![Пів століття Віри Пів століття Віри](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_6492.jpg)
Пів століття Віри
Віра Кобець понад п’ятдесят років стриже чоловіків в одній із найстаріших перукарень Чернігова. Нині вона знову почувається дев’ятнадцятирічною дівчинкою, яка тільки-но взяла до рук ножиці і якій мало хто готовий довірити свою зачіску.
У самісінькому центрі Чернігова, у комірці старої перукарні, стіни якої фарбували ще мешканці давно зниклої країни, Віра Іванівна розглядає себе у дзеркало. Їй сімдесят два.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_5686-1-e1561555863568.jpg)
Жінка торкається щоки, потім освітленого, щедро налакованого волосся, повертає лице ліворуч, праворуч, роздивляється, чи рівно підфарбовані очі. Відтак повертається і простягає до мене долоні. Показує лінії, просить показати свої. Подібну історію я колись уже чула від однієї літньої пані: «Так багато довгих, глибоких ліній на руці — від любові».
У тісну комірку з радянськими шафами вона ходить чепуритись ось уже пів століття. Тоді вдягає синій робочий халат і виходить до чоловічого залу. Тут вона працює від ранньої молодості.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_5735-1-e1561555837165.jpg)
— Питають, чи збираюся на пенсію, — розповідає Віра Іванівна. — Вік такий, коли й до смерті недалеко. Лише любов до людей тримає мене на роботі і в житті. Лише любов.
Місце для наймолодшої
У середині 60-х Віра вчилася на перукарку й одночасно працювала в невеличкому салоні над річкою Стрижень у Чернігові. Згодом її запросили до перукарні центрального міського готелю — найвідомішої в місті, бо «Інтурист». Вірі було 19.
У цю комірку вона вперше потрапила 25 березня 1969 року: юна, тонка, зібрані у хвіст кучері, темна помада на губах, перелякана усмішка, тремтіння в руках. Напередодні Віру познайомили з майбутніми колегами, проте сьогодні дівчина має вперше увійти в «чужу» комірку і покласти там «свої» речі. Привласнити шматок робочого простору, на який віднині й вона має право.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_6141-e1561556234953.jpg)
Опісля мусить вийти до зали і знайти своє місце поміж майстрів, з яких лише одна жінка — адже це чоловіча зала. У 70-х тут голили та стригли здебільшого майстри, а не майстрині.
Вірі, як наймолодшій, віддали місце, якого ніхто не хотів — перше при вході. Звідси майстра видно всім — і своїм, і черзі. Попервах до Віри сідали лише тому, що вона єдина майже завжди була вільною. Молодій дівчині мало хто довіряв долю своєї зачіски, а з тим і зовнішнього вигляду.
Чужі історії
У 70-х, коли зарплата становила десь 50-60 рублів, підстригтися в перукарні коштувало п’ятнадцять копійок, а поголитися — тринадцять.
— Перукарні — недорогі, відтак були переповнені. Чоловіки у ті роки так звикли до перукарень, що геть голитися не вміли, — пригадує і сміється Віра Іванівна.
Кожен тішиться, якщо ним цікавляться. Скільки тривог ми носимо в собі, не знаючи, де подіти
Тривалий час до Віри сідали самі дідусі, які нікуди не поспішали й не мали особливих забаганок. Тож Вірі не вдавалося розвивати своє перукарське вміння. Щоб отримати власних клієнтів, вирішила стати трішки психологом.
— Кожен тішиться, якщо ним цікавляться. Скільки тривог ми носимо в собі, не знаючи, де подіти. Коли самій щось болить, шукаю розради, наспівуючи пісень, аби голосом весь жаль із себе витягти. Тому я почала спілкуватися зі своїми клієнтами, запитувати про настрій, роботу, дім. Іноді розпачливо хитати головою, іноді підтакувати. Колеги глузували з мене, але це подіяло.
Віра показує у вікно перукарні на сталінську п’ятиповерхівку. Тут жив колись чоловік, який виглядав її у вікно, щоб оминути всю чергу і першим прийти з візком нових історій.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_6379-e1561556127191.jpg)
— Був тоді у Чернігові такий чоловічок — генерал Гринько. Тимчасово керував авіаційним училищем. Заходить у перукарню, а мені колеги шепочуть: «Навіть не клич — до молодої не сяде». А я — дзуськи, одразу до нього: «Як ваші справи? Вас щось засмутило чи мені здається? Сідайте отут». Сидить набундючений, а я стрижу й думаю: «Ні, чоловічку, мусиш усміхнутися». І що думаєш? Розсмішила.
Відтак у Віри Іванівни почали стригтися всілякі радянські начальники. Навіть тепер, коли багатьох уже не стало, вона не переповідає чужих історій і таємниць. Поговорюють, деякі колишні партійці й понині ходять стригтися винятково до Віри Іванівни.
— Якось запросили у театр. Іду, а там усі мої хлопчики стоять — Ваня, Сашко, Сергійко. Та всі такі серйозні, у формі, усі капітани, полковники й майори. Думаю, не буду соромити і «хлопчиками» називати.
Знову молода
Україна належить до тридцяти найстаріших країн світу — вже за п’ять років чверть населення становитимуть люди, старші за 60 років. Таких у нас зазвичай не люблять, бо немічні й обтяжливі. У 2016 році Всесвітня організація охорони здоров’я провела дослідження в 57 країнах світу й виявила, що рівень поваги до літніх людей у світі загалом низький.
