй 24 роки і це нелегко, коли ти втратила ногу. Так думала, доки один чоловік з ампутацією не сказав: «О, щось ти поганенько ходиш». Ольгу це страшенно зачепило: вирішила будь–що-будь навчитися робити це добре. Нині Олі 32 роки, і коли вона йде — йде прекрасно.

Коли Олі запропонували реабілітацію бігом, вона подумала, що це не просто збіг.

Спершу пів хвилини коридором харківського реабілітаційного центру. Затим три хвилини. Потім десять. Двічі на тиждень бігала на «Олімпійському» в Києві, у вихідні — під своїм будинком у Білогородці.

У юності Оля була спринтеркою, а тепер мала бігати марафони. Першим став «Ветеранська десятка» у столиці. Перші п’ятсот метрів бігла з болем, тримаючи за руку асистента, й навіть подумала, що не добіжить. Мала дві години на десять кілометрів, здолала їх за годину тридцять п’ять хвилин. І вже скоро вона бігла марафон морської піхоти у США на десять кілометрів, побивши власний часовий рекорд, серед сорока тисяч учасників — єдина жінка на протезі.

— Бігти з протезом навіть легше, ніж на двох ногах. Хіба треба більше зосередженості, щоб контролювати баланс. Коли мені видали перший протез, я вирішила робити все! Немає нічого неможливого. А якщо є, то я все одно маю це перевірити.

Комбінації ніг

Ольга живе на шостому поверсі багатоповерхівки у Білогородці. Це так близько до столиці, що з її вікон видно столичну телевежу. Двічі на тиждень вона їздить до Києва на тренування.

Із самою лише Ольгою під час розмови  не посидиш, її трирічний син Марк дереться на руки й просить дивитися з ним мультики про котів. Хлопець харизматичний, як мама.

В Олі є подруга Тетяна, з якою вона тренується. Таня приїздить із Вінниці, де Оля народилася. Тоді дівчата ночують разом. Марк обожнює мамину подругу.

— Мо’, його перша любов, — сміється Ольга. — Таня ніколи не любила блакитнооких блондинів, але твій, каже, неймовірний.

Марко залазить мамі на ноги й всідається на дві. Так само він залазить на ноги й Тані, і це вельми важливий момент, бо мала племінниця Тані сідає своїй тітці лише на одну. Маркові — байдуже.

У Марка і його старшого десятирічного брата Дмитра з дитинства безліч комбінацій: дві звичайні ноги, одна звичайна, одна залізна, дві залізні. Трохи складніше спочатку було з руками.

П’ять років тому Оля з Дімою зайшли в продуктовий магазин й зупинилися біля молочної полиці. Літо — Оля в легкій сукні до коліна, вона ніколи не ховає протеза, а ходить так, як їй зручно. Поки Оля обирала молоко, малий помітив поруч чоловіка і майже закричав від здивування.

— Мамо, мамо, дивися, що у нього з руками? У нього немає руки!

Оля аж почервоніла. Вона нахилилися до малого, мовляв, тихіше, ти що, все нормально, у мами теж немає ноги. Для Дмитра в тому віці мамина нога була цілком звичною — це нормально, коли в людини немає ноги, як у його мами. Але руки?

Відтак у сина виникає ще одне логічне запитання:

— Цей дядько теж був на війні?

Там, під Авдіївкою, коли Оля падала на землю, ліва нога пішла вгору й дівчина не встигла її опустити. Гучний удар став тишею, а за мить Ольгу знову викинуло ніби зі сну.

— Що болить? — питає побратим, якому дівчина міцно чіпляється в шию.

— Нога, — каже і непритомніє.

Знову приходить до тями, коли їй накладають турнікет. Вона боїться рухатися, щоб не зробити гірше. Піднімаючи голову, бачить свої дві стопи.

— Що там?

— Все добре, — відказують хлопці, але очі ховають. Стопа справді є, але вона ледве тримається. Оля вкотре непритомніє, а поки її евакуюють до Авдіївки на машині, поруч падає ще кілька снарядів. Той, що біля авто, не розірвався.

В Авдіївці Олю поклали на операційний стіл. Перш ніж наркоз подіяв, почула уривки розмов, майже уламки: коліно ціле, тут нічого, дивися ще раз, більше нічого. Можливо, крізь наркоз або через нього Оля відчула, як її перевертають, а затим звук такий, як застібки пакета. Вони помилилися, билася думками всередині чорноти сну — вони поклали її у чорний мішок, а вона ще жива й має якось поворухнутися, аби вони це зрозуміли.

Очі розплющила в лікарні Покровська. Притінено в кімнаті, у горлі — трубка. Поруч жінка — медсестра —  одягає дрібні бісерні намистинки на нитку — вишиває. Оля відчуває, що нога затерпла. Коли її клали на ноші, то бачила: ліва стопа лягла на праву ногу, і здавалося, буцім так досі й лежить.

— Вибачте, ви б могли, будь ласка, поправити мені ліву ногу? — мовила до жінки. Медсестра відклала вишивку, встала, припідняла ковдру.

— Так у тебе її немає.

Їй двадцять чотири роки. Оля почала кричати.

Нестрашний протез

— Чому він не кричить? — перше, що змучено спитала Оля, коли їй поклали малого на груди.

— Куди ти спішиш, ще ж навіть пуповини не перерізали. Встигне.

Другу вагітність Ольга носила на протезі. Дуже боялась, але не через протез. З протезом взагалі нічого не страшно, хіба водити машину на механічній коробці і тільки в столиці. Про протез Оля взагалі не думала, вона його відчуває частиною себе. Каже: «Мене звати Ольга, а мою залізну ногу — Сергіївна. Разом ми — Ольга Сергіївна».

Страшно було народжувати вдруге, бо вже знала, як усе це буде і що болітиме. Коли народжувала вперше, старшого сина, то мала 22 роки, нічого про пологи не чула, хіба, може, від мами. Тож лягла спокійно на ліжко й чекає. Лікарка просить надувати живота. Ольга думала, це для того, щоб їй менше боліло, бо біль нестерпний. Але біль не минав.

— Не можу, так теж боляче, — каже, тоді припіднімає голову і трохи здивовано додає: — Вибачте, а я що — народжую?

— Ти тільки здогадалася?

Про протез не питали нічого. Оля уявляла так: коли прийде до зали, то зніме протез, аби не натер, спокійно ляже, підготується.

Але все було, звісно, не так, а настільки стрімко, що вже коли її поклали на ліжко, медсестра така:

— А що з ногою робити?

— Та уберіть її кудись, бо я вже народжую!

Усе як у всіх, тільки раз медсестра спитала, чи могла б Оля вдягати штани, коли виходить з палати, — щоб протеза ніхто не бачив.

— А чого?

— Ну шоби мам не лякати…

— Лякати чим — що в країні війна? Я ходиму так, як мені зручно.

Коли Олі поклали на груди дитину і та злякалася, що вона не кричить, із кутка пологової зали вона почула свого чоловіка. Їй здалося, що він плаче.

Ітимемо тихше

Олексій, майбутній чоловік, приїхав одразу ж у лікарню. Він теж військовий, вони познайомилися, коли Оля привезла йому на позицію продукти.

