«Прилітає реально всюди». Правий берег рік як удома 

11 листопада 2022 року Сили оборони увійшли в Херсон та вивісили український прапор над центральною площею міста. Увесь цей рік ситуація у прифронтовому місті залишається надскладною. Росіяни, що стоять на лівому березі Дніпра, щодня обстрілюють з артилерії житлові будинки, зупинки громадського транспорту, лікарні, магазини та культурні памʼятки. 

У червні цьогоріч до щоденних обстрілів додалася ще одна катастрофа — окупанти підірвали зсередини Каховську ГЕС, спричинивши гуманітарну та екологічну катастрофу. Багато людей досі не можуть повернутись до своїх постраждалих від затоплення домівок.  

Документальний фотограф Вʼячеслав Ратинський минулоріч застав місто одразу по звільненню. І приїхав сюди за рік — показати, як херсонці живуть сьогодні.  

«За цей рік для херсонців змінилося все. Рік тому кожен, кого я зустрів, казав, що окупація далася дуже важко, люди постійно жили у страху. Зараз теж важко, та це вже зовсім інше життя. 

Як і будь-яке прифронтове місто, Херсон — місто контрастів. Ми приїхали у віддалену церкву, до якої дуже важко дістатися, — і там було безліч народу, святкували день народження прихожанки. Лінія фронту проходить річкою Дніпро, але ми бачили місцевого чоловіка, який веслував на річці звичайним човном. На березі дорогі будинки, видно, що жили заможні люди, — і нікого нема: біля річки постійно літають дрони. 

У затопленому мікрорайоні Острів майже ніхто уже не живе, тут доволі серйозний блокпост — але їздить маршрутка. Одній жінці я допоміг там увімкнути газ і вкрутити лампочку, й вона страшенно тому тішилась, хоча від моменту затоплення не живе у своїй квартирі — там усе мокре: стіни, підлога, меблі, речі. Вона мешкає у сусідки вище. 

Там же, на Острові, відвозили з волонтеркою допомогу родині з чотирма дітьми — ті вчаться онлайн, катаються на велосипедах під звуки канонади і не розуміють, як жити деінде. 

Кожен робить своє, аби не збожеволіти у постійних обстрілах. До метеорологічної станції один чоловік щодня приходить годувати кішку. Інший чоловік у передмісті по затопленій статуї камʼяного бегемота регулярно міряє рівень води і записує у блокнот. Ще один — прибирає листя у своєму дворі — каже, аби не їхав дах.  

Багато хто розповідав: найгірше, що було в окупації, — неможливість працювати. Тепер вони раді тому, що повертають бодай якийсь контроль у своє життя і можливість заробляти. Наслідки окупації видно по очах. Люди ж бачать, що я тут чужий, придивляються, і в поглядах — неспокій і тривога. 

Ситуація насправді дуже стрьомна. Прилітає реально всюди. Зранку одного дня ми ходили знімати приліт — ракета проломила будинок. Тоді, на щастя, обійшлося без жертв. А ввечері пішли у заклад на стендап — там була повна зала причепурених і веселих людей. Стендапер питав у гостей, як вони пережили окупацію. Люди розповідали якісь абсолютно жестякові історії — і жартували з того. Аж хтось обурився — і тоді ненадовго атмосфера стала напруженою. А далі вечір продовжився, як і був, поки ми не вийшли на вулицю і знову не почули звуки фронту».