Права під устілкою чобіт

1.

З десяток уламків цегли й каміння полетіли у вікна помешкання Миколи та Раїси Руденків під Києвом. Сполохана брязкотом шибок, Раїса скочила з ліжка.

Микола саме був у Москві. Дві години тому на пресконференції для закордонних кореспондентів, якщо так можна назвати зустріч в одній з квартир, він оголосив про створення української правозахисної групи.

Відбулися малою кров’ю. Один камінь поранив плече літньої учасниці групи Оксани Мешко, яка ночувала в Раїси. Шість дужих міліціонерів не увійшли до квартири, не перевернули речей і не забрали нікого до відділку, як, знали жінки, бувало раніше з іншими.

Микола Руденко посередині. Поруч його дружина Раїса Руденко. Жінка була неофіційною секретаркою УГГ. Фото: Архів СБУ, оприлюднений електронним архівом визвольного руху

2.

Саме лише каміння на честь першого українського правозахисного руху.

Зачинателем став Микола Руденко, письменник, якому радянська влада перестала сприяти у друці. Наприкінці 60-х його вже не захоплювала радянська дійсність. Як писав сам, відчував, що комунізм скінчиться бідністю. А ще мандрівка «загниваючим» Заходом на теплоході «Перемога». А потім знайомство з колишніми в’язнями ГУЛАГу, які, відбувши десятирічні чи й п’ятнадцятирічні терміни, поверталися до своїх домівок. Такий Микола перестав захоплювати другу дружину.

Третя дружина, Раїса, прийняла Миколу як є. Без партквитка, Спілки письменників, «волги» з водієм і столичної чотирикімнатної квартири.

Добра стенографістка, Раїса ночами передруковувала Миколині рукописи. Згодом вона друкувала й документи правозахисної групи, яку очолив її чоловік. Цікавішими ці документи були хіба для КДБ.

3.

Влітку 1975 року Радянський Союз підписав із Європою Гельсінські угоди. Документ мав на меті вберегти світ від нового переділу кордонів. Заграючи із Заходом, окрім іншого, СРСР зобов’язувався захищати права і свободи людини. 

Навесні 1976-го підхопилися московські «відщепленці» — так гебісти називали у таємних звітах дисидентів. Ті створили групу сприяння виконанню Гельсінських угод, щоб фіксувати порушення прав людей у СРСР. Розійтися було де — повні концтабори «політичних».

Микола Руденко вже мав справу з цими москвичами. За це його арештували, але помилували, бо був ветераном і мав інвалідність. Арешт був попередженням. Але й квитки на потяги для ветеранів з інвалідністю коштували вполовину дешевше. Тому далі їздив до москвичів.

Дізнавшись про московську, Руденко задумався про українську групу, яка теж мала фіксувати порушення прав людини в Україні, а роки за три-чотири поставила б на референдумі питання самостійності України. Для українських дисидентів, на відміну від московських, гостро стояло ще й питання незалежності. Люди, які приєднувалися до групи, найчастіше вже мали терміни за популяризацію української мови, за брошури про самостійність чи україноцентричні організації. У їхніх батьків забрали право на українськість, тож питання прав людини й незалежності були для них нероздільними. 

Світлини Лук’яненка різних років життя, зокрема під час першого ув’язнення в таборі Мордовської АРСР та з першою дружиною. Фото: Архів ОУН в УІС в Лондоні

4.

Засновниками були десятеро: письменники Микола Руденко та Олесь Бердник, юристи Іван Кандиба та Левко Лук’яненко, історик Микола Матусевич, інженер Мирослав Маринович, біологиня Оксана Мешко та мікробіологиня Надія Строката, учитель Олекса Тихий і генерал у відставці Петро Григоренко. Були й ті, чиї імена не з’явилися у документах, але які працювали у групі. Син одного зі слідчих у справах цих людей згадував радянський анекдот, мовляв, дисиденти діляться на «сидентів», «відсидентів» і «зновусидентів». Дехто побував у кожній з категорій.

Перших учасників Руденко шукав серед знайомих і навпомацки.