Розплющила очі, а він вже сидів біля ліжка. Це була найскладніша для неї мить — що скаже Льоша.

— Мені двадцять чотири роки, і в мене немає ноги.

Льоша був усі дні поруч, вдягав, годував і читав казки. Це він одразу ж сказав їй, що нічого не змінилося, їй поставлять класний протез і все буде як завше, хіба їхні прогулянки стануть повільними і бігатиме не так швидко.

Тої ж миті страх минув і Оля почала чекати якомога швидшої реабілітації. Вона хотіла навчитися тримати рівновагу на одній нозі, вставати, сидіти, діставатися кухні, ванни, туалету й робити все і вже.

Та сама мама

Щойно Оля у липні отримала перший навчальний протез, вона одразу ж випросила у лікаря дозволу поїхати з госпіталю до Вінниці. Там з її мамою вже півтора року живе її син Дмитро. Він лишився з бабусею, коли Оля пішла на війну. Ось-ось Дмитрові виповниться три, а Оля обіцяла, що на кожен день народження вона буде поруч.

Це вперше після поранення вона мала побачити сина. Мама запропонувала привезти його в госпіталь ще раніше, але Оля не хотіла, щоб він бачив її утомленою чи такою, яка чогось не може. Не хотіла, щоб він, узявши її за руку, сказав: побігли, мамо, — а вона би не змогла встати, не змогла побігти.

Коли Оля нарешті обійняла Дмитра, хлопчика цікавила тільки мама, він навіть не помітив змін. У три роки, може, й не пам’ятав, як було до того. Менший син Марк теж не бачить нічого незвичайного. Куди хоче, туди й тягне:

— Побігли, мамо.

Дмитрові нині десять, він збирається до школи, обіймає маму й вилітає у двері. Ольга гадає, коли старший Дмитро й пам’ятає, що вона його залишила у бабусі й поїхала на війну, коли й сердиться всередині себе, то потім однаково зрозуміє. Вона ж це для нього й робила. У 2016 році, у 22 роки, Оля хотіла зробити так, щоб її син не мав бачити війну.

Вона прийшла до війська, щоби внести свою лепту в боротьбу. Не знаючи, як її виграти стратегічно, вона робила те, що вважала за потрібне. Її, молоду жінку, воліли, звісно, не брати, але вона ходила й таки підписала контракт із 72-ою окремою механізованою бригадою імені Чорних Запорожців, де стала старшою кухаркою в одному з батальйонів.

Спершу готувала для командирів в умовному тилу. Не тому, що боялась, а тому, що їй так наказали. Але коли спитали, чи не могла б вона поїхати готувати на позиції, погодилась і одразу ж поїхала. Можна було їздити на ротації, їздити то в тил, то знов на позиції, але  не хотіла  постійно змінювати підрозділи, знову знайомитися з людьми, дізнаватися, що вони люблять і ні, що їм можна й не можна їсти. Тож лишилася на позиціях зі «своїми хлопцями».

Дмитро пишається мамою вже. Нещодавно вони разом їздили на зйомку соціального проєкту в Міністерство у справах ветеранів України і Ольгу попросили вдягти форму для фото. Їдучи до Києва, жінка сфотографувалася з двома синами у ліфті. На знімку видно, як старший Дмитро з дитинним захопленням дивиться на Олю в дзеркало.

Біжи і бий

Після декрету Ольга  повернулася у спорт. Коли Маркові вже майже виповнилося три, їй запропонували спробувати ампфутбол — тобто футбол на милицях. В Україні нині лише почали формувати жіночу збірну, тоді як чоловіча давно й успішно існує. Оля з подругою Танею — одні з тих, хто цю жіночу команду нині творить. Вони почали працювати в Українській асоціації футболу, там Ольга менеджерка з розвитку соціальних проєктів. Їм усе ще бракує дівчат, тому інколи Оля вводить у пошуку фейсбуку слово «протез», шукає дівчат і просто пише: давай у команду з футболу. Одна дівчина відповіла їй, що має високу ампутацію ноги, тому не зможе бити у м’яч. Але річ у тім, що для ампфутболу досить і однієї ноги, бо бігають в ампфутболі на милицях.

Тож у вересні 2023 року Ольга приїхала до Золотоноші на табір «Максимум», де вона і ще дев’ять дівчат почали вчитися грати на милицях. Серед усіх жінок Ольга — єдина ветеранка.

— Я на милицях взагалі не ходжу, а тут стала, руки болять, все болить. Ми вчилися ходити на милицях, потім бігати на милицях, тоді бити по м’ячу. Розкачувалися чомусь довго, може, тому, що все ж нас тренувала людина на двох здорових ногах, хоч і підгинала одну. Це було смішно, ми зрозуміли, як бити, але не знали куди, бо якось забули вивчити правила футболу. Але нічого. Потім я побачила тренування польської жіночої команди і зрозуміла, як це може бути потужно, як це може бути красиво. Водночас, коли знімаєш протез і стаєш на милиці, щоби грати, ноги набагато більше відпочивають. Правда, руки болять, — сміється.

Тепер щочетверга Ольга та її подруга з Вінниці Таня ходять на тренування. Зараз вони вправляються з чоловічою збірною. 

— Іноді аж страшно, як вони б’ють м’яч. Але ми тренуємося з сильними, і це не дає розслаблятися. Я хочу говорити про цей футбол більше, щоб більше жінок дізналися про нього й ми створили суперкоманду.

Ольга — активна жінка і трохи втомлена мама. Старший десятирічний син побіг сходами перший, обурений тим, що його сьогодні не візьмуть на мамині футбольні тренування, бо він поводився недобре. Попросити вибачення — поки що для нього не варіант:  знає, що не повірять. Меншому три роки, він трохи сонний і буркотливий, бо нещодавно прокинувся й не дуже дається перевдягти футболку. Хоче їхати не на тренування й не до бабусі, а малим кулачком стукотить у двері сусідки. Ще й ліфт не працює, і він тягнеться мамі на руки. Мама скидає ручки сумок на лікті, кладе милиці під руки й бере малого. Якби ви бачили Олю вперше, вам би хотілося кинутися їй допомогти.

У дворі вона запаковує в багажник своєї невеликої автівки рюкзаки дітей, тортик і суші для свекрухи, яка лишиться з малими, свій рюкзак і милиці, на яких взагалі не ходить, але на яких бігає. Натискає газ і вже на в’їзді в Київ розганяється на проспекті — і я швидко втрачаю з виду її невеликого хечбека «Равона R2» з наклейкою робота із «Зоряних воєн» R2-D2.

Перш ніж вийти на поле, Оля знімає протез, стає на милиці й починає бігти, так само виходять хлопці. М’яч у полі, й Оля, як нападниця, чекає свого часу неподалік воріт. Деякі учасники команди, які теж на тренуванні, не мають ампутацій, Ольга жартує, що в них «повний комплект».

Команда розходиться, коли вже сутеніє. Ольга задоволена сьогоднішнім тренуванням. Вона  без Тані, бо Таня саме у відрядженнях на Сумщині. В цей вечір Оля блискавично забила гол. Вона спаковує милиці, й синій R2-D2 швидко зникає за рогом.

