«Не виходьте — танки їздять»

Село Здвижівка на тисячу людей стоїть у десяти кілометрах від Гостомельського аеропорту. У першу ніч великої війни Наталія намагалася не бути вдома — від  вибухів і винищувачів, що пролітали над селом, тряслися стіни. Дивитися на них із двору, задерши голову, було легше — так бачиш, що летить не на тебе. Заграва з боку Гостомеля освітлювала небо. 

Попри страх, у вайбер-чаті села намагалися мислити тверезо. Священник Василь міркував: якщо росіяни хочуть іти на Київ, їм невигідно робити гак через Здвижівку. Важкій техніці не так легко звернути з шосе на сільські дороги. Але тієї ж ночі у чаті написали: «Танки йдуть центральною вулицею. Штук 90-100. Фари вимкнені». 

Здвижівка була під російською окупацією до 31 березня. Перше, що зробили мешканці села після звільнення, — дістали з розкрадених комор інструменти, які лишилися, й організували толоку, аби позбутися слідів російської присутності. 

«Раніше ми просто робили те, що нам хотілося. А зараз відновлюємо те, що зробили раніше», — сумно всміхається Наталія, згадуючи, як разом з односельцями з огидою збирала залишки російських сухпайків. Тоді думала, що тепер усе доведеться починати спочатку. 

Останніми роками люди вчилися дбати про село і своє життя в ньому: облаштовували пляж, проводили гуртки в бібліотеці, створили молодіжний простір і зону відпочинку, подавалися на конкурси й отримували гранти. Окупація все змінила. Тепер головне — повернути дах над головою тим, хто залишився просто неба з його ревінням уже не винищувачів, а ракет і шахедів. І зайняти чимось дітей, які грають у війну у справжніх російських окопах. 

Коли нічого не відбувається

Кажуть, у Здвижівці живе три категорії людей: старожитці, чия хата переходить від покоління до покоління, евакуйовані з Чорнобиля після аварії на ЧАЕС і ті, хто втомився від великих міст і купив дім у селі — вони жартома називають себе дауншифтерами.

Наталія Князева та її чоловік Андрій — з третьої категорії. Обидвоє містяни (вона — з Києва, він — із Дніпра), девʼять років тому переїхали «ближче до природи». Та новосілля відсвяткувати не встигли: щойно купили будинок — почався Майдан. Подружжя кожного дня долало дорогу до столиці, щоб бути зі своїми. А потім Андрій пішов на війну і разом із 30-ою бригадою Костянтина Острозького пережив Дебальцівський котел.

Той довгий рік, що чоловіка не було поруч, Наталія заповнювала роботою — працює у громадському секторі. Пізніше вона й сама опиниться на сході: організовуватиме дводенні велофестивалі у Краматорську, Дружківці, Словʼянську, Лисичанську, Добропіллі. Містах, яким уже зараз передає велосипеди для інших потреб — аби лікарі й поштарі могли непомітно проїжджати дорогами, що постійно під російськими обстрілами. Ідея гуманітарного проєкту Bikes for Ukraine зʼявилася у шести громадських організацій щойно Збройні Сили звільнили Чернігівщину, Сумщину та Київщину. 

«Нашу організацію U-Cycle, де я є операційною менеджеркою, добре знають. Спитали, чи не маємо велосипедів. У нас велопарку нема, але є широка мережа контактів. І ми почали звертатися до знайомих і партнерів, зокрема у Європі, чи можуть допомогти. Першу партію — 80 велосипедів із Європи — закупила українська компанія. Роздали їх у звільнених областях для волонтерських штабів. Потім презентували цю кампанію на зʼїзді Європейської федерації велосипедистів і з такої точкової ініціативи розкрутили її у велику міжнародну», — розповідає Наталія, чухаючи за вухом чорного кудлатого пса. 

Вона звикла скеровувати енергію і набутий досвід на справді важливе для себе. Щойно переїхала до Здвижівки — взялася шукати в селі однодумців, які прагнули б змін для її новоспеченого дому. 

«Восени 2015-го чоловік повернувся і ми нарешті стали тут жити. Ми були чужі, нас ніхто не знав. Та я пʼятнадцять років працюю у громадському секторі і мені важко, коли нічого не відбувається», — пояснює Наталія.