Разом з Олесем Бердником з’явився на порозі квартири Лук’яненка. Увечері напередодні, відірвавшись від стеження, на одній із київських круч вони говорили так: Лук’яненко, щойно відбувши п’ятнадцять років за буклет про можливість української незалежності, має право не приєднуватися, але вони не мають права не запропонувати.

Надія Никонівна, дружина Лук’яненка, прийняла незнайомців привітно, але злякалася. П’ятнадцять років тому вона ще не встигла додрукувати програму партії чоловіка, як його арештували й присудили розстріл, який, на щастя, змінили на ці відбуті п’ятнадцять років.

Блукаючи чернігівською околицею, Лук’яненко стишував крок, щоб відірватись від нових знайомих, — обдумував. Руденко вірив, що влада нічого не зробить, бо «угоди». Лук’яненко знав — сядуть усі.

Лук’яненко погодився. Дружина прийняла це, але того дня він остаточно розбив їй серце. Наступний рік, що лишився Лук’яненку на волі, вона йому допомагала, але вже не оговталася. Не залишала його двадцять сім років ув’язнень, попрощалася аж після його повернення, за кілька років до проголошення Незалежності. Надія зізнавалася — хотіла прав людини, але й «людського кохання та родини» теж.

Не погоджувався приєднуватися публічно Михайло Горинь, учитель із родини українських підпільників, з якими сам мав зв’язок. Кілька років тому він повернувся з таборів, і нині йому дісталася робота лише у кочегарці. Горинь допомагав родинам в’язнів, проте поводивсь обережно. Сказав: працюватиме з документами групи, але свого підпису не лишатиме.

Руденко зопалу закидав йому страх. А Горинь у відповідь пропонував Миколі самому попосидіти у тюрмі. Руденко кивав на московську групу — от вони раніше почали й не сидять.

А Горинь добре знав: «Коли в Москві відрізають пальці, то в Україні летять голови». Зрештою, говорив Михайло, хтось муситиме поповнити лави, коли групу посадять.

5.

Оксана Мешко була найстаршою учасницею — мала за сімдесят. Сива, худенька, мала чіпкий погляд і картинний профіль. Навіть у старенькому пальті й черевиках трималася гідно. Її батьків репресували у 30-х, вона сама вже встигла відбути табори. Попри вік — чи не найрішучіша: всюди їздила, вела перемовини, випускала бюлетені, мирила всіх у складні часи.

Гебісти, взявши до уваги її вік, вирішили не відправляти Мешко знову в табори, а покласти на примусове лікування.

Олесь Бердник — письменник-фантаст — мав під два метри зросту. З довгим сивим волоссям, скидався чи то на лісового духа, чи то на хіпі. Уже знайомий з російськими концтаборами. Звільнився завдяки «покаянню», але, вочевидь, не покаявся. 

Психіатри від КДБ дистанційно «вивчили» письменникову психіку та знайшли у нього ознаки шизофренії. Бо «в деяких творах він видавав маячню». Мовляв, під виглядом фантастики Бердник проштовхував націоналізм. Його персонажі-космонавти перед польотом схо́дили на Говерлу — «космічні хохломани». У таємних записках співробітників КДБ зазначено, що його  теж вирішили примусово лікувати. Згодом передумали. З ув’язнення Бердника повернуло ще одне «покаяння».

Один із засновників УГГ та письменник-фантаст Олесь Бердник у різні роки життя. Фото: зі сторінки Громовиці Бердник

6.

Розсіяні регіонами, над документами учасники працювали спільно. Хтось бачився в Києві чи Львові, хтось їздив до невиїзних. Зустрічалися з колишніми в’язнями й рідними тих, хто ще був у неволі, — аби зібрати списки, свідчення про умови та переслідування. Ті, хто вже повернувся, привозили з собою записки від тих, хто лишався в таборах. Оформлювали все й передавали на Захід — до іноземних урядів, європейських органів, як-от ООН. Нагадували, що в Радянському Союзі постійні обшуки, немає свободи релігії та слова, «ненадійних» та їхніх рідних звільняють із робіт і переслідують. Реакції від урядів було небагато, але тексти принаймні зачитували іноземні радіостанції. Тобто люди чули.

