Під одним куполом

1943-го село Ядлівка на Київщині розбомбили німці. Майже цілком зрівняли із землею. Встояла лише церква — Пресвятої Богородиці. Дерев’яний храм із п’ятьма куполами 1892 року селяни звели гуртом.

А ще раніше, у 1934-му, його зруйнували совєти. У вимореному голодом селі (в Ядлівці від голоду вмерла третина населення — до 1000 людей) більшовицька влада розібрала верх однієї  з найбільших на Київщині церков: знищила дзвіницю, скинула куполи, позбивала церковні декорації і зробила тут школу. В радянську пору храм був клубом, і лише у 1992-му, через сто літ після появи на світ, відновлений. 

Те, що будівля не згоріла у Другу світову, місцеві вважають дивом. По тій війні село перейменували на Перемогу. Сьогодні селяни хоч і розуміють, що від назви віє духом радянських агіток, — змінювати її не хочуть. Кажуть, вона пророча. Бояться: змінять — накличуть біду.

*

Але наприкінці лютого 2022-го біди було не уникнути. І те, що зробили совєти, спробували повторити росіяни — знищити церкву.

Близько двох із половиною тисяч одиниць російської техніки йшли дорогою уздовж села — до столиці. Однак пройти не змогли: у селі Русанів, за 24 кілометри до Києва, тероборона підірвала міст. Окупація Перемоги, що тривала з останнього дня зими до передостаннього дня березня, не була «тихою». Тут розстріляли колону автівок, що виїжджала в евакуацію «зеленим коридором». У ній загинуло семеро, серед них — дитина. В селі катували і страчували місцевих чоловіків. Зруйнували 19 будинків. 

Дісталося і місцевій історичній спадщині, пам’ятці дерев’яної сакральної архітектури ХІХ століття: 5-го березня росіяни знищили церкву Пресвятої Богородиці прямим влучанням снаряда. 

— Вони казали, що під куполом сидів наш корегувальник — тому він і постріляний як зоряне небо, — показує вгору настоятель церкви отець Олександр. 

Купол відновленню не підлягає — наразі відремонтували лише підлогу й підлатали стіни. Отець не хотів братися за  все це, поки не закінчиться війна. Але перші кошти на відбудову дав місцевий військовий, не приймаючи відмов, і селяни взялися за роботу. Гуртом. 

Не те щоб село сильно вирізнялося релігійністю. «Знаєте, у нас за принципом: як перемога — то до Бога», — каже отець Олександр. Але так само, як два століття тому тут зводили разом церкву, так навесні 2022-го, обʼєднані, бороли ворога, оплакували загиблих і підтримували одне одного. 

70-річна Лідія Олексіївна, яка пережила окупацію в одній хаті з шістьма окупантами, хоронила молодих людей, розстріляних росіянами. Пізніше, коли від їхніх тіл мало що лишиться, вона єдина зможе кожного розпізнати. Олександр Ярмольчик, священник, який ще 2019-го разом із прихожанами забрав храм у московського патріархату і повернув Україні, проводив служби до того самого дня, коли в церкву поцілили. Волонтерка Світлана перетворила православний дім коло тієї-таки церкви на волонтерський штаб. 

Якщо історія дійсно рухається по спіралі, то Перемога — одне з багатьох підтверджень цієї теорії. А ще кажуть, що старі будівлі зберігають у собі історичну памʼять та енергетику, — і деревʼяна церква ніби зробила село центром концентрованої любові та самопожертви. 

«Ти мого захоронила, я — твого»

Не пустити росіян у свій дім Лідія Олексіївна не могла: їх — шестеро, вона — одна, беззбройна і настрашена. Знайшли її, коли ховалася з худобою у сараї, попросилися в дім. 

— «Развє можна так жить?» — запитували мене, оглядаючи хату (троє спочатку лишилися на порозі, а інші троє  зайшли всередину). А я перелякалася. «Так жить» — це як? «Ета ж дварєц!» — кажуть. Про ванну мою питали: «Што за корито?». Думаю: люди добрі, ну ви зовсім тупі. Це ж обикновєнне задрипане село.