Мама все може

Подруга Таня не має ноги з народження. І перше, що вона зауважила: Оля завжди стає на ваги на протезі, тоді як інші його знімають. Оля його зняти не може, бо як вона без протеза, коли вони одне ціле — Ольга Сергіївна?

Друге, на що звернула увагу Таня: коли в людини навіть одна нога і один протез, Ольга завжди каже про них як про дві ноги. Миючи підлогу, Ольга попросила Таню підняти ноги.

— Гарний жарт, — засміялася подруга.

Але Оля не жартує — якщо ноги дві, то їх дві.

Таня помітила й різницю між дітьми Олі та власною племінницею — той самий важливий момент.

Племінниця сідає Тані тільки на одну ногу, ніби уникаючи протеза, ніби не хоче зробити зайвий рух. Натомість Марк завжди всідається на дві мамині ноги.

Коли Ольга вперше поїхала на табір тренуватися грати в ампфутбол, Маркові було два з половиною роки, і він іще не хотів залишатися без мами. Тож  попросила, щоб дозволили взяти із собою двох синів і свекруху. Малі засинали поруч із мамою, малі бачили маму на стадіоні, вони бачили її на зйомках. І коли отак просто виходять з дому, кажуть:

— Мамо, побігли.

Ні Дмитро, ні Марк не знають, чи мама чогось не може в цьому житті. Ну хіба  тільки Дмитро трохи сердиться, що мамі не виходить узяти його сьогодні на стадіон. А в іншому вони знають, що мама може все.

Якось сусід сказав Дмитрові, мовляв, допоможи мамі, бо їй важко з ногою.

Дмитро здивувався:

— А що не так з ногою?

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, але вони мотивують, спонукають відверто говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

Луцьк. Відносно тихе у час війни західноукраїнське місто, де багато військових чи вже ветеранів і так само багато людей, які шукали прихисток, утікаючи від обстрілів на сході країни. 

Тарас, ветеран із протезами обох ніг, упевнено кермує. Дорогою перемикає музику. Сірий «Мерседес», на лобовому склі якого дуже добре видно напис «Словак», вливається у потік машин і чується серед них майже нарівні. 

Дорога спокійна. На відміну від тих, якими Словак їздив іще рік тому. 

— Якось зателефонував один чоловік і став плакатись: от, мовляв, у тебе така біда, — говорить він, пильнуючи водночас дорогу і місто, що миготить обабіч. — Я кажу: «Друже, та ти біди не бачив! У мене біди немає. Моє життя на моїх залізних ногах буде вдвічі цікавішим, ніж у тебе на тих, які дала природа». Все. Вибив. Заніс у чорний список. 

Бути голосом

Місто, каже Тарас Сасовський, тригерить не так відсутністю пандусів, незручними ліфтами чи браком поручнів або понижень на тротуарах, — це все зробиться. Місто поки що найдужче тригерить тим, що часто у різних делікатних моментах не розуміє людей, які пройшли війну. Пройшли й повернулися на ці вулиці: чи на якийсь час, чи назавжди. 

Тому Тарас, у минулому старший стрілець-оператор 100-ї Волинської бригади ТРО (тепер 100-та ОМБр Сухопутних військ ЗСУ), після того як став на протези, не вагаючись обрав собі саме такий шлях: спробувати навчити місто розуміти ветеранів та допомагати їм. І поринув у цю роботу. 

Став радником міського голови з питань ветеранів і водночас потенційним директором майбутнього комунального ветеранського хабу, створенням якого опікується. А якщо точніше, то Тарас став голосом ветеранів з ампутаціями у місті, в якому народився й живе. 

З усіх сил він намагається робити так, аби тут його побратими чи їхні рідні знаходили відповіді на питання, які болять, і — себе у житті після травм та втрат. 

У довоєнному житті Тарас — людина бізнесу, конкретних справ. Звик, що все має робитися швидко та ефективно. У міському самоврядуванні — інакше. Цим робота йому незвична. Але вона, знає він, важлива. 

Під Бахмутом

— За тиждень до Великодня в Луцьк привезли чотирьох моїх хлопців. Я був на трьох похоронах, бо про четверті просто вчасно не знав. Мене запитують друзі: чому ти не виставляв у соцмережі фото зі своїх змагань, де переміг? Та в мене настрою не було. Які перемоги, коли тут похорони за похоронами? Які медальки, коли я поховав того, з ким з однієї тарілки їв?

Бригада тепер уже ветерана Тараса Сасовського далі боронить країну. І стоїть на одному з найтяжчих напрямків. Не один побратим після боїв повернувся на щиті. Є й такі, яким судилося пройти Тарасову дорогу: підвестися на ноги після тяжких травм, а часто й у буквальному сенсі — на нові залізні ноги. 

Тарас виріс у Луцьку, в одному з мікрорайонів на околиці, де, каже сам, «у 90-ті було три ліхтарі». У цьому районі  хлопці проходили вишколи у дворах та в підвалах і вчилися виживати у безгрошів’ї.  В буремні роки, в кінці 90-х — на початку 2000-х, пригадує Тарас, «випадало спілкуватися з людьми, з якими не маєш права на помилку, — так я вчився цінувати слова і вчинки». 

Цей дух, цей характер і привів Тараса у бізнес. Закінчив технічний виш, працював на різних підприємствах, а далі спробував створити своє. Спершу то була фірма, яка займалася нерухомістю, потім — брокерська контора. Коли з початком Майдану зі споживчими кредитами стало проблемно, контору закрив і став працювати на підприємстві товариша, що спеціалізувалося на сантехніці та опаленні. Після ковіду, коли бізнес просів, поїхав у Варшаву займатися підприємництвом у тій самій сфері. 

Узимку 2021-го Тарас приїхав додому у відпустку і дуже хотів нарешті забрати до Польщі дружину та двох доньок, одну натоді вже студентку, іншу — школярку. Але в повітрі витала війна. Він зателефонував у луцький батальйон тероборони, який пізніше стане для нього рідним: спитав, чи є місця. Сказали: «Приїжджай 24-го». А 24-го стало зрозуміло, що цього ранку батальйонові не до Тараса. 

— Тату, це війна? — на світанку спитала донька: з вікна квартири у 40-му мікрорайоні було видно вогонь і дим з аеропорту. 

Того ж дня дітей повезли на кордон із Польщею, передали там знайомим, а самі з дружиною Анею повернулися. 26 лютого Тарас спакував рюкзак і поїхав у свій батальйон. Бригада якийсь час боронила території, що межують із Білоруссю, готувала ліси й болота між поліськими селами до можливого наступу. І готувалася сама: проходила вишколи та злагодження. В березні 2022-го батальйон Тараса рушив під Бахмут. То були одні з найтяжчих днів і тижнів битви за місто. 

— Мінометний обстріл. Міна 120 калібру, біля Бахмуту, — каже Тарас зазвичай, щоб довго не пояснювати, де втратив ноги. Замовкає, але згодом продовжує. —  Перед тим ми зайняли позиції. Позиції — такі, геть непотрібні, здавалось, але був наказ. Росіяни почали нас штурмувати.  З трьох сторін обстрілювали. Ми втрьох побігли на підкріплення. Юра рвонув уперед. Ми з Сашею чуть відстали. Кажу йому: «Саш, ховайся, бо цей прильот буде по нас». Земля, посадка, якась ямка там була, я в неї так себе якось всунув… Ноги виставляв нагору, бо їх не так шкода. Прилетіло. Одразу почув, що ноги заніміли. Сашу поранило, він кричав, а за хвилини дві стих. Наші відступили. Мене хлопці витягнули і години три зі мною добиралися до машини. Крили жорстко. Ну нічо… Юра загинув пізніше. Тіла досі не забрали.