Один із перших, із ким тут завели знайомство, — Віталій, він обʼїздив автостопом світ, але в лютому 2022-го лишився вдома. Спершу Віталій запамʼятався Наталії тим, що дбав про довкілля — влаштовував у селі прибирання й толоки. Наступна зустріч була випадковою: на одній вулиці з Наталією жила подруга і колега з громадського сектора — Саша. А тоді Віталій познайомив їх з іще двома колегами — подружжям, яке мало у Здвижівці лазню над озером. 

Усі разом стали думати, що хорошого можуть зробити. Так почали проводити літні табори для місцевої й київської молоді та кіновечори. Тоді замислилися про більше — і вирішили навести лад на місцевому пляжі. 

Узбережжям невеликого озера ніхто до того особливо не опікувався: автівки відпочивальників паркувалися на постійно засміченому піску. Наталія з друзями взялися відновлювати пляж за рахунок європейського гранту — і подалися на проєкт Британської Ради. Вони перемогли, та замість 200 тисяч гривень, на які розраховували, отримали 15. Але механізм був уже запущений — на проблему звернули увагу мешканці, влада і місцеві підприємці, які виділили техніку та більшу частину коштів.

Невелике здвижівське озеро створило диво: обʼєднало людей, не звиклих зазвичай робити щось за межами свого паркану. Разом вони рівняли ділянку, облаштовували волейбольний майданчик, ставили лежаки, вбиральні та роздягальні. 

Процес рухався. Отримали другий грант — на вуличні ігри для дітей, які стали проводити в парку. Потім вирішили влаштувати у лісі зону для відпочинку. Зробили зону для багаття і з війною мусили зупинитись: за окупації на місці для сімейного дозвілля окопалися росіяни. 

Третій грант пішов на молодіжний простір. 

«Для розуміння: в Бучі — місті! — не виграв жоден проєкт. А в нас усі включилися у збирання голосів: волонтери ходили вулицями, староста обдзвонювала кожного і просила голосувати. Навіть конкуренція розгорнулася із сусіднім селом: ночами нервово стежили — різниця між нами була у кілька голосів. Коли таки виграли, адміністрація надала приміщення для молодіжного простору, і ми відкрилися в січні 2022 року. Зробили сучасний ремонт. Починали з волонтерської кухні — чотири тижні вчили молодь планувати і втілювати свої проєкти у життя», — з ніжністю згадує Наталія. 

Наталина мрія втілювалась: разом із такими ж натхненними друзями планувала системну діяльність простору, аби молодь училася нового і була зайнята корисним. Хотіли створити два робочих місця — молодіжного працівника та проєктного менеджера. Не встигли.

На щастя, простір уцілів. От тільки росіяни розікрали все майно: «Так шкода наших класних нових деревʼяних ігор — мабуть, пішли в топку». Не вцілів ЦНАП — там квартирувалися окупанти. Тепер він переїхав у колись дбайливо обставлену локацію для молоді. Здвижівка повернулася на попередній рівень — той, де стабільно функціонує лиш те, що забезпечує виживання села. 

Сморід

Священник Василь Бенца та його дружина Анна, що колись переїхала за чоловіком із заходу країни і відтоді страшенно тужить за закарпатською природою, мають двох дітей — пʼяти й десяти років. Василь відмовлявся виїжджати зі Здвижівки, навіть коли центральною вулицею йшли російські танки, бо мав робити свою роботу: сповідати, вимолювати, відспівувати. Анна не хотіла їхати без чоловіка. Діти не могли бути без Анни. «Я не виїду», «я не поїду без тебе» — такі розмови тривали перші два тижні окупації. 

«Це була батьківська заупокійна субота. Ми з чоловіком удвох служили панахиду. Більше нічого не памʼятаю. Лише квасолевий суп: Василь ходив навколо будинку, я насипала дітям їсти і моніторила наш місцевий чат. Потім було повідомлення про танки — і ми пішли до сусідів. Суп так і лишився на столі», — Анна говорить голосно, емоційно, ніби наново переживає ті події. 