Маленька й суха 70-річна пані Лідія запрошує у свою оселю. У скромній хаті — акуратні й чисті кімнати, встелені килимами, на стінах — усюди ікони. Відколи чоловік помер, а діти й онуки розʼїхались — лад удома, худобу, город і трохи здичавілих котів жінка доглядає сама. Кімната, заставлена рядами іграшок і дитячих речей, стоїть недоторкана — чекає на приїзд наймолодших. 

Лідія Олексіївна живе у Перемозі вже 34 роки — приїхала до чоловіка. А коли він помер від епілепсії, подруги стали казати: «Ти б, Лідо, з Комором зійшлася».

— У нього в аварії загинула дружина і він по її смерті зостався сам із трьома малими синами. А в мене три дочки. Я пошкодувала його дітей, перейшла до нього — так і стало шість, — розповідає.

Те саме розказувала й окупантам. На їхнє «сколько у вас дєтєй?» відповідала гордо: двадцять сім. «Ну муж і блядун», — сміялися ті. А вона пояснювала: було троє, стало шестеро, всі оженилися, пішли внуки й правнуки — так і стало багато. Та велику війну зустріла на самоті. Точніше — з усією худобою, що ховалася у сараї. 

Три корови, троє свиней, кінь, коза й кури — окрім своїх тварин, доглядає синових. Кожного дня, долаючи через город відстань до сараю, читала про себе «Отче наш». «Хлопці, ви ж мене не убʼєте? Як убʼєте, то давайте одразу, щоб я не мучилася», — говорила раз по раз окупантам, питаючи дозволу піти до худоби. Ті казали, що мирних не чіпають.  «Тоді, хлопці, буде такий порядок: я ваша мати, а ви мої сини. Згодні? Не будете мене чіпати?» — домовлялася. І так жила, здригаючись від вибухів щоразу, як перетинала город і повторювала про себе молитву.

— Ну, как ви? — питали «хлопці». 

— Як день, так і краще, — відповідала в’їдливо, — земля трясеться, душа болить.

— Такая жизнь, — стинали плечима її тимчасові сусіди, які, вочевидь, самі не знали, як спілкуватись із жінкою, чию хату зайняли, озброєні.

Першого березня, на другий день окупації, Лідії Олексіївні подзвонила в істериці дочка Лариса з новиною про смерть свого сина: «Мам, ти знаєш, що Русіка розстріляли?».

— Там мій внук, там дітей постріляли… — плакала і просилася в окупантів на «Нову пошту», де в останній день зими стратили місцевих чоловіків, вкупі з її онуком (росіяни хапали зустрічних чоловіків на вулиці, заводили на пошту і там допитували й катували). 

— Старший, командір, сказал: «Туда нєльзя». Наши, начальство, вас там растрєляют, — не пускали ті. 

Нагода побачити місце страти з’явилася лише за десять днів. Лідія дочекалася, поки «її орки» пішли, і вмовила сусіда йти до пошти — у центрі ніхто того дня не стояв.

Обшукали всі околиці. Тіл уже не було. 

Від безумства рятував «зушит» — звичайний шкільний, у лінію, в якому Лідія Олексіївна кожного дня акуратним розбірливим почерком записувала все, що бачила й відчувала: де вибухало, яка техніка проїздила побитими сільськими городами. Писала про погоду. Лаяла «орків». Оплакувала свого Русіка. Йому мало б виповнитися 28. 

Писала, як у неї лишалося світло в хаті, коли у сусідів вже не було. Тоді запрошувала їх до себе, аби ті підключили подовжувач і напомпували води. Росіяни протестували: «Так нєльзя, нада спрашивать разрєшенія». Лідія Олексіївна обурювалася сильніше: «В них же діти маленькі! Ви ж заряджаєте тут свої телефони, а я взагалі у себе вдома». 

Назар із Санкт-Петербурга, один із наймолодших окупантів, ставився до Лідії Олексіївни найприхильніше. Від нього і дізнавалась про все: коли окупантам надсилали підмогу, де стояли танки й коли точно варто було ховатися. Казала йому: «Назаре, ти мені не бреши, Бог усе бачить». Так одного дня здала російські позиції нашій теробороні — телефоном через подругу. І російського  блокпоста не стало. 