Давай щось робити

— У Луцьку багато поранених, багато ветеранів з ампутаціями. Дехто йде у спорт, це рятує. Дехто — не спортсмен. Є хлопці, які після поранення залишаються у своїй мушлі. Іноді це ще й супроводжується алкоголем, але то ні до чого доброго не приведе, — каже Тарас. 

Років із 15-ти він займався спортом, важкою атлетикою, ходив на тренування у місцеве спортивне товариство «Колос». Став старшим, отримав травму і мусив завершити спортивну кар’єру, але форму підтримував постійно. Після поранення цей досвід дуже допоміг. 

— Не я пішов у спортзал, а спортзал прийшов до мене. До мене приїхав мій хороший товариш тренер Олег Хом’як. До того, як піти в армію, я займався у нього в залі в моєму рідному мікрорайоні. 

Тарас лежав у палаті обласної лікарні ще без протезів. Олег зайшов, глянув на нього й каже:

— Слухай, давай будемо щось робити, треба тебе у форму приводити, бо геть ніякий, м’язи зовсім втратили тонус. 

То була неділя, Олег був із дружиною Наталкою, а у вівторок прийшов у палату з еспандерами та килимком для йоги, щоб стелити на підлогу… Того ж дня почали повертати м’язам тонус. Олег допомагав Тарасові перелазити з ліжка на підлогу — і разом працювали. 

Згодом у реабілітаційних центрах Тарас далі наполегливо займався. «Не вилазив» із залу та басейну в Superhumans, центрі у Львові, де протезують і вчать жити з протезами. Узимку в Луцьк приїхав Василь Вірастюк з ініціативою Trenvet UA щодо адаптації та реабілітації ветеранів через спорт. Познайомилися, саме він переконав ветерана, що час виходити на професійний рівень. Нині Тарас паралельно тренується у двох залах: двічі на тиждень поруч із домом, один раз — у спортклубі Plaza, що є партнером ініціативи.  

— На Вербну неділю їздив у Київ на змагання ветеранів, військових та атлетів «Київ незламний», взяв там трошки медалей і реально від цього кайфонув: щось виходить. Ти зустрічаєшся з однодумцями, з такими ж хлопцями. І ти бачиш, що люди не здаються. Всім пацанам кажу: на цьому життя не закінчується, воно трансформується. Ти можеш робити все, що робив. Ну, може, трошки по-іншому. 

Уже чотири місяці Тарас не сідав на колісне крісло, що стоїть у його квартирі типової радянської багатоповерхівки. Будинкові — з пів століття. Ліфт — тісний. Наскільки обмежує людину з ампутаціями простір, який не враховує її потреб, Тарас відчув іще коли був без протезів. 

— Коли я був на візку, додому не міг потрапити, у  ліфт той просто не увійдеш. А щоб хтось там носив тебе на 7-й поверх — це теж так собі історія. Тому лежав то в одному шпиталі, то в іншому і чекав ноги. Це паскудне відчуття, коли ти за кілометр-два від дому, а не можеш у нього зайти.

Навіть йому, людині, яка щодня дбає про свою фізичну форму, непросто зійти сходами із 7-го поверху. А доводилося і зійти, і піднятися на протезах. 

— При біді, якщо, скажімо, не буде світла, я піднімуся і спущуся, але це не буде швидко, — каже. — Зараз все добре: у ліфт, тоді в машину — і поїхав на роботу. Ну або — в ліфт, в машину, в зал, додому в душ — і тоді на роботу. 

Словак

Восени Тараса запросили на зустріч із мером Луцька. Той одразу запропонував стати радником із питань ветеранів на громадських засадах, опікуватися діяльністю майбутнього ветеранського хабу. Тарас думав хвилини зо дві. 

— Такі рішення приймаються швидко. Або не приймаються. 

Автівка Тараса Сасовського, в той час, коли він працює у мерії, де має невеликий кабінет на першому поверсі, зазвичай стоїть у задньому дворі. Він проводить у цих стінах небагато часу: більшість ветеранів чи їхніх рідних знають, як знайти його поза кабінетом, телефонують чи пишуть у соцмережах. Тоді він «бере проблему» і йде з нею стукати в різні двері. Цю дорогу пройшов сам. Найбільше питань — щодо різних довідок із приводу звільнення з війська, документообігу з військовими частинами. Окреме поле роботи — запити до Луцької тергромади з проханням закупити речі, потрібні на фронті. Тарас входить до такої робочої групи і є одним з посередників між мерією та військовими. 

На лобовому склі його машини досі прикріплений напис «Словак». З ним він і курсує містом. Це — його позивний. Є багато військових, які можуть не знати, що він Тарас Сасовський, а от що Словак — знають. Насправді позивний частково пояснює, чому Тарас вважає своїм обов’язком захищати українську землю від російської окупації. 

Обидва його діди воювали у Другу світову війну. Про війну багато не розповідали. Тепер він добре розуміє, чому ті історії були такими «згладженими». Він і сам так розказує про війну дітям, оберігаючи їх від страшного. 

Один дідусь опинився на Волині у 1947-му в результаті так званої оптації українців Чехословаччини. Загалом, оптація — це добровільний вибір громадянства у разі виходу територій з-під юрисдикції певної держави. Мешканці або лишаються громадянами держави, яка втратила територію, або набувають іншого — тієї держави, яка здобула землі чи яка утворилася. Але в ті часи про добровільність не йшлося. Ба більше, етнічних чехів переселили — фактично, депортували з Волині, натомість у їхні хати заселяли етнічних українців із Пряшівщини, яких, за домовленістю з СРСР, депортували з території тоді Чехословаччини, тепер — Словаччини.  

— Я знав словацьку мову раніше, ніж українську. В дитинстві слухав словацькі  казки. Бабуся готувала різні «полівки», їхні галушки з сиром чи з квашеною капустою. На Великдень я досі готую сир за рецептом, який вони привезли звідти і зберегли. Не відмовляюся від того  коріння, там поховано багато моїх предків. Планую туди ще поїхати. Родинна хата дідуся ще збереглася, — каже Тарас. 

Коли постав вибір позивного, він назвався Словаком, бо знав, що такого більше не буде. На фронті мав на автівці такий же номер: «Вся бригада знала, що їду я». На фронтовому рюкзаку носив словацький прапор, і коли дехто плутав його з російським, той сміявся і відповідав: «Ага, ти прогулював у школі географію». 

Та й історію. Радянський Союз, каже Тарас, «справді був тюрмою народів», це доводить історія «добровільної» депортації його родини. 

— Людина не могла мати вибору. Цей смачний пломбір, за яким ностальгують люди СРСР, дався великою кров’ю. У росіян зараз те саме, той самий Союз. 

Війна за ідентичність і право мати вибір триває, тому Тарас не знімає позивного з лобового скла навіть у цивільному житті. 