Діяльність Руденка та «націоналістів-однодумців» — ворожа, вони зводять наклеп на радянський лад перед Заходом. Такі повідомлення передавали у засекречених звітах гебісти. Вони стежили, слухали й робили висновки: Українську Гельсінську групу контролює закордон. Сьогодні членів групи назвали б «соросятами» чи «грантоїдами». Ще й місяця не минуло від проголошення, як в оперативних записках почали обговорювати «можливості арешту».

За перші роки, попри те, що учасники групи одне за одним зникали за стінами таборів, вони встигли видати пів сотні документів про переслідування. Їх виписували й вистукували на машинках, роздобутих бозна-як. Лук’яненко навіть учився працювати з почерком та натиском. Коли їх оголосять злочинцями, думав він, експертиза принаймні не доведе, що це писав хтось із них.

7.

Коли починався політичний судовий процес, у їхніх квартирах найчастіше не працював телефон. Його відключали спецслужби, щоб учасники групи не могли координуватися й передавати одне одному інформацію.

Якщо ж зв’язок був, тривалість розмови залежала від третьої людини на лінії, яка будь-коли могла роз’єднати абонентів «оперативним шляхом», щойно їй щось не сподобається. Надія, тодішня дружина Лук’яненка, розповідала, що, розмовляючи телефоном, часом дозволяла собі жартувати. Стишувала голос, мовляв, нині має дещо швидко передати. І передавала рецепт соління.

Листи перечитували, пакування спорювали. Надія згадувала, що таємні записки ховала в заплетені коси. З такими їздила до Києва. Якщо раптом зупиняли, щоб обшукати, треба було кричати й лаятися, але не давати цього зробити.

Незнайомці бували небезпечними. Дорогою від батьків із села біля рідних дисидентів міг спинитися підставний водій й запропонувати підкинути, згадував Лук’яненків брат. Дружині колишнього політв’язня варто було бути обачною, коли на відпочинку в Сочі з нею знайомився українськомовний чоловік, ще й буцімто земляк. Особливо зважаючи на те, що путівку на відпочинок не можна було дістати роками, а тут робота виштовхувала на курорт силоміць.

У квартирі не можна було бовкати зайвого. Якось Руденків на весь день покликали в міські установи, а повернувшись, вони дізнались від сусідів: на горищі над їхньою квартирою весь день працювали водогонові майстри. Що водогонові майстри могли робити на горищі, коли їхня праця мусить бути у підвалі? Від їхньої роботи на стелі потріскалася штукатурка, а під стелею недбало заховався мікрофон.

Дружина Михайла Гориня знайшла таку ж недбало споруджену прослушку у своїй квартирі. Вона видлубала її зі стіни щипцями. У 90-х із гебістських документів про себе Горинь довідався: офіцера, який необережно встановив мікрофон, покарали.

Що чули гебісти? У Руденків — розмови пана Терелі, який у своїх творах описував «жахи таборів» і готовий був убивати гебістів: «Я знаю. В обід вони всі йдуть до кафе навпроти. Кинув у них протитанкову — і пішов. Я за себе мститиму органам. Маю право».

За киянином Юрком Бадзьом записали: схвалює групу і, «якби не був зайнятий підготовкою антирадянського документа, взяв би в ній участь».

За місяць від створення групи гебісти почали готувати одночасні раптові обшуки у всіх регіонах. У Бердника знайшли порнографію, в Тихого — німецьку зброю, у Руденка, їй-богу, долари. Садити за порно, зброю і валюту вишуканіше, аніж за захист прав людини.

Протягом 22–24 грудня 1976 року в причетних до групи вийняли 5 тисяч сторінок документів. У таємних записках кадебісти зізнавалися, що садити учасників групи — ризиковано. Це точно підвищить активність групи, але досвід підказував їм — бунт буде короткочасним. Більше ризиків, якщо активісти лишатимуться на свободі.