«Виходимо в темряву, вчотирьох, нам до сусідів — хвилин 10-15. Було так страшно, зараз не повторила б, мабуть. Зупинилися біля озера…» — згадує. 

Далі — страшенний гул і сморід дизельного палива від російської техніки.

«Усі думали, що вони заблукали. Я дуже надіялась, що зранку їх уже не буде», — говорить.

Були. Із сусідського вікна Анна щодня дивилася, як чужинці нипають їхніми вулицями. Заходять у порожні будинки і облаштовують там свій недолугий побут. У хаті, де переховувалась Аннина сімʼя, було четверо дорослих і пʼятеро дітей. До останнього сподівалися, що обмине. А тоді постукали у їхнє вікно. Попросили поставити у двір машину. У дім зайшли двоє — до зубів озброєні. 

«Ми спитали, чи можна нам піти. І пішли у підвал. А вони зайшли у будинок. Мені це було незрозуміло — вони ж бачили дітей», — говорить схвильовано і щиро дивується Анна.

З інших уривків спогадів: був сильний обстріл. Наші били по цілях, і росіяни злякалися. Колами літали гелікоптери — «ми бачили навіть пілотів». Імовірно, ті забирали своїх поранених. Медичну частину облаштували в баптистській церкві. Техніку поставили на страусиній фермі. 

«Ми просиділи у підвалі два дні та дві ночі. Стелі текли через вологість, я кашляла, в чоловіка піднялася температура. Я плакала без кінця. Діти теж плакали», — говорить Анна.

За два тижні, 12 березня, Анна з дітьми вирішила таки виїжджати. 

«Це було ризиковано і страшно. Кажуть, останню машину нашої колони розстріляли. Ми проїжджали повз блокпости росіян і боялися, що вони відкриють вогонь. Наступного дня розстріляли багато автівок. Серед тих людей була бабуся з нашого села — співала в народному колективі. Згодом убили атовців, які переходили через ліс, — їх зловили й катували. Добре знаємо їхні сімʼї. Пізніше хтось проходив лісом і помітив їхні прикопані тіла», — згадує. 

Будинок Анни та її сімʼї розграбували, як і багато інших. З усіх закруток, які росіяни винесли з її погреба, найбільше шкодує за березовим соком — «наробила його багато і навіть не скуштувала».

Уже зараз Наталія пригадує: коли повернулася з Києва у звільнену Здвижівку, перше, що побачила, — розгублених страусів, що бродять перекопаними вулицями. Наталин дім теж довелося довго вичищати від росіян. Спочатку боялися заходити всередину і бачили тільки проламану стіну, вибиті двері, засмічений двір. Просувалися двором обережно, з військовими і ДСНСниками. Коли зайшли в будинок — Андрій акуратно відчиняв шухлядки мотузкою, аби не натрапити на міну. Росіяни вкрали весь одяг. З чоловікових речей не лишилося навіть шкарпеток. Та найбільше було шкода його військових нагород, які теж зникли. 

«У нашому дворі був квест “збери російського солдата”: там куртка, там чоботи, там штани. Частини форми, болванки від снарядів, чека від гранати (я боялася — якщо є чека, десь має бути й граната). Собака якось принесла щось обгоріле, але ми не стали розбиратися, що то було. Та найогидніше — на люстрі висіла моя білизна. Чоловік місяць палив у домі аромапалички, аби викурити цей “рускій дух”. Але поступово відчуття дому повернулося», — говорить Наталія.

Із близько 1100 людей, офіційно зареєстрованих у Здвижівці, за окупації виїхало до трьох сотень. Ті, що залишились, — гуртувалися як могли. В одній з хат тіснилися 32 людини — сусіди зійшлися, аби вгамувати страх.

«Кажуть, росіян було шість тисяч, але, думаємо, що набагато більше. Усі навколишні ліси перекопані. Як почалися ягоди — на ті міни ніхто не зважав. У нас тут була купа краденої техніки: три пожежних машини, шматок від КамАЗа, звідкілясь привезена цистерна… Чат ряснів повідомленнями з фото: “Це чиє?”. Одна знайома приїхала додому, а в неї — як у магазині: мікрохвильовки, пральні машини… Повна хата поцупленого росіянами людського добра. Мабуть, збиралися вивезти і не встигли. На стіні дитячого садочка був напис: “Простітє нас”, а всередині: “Путін — ваш президент” чи щось типу того», —  пригадує Анна.