Дискримінація людей за віком відома у світі як ейджизм. Проте, на відміну від сексизму або расизму, вікова дискримінація залишається соціально прийнятним та вкоріненим явищем. Негативне ставлення до літньої людини поступово розливається її життям і калічить.
Віра Іванівна була на роботі, коли вдома помер її чоловік. Саме робота витягла з горя розчавлену жінку. Бо це не лише щоденні зачіски. Поки ми говоримо, спершись на вікно перукарні, їй тричі махають із вулиці доволі молоді люди. Онук жартує, що з бабусею не можна вийти на вулицю, її-бо постійно хтось упізнає та підходить вітатися.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_5777.jpg)
Жінка складає ледь припухлі руки на столі й пригадує, як казала собі, зціпивши зуби від болю в пальцях після годин із ножицями та ручними машинками: «Інші можуть — і я зможу». Вона і нині так собі говорить, коли нові відвідувачі на її запрошення до крісла іронічно посміхаються.
Віра — вправна перукарка. Інакше так довго не тримаються, бо перукарня — це бізнес. Сьогодні вона продовжує їздити на навчання та курси, вчиться із відео в інтернеті.
— Минулого року з Києва приїхав майстер, молодий хлопчина. Вчив перукарів вистригати малюнки. Я теж туди пішла. До мене поставились обережно, я навіть чула, як питали, що то за бабця. Зрештою ми з цим хлопчиною подружилися.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_5704-1-e1561555849118.jpg)
Перукарка дістає з шафи стару ручну машинку для стрижки, пропонує потримати. У мене ледве вистачає сил її стиснути. Таким був її перший інструмент.
— Іноді хлопці молоді приходять і наче самі себе питають — що ця бабуся мені тут настриже? А я думаю: «Е ні-і-і-і, хлопчику, ще побачимо, хто кого». Ти мені ще покажи перукаря, який самими ножицями зробить те, чого нині без машинки вже не вміють.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_6055-e1561555661830.jpg)
Віра Іванівна дуже не хоче на пенсію. Принаймні ще років три. Живе із собакою. Часом приїздять онуки. У такі дні вона втішена. В інші дні їй сумно.
— Іноді я дещо себе жалію: що я вже наче стара, що нема сил, що зовсім зносилося коліно… — починає жінка, і я вперше помічаю, що вона кульгає. — Страшно думати про смерть, про те, як житиму наступні роки, чи матиму на хліб. Потім їду на роботу в маршрутці, дивлюсь у вікно. Бачу хворих, жебраків, а тоді дивлюся на себе: ще маю вечерю, ще маю роботу. Ще десь потрібна.
У такому віці страшно працювати — постійно когось переживаєш. Ходить до тебе людина двадцять років, а тоді зникає.
Любов не перестає
Чоловік середнього віку, на вустах усмішка, набирає братів номер у Кропивницькому.
— Хочеш пригадати дитинство? Приїжджай, тут у перукарні, тій самій, ще Віра Іванівна стриже.
Вона лише усміхається. Тоді цілує мене у чоло. Просить залишати своє серце відкритим, бо там починається любов
Багато хто ходить до неї ще з 70-х чи 80-х — поколіннями. Сьогодні Віру Іванівну чекає тридцятирічний Андрій. Каже, зазвичай ходить до барбершопів, проте раз на два місяці намагається зайти до Віри Іванівни, аби в такий спосіб віддячити за роки, коли тільки вона його стригла.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_6430-721x1080.jpg)
— Тут я втішена дитина, тут мені радіють. Жінка працює п’ятдесят років, це варте поваги.
Віра Іванівна виводить нас із перукарні і ще довго розповідає, як недавно поруч ремонтували дорогу. Усе було перекрито й перукарня спорожніла. Каже, хотілося рвати коси від туги. Випадковий перехожий схиляється перед нею у вітанні. Віра Іванівна вдячно усміхається.
На прощання питаю, чи не почати їй стригти вдома, як зрештою піде на пенсію. Спочатку відмовчується, а відтак червоніє.
— Моя дівчинко, я би хотіла, та лихо. В мене вдома негарно — все таке старе, що мені соромно, хтось побачить і насміхатиметься.
— Пані Віро, — сміюся у відповідь. — Хіба ви не знаєте? Таким нині не переймаються.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/FUR_6840-e1561555900417.jpg)
Вона лише усміхається. Тоді цілує мене у чоло. Просить залишати своє серце відкритим, бо там починається любов. Але любов починається в її старій перукарні.
І не перестає.
[Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.
Репортажі799
Більше![Дивись, як я можу Дивись, як я можу](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/07/DSC06109.jpg)
![Вальс для життя Вальс для життя](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/06/DSC01831.jpg)
![Біжімо, мамо Біжімо, мамо](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/06/DSC_6060.jpg)
![Стихає бій — і чуєш, як співають пташки Стихає бій — і чуєш, як співають пташки](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/05/DSC_2772.jpg)
Світ96
Більше![Сором і цифрове життя Сором і цифрове життя](https://reporters.media/wp-content/uploads/2023/06/6305CCFF-2A71-4BC0-8E2E-3DBBED06E070.jpeg)
![Хочеш вижити — копай Хочеш вижити — копай](https://reporters.media/wp-content/uploads/2023/06/IMG_0350.jpg)
![«Війна насправді сунеться на нас» «Війна насправді сунеться на нас»](https://reporters.media/wp-content/uploads/2023/02/The-Times.jpg)