Відтоді обшуки стали постійними. Один з обшуків в Оксани Мешко почали з розбитого вікна, через яке вирішили увійти. Особистий обшук провели силою. Слідчий тримав Оксану, а дві жінки обшукували. У Михайлини Коцюбинської, племінниці класика, обшукали навіть взуття. Михайлина не належала до групи, але товаришувала з деякими учасниками. Кагебісти витягли устілки з її старих чобіт. Колупалися там — і таки знайшли декларацію Гельсінської групи. У Петра Вінса, нового учасника групи, вийняли 134 примірники брошури «Поради родичам ув’язнених».

Першими арештували Руденка й Тихого, як «найфанатичніших», далі зайнялись іншими. Раїса ще кілька днів не знала, що з її чоловіком, — її навіть не відпускали з роботи, аби сходити у прокуратуру. Потім її кілька днів не допускали в СІЗО, щоб передати їжу й одяг. Коли впустили, одразу забрали на допит. За що арештували чоловіка,  не уточнили. Слідчий сказав: «Вам нема чого знати».

8.

Мирослав Маринович і Микола Матусевич були наймолодшими учасниками групи. Їм було під тридцять — той вік, коли інші отримували свої перші терміни. У спогадах обидва зізнавалися, що пішли до групи, щоб бунтувати проти радянської дійсності. Їхні родини знали цю дійсність зблизька. Вони самі вже мали проблеми на навчанні та роботах, наприклад, через колядки.

Сіючи у групі ворохобню, гебісти намагалися зробити наймолодших хлопців «шпигунами». Після Руденка й Тихого, у квітні, в СІЗО забрали Миколу й Мирослава. Тоді гебісти через агентуру навіювали учасникам думку, буцімто це акція КДБ — тепер «шпигуни» позірно розкаються і всіх здадуть. Так планували зневірити групу, щоб інформація про арешт цих двох не потрапила на Захід. І один, і другий провини не визнали й пішли у табори. Матусевич через роки ще й відмовлявся повертатися на волю за амністією, поки його повністю не реабілітують.

Коли перша десятка майже цілком була в СІЗО чи таборі, до групи почали одне за одним вступати інші. Михайло Горинь, як і обіцяв, узявся до справ і випускав бюлетень групи. У підвалі вкупі з дружиною множив сторінки. Знав: десятиліття таке, що з дому не варто виходити без рушника, мила й зубної щітки. Одного дня забув і вийшов із повною валізою матеріалів правозахисної групи. 

9.

Багато учасників групи зустрілися в політичному таборі Кучино в Пермській області. Там у групу вступали інші дисиденти, яких ув’язнили за інше — твори, вірші, книжки, статті. У цьому таборі загинули дисиденти Валерій Марченко, Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий.

Після «горбачовської» амністії 1987 року ті, хто дожив, повертаються в Україну. Перетворюють Гельсінську групу в Гельсінську спілку. Продовжують роботу. Стають символами. Лук’яненко пише «Акт проголошення незалежності України» у свій день народження.

Хтось відходить від справ, бо не хоче приєднуватись до державних установ, та й десятиліття таборів — це втрачене здоров’я, навички й інколи —  здоровий глузд. 

Мають мізерну пенсію, і то — як пощастить. Дехто мусить оббивати пороги нових державних органів, шукаючи справедливості.

Слідчі, працівники КДБ, судді здебільшого спокійно допрацьовують аж до високої пенсії. 

Але так щастить не всім із них. Кагебіст майор Герасименко роками «вів» усю родину Лук’яненка — дружину, родини брата й сестри. Поводився з ними зверхньо, у розмовах був зневажливим. Казав Лук’яненку, що таких, як він, одиниці, тоді як за системою — увесь народ.

Коли КДБ розформовують, Герасименко чомусь вдягає форму сторожа в чернігівському музеї, хоч слідчий Тонкошкурий проходить переатестацію й спокійно йде в СБУ. По кількох роках Герасименку доводиться охороняти виставку про Левка Лук’яненка та інших дисидентів.

Цей репотаж був написаний для першого номера друкованого журналу Reporters. Щоби зробити можливим видання наступних чисел і отримати свій примірник, долучайтеся до Спільноти The Ukrainians.