Оранжерея

Цей текст був опублікований у друкованому журналі Reporters за два місяці до повномасштабного вторгнення РФ. Відтоді минуло більше року, протягом якого росіяни зруйнували ледь не все, про що ви прочитаєте нижче. Після 24 лютого 2022-го селище Верхньоторецьке стало першим окупованим населеним пунктом на Донеччині: ворожі снаряди спалили хату родини Дейнек і зрівняли із землею прифронтову оранжерею, в якій колись квітли сотні сортів екзотичних квітів. Більшість мешканців Верхньоторецького вимушено виїхали. Ті ж, хто мав потребу й сміливість повернутися в окупацію, кажуть, що від села майже нічого не залишилося.  

Синьо-білий товстенький БАЗ буксує запиленою сільською дорогою. Його колеса чіпляються за кожну вибоїну у ґрунтовці. Автобус парує, крекче й скрипить — під вагою пасажирів і їхніх зібраних у валізи життів він, здається, не проїде і кількох метрів. 

— Відпускай! Бігом, кажу, відпускай! Не рви собі серце! —  репетує звідти повнувата жінка. 

Автобус пригальмовує і відчиняє двері.

Рудий кіт, хоч і приземляється на всі чотири лапи, та від переляку притискає вуха й чимдуж драпає у кущі. 

Тим часом БАЗ піддає газу й торохтить далі, на Торецьк.

— Ходи, кис-кис-кис… На-на… Кис… Ох, йоооо! Гляньте, який прошений! Дурило, йди вже сюди! На-на-на… Отако, тако… Хороший, хороший… 

У махровому халаті й гумових шльопанцях на босу ногу, невисока жінка років 50-ти обережно, рух за рухом, пестить зрадженого людьми кота. Вона не бачила, як рудого викидали з автобуса, але напевне знає, звідки на їхній спустошеній війною вулиці з’явилась нова тварина. 

— Що там, Любо, — вигукує їй сивий чоловік. — Знову з Єнакієва тварин викинули? Скільки, скажи, ти будеш їх підбирати? 

— А ти шо, Сєрьожа, — заводиться з півоберта, — сам би не забрав? Розказує тут. Давай миску неси. Корову, он, надоїли — плеснемо йому молока. 

— Та несу, — відповідає покірно. — Ясно, що воно ж і мені жалко. Просто я переживаю — раптом самі надумаєм їхать, то куди дівати зоопарк? 

— Їхать? — промовисто підіймає брови. 

Затихли. 

Фарік, Чупа й Оптиміст

Любов та Сергій Дейнеки одружені вже 40 років. Вони живуть у фронтовому селищі Верхньоторецьке в Донецькій області. Познайомилися за п’ять хат від тої, де ми зараз сидимо. Люба у 1981-му перебралася сюди з мамою з тепер окупованої Макіївки, Сергій — щойно повернувся з армії в рідне село й парубкував. 

У лютому одружились, а у серпні Любові сповнилося 19. Сергієві тоді був 21. Кажуть, то так тільки здається, що діти. Це був той час, коли доводилось рано починати важку працю. Того, власне, й поспішали гніздуватися — хотілося ще на початку «шляху» мати поруч свою людину. 

До виходу в декрет, з якого так і не повернулася, пані Любов працювала кранівницею на Ясинуватському машинобудівному заводі. Чіпляла металевими руками деталі для гірських бурів і пересувала їх із цеху в цех. Чоловік був там само токарем — випилював, гострив і шліфував деталі для величезних промислових машин. 

— Пропрацювавши на заводі 20 років, Сергій вийшов на пенсію. Відтоді, а це, рахуйте, половина нашого спільного життя, ми 24/7 разом. Раніше жили у великій хаті, яку чоловік звів своїми руками. А тепер, осьо, перебралися, як ми кажемо, в літню кухню. Цій будівлі приблизно 200 років: ремонт який-неякий, звісно, робили, але вік є вік. Переїхали, щоб бути поруч із Сергієвою мамою . Вона прикута до ліжка — 86 років, упала, пошкодила стегно… Лікар приїздив — сказав: «Хай доживає як є. Я з тим нічого не зроблю». 

Пані Любов — гомінка та привітна жінка з пофарбованим у бордовий колір коротким волоссям. У літній кухні, насправді ж — старому родинному домі, вона ставить чайник на електроплиту й запитує, чи не холодно, — хату опалюють грубкою, а дров не підкидали ще з ночі. 

Невелика кухня, чи ж радше передпокій, переходить у вузьку спальню з побіленими стінами. Окрім обіднього столу, трюмо і двоспального дивана, тут іще є тумба з телевізором — єдиним у сім’ї джерелом новин. Інтернету в селі немає, а якби й був — Дейнеки ним би все одно навряд чи користувались. Сім’я звикла до скромного способу життя — без смартфонів, соцмереж і трендів. 

— Кави не п’ємо — в обох проблеми з тиском. Тому присідайте на чай. Накладайте кому скільки цукру, осьо домашнє варення з вишні і печиво. Давайте, ходіть, поки тихо, — дзвінко каже пані Любов. 

Верхньоторецьке, де колись мешкали понад шість тисяч осіб, нині спустошене. За найоптимістичнішими підрахунками, тепер у селі живе зо дві тисячі людей — більшість поїхали у 2014-2015 роках, коли населений пункт перетворився на передову. 

Подвір’я Дейнеків розташоване фактично на лінії фронту — за кількасот метрів звідси починається окупована територія. Найближчі до села Червоний Партизан та Горлівка уже восьмий рік підконтрольні російським гібридним силам. Щоб заїхати у Верхньоторецьке, доводиться минати блокпости, а щоб жити тут — мати сталеві нерви. 

— Було якось, — каже пан Сергій, прицмокуючи чаєм, — що так лупили, аж небо палало. Здавалось, над нами пролітали сотні червоних зір. Знаєте, як міни лягають? Пух-пух-пух — отак. Ми, кстаті, майже одразу навчилися розрізняти «вихід» та «прихід». Вони різні за звуком. Правда, в хаті не чутно нічого, а от коли на вулиці стоїмо — там да. Там буває «діскотєка».   

61-річний Сергій Дейнеко — невисокий на зріст, але міцний, як кажуть, збитий, чоловік. Має окуляри, натруджені руки зі скам’янілими мозолями, вуса й геть сиву голову. 

— Я, до речі, Ольга Сергіївна, — кажу, щоб подружитися, коли вже сидимо за столом. 

— А у нас, — усміхається у відповідь, — теж є Ольга Сергіївна — старша дочка. Їй 40 років, меншій — 34. 

На початку війни, у 2014-му, подружжя не знало про різні калібри мін, не засікало часу, за який снаряд, вилітаючи з Червоного Партизана, дістається  їхньої хати, і точно не планувало дізнаватися різницю між «виходом» та «приходом». Але, розташоване буквально на передовій, їхнє подвір’я десятки разів опинялося під шквальним вогнем. Осколками від снарядів посікло і новий будинок, і майже 200-літню хату Дейнеків. Тепер вони звикли до обстрілів, як до дощу.

Якось до Сергія та Любові з двома дітьми та чоловіком приїхала старша донька. Коли почався черговий обстріл, жінки миттю чкурнули в льох. А чоловіки — лишились на місці. 

— Чому теж не побігли? — сам себе запитує пан Сергій, гріючи руки чашкою з чаєм. — Бо дурні були! Ну правда — дурні, та й усе. 

За перші два роки російсько-української війни загинули 12 мешканців Верхньоторецького. Більшість із них знайшли смерть просто на власних подвір’ях. Але були й ті, хто вийшов у магазин чи до сусіда. 

— Була у нас вчителька музики, Аня, — веде далі чоловік. — Хороша така, трохи за 30. Пішла по хліб — «зловила» два осколки. Один у руку зайшов, інший — у стегно… І потім… Вам чесно сказати?

— Звісно. Кажіть як є. 

— По глупості померла. Кажуть, військовий медик зразу ж прибіг — на руку джгута наклав, давай на стегно, а вона, сама дуже віруюча, кричала: «Ні! Не роздягнуся!». Руками вперлася в ті штани — так і не дала себе оглянути, не дозволила нічого зробити. Поки в лікарню везли — стікла кров’ю. Артерія,  що ви хочете. Ужас. 

Попри те, що пишу про війну на Донбасі вже восьмий рік, очі мокріють і я відвертаюся до вікна. Рахую павутинки біля підвіконня й неочікувано відчуваю тепло біля ніг. 

— Фарік! — кричить пані Любов, втручаючись у мої переживання. — Сподобалась тобі дівчина, так? Ну то давай, ходи їй на руки. Давай-давай, но!

Фарік, або ж Фараон, — уже немолодий сфінкс. На дотик він — як ніжна шкіра під пахвами. Сам рожевуватий, зі зморщеною мордою і гнучким, наче дріт, хвостом. Фарік — один із 15-ти котів та кішок родини. І жодного з них Дейнеки не заводили для себе. Сфінкса, як потім виявилося, зі злоякісною пухлиною в роті і насилу врятованим життям, з окупованого Донецька привезла молодша донька. Кота жінці віддали сусіди, що мусили виїхати з охопленого боями міста. А Чаку, якого військові прозвали Оптимістом, збила машина. У кота віднялися задні лапи, і тепер він пересувається двором, просто волочачи їх за собою. Худенька Чупа сліпа — має в обох очах катаракту. Інші коти, навіть з вигляду здорові, чи не всі контужені — на передовій тварини переживають обстріли так само, як люди. 

Бабусина махорка

Однією рукою тримає лисого Фараона, іншою — горнятко в яскраві квіти з уже вистиглим чаєм. Пані Любов, ніби вперше, слухає чоловікові історії про безтурботне дитинство, що минуло у цих же стінах, і, ніби між ділом, згадує своє.

— Я вам, — каже натхненно, — зараз фотки покажу. Ми раніше все друкували — щоб у руках гортати! Дуже люблю це діло — дивитися на себе минулу і знову переживати щасливі миті життя. 

За секунду між вишневим варенням і печивом на столі з’являються десятки фотографій. Жінка ставить їх спершу стопкою, а потім витягає по одній і розповідає. На кожній світлині майорять різних розмірів та форм квіти. Поміж ними, маленькими цяточками, коли дивишся здалеку, стоїть і саме подружжя. Жоржини з фото першими впадають у вічі — жовті та помаранчеві, наче налиті осіннім сонцем. 

Квіти, декоративні й більш знані у наших широтах, — вже 20 років годують родину Дейнеків. Їх, а ще томати, лимони і мандарини чоловік із жінкою вирощують в опалюваних вугіллям теплицях загальною площею понад 250 квадратних метрів. Оранжереї для Дейнеків — другий після лежачої мами привід не їхати з війни. 

Долучайтеся до Спільноти The Ukrainians, щоби першими отримувати паперовий Reporters двічі на рік

ХОЧУ В СПІЛЬНОТУ

— Якось я стояла у великій хаті: дивилася у вікно, а там сусідські будинки розлітаються під снарядами, наче зроблені з сірників. Страшно. Заклякла. Як усе скінчилося — надумали виїхати. Я зайшла у теплицю й розплакалася — ну як, скажіть, мені було все лишити? Це ж наше життя. Тут усе, що в нас є, — каже ледь стримуючись. 

Ідея вирощувати спочатку тепличні томати, а потім квіти в оранжереї з’явилась у родині випадково. У «нульових»  пані Любов вирішила, що не може просто сидіти в декреті, — спочатку посадила кілька десятків кущів помідорів суто для себе, потім додала до них іще кілька десятків на продаж. За рік чи два почала заглиблюватись у садівництво — накупила книжок і журналів, познайомилася з такими, як сама, квітковими стратегами з Харкова й Донецька. 

— Колись на цій же землі, — розповідає пан Сергій, — моя бабуся вирощувала махорку. Збирала і продавала її. Сусіди картоплю засаджували, а вона — махорку, уявіть собі. Взагалі, ми не планували робити з квітів бізнес, але не змогли підійти до справи абияк — от воно й розгорнулося до промислових розмірів. 

До війни найбільшим місцем збуту альстромерії — яскравих квітів рожевого, жовтого, білого та інших кольорів, які родина вирощує й досі, — був Донецьк. У сезон, зазвичай навесні, подружжя зрізало хрусткі квітучі стебла. Їх вручну фасували та вивозили у квіткові магазини обласного центру. Дейнеки також продавали рослини у вазонах, наприклад, калли, плющі, фікуси та різноманітні сукуленти. З 2014-го, відколи їхня вулиця, а разом із нею й теплиці, стали передовою, вирощені квіти реалізують у розташованих поруч Костянтинівці і Торецьку. Але й це може будь-коли припинитись — якщо російські снаряди одного разу вдарять не по подвір’ю, як бувало раніше, а по самих теплицях — від квітів, помідорів і кількох екзотичних фруктових дерев не залишиться й місця. 

Альстромерія і фрау

Затягнуті цупкою плівкою теплиці вишикувались у кілька рядів. Першими йдуть квіткові оранжереї, далі — теплиці з томатами, за ними — висаджена у відкритий ґрунт малина. Господарство розташоване ще ближче до лінії фронту, ніж два