— Ми оце сиділи під літньою кухнею, і я завела з ними таку політінформацію. Говорила їм: «Хлопці, коли б ви поздавалися? Їхали б собі додому, да? Не морочили б оце ні нам, ні нікому голову». Відповідали, що їх розстріляють. Я їм казала, що тупіших од них ще не бачила: 10 тисяч на наші гривні — то для них гроші. Тупі, дурні — з Самари, Челябінська, Уфи, з-під Москви. Ну, добре. Хай їм там царство небесне, — відмахується пані Лідія.

— Вони тими танками їхали напролом. По воротах, по парканах, по городах. А одного дня їхній танк окопався в кукурудзі. Одне дуло стирчало! — пригадує.

Так і трималася — намаганням співіснувати з ворогом і виливанням душі щоденнику. 

«Хлопці, ви ж хоч банки не побийте», — казала, коли бачила, як виносять консервацію з її та сусідських погребів. («Замки повиривали з мʼясом, та банки не били»).

«Хлопці, ну ви паразити. Не робіть шкоди. Ми ж у селі». («Казали: “Ми не робимо, то роблять інші”»).

За чотири дні після невдалого пошуку тіл Лідія Олексіївна знову пішла із сусідом до пошти. Тіла загиблих  зʼявилися нізвідки. «Русік, Ярослав, Діма, Сєрьожа,  Сашко», — загинає пальці. Не всіх упізнала відразу — встановили згодом. 

— Русік — без голови, без руки і не було пальця. Був у трусах і курточка задерта. Ноги цілі, кросівок із ноги спав, я наділа. Сєрьожа Ярешко був в комбінезоні. Без ноги і руки. Діма Коваль цілий увесь, тільки, значить, тіло було подовбане. Ярослава теж впізнала. В нього не було ноги, руки і голови. Вони в ботінках. Викопали яму, поскладали в мішки і так закопали, — згадує.

Того ж дня з важким серцем Лідія Олексіївна «зеленим коридором» виїхала з села до доньки — вмовила сусідка. Вдень працювала санітаркою, вночі плакала за хлопцями. 

Коли повернулася до звільненої Перемоги, саме була ексгумація. Пані Лідія дуже боялася, що рідні поховають не своїх чоловіків, — і мала рацію. Приїхала розбиратися разом з матірʼю одного із загиблих. 

— Що ж його було тягати ті мішки?! — каже. — Я їм пояснюю: той без правої ноги був, той — без лівої. У Руслана було дві ноги і у Діми було дві ноги. Тільки Діма в ботінках, а Русік у кросівках .  І родичі там дуже лаялися.  Я сказала: розріжте кульок  і покажіть мені. Дійсно. «Ти мого захоронила, я — твого» . І тоді вже перепоховали. 

Наостанок жінка читає нам «Отче наш». 

У пані Лідії 27 дітей. Шістьох чужих «усиновила» в окупацію, аби вижити. Ще пʼятьма, вкупі з рідним онуком, по-материнськи опікувалася в їхній останній дорозі — аби спали спокійно. 

Бджілки

43-річна Світлана Кривульська теж піклувалася про чужих дітей — у мирні часи. У Баришівці мала дитяче кафе, куди люди зʼїжджалися відзначати дні народження і сімейні свята.

А тоді масивні кремові дивани і сучасні деревʼяні столи з баришівського кафе «Ванільний дворик» перекочували до перемозького православного дому. Храм теж задумувався не для того, але тут сьогодні місцеві «бджілки» плетуть маскувальні сітки і пакують їжу й усю необхідну гуманітарку на фронт. Чоловік Світлани Павло із 24 лютого 2022-го  у війську, зараз — на сході, тому жінці не до «ванілі». 

— Там дуже гаряче. Якби ми це все не робили, то в нас би просто дах поїхав. А так — скільки ми їм допомагаємо, скільки машин куплено, сіток сплетено, їжі зроблено. Вони діляться тими пайками, сидячи під землею, поки їх накривають фосфором і касетами. Вони не можуть готувати. Тому це робимо ми, — розповідає за плетінням. 

Поки Перемога була окупована, жінка готувала для війська у «Ванільному дворику». Там же, у кафе, на місці дитячих батутів спали військові — Баришівка була для них штабом. Так робили ще два заклади з інших сіл, і разом розвозили їжу на блокпости. 

