«Пам’ятаю, як ділила два варених яйця на 15 частинок. Всі так раділи»

Вона народилася у Маріуполі, він у Волновасі. Їй 63 роки, йому— 62. Більшу частину  життя вони прожили разом у Маріуполі, де вона працювала вчителькою літератури, а він на заводі. 

Вперше війна торкнулася їх у 2014-му. Тоді вони дізналися, як це, коли за вікном твоєї квартири чути постріли та вибухи. Але ситуація швидко стабілізувалася, імпульсивне бажання переїхати на захід України поступово згасло. Натомість вони українізувалися у Маріуполі, у місті, яке за останні роки темпами розвитку дивувало місцевих. 

Коли війна вдруге прийшла до Маріуполя, вони не мали часу на роздуми щодо переїзду. Вони залишили рідне місто, бо це був єдиний шанс вижити. 

Вони відмовляються називати свої імена та фотографуватися. Обоє бояться, що мародери, дізнавшись про їхню відсутність у місті, вирахують будинок та заберуть найдорожчі речі. Вони дуже обережно говорять про те, як повернуться додому та знову зайдуть у квартиру, де під час безперервних бомбардувань кожен з них у страхові молився, щоби бомба не влучила у дім. Їхня анонімність — це бажання зберегти слабку, але все ще живу надію повернутися додому. Не можливість, а надію. Жоден з них не впевнений, що їхній дім вцілів у місті, якого, за їхніми словами, вже немає.

Вони виїхали вдвох на власній машині з 84-річною мамою. В очах сум та втома. Ми говоримо в умовно безпечному місті у квартирі на 9-му поверсі, яка розташована неподалік від аеропорту. Їм «пощастило» оселитися там, бо попередні орендарі відмовилися там жити. 

Про останні пережиті тижні у Маріуполі говорить лише вона. Як і будь-хто, кому вдалося евакуюватися з міста, вона пам’ятає кожен день. 

24 лютого

Це було жахливо. Коли я прокинулася, чоловік сказав, що у країні почалася повномасштабна війна. «Ти лише не хвилюйся», — почула від нього. Як людина, яка прожила все життя у Маріуполі, я не бачила жодної передумови для початку війни. 

1 березня

Ввечері вимкнули світло. Виявляється, коли суцільна темнота огортає місто, виникає відчуття, неначе ти у космосі. Я ніколи не переживала чогось подібного, адже раніше, навіть якщо вимикали світло, все одно були якісь промінчики, навіть якщо й далеко. Разом з містом ми занурилися у ніч, неможливо пересуватися квартирою. Телефонів ми не вмикали, тому що треба було берегти зарядку. 

Моя 84-річна мама дуже злякалася, ми вирішили переселитися до неї на наступний день, бо їй було страшно. Ми не розуміли, що відбувається, думали, що незабаром все полагодять. Треба лише трошки почекати. 

2 березня

Ми прийшли до мами, помили руки, я почала готувати їсти. Коли я відкрила кран, води уже не було. «Все, і воду вимкнули», — я відразу зрозуміла, що все серйозно. Обстріли дуже сильні, було очевидно, що йдеться не про маленьку аварію. Гул від вибухів заполонив усе місто. 

3 березня

Ми спробували купити ліки, але аптеки вже були обкладені фанерою. Вітрини продовольчих магазинів були розбиті, люди виносили звідти все, що могли, у великих сумках або просто у руках. Згодом люди перекинулися на все підряд, бігли вулицями, тримаючи у руках одяг, з якого звисали етикетки. 

4 березня

Почалися ще сильніші обстріли. У кут нашого будинку потрапила міна. Це мене дуже вразило. Будинок почав рухатися від удару, вікна з дерев’яними рамками вибило. Тоді ми думали, що це найжахливіший день, але згодом дізналися, що таке жах насправді. 

Ми сиділи у коридорі на трьох табуретках. Що інтенсивніші були обстріли, то менше місця було у підвалі. Але ми пробували спускатися, з нами бабуся — 84 роки — ми тягали її за собою, вона терпляча та все витримувала, хоча дуже повільно пересувалася.  