До літа Здвижівка трохи оговталася від пережитого. Тут організували волонтерські хаби, де роздавали людям гуманітарку. Молодіжна рада проводила тренінги з домедичної допомоги та мінної безпеки. Приїжджали волонтери, медики, психологи. Наталія з односельчанами взялися думати, як допомогти тим, хто втратив житло.

Почати наново

Російські снаряди зруйнували у Здвижівці три будинки. Загалом постраждали близько 80 осель. 

«Один будинок згорів повністю. Лишилося дві стіни. Там жила бабуся — вона з окупацією перейшла до сусідів. Це так жахливо — бачити, як горить твоя хата, і не могти нічого вдіяти. Зараз бабуся в модульному містечку в Бучі і дуже хоче повернутися», — розповідає Наталія. 

Інший дім, вигорілий зсередини, стоїть у центрі Здвижівки. Сергій Савін, його власник, каже, що будинок розстріляли з бронетранспортера. Пощастило: в той момент вони з дружиною Світланою перебралися до тещі, яка живе трохи далі, за лісом.

Після обстрілу з розбитого дому росіяни виносили консервацію. Навіть коли все було зруйновано, виламали двері. Спершу звинуватили в руйнуваннях хазяїв, бо ті, мовляв, не написали на паркані, що там живуть люди. Потім узагалі сказали, що стріляли з Києва.

На відновлення дому в подружжя грошей не було (він має сезонну роботу — обслуговує котли, вона — працює у місцевому магазині). Комісія, що оцінювала масштаб руйнувань, радила його зносити. Та власники хотіли, аби син Сергій, який зараз у війську, повернувся у свій дім. Тому прийшли до Наталії — спитати, чи є якась державна програма для відбудови.

Наталія давно співпрацює з громадською організацією «Будуємо Україну разом» (БУР), які допомагають із будівництвом та ремонтом помешкань і громадських будівель. Там відповіли, що мають програму з відновлення житла. Сергій подав заявку і став чекати.

«Поки чекали, місцеві зібрали кошти на дах. Уже йшло на осінь, тож вирішили збирати ще й на вікна. Я відкрила банку на свій день народження. Дівчата звернулися до людей за кордоном — і норвезька сімʼя надіслала кошти, за які ми поставили батареї. Тоді обʼявився проєкт — виділили триста тисяч гривень. Зробили там все: шпаклівка, стіни, ванна, туалет, підлога», — усміхається Наталія. 

Усередині дому вже нічого не нагадує про руйнування. Коли молодший Сергій приїхав додому у відпустку — ночував уже у відновленій оселі. Як і хотіли.

Наша остання точка

Будинок Вікторії та Андрія Лаврових теж укритий будівельним пилом, і теж через росіян. Але їхня історія почалася раніше — у Горлівці на Донеччині.

Сімʼя з маленькою донькою жила в окупації до 2017-го. Усе сподівалися побачити над містом український прапор. Чітко знали: в російську школу донька не піде. 

Вікторія добре памʼятає початок окупації: на підприємство, де працювала за касою, зайшли люди з автоматами, скерували на працівників зброю і наказали всім виходити. Андрій був сантехніком у колишньому відділку поліції. Там через стінку чув, як росіяни катували українців. Надії на звільнення меншало, страху — більшало. Одного дня повернувся додому зі словами: «У ДНР ти народжувати не будеш». Вікторія була на девʼятому місяці вагітності. На щастя, встигли виїхати до пологів. Друга донька народилась у Ворзелі на Київщині.

До минулого року родина мешкала в Гостомелі, а тоді хазяї орендованої квартири попросили звільнити її і сімʼя не могла знайти житло, куди пускали б із двома малими дітьми. Хтось зі знайомих розповів, що у Здвижівці, хорошому селі неподалік зі школою і садочком, продається дім. На мрію мати нове спокійне життя пішли всі заощаджені кошти. 

Дім мав одну кімнату, передпокій і кухню, де тіснилися упʼятьох з Андрієвою мамою. 

«Коли ми сюди заїхали, мали воду лише в колодязі. Чоловік зробив прибудову і дах. Провів воду, коли тут уже були росіяни: літаки літають, а він робить канал для води. Сусідка тоді порадила написати на будинку «діти», і ми послухалися», — пригадує Вікторія. 

Жінка говорить тихо — її майже не чути за звуками інструментів та гомоном волонтерів, які фарбують стіни у майбутній дитячій кімнаті. Про програму «БУР» Вікторії розповіла Наталія, і тепер волонтери допомагають родині з ремонтом у домі. Кошти на ремонт і меблі БУР зібрали спільно з освітнім проєктом STEM is FEM, який популяризує STEM-спеціальності серед дівчат.

У кутку великої кімнати висять приклеєні малюнки та вирізки з розмальовок. «Вони обидві дуже хочуть мати свій куточок, — каже Вікторія, дивлячись на яскраву пляму в куті кімнати, ці ж таки малюнки. І додає: — Це остання наша точка. Ми звідси вже нікуди не поїдемо».

У велику війну подружжя втратило роботу, а чоловік — іще й трудову книжку, що згоріла на бучанському складі, де доріс до посади заступника керівника. Щойно в селі відновили звʼязок — обоє знайшли роботу в Бучі. Призупинене окупацією життя продовжилося.

На відміну від чоловіка, Вікторія не має поруч близьких. Її сестра багато років живе у США і не приїжджає до України навіть із короткими візитами. Матір поховала за окупації Горлівки. Батька вже не встигла — ховали сусіди. Чекає на звільнення міста, аби по-людськи відвідати могили батьків. Але дім її тепер тут.

Звісно, окупація вплинула на всю сімʼю, не могла не вплинути. «Старша донька Даша стала замкнута. Десь у собі забилася зараз, її не видно,  не чутно. Ми ж постійно казали дітям: “На вулицю не виходьте — дяді ходять, танки їздять”», — говорить Вікторія. 

Сьогодні Даші 12. Завдяки батькам вона жодного дня не вчилась у російській школі. Завдяки небайдужим людям почувається потрібною — волонтери Stem is Fem подарували їй ноутбук для навчання. Увечері вона поїде з батьками до Бучі їсти суші і зможе гуляти до комендантської, не ховаючись від чужих.

У здвижівському лісі ще є і російські окопи, і залишки техніки, де, попри заборони батьків, діти грають у війну. Але в тому ж лісі тепер, не ховаючись, люди (здебільшого — старші) щотижня плетуть маскувальні сітки і відправляють їх українським військовим, дякуючи за звільнення. Тепер вони дедалі частіше виходять з-за своїх парканів, аби якомога швидше повернути звичну Здвижівку. 

За одного з обстрілів у селі повалило два електричних стовпи. Селяни не знали, що лагодити їх треба ґрунтовно, — взялися робити самі. Священник Василь пішов по хатах — збирати чоловіків, які не боялися цієї роботи. Зібрав пʼятдесят людей, серед яких були інженери й електрики. Три дні Анна робила їм бутерброди і чай, а вони намагались полагодити те, що насправді годі було відновити самотужки. 

І дива, звісно, не сталося. Та потім до села приїхали фахівці. Виявилося, що та спільна робота таки не була марною. На два тижні раніше, ніж в інших селах, у Здвижівці зʼявилося світло.

***

Спецпроєкт «Зцілені землі» ми втілюємо у межах проєкту «De-occupied: stories of the liberated territories» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. Проєкт покликаний показати, що українці не опускають рук, не чекають сторонньої допомоги, а повертають життя у свої локальні громади чи у свій дім. Хоча війна — триває.

Цим текстом ми розповідаємо про відновлення життя на тих українських територіях, які перебували під тимчасовою окупацією або в оточенні російської армії. Ми публікуємо історії на основі людських досвідів війни — про тих, хто не просто знаходить у собі сили жити далі, а й дає ці сили іншим. Показує приклад, надихає або ж своїми ініціативами допомагає оговтатися від війни селу, селищу чи місту.