— Як тільки в Перемогу відкрився прохід, ми одразу ж поїхали — з пакунками. Їздили так два тижні. Дійшли до хати на краю села, де жила одна бабуся. Отець Олександр став її кликати на імʼя, і лише тоді вона вилізла з погреба. Перші два тижні після звільнення просиділа там — перелякалася, бідна, — згадує Світлана. 

Із пʼятирічним сином Давидом вона живе у потрощеній росіянами хаті: побитий дах і веранда, повилітали вікна. Але Світлана не має ані сил, ані бажання лагодити дім: «Прийде чоловік, тоді й будемо відновлювати». 

Місцевих знає не дуже добре — перебралася сюди пʼять років тому, коли, вагітна, мріяла про життя за містом. У Перемозі опинилася випадково — навігатор повів не у те село. На вулицю Каштанову, де літня жінка саме продавала дім.

— Заходимо на подвірʼя, і таке все затишне, домашнє, що я більше вже нічого не хотіла дивитися. Ні туалета, ні води, нічого — просто красивий двір зелененький, старі груші, яблуні. Так мені то до душі стало. Народилася дитина, почався коронавірус, а ми собі в дворі, на природі, завели курочок і кізочок. Так хотілося хазяйнувати!—  кинувши байдуже оком на заклеєні поліетиленом порожні віконниці, згадує з ніжною усмішкою Світлана про дім, в якому сьогодні зʼявляється лише, аби поїсти самій і погодувати дитину. Під час окупації в її домі жив російський командир.

Про свій волонтерський штаб у будівлі біля церкви дбає більше. Цей будинок звів отець Олександр, прагнучи, аби діти Перемоги мали місце для гуртків, недільної школи і чогось на кшталт осередку культури. 

— Там були лавочки, сцена. Ми з дітками робили тут для людей концерти. Було таке обикновенне життя, — згадує гірко настоятель. 

Благодійник допоміг зробити ремонт, Світлана перевезла зроблені чоловіком меблі, небайдужі підсобили матеріалами — так облаштували місце сили, де працюють з ранку до ночі. Зі стіни на жінок дивиться фотостенд, на ньому — колаж: місцеві військові з дітьми. 

— Воно ж недороге, ви бачите, — ніби виправдовується волонтерка. Але стендом, що його сама задумала, пишається. 

Спершу перемозька волонтерська кухня, де виготовляли сухпайки та енергетичні батончики, базувалася у школі. Але постійно там працювати не могли: бракувало простору. На початку війни ледве домовилися з власниками місця, де було кафе, аби не брали орендної плати. Тоді замислилась про православний дім, що саме пустував, та він постраждав після прильоту в церкву і потребував вкладень. Просити гроші на таке не дозволяла совість — збори робила лише на автівки для військових, тепловізори й антидронові рушниці. Картки Світлана з чоловіком спустошили у перші дні війни у єдиному магазині, що тоді працював, скуповуючи усе необхідне для села й на блокпости. 

А тоді Світлані наснився сон: великий ангел у білій одежі стоїть перед нею й питає, як справи з православним домом. 

— А я кажу йому: я просто боюся. І розказую про наші батончики, машини, що маємо купу роботи. Він мені дає згорток і говорить: «Це на все, що ти бажаєш. Тільки не зупиняйся».

Прислухалася. Написала у соцмережах, що розпродує меблі й техніку з «Ванільного дворика», пояснивши, на які потреби. Люди стали скидати гроші. Жоден із них не забрав нічого натомість. Вдалося навіть погасити кредити. 

Нині «бджілки», як їх ніжно називає Світлана, виросли у благодійний фонд, який виробляє тисячі порцій їжі у цехах в різних селах. Волонтерка ображається на місцеву владу, бо та, з її слів,  не сприяє жодною підтримкою. Фонд тримають люди — із громади й усієї України. Допомагають «бджілкам» не збожеволіти в очікуванні на своїх.

— Моя дитина два роки майже не бачить батька. Ми маємо самі жить, прокидатися, оброблять городи, заправлять машини, рубать дрова. У моєму будинку немає газового опалення. Я мушу забезпечити себе дровами і топити грубу. Із роботи ми приїжджаємо в холодну хату, ніхто її не натопить… Якщо в якійсь громаді влада підтримує волонтерський рух, то ти одразу бачиш, що ми всі разом виборюємо цю перемогу і разом можемо гори звернути.  Тут же ми самі всім займаємося, щоб мозги не поїхали, — говорить збуджено, стримуючи сльози. 

На Світлану мовчазно дивляться зі світлин чоловіки у військовій формі. У сусідній кімнаті Ісус з графіті на стіні споглядає, як жінки за розмовою сплітають зелені стрічки у довжелезний покров. Із цієї картини можна було б написати біблійний сюжет.

«Шахмати»

— Є такі безбашені,  що були там, в бою, і слава Богу, що вони знайшли себе. Але ж правда у тому, що, як каже наш головнокомандуючий, починають війни військові, а закінчують вчителі, інженери і всі, кого можна знайти. Рідні загиблих приходять до мене постійно. Вони їдуть в День пам’яті, ми йдемо на кладовище, там служимо. Якось мали реквієм, згадували, як усе було. Війна — це не тільки шахмати,  а ще й безпорядок, і ніколи не можна сказати, що комусь у ній краще чи легше, — говорить тихо отець Олександр, споглядаючи «зоряне небо»  простреленого деревʼяного купола. 

Під час окупації одразу після влучання у церкву шестеро російських солдатів вдерлися до погреба, де отець  із родиною переховувався від обстрілів. Сіли поруч із ними на стільці, ніби так і треба. Один із росіян спитав: «Какая разніца мєжду церквямі?». І сам собі відповів: «Офіси разниє». «Хай буде так», — сказав Олександр. Якби поруч із ним була Лідія Олексіївна, мабуть, мовила б без вагань: «Боже милостивий, я тупіших од вас не бачила». 

Отець допомагає війську із 2014-го («Скільки ми на Херсон вивезли машин, скільки він на собі потягав, нагрузив», — розповіли місцеві волонтерки). Але сам він про це не говорить. Мовчазний і втомлений, щойно повернувся зі служіння — у сусідньому селі відспівував загиблого військового. Таких проводів мав уже з пʼять десятків. Та до цієї роботи неможливо звикнути.

У буремні перші місяці деокупації навіть не думав займатись будівлею. Але, як і Світлані, — судилося інакше. 

— Хотіли вже після війни відновлювати, законсервувати стіну, не чіпати, — розповідає, — бо ми ж усі кошти збираємо для хлопців, аби щось потрібне їм купити.

— А тут прийшов наш військовий, Женя. Дає 15 тисяч на церкву. Я їх не взяв, кажу: купи щось у підрозділ. Він через касирку передав. І куди їх діти? Почали щось робити, аби гроші не знецінились. А як зачепилось, то вже нема тому краю.

Держава і фонди поки що не допомогли у Перемозі жодній зруйнованій хаті, і місцевим ця покинутість болить. Але люди прагнуть якнайшвидше оговтатися від окупації, вже обладнали у школі музей війни — з фотографіями руйнувань, залишками снарядів, куточком памʼяті і потрощеними у церкві іконами. Відбудовувати храм допомагають місцеві чоловіки. Селяни приходять сюди не молитися, а по фізичне відчуття того, що можуть зцілити бодай ці стіни. 

Звісно, жоден меморіал і відновлений церковний купол не повернуть Перемозі її загиблих. Але роблять, що можуть, аби тримати своїх живих. 

***

Спецпроєкт «Healed Lands. Зцілені землі» ми втілюємо в межах проєкту «De-occupied: stories of the liberated territories» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. Проєкт покликаний показати, що українці не опускають рук, не чекають сторонньої допомоги, а повертають життя у свої локальні громади чи у свій дім. Хоча війна — триває.

Цим текстом ми розповідаємо про відновлення життя на тих українських територіях, які перебували під тимчасовою окупацією або в оточенні російської армії. Ми публікуємо історії на основі людських досвідів війни — про тих, хто не просто знаходить у собі сили жити далі, а й дає ці сили іншим. Показує приклад, надихає або ж своїми ініціативами допомагає оговтатися від війни селу, селищу чи місту.