5 березня

Ми помітили пожвавлений автомобільний рух на головному проспекті, такого вже не було кілька днів. Вийшли у двір та побачили, як люди вантажать у машини валізи. Ми запитали одного з водіїв, що відбувається. Тоді вперше пролунало слово «евакуація». Він сказав нам, що буде зелений коридор об 11-й поблизу стадіону. 

Як ненормальні, ми з мамою почали збиратися, чоловік побіг до гаража по машину. Коли ми прибули до стадіону, там вже була довжелезна черга з автомобілів. Були навіть люди, які прийшли пішки з наплічниками. Люди не розуміли, що відбувається, розпитували одне одного, поки не прийшов хтось з українських військових та не сказав, що зеленого коридору не буде. І порадили повернутися додому, щоби не наражати себе на небезпеку. 

Це було величезне розчарування, до останнього сподівалися, що нам вдасться вискочити. Ми поставили машину у гараж та пішли додому. Дорогою вперше побачили мертвого чоловіка на бульварі, його обличчя було накрите ганчіркою (він лежав там і через п’ять днів). Неподалік була ямка від міни. 

— Що це? — я запитала у чоловіка. 

— Це мертва людина, — він відповів. 

Ми пішли далі. На мене це не справило жодного враження. Був стан отупіння, можливо, психіка так захищалася.  

Як згодом виявилося, тіл на вулиці та під завалами було дуже багато. Відповідні служби не встигали їх забирати. 

6 березня

Вимкнули газ. Ми дуже налякані, вдарили морози. 

Люди вийшли у двір, щоби палити вогнища, які обкладали цеглинами чи шлакоблоками. Кожен під’їзд мав своє вогнище. 

Спочатку було відчуття натхнення від того, що всі об’єдналися, знайомий навіть сказав: «А уявімо, що ми на пікніку, що у нас Пасха зараз». Ми почали готувати разом, хтось виніс коньяк. «А сфотографуймось», — запропонував хтось. Ми дійсно вдавали, що ми на пікніку.

Цього настрою вистачило на два дні. Далі прийшло розуміння, що на всіх деревини не вистачить, дехто почав ховати дрова. Ми вже не палили спільні вогнища, кожен просто підходив по черзі зі своєю купкою дров. 

Люди вирубували дерева у дворі, а вони вологі, димлять, вогню не дають. По підвалах почали шукати дошки, потім — меблі палити. Виносили навіть ліжечка та палили кольорові дерев’яні паркани дитячих садочків. Бабуся наша підказала, що можна віддирати від дверей та палити лутки. 

Ми продовжували одягати на себе піжами, теплі флісові халати, куртки, шарфи, шапки, які ми не знімали жодного разу протягом наступних днів. 

7 березня

Ми жили у районі, що був епіцентром найінтенсивніших обстрілів. Ізольовані, без зв’язку, далеко відійти від дому не могли, розтягували їжу, як могли. Ми не знали, скільки це все триватиме. 

Стратегічних запасів ми не мали. Спочатку готували те, що було у морозильних камерах, щоби їжа не пропала. Також мали крупи, старалися варити густі супи. Рибних консерв ми не чіпали, бо від них би хотілося пити. Хліба не було, але ми мали пакет сухарів, бо мама любила сушити хліб. Мама просила економити картоплю, бо, може, ми не побачимо її до наступної осені. Через нерви ми толком їсти не могли та поступово втрачали кілограми, хоча не усвідомлювали цього. 

8 березня

Неподалік був квітковий магазин, якого ще не розграбували. Ми вийшли до вогнища, а чоловіки несли оберемки троянд та хризантем. Чоловіки дарували квітки жінкам у своїх підвалах. 

Водій знайшов снаряд у машині, яка стояла під нашим балконом. Я раніше думала, що уламки — це щось маленьке, як маленький камінчик, але насправді ні. Цей уламок був довжиною пів метра, гострий з усіх боків. Це, звісно, справило на мене неабияке враження. 

Зазвичай не дуже комунікабельна, я кидалася до людей та розпитувала, як та кому їм вдалося додзвонитися. Люди підказали, де є невеликий острівець, де ловить сигнал. Дорогою помітила, що тепер вітрини всіх магазинів розбиті, на вулиці валялися ялинкові іграшки. Недалеко я побачила натовп з телефонами, вони згрупувалися на невеличкому п’ятачку та обдзвонювали рідних.

Зателефонувала сину за кордон та запитала, чи світ знає, що у нас відбувається. 

— Ти розумієш, що ми загинемо тут, — кричала я йому у слухавку. 

— Так, мамо, про Маріуполь говорить увесь світ, — чула у відповідь. 

— Але чи хтось щось робить? 

9 березня

Здається, цього дня скинули першу бомбу на цивільних. Я добре запам’ятала цей момент. Сиділа недалеко від вікна, що було зачинене не надто щільно. З вибухом воно розкрилося навстіж, штукатурка розсипалася феєрверком всередині кімнати. Було відчуття, що будинок полегшав у вазі, він здригався і ми разом з ним. Бомба впала за 500 метрів від нашого будинку. 

До цього моменту ми все ще вірили, що вони точково б’ють у ЗСУ. Але ні, вони скинули бомбу на цивільних. Я щиро вірила, що вони не чіпатимуть людей. 

10 березня

Вночі почали літати літаки. Чоловік не спав всю ніч. Один літак скидав дві бомби. Потім відлітав. Потім через деякий час наступний. Гул. Два вибухи — й відлітав. Згодом вони вже не прилітали по одному, їх стало значно більше. А у проміжках — били «Гради» та міномети, на що ми уваги вже не звертали; могли під відповідні звуки готувати їжу біля вогнища, а ховалися лише, коли були літаки. Розмови біля вогнища були про нашу буденність, без натхнення ми говорили про прильоти і вильоти, що бомбардувань не було вже дві години чи ніч була відносно тихою. 

Зазвичай вони починали бомбити зранку у проміжку між четвертою та шостою. Ми перечікували бомбардування у коридорі нашої квартири, придумали собі, що там безпечно, і просто мовчали стиснувши зуби. Чекали, коли це закінчиться.

Через кілька годин ми йшли до вогнища, щоби швидко приготувати собі їжу. Протягом дня бомбардування не припинялися аж до 7-8, це був час для вечері. Опісля — все спочатку. 

Було відчуття, що ми покинуті та нікому не потрібні. 

11-12 березня

Почали бомбити нещадно. Будинок здригався усю ніч, підлога рухалася під нами. У такі моменти ти ні про що не думаєш. Я вперше відчула сильний страх, серце вистрибувало з грудей. Потім страх замінило очікування. Ти просто чекаєш, коли це все закінчиться. 

Чоловік настояв, щоби ми тікали до підвалу. Я натомість йому сказала: «Нехай у нас попадуть, і все закінчиться». Більше терпіти це було неможливо. Без води. Без газу. Без світла. Без зв’язку. 

Холодно, вдарили морози, ми не могли зігрітися. Коли у дитинстві я дивилася фільми про блокаду Ленінграда, не могла зрозуміти, чому вони знімають людей, які постійно лежать у цих холодних квартирах. Ми також лежали, це зберігало енергію. Сидіти було складно, а лежачи ти економиш енергію та сили. Ми лежали у шапках та куртках, загорнуті у ковдри, як у блокадному Ленінграді. «Там хоча б давали хліб», — казала мама.

Люди взагалі не виходили з підвалів. Лише аби скип’ятити воду, яку добували, розтоплюючи сніг. Виявляється, від снігу дуже мало води. Так… Повне відро снігу, але водички обмаль. Коли згодом розтанув сніг та пішов дощ, люди черпали воду з калюж. 

Нам пощастило трошки більше. Коли ще була вода, мама набрала повну ванну. А я її ще сварила за це, мовляв, як ти будеш купатися. Але саме цією водою ми користувалися, це було мінімально, дуже дозовано. 

Ми пили настільки мало води, що ходили в туалет лише один раз у день. Нам довелося уявити, що унітаз — це діра у сільському туалеті. Просто немає зливного бачка, й все. Раніше ж якось жили. Посуду ми не мили, хоча раніше я намагалася протирати його серветкою, але було настільки холодно, що навряд чи бактерії там розмножувалися. 

Я не могла спати ночами, постійно думала, що ми будемо робити, якщо закінчиться вода. Це була б смерть. 

У підвалі нам не знайшлося місця. 

13 березня

Вибухи. Безкінечна стрільба. Відчуття, неначе ми живемо на полігоні. Ми навчилися розрізняти, де виліт, а де приліт. 

Пам’ятаю, коли на початку загострення війни путін погрожував ядерною кнопкою, але у Маріуполі ще було відносно тихо, ми казали: «Ну, нехай стріляє. Ми не здамося». Тепер ми просто хочемо, щоби це якомога швидше закінчилося. За що нас убивають? 

Наші знайомі ще раніше знайшли прихисток у приватному секторі біля моря. Ми не знали, чи вони досі там. Вирішили ризикнути та поїхати. Я, чоловік та наша бабуся. Ми не взяли з собою нічого, окрім ковдр. Нам пощастило, знайомі були на місці. Виявилося, що там жили кілька родин. Деякі з них, чиї будинки були на околиці міста, вже не мали дому. Нас прийняли. 

14 березня

Всього нас було там 13 дорослих та двоє дітей. 

Режим був такий: зранку чай; в обід — гарячий суп з води та макаронів, могли кинути туди шматочок капусти чи вилити кетчуп. У нас було трошки картоплі, але ми її не чистили, бо шкірку також можна їсти. 

Місто було перед нами як на долоні, і спочатку там було «безпечніше». Ми чули вибухи та бачили дим, який стояв над тим районом міста, який горів. Але нам здавалося, що ми у безпеці, бо ми «далеко». 

Бомби. Обстріли. Вибухи. Цей гул хоч і віддалено, але постійно відлунював у думках. 

15 березня

Будинок почав трястися. Ми вийшли зранку та побачили, що все місто у вогні та диму. Бомбили без зупинок, літаків було багато, як хижі птахи вони кружляли над містом. 

Я зателефонувала сину та попрощалася з ним. Я відчула, що все. Вогонь наближався, а від міста лишився лише дим. Що нам було робити? У море стрибати? Там також російські кораблі. 

— Ти не засмучуйся, я нормально прожила. Так-от сталося, — сказала я синові в слухавку. 

Я була переконана, що нам не вдасться вибратися. Ми були у кільці, бомбардування були настільки густими, що на думці було лише одне: «зараз як ударить сюди». Здавалося, що це лише питання часу. 

Син натомість вмовляв нас виїхати, наполягав, щоби ми спробували. Ми поїхали у сторону Мелекиного. Виявилося, що там стояли тисячі машин під постійним обстрілом. Але ніхто на це не реагував, люди просто хотіли виїхати. За дві години наша машина не проїхала й сантиметра. Ми повернулися «додому». 

16 березня

Прокинулися о п’ятій ранку. Серед нас був таксист, він запропонував пробувати ще раз, але іншим шляхом. Ми їхали невеличкими стежинками. 

Нам вдалося залишити зруйнований Маріуполь. Я не знаю, що лишилося від цього міста. 

Ми вирвалися до Мангуша, там уже були російські танки з літерою Z. Перший блокпост був недалеко від Бердянська, російські військові записали нашу машину та дані. 

Ми мали обмежену кількість бензину, дуже боялися, що не вистачить до Запоріжжя. Нас їхало чотири машини, ми розділили бензин, який мали, між собою. Також підібрали двох бабусь дорогою, годували їх. Пам’ятаю, як я ділила два варених яйця на 15 частинок. Всі так раділи, це був для нас делікатес. 

Далі був Токмак. У кожному маленькому селищі, яке ми проїжджали, були два блокпости: на в’їзд та виїзд. Що це за люди, хто вони такі — ми не знали. Вони були у військовій формі з білими пов’язками на руці чи нозі. Єдине, що ми точно знали, — ми проїжджали села, які окупували.

Нам пощастило, але ми чули, що людей грабували на блокпостах, відбирали гроші та телефони. 

Коли ми були на в’їзді до Запоріжжя, нашу колону зупинили, мовляв, впускати будуть по сто машин. Ми дуже довго стояли у цій колоні. І вони, ось ці з білими пов’язками, вдарили у нас мінометами. Хоча вони ж пропустили нас, але коли на височині вишикувався ряд машин (наша серед них), вони почали стріляти. Вибухи були за 200 метрів від нас. Поранили 5 людей, у дуже важкому стані була дитина. 

Всі машини миттєво рвонули вперед, рятуючись хто як може, штовхаючи одне одного. 

Ми влетіли у Запоріжжя, нас трусило від страху. Дорогу, яка у мирний час не забрала б і трьох з половиною годин, ми подолали за 13-ть. Нам було страшно, але допомогла не сміливість, а те, що ми об’єдналися та їхали колоною з чотирьох машин. Самостійно подолати цей шлях ми, мабуть, не ризикнули б. Гуртом було не так страшно проїжджати під обстрілами. 

Коли нас прийняли наші волонтери, ми відчули себе у безпеці. Свої. Було приємно відчувати їхню турботу. Ніхто нас не сварив, що ми стали не у ту чергу під час реєстрації, всі зверталися до нас дуже тепло та ввічливо, пропонували їжу та нічліг, хоча у нас не було з цим проблем, ми прямували до друзів у Дніпро. Ми відчували участь цих людей у нашій долі, це було суттєвою підтримкою для нас.

17 березня

Доїхали до Дніпра, нарешті скинули одяг, якого ми не знімали з першого березня. Незвичний досвід стільки днів не митися та не роздягатися. І це не згадуючи про необхідність економити воду та їжу. 

У Запоріжжі та Дніпрі ми помітили мішки, їжаки та протитанкові яри. Зараз я знаю, що все це дрібниці, які не допомагають, коли літаки скидають бомби. 

Думаю про Маріуполь. Нікому й на думку не могло спасти, що у 21 столітті будуть цілеспрямовано винищувати район за районом. 

Після 2014 року Маріуполь стрімко почав розвиватися. Це місто, де ми українізувалися. До 2014-го у нас не було особливих почуттів до України, просто жили собі, наші життя були тісно переплетені з росіянами. Вони часто приїздили до Маріуполя влітку, натомість багато наших родичів жили у Росії. Ніхто не розставляв акцентів у такому сусідстві. Після 2014-го ми полюбили українську мову, ми не підтримали анексії Криму та окупації Донбасу. Для нас важлива свобода та незалежність нашої країни. Ми не бачили передумов для війни у Маріуполі. 

19 березня 

Ми доїхали до Львова. Поки що хочемо залишитися тут. 

У нас немає відчуття, що нам пощастило. Я живу з постійною тривогою, бо не почуваюся у безпеці. У Львові кажуть те ж саме, що ми говорили у Маріуполі: «Цього не може бути, сюди не будуть стріляти, ми захищені». Ми говорили те ж саме. 

Мені постійно хочеться кудись бігти. Куди? Не знаю. 

20 березня 

Сьогодні день народження нашої бабусі, вона 38-го року. 

Коли у Маріуполі ще не було бомбардувань, ми економили свічки та вечорами слухали маму. У темноті під звуки обстрілів російських військ вона розповідала нам, як вона дитиною вижила у Другій світовій та про те, яким було життя після війни. 

— Моє життя почалося та закінчиться війною,— підсумувала вона у темноті. 

Ми навіть не знаємо та не можемо уявити, скільки людей загинули у Маріуполі. Спочатку поліція їздила по місту та збирала трупи. А потім перестала, бо обстріли були надто щільними. Будинки продовжують руйнувати. Під завалами люди. Їх ніхто не дістає. Кількість мертвих значно більша, ніж показують у новинах. 

За нас молилися багато людей, але нас врятував випадок.

23 березня 

Нещодавно, коли ми вже виїхали з Маріуполя, мені зателефонувала дуже близька подруга з Саратова і запитала мене: «А хіба ви не хочете, щоби вас звільнили?!»

Так-ось тепер ми «звільнені». У нас немає нічого. Нас «звільнили» від роботи, міста та навіть минулого. У 63 роки ми змушені починати життя з чистого аркуша.