Нові ноги приведуть на нову дорогу

Коли доводиться бути посередником між владою та громадою, адвокаційна місія може бути морально важкою, бо йдеться про війну, яку Тарас пройшов сам, і багато моментів тригерить. Але ця місія вкрай необхідна. Через людину, якій узявся допомогти, ветерана чи когось із його рідних, ти берешся взаємодіяти з низкою служб. Таким чином, зокрема, впливаєш на громадську думку.

— Люди з добром до мене не йдуть, вони йдуть з проблемами. Усе вислуховуєш, проймаєшся, деколи це морально виснажує. Навчився перезавантажуватися тренуваннями. Позаймався, лишив негатив у залі, отримав порцію свого дофаміну і пішов далі робити роботу. 

Левова частка Тарасових клопотів — це комунікації, розмови на різних рівнях у місті, де він живе і працює, про те, як говорити з ветеранами, як їх зрозуміти, як їм допомогти. Бути голосом ветеранів у Луцьку Тарас не мріяв і не планував. Він — людина  справи, яка звикла швидко й дієво вирішувати питання, легко їздити світом і тримати руку на пульсі підприємництва. 

— Доводиться бути медійним. Розповідати, ділитися. Я роблю це не тільки для того, щоб допомогти ветеранам, таким, як я, людям з ампутаціями. Я роблю це ще й для тих людей, які досі не розуміють, що таке війна. Може, мої слова комусь щось пояснять, — міркує. 

Тарас не терпить, коли його жаліють. І хоче, щоб це почули всі, хто спілкується з ветеранами. Він просто дякує «піксельним душам», як називає воїнів ЗСУ, за те, що ходить, їздить, працює, тренується, живе. 

— Одна моя подруга сказала: «Зичу, щоб твої нові ноги привели тебе на нову дорогу». Так воно і є. Моє життя сильно змінилося. Після поранення я познайомився з багатьма цікавими людьми. Планую їздити на змагання. Є можливість — треба жити.

Він досі має відчуття, що багато хто, особливо зі старшого покоління, не вміє адекватно сприймати ветеранів, реагувати на людей з ампутаціями. Ці люди дорослішали в той час, коли про таке не говорили. 

— Проблеми в нашому місті є. Як у кожному. Є моменти, проблемні для візочників, для незрячих людей. Навіть якщо я впевнено можу йти сходами, бувають сходинки, якими йти важко, вони незручні. Часто це сходи до установ. Елементарне — немає поручня: це ускладнює життя. Але все зробиться, просто не одразу. Хочеться, щоб усвідомили: це колись ветерани були — сиві діди, які ходили у школи й розказували «байки». А тепер ветерани — пацани, яким по 20 років. У мене воює двоє старших двоюрідних братів і двоє племінників. Племінники — майже дітвора, а вже зламані психологічно. Зараз найважливіше їм — повернутися і побачити, що життя до них адаптувалося. 

У роковини

Тарас везе нас побачити місце того самого потенційного ветеранського хабу в Луцьку, над створенням якого нині працює місто, зокрема й він сам. 

«Мерседес», за кермо якого він сів уже з протезами, прямує нешвидко, але впевнено. Тарас минає автівки, обганяє тролейбуси, зрештою припарковується під стінами будівлі.

Частина споруди — жива. Частина — чимдуж намагається вижити. На ній подекуди ростуть берези. 

Це — колишній дитячий садок, який перестав бути садком іще в 90-ті. Збоку лікарська амбулаторія, тут же є трудовий архів, один із департаментів міської ради та невеликий поліцейський відділок для дільничного. Посередині — ґанок центрального входу, в який ніхто не входить. Зарослий плющем. На вицвілих дерев’яних панелях, типових для колишніх інтер’єрів дитячих садків, хтось намалював крейдою низку сердечок. 

Навколо — простір. 

— Тут могла б бути локація для заходів просто неба. Якісь бесідки поставити… — каже Тарас, минаючи двір із деревами.

Ці стіни підкупили його площею, яка дозволяє зробити все, що є в планах. А місце — зручним доїздом і можливістю мати велику парковку. Частини, яку віддають під хаб, не використовували багато років. Потрібен капітальний ремонт, заміна комунікацій, вікон, дверей, утеплення фасаду, перекриття даху — на все передбачили 50 млн грн. Нині готуються до реконструкції. 

— Планую поїхати в міста, де діють такі центри: подивитися, поспілкуватися. Це має бути комплекс, де ветеран отримує відповіді на свої питання по максимуму. Там має бути психолог, юрист, а можливо, кілька. Там буде вікно з ЦНАПу, щоб люди отримували довідки на місці. Буде представник служби зайнятості: багато хлопців шукають роботу. Там має бути зала з адаптивними тренажерами. Там треба реабілітологів, аби хлопці могли приїхати і скористатися цією залою. Воно ж має бути живе! Має реагувати на потреби. Це точно не місце сидіння фахівців за штатним розписом. Це так не працюватиме, — емоційно каже ветеран. 

Щоб робота стартувала раніше, ніж ці стіни набудуть вигляду, хаб для ветеранів тимчасово готуються відкрити в іншому приміщенні. Війна триває, а час такий, що біда випереджає реконструкції.

Кремезний Тарас, воїн, ветеран, спортсмен-важкоатлет, повільно рухається доріжкою, на якій трава давно окупувала асфальт. На двох протезах упевнено тримає своє дуже тіло. 

Світлий погожий травневий ранок. Навколо багато дерев і квітів. 

Ми йдемо саме в той день, коли рік тому під Бахмутом, 15 травня, Тарас дістав важке поранення. Пізніше загинув його побратим із позивним Банкір, який прикривав Тарасову евакуацію. Словак вбраний у чорне. І час від часу курить.

— Це ж сьогодні той день, коли роко… чи-то правильно річниця, як мене поранило, як те все сталося, — затягується димом, мало не сказавши: «роковини». 

Тарас згадує ранки на Донбасі. Там весна — така ж сонячна і зелена, каже. 

— Усе побите, посічене, але зелень перемагає. Життя бере своє, природа нам це показує. Знаєте, що мене дивувало там навесні? Тільки стихає бій — і чуєш, як співають пташки. От як зараз тут…

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — й не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати відправною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

Наприкінці червня у львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» виходить друком книжка легендарного польського репортера Войцеха Тохмана «Піяння півнів, плач псів» — історія Камбоджі й людей, котрі пережили геноцид, який вчинили у 1975–1979 роках червоні кхмери.

«Піяння півнів, плач псів» є завершальною частиною авторської трилогії про постгеноцидні суспільства. Попередні книжки Войцеха Тохмана — «Ти наче камінь їла» (Боснія і Герцеговина) та «Сьогодні ми намалюємо смерть» (Руанда).

Войцех Тохман обирає дуже складні теми. Репортер переконаний, що сьогодні, через велику кількість інформації про людські страждання, їх все більше знецінюють. Тому кожна його книжка — це нагадування, спроба розворушити емпатію, підштовхнути читача до власного дослідження теми покарання зла, адже без нього страшні злочини повторюватимуться. 

У «Піянні півнів, плачі псів» йдеться про Камбоджу й людей, які пережили геноцид, що коїли червоні кхмери протягом 1975–1979 років. Жертвами панування комуністичного диктаторського режиму на чолі з Пол Потом стали два мільйони камбоджійців. 

Через чотири десятиліття після страшних подій Войцех Тохман розповідає історії вцілілих і загиблих. Автор ставить читача перед обличчям чужого страждання. І якщо людина хоче, щоб їй співчували, то має спершу навчитися співчувати іншим і не відводити очей.

Reporters публікує один із репортажів — «Фотограф останньої миті».

Книжку він починає звичайнісінько: я народився дев’ятого вересня 1961 року в селі Трапаінґ Меас, у провінції Кампонґчнанґ. Мама померла, коли мені було два роки. Я закінчив чотири класи початкової школи, потім чверть століття не вчився взагалі. Нас було восьмеро братів, п’ятеро вже померли, врешті-решт закінчив середню школу й університет. Я маю дружину і сімох дітей. Шістьох, бо одна вже померла.

Він розповідає докладно й самовпевнено. Так склалося, не його провина, не його вибір, що він міг зробити, він хотів жити.

Сумніву немає: вони не знали, навіщо я їх фотографую.

«Ми знаємо прізвище тюремного фотографа — Нем Ейн — і його можна навести для прикладу, — пише Сʼюзен Зонтаґ в есеї “Спостереження за болем інших”. — Ті чоловіки та жінки з Камбоджі різного віку, а також численні діти, сфотографовані з відстані кілька футів, зазвичай до пояса, мають вигляд, як на картині Тиціана “Здирання шкіри з Марсія”, де Аполлонів ніж назавжди завис, занесений для удару — назавжди вдивляючись у смерть, назавжди в моменті, коли їх невдовзі вб’ють, назавжди скривджені. А глядач у тому самому місці, у якому був прислужник за видошукачем фотоапарата; цей досвід викликає блювоту». 

Пномпень у квітні 1975 року: перші арешти, перші тюрми, перші тортури, вироки. Людей попередньої, проамериканської влади, з якою червоні кхмери боролися п’ять років, ліквідували насамперед: політиків, чиновників, військових з армії генерала Лона Нола, деяких членів королівської родини. Й інтелігентів: кожен із них служив зрадникам. Лікарі, інженери, вчителі та митці новому суспільству вже ніколи не мали знадобитися.

Було закрито школи, зруйновано банки, ліквідовано гроші, заборонено автомобілі. Це все вже ніколи не мало знадобитися. Усунуто старі назви кхмерських провінцій і надано їм номери. Оголошено новий календар: нульовий рік.

Секретна в’язниця S-21 з’явилася невдовзі у середній школі Туол Сленґ, на півдні Пномпеня. Це кілька триповерхових будинків, огороджений зелений кампус. Кожен будинок обабіч мав сходові майданчики. Їх поєднували довгі балкони, утворюючи передній фасад — відкриті галереї, з яких заходили до класів.

І сьогодні ми так до них заходимо. Сьогодні цими всіма залами ми йдемо в натовпі. Ми приїхали з Польщі, Австралії, Франції, Мартиніки, Італії, Тайваню, Венесуели, Великої Британії, Швейцарії. І ми дивимося на металеве ліжко. Єдиний предмет у залі на першому поверсі, в будинку ліворуч від брами. Заіржавілий експонат поміж жовтими, заплямованими стінами, на холодній теракоті, колись мокрій від крові. Кати приковували до ліжка людину й починали допит. А тепер ми оглядаємо знаряддя тортур: лещата, кайдани, ярма, ланцюги. Десь поруч лежить одяг, шапки. Назовні: шибениці для підвішування, великі дзбани для занурення головою.

У наступній будівлі — камери. Класи поділено дерев’яними або цегляними стінками. Десятки тісних, похмурих боксів, половина без вікон. Звідси вночі долинало виття. Тепер ми зазираємо до тих нір. Камера за камерою. Двері не були потрібні. «Обвинуваченого» — а ним був кожен в’язень — приковували за ногу до металевої скоби, затопленої в бетон. У всіх камерах стояли відра. Про це нам розповідають екскурсоводи. Або й ні, якщо ми вибрали тишу. Багатьом із нас потрібна тиша, Музеєм геноциду ми пересуваємося поодинці, самотньо.

Світлини. Передсмертні портрети. Чорно-білі. Один біля одного. Обличчя за обличчям. Очі. За скляними вітринами. Рядами — їх можна би було рахувати на метри. Деякі повторюються. Експонати. Сотні фотографій посеред шести тисяч копій, які знайшли тут в’єтнамські солдати, які після чотирьох років диктатури в січні 1979 року захопили Пномпень і вигнали Пол Пота. Це не всі, кого сфотографовано в S-21. Джерела вказують, що жертв секретної тюрми було щонайменше чотирнадцять тисяч. І наголошують: а найімовірніше — значно більше. Може, вдвічі, а може, і ще більше.

Тюрму S-21 створили для «контрреволюціонерів» і «шпигунів». Для тих, які раніше поповнювали лави червоних кхмерів. Здебільшого це були молоді селяни. І трохи старші, що вже встигли виконати якісь функції у комуністичному апараті влади — центральному або місцевому. «Ворогів» звозили вантажівками з усієї країни.

Траплялися тут також люди з попередньої влади, яких раніше не вдалося вбити. І кілька іноземців. Дурнів, які не зважилися покинути країни, коли був час.

«Ворога» заарештовували зазвичай разом із близькими, сусідами, знайомими. Тут траплялися цілі родини, а також малі діти. Тепер ми бачимо їх на світлинах. Ми точно довго не забудемо їхніх очей: паперових, порожніх, бездумних, непричетних, застиглих — вони на щось чекають, немовби вирячені у стоматологічній почекальні, відірвані від реальності. Або свідомі всього, зухвалі, заповзяті, сповнені обурення, подиву, огиди, люті, паніки, страху. Майже кожне обличчя має номер.

В’язнів, які номерів не мають, після фотографування не вели до камер. Їх не допитували. А гнали назад у вантажівку. І завозили на поля смерті неподалік міста. Тепер вони на нас дивляться.

На другому боці вузької вулиці, навпроти брами Туол Сленґ, стоїть убога ятка. Вона майже не привертає нічиєї уваги. Водії тук-туків закликають тих, що юрбою виходять із музею. Вони завезуть їх до центру за два або три долари. На пиво, на вино, на смачну кхмерську їжу. Десять доларів коштує книжка, яку молода жінка намагається продати на своїй ятці. Вона має кілька примірників. Вони тільки-но видані. На обкладинці — малі фотографії, які ми вже знаємо з музею. Одна світлина більша: хлопчик у шапці. Так виглядав автор, коли був підлітком. Його непоказна книжечка, точніше, зошит — це саморобний видавничий проєкт. Текст і фотографії надруковані на крейдованому папері. Коротка оповідь англійською. У Камбоджі книжки про Камбоджу кхмерською мовою не видають, а якщо видають, то небагато. Правда про геноцид, про все, що йому передувало і що сталося після нього, є товаром на експорт — для приїжджих. Місцевим досить розділу у шкільному підручнику. Англійською можна писати більше, ніж кхмерською. Так принаймні донедавна тут усім здавалося. У Пномпені було дві англомовні газети, які писали сміливіше: не лише про геноцид, а й про нинішні злидні, про порушення прав людини, про корупцію, кумівство, клептократію. Повторю, нещодавно влада прикрила одну з газет під приводом податкових зловживань. Вона вже не виходить. А інша досі виходить. Скільки їй залишилося? Бо на з’ясунки правлячих політиків місця в тутешніх ЗМІ немає. І для порахунків із нещодавньою історією час не настав. Хоча під тиском світу у Пномпені почав діяти трибунал, який судить лідерів червоних кхмерів. Лише лідерів — так Камбоджа домовилася зі світом. Рядовим убивцям влада відмила від крові руки спеціальним юридичним актом, виданим 1995 року. Закон стосувався також фотографа жертв із тюрми S-21.

Трибуналові (почасти міжнародному, почасти камбоджійському) доводиться поспішати: лідери вбивць старі й вислизають із людського світу. Пересічні кхмери спочатку уважно стежили за засіданнями трибуналу. Вони прагнули справедливості. Але з того, що відбувалось у судовій залі, вони розуміли небагато. Тут немає надто багато публіцистів, які пояснюють глядачам і слухачам, про що йдеться. Немає публічних дискусій, особливо таких важких. А робота прокурорів і суддів затягується, місцеві ЗМІ повідомляють про них із дедалі меншою охотою, дедалі лаконічніше. Геноцид не приваблює рекламодавців. І читачам трибунал набрид, а точніше, вони в ньому розчарувалися. Від перших актів обвинувачення минуло вже понад десять років, а обвинувачено лише кілька осіб? За знищення мільйона громадян? На те судилище витрачено мільйони доларів. І досі витрачають. Навіщо? Не краще замість цього той медпункт у селі збудувати? Дорогу зробити? Люди вже не мають сил на справедливість. Вони не хочуть читати про геноцид. Тож ніхто й не звертає уваги на видану англійською книжку, що продається на ятці перед Музеєм геноциду Туол Сленґ. Назва: The Khmer Rouge’s Photographer at S-21. Автор — Нем Ейн.

Дрібним друком — прізвище другого автора. Мабуть, це він записав слова фотографа S-21 примітивною англійською. І додав короткий вступ. У вільному перекладі й максимально скорочуючи: я переконаний, що захоплива історія Нема Ейна заслуговує на увагу. Це єдиний фотограф із S-21, який пройшов із червоними кхмерами довгий шлях. Він — головний свідок нашого геноциду. Всім відомо, що Демократична Кампучія, червоні кхмери або Анґкар, тобто Найвища організація, принесли нам лише знищення. І що люди, які вижили, можуть вважати себе щасливцями. Але чи справді можуть? Усі ми втратили наших рідних. Усі ми досі пам’ятаємо примусову роботу на Анґкар: довгі години без відпочинку, життя упроголодь, тортури. Було заборонено контактувати із власними дітьми. Усі питання заборонені. Дозволена була покірність. Або смерть. Червоні кхмери вбивали цілими родинами. Без справедливості, без суду, без причини. Їхня диктатура залишила в мені й серед усіх врятованих найстрашніші спогади. Психічний і фізичний біль аж донині. Кожного з нас торкнулася смерть.

Донині більшість із нас не розуміє, чому червоні кхмери вбили так багато людей. Чого вони хотіли досягти?

Із тюрми S-21 вижило лише семеро осіб.

І Нем Ейн. Фотограф жертв.

Як співавтор його книжки я присвячую свою працю пам’яті мого батька, якого вбили червоні кхмери. Мені тоді було три роки. І пам’яті моєї тітки, мого дядька, моїх дідуся й бабусі та всіх інших жертв. Дара Дуонґ, дитина, вціліла на полях смерті, підпис, двадцятого листопада 2014 року, Пномпень.

Одразу ж за обкладинкою номер телефону фотографа жертв. Ніхто не відповідає. Тож спробуймо поки що поглянути, про що він пише.

Йому було тринадцять років, коли червоні кхмери «визволили» Пномпень. Але він належав до них з дитинства. У квітні 1975 року Організація відрядила його до столиці. Він ніколи раніше там не бував. Він ішов дорогами, знищеними війною, проти течії, бо у протилежний бік рухалися довгі босі колони. Він відчував збудження і тривогу. Дістався до міста. Воно видалося йому гарним. Його поселили разом із двома тисячами інших підлітків — їх також забрали з родин. Він відчував гордість. Йому наказали засвоювати тактичні й технічні вміння, придатні на полі бою. Демократичній Кампучії були потрібні солдати. Дітей поділили на групи. І солідно їх назвали: «авіація», «воєнний флот», «сухопутні війська» та «воєнна стратегія». Організація придивлялася, які діти найрозумніші, які виконують накази та дотримуються правил. А правила стосувалися спання, їжі, одягання, порядку та гігієни. Дітей, які не виправдали сподівань, відсилали на рисові поля або у фронтові загони на кордоні з В’єтнамом. А дисциплінованіших — на міську фабрику одягу.

Вони дібрали сто сорок одного кмітливого і здорового підлітка. Найкращих дітей Анґкару. Їх відрядили на вишкіл до Китаю. А серед них — автора книжки, яку ми якраз читаємо. А згодом — фотографа жертв.

Він так і не відповідає на наші дзвінки.

Далі він пише, що:

— Ще перед від’їздом до Китаю він працював кур’єром. Доставляв листи, адресовані червоним чорнилом, завжди до конкретної особи. Велосипедом з лікарні в місті Та Кмао до лікарні Монівонґа у Пномпені. І назад. Ніхто не здогадувався, що кур’єр — хлопець. Бо відповідно до засвоєної тактики поля бою він прикривав обличчя шаллю і розмовляв тонким голосочком. Поряд із лікарнями діяли інші секретні тюрми. У листах були накази — кого допитувати, кого стратити.

— Перед від’їздом до Китаю перевірили всю його родину. Всі виявилися надійними і підтримували червоних кхмерів щонайменше від 1970 року.

— Діти Анґкару вирушили до Китаю на початку 1976 року. Кораблем із порту в Сіануквіллі. Рейс тривав тиждень. Щоб уникнути морської хвороби, їм дозволяли двічі на день виходити на палубу, вдихнути свіжого повітря і подивитися на хвилі.

— Китайці навчали дітей з допомогою кхмерських перекладачів. Раз на місяць до них приїжджав сам товариш Сон Сен. Це один із лідерів червоних кхмерів, якого вбили багатьма роками пізніше, найімовірніше, Пол Пот. Вишкіл стосувався різноманітних військових питань. Спостерігали за кожною дитиною. І помітили, що чотирнадцятирічний Нем Ейн тямущий і дуже дисциплінований. І лише на нього зробили ставку для отримання особливих умінь — картографування та фотографування. Наступні шість місяців його навчали, як рисувати мапи, як фотографувати пейзаж, як портретувати людей.

— До Камбоджі він повернувся з тією самою групою дітей, тим самим кораблем. Усім вишколеним визначили різні завдання в армії. Йому — тюрму S-21 у школі Туол Сленґ.

Фотограф урешті-решт відповідає на дзвінок. Він заклопотаний, перепрошує. Просить зателефонувати через годину. Протягом години його тонку книжечку можна прочитати двічі й підготуватися до розмови. Йому ще не було п’ятнадцяти років, але він швидко збагнув, що не може виявляти емоцій. Жодних почуттів у присутності охоронців і коменданта тюрми. Ним був Товариш Дух, якого трибунал нещодавно засудив на тридцять років ув’язнення, яке після апеляції замінили на пожиттєве. Фотограф свідчив перед високим судом і говорив там більш-менш те, що написав у книжці. Його могло врятувати від смерті лише дотримання правил і виконання наказів. А наказ був очевидний: фотографувати. Разом із ним працювало п’ятеро фотографів. Усі вже померли. Автор називає їхні прізвища, але не вказує, коли і за яких обставин вони померли.

Усі отримали однакову уніформу. Чорну. По три комплекти на рік. І мундир із Китаю, для спеціальних оказій. Іноді їм додавали по дві майки, два шалики, три пари трусів. Сандалі з порізаних шин. Хто мав більше, заслуговував на покарання.

Їм дали з дюжину фотоапаратів і приладдя, потрібне для проявлення. Фотографувати вони починали о сьомій, бо «винних» часто привозили на світанку. Обідали вони ополудні. Поверталися до фотографування о другій, закінчували о п’ятій. Потім мали інші обов’язки: вирощувати овочі на тюремному городі, годувати курей і кролів. Коли ввечері приїжджала вантажівка, заповнена «винними», їм доводилось усе кидати і ставати за фотоапарат.

Кухня могла приготувати їжу на чотириста осіб. Тут зі своїми людьми обідав Товариш Дух. В’язням давали водянистий рисовий відвар. Стільки, аби вони не померли з голоду перед закінченням допитів. Тим, які тут працювали, нічого не бракувало. Була птиця, риба, хліб і десерт. За чотири роки фотограф так і не дізнався, що за межами тюрми маси кхмерів помирають від голоду. Бо з тими, яких привозили до S-21, він не входив у довші розмови. Він їх ні про що не запитував. А коли запитували інші — вони мовчали.

Перед об’єктив вони потрапляли прямісінько з вантажівок. Зі зв’язаними ззаду руками. Це видно на світлинах. З пов’язками на очах. Їх знімали охоронці, а фотограф допомагав.

Деякі «вороги» мали сині, закривавлені обличчя. Їх били під час перевезення.

Переляканих фотограф просив постаратися заспокоїтися.

Аби вони вмостилися на стільці.

Зручно.

Стілець мав підпору для голови. Нині ми можемо її побачити. Вона стоїть у музеї.

Фотограф просив якийсь час не рухатися.

Про спокій.

Дивитися в об’єктив.

Не кліпаючи.

Він був уважний, кожна світлина мала вийти, шансу на виправлення не існувало. Навіть найменший недолік, запевняє він нас у книжці, міг означати його кінець. Чимало охоронців, які раніше тортурували людей, закінчували потім на полях смерті. Бо чимось коменданта розсердили. Або група кухарів, які вчасно не приготували суп. Товариш Дух був жорстокий, Товариш Дух не пробачав. Тож навіть коли охоронці підганяли фотографа, навіть коли «винні» чекали в довгій черзі, він мусив працювати уважно. І в залі, яка була студією, і потім у темряві.

Одних в’язнів допитували кілька днів, інших — багато тижнів. Що швидше тортурований виказував прізвища «шпигунів», які співпрацювали з ним, що швидше він зізнавався в контактах із ЦРУ, КДБ або в’єтнамською розвідкою, то швидше опинявся у вантажівці. Це був єдиний спосіб покинути Туол Сленґ: страта на полях смерті. Або смерть під час тортур.

І замученим у тюрмі фотограф робив світлини. Ми оглядаємо їх сьогодні в музейній залі. Чорно-білі закатовані тіла. Лежать рядами. Чи хотіли би вони, щоб ми на них отак дивилися? Люди, яких сфотографувала людина, прізвище якої нам відоме, — звертає на це увагу Сʼюзен Зонтаґ, — залишаються спільнотою анонімних жертв.

Чи мусять вони залишатися анонімними? Кати — бездумно й нехотячи, геть зовсім не так, як істинні вбивці, — прислужилися пам’яті про своїх жертв. Вони їх фотографували. Вели документацію, нині мікрофільмовану й описану. Завдяки передсмертним портретам убитих можна запам’ятати поодинці. Якби не вони, це було би ще одне масове вбивство. Фотографії надають цьому злочину індивідуальності. Екскурсоводи показують відвідувачам окремі обличчя і кажуть, чиї очі в цей момент на нас дивляться. Ким був цей чоловік, ким була та жінка. Обличчя з S-21 мають прізвища. Можливо, колись Музей геноциду у Пномпені спроможеться підписати кожну світлину. Це досі — принаймні почасти — здається можливим. Хоча це все, що можна зробити для жертв. От тільки чи це ще сьогодні має значення? Сенс? Для кого?

Фотограф Нем Ейн докладно розповідає про часи червоних кхмерів, побачені з тюрми Туол Сленґ. Бувало, що він із неї виходив фотографувати Пол Пота. Він тільки іноді проявляв портрети лідерів, а робив їх хтось інший. Одного разу через риску на плівці з’явився шрам на обличчі Брата Номер Один. Фотограф ледь не поплатився за це життям. Товариш Дух відрядив його на роботу в поле, але врешті-решт він повернувся. І продовжував фотографувати людей, яких привозили до S-21 із зав’язаними очима.

Ця його історія промовиста: все почергово, день за днем, деталь за деталлю, інформації стільки, що аж важко перед розмовою знайти питання, на які книжка не дає відповіді. Остання сторінка тексту — звернення автора до сьогоднішніх світових лідерів. Заклик до миру. Фотограф згадує Ірак і Сирію, Лівію й Афганістан, Ізраїль і Палестину. Пафосні слова. Раніше у книжці, яку написав фотограф, емоцій радше не було.

Про емоції потрібно Нема Ейна запитати. Про сльози. Про сни. Про сьогоднішній день.

Врешті-решт він відповідає на дзвінок. Гаразд, — говорить він. — За інтерв’ю я беру п’ятсот доларів. Це солідний тариф.

Войцех Тохман — польський журналіст, репортажист. Від 1990-го до 2004 року працював репортером у Gazeta Wyborcza. У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Працює у ньому волонтером. 

Разом із польськими репортажистами Маріушем Щиґелем і Павелом Ґузлінським у Варшаві заснував Інститут репортажу та репортерську крамницю-кав’ярню «Кипіння світу». Від 2010 року на радіо TOK FM веде авторську програму «Кипіння світу».

Написав десять репортажних книжок, зокрема «Сходи не палять», «Донечка», «Скажений пес», «Ти наче камінь їла», «Сьогодні ми намалюємо смерть». 

Двічі фіналіст престижної літературної премії Nike (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів Gazeta Wyborcza; номінант на Премію ім. Даріуша Фікуса (2002); фіналіст премії Prix RFI «Témoin du Monde» Radio France International (2004); номінант на Премію ім. Ришарда Капусцінського (2011).

«Піяння півнів, плач псів» з польської переклав Андрій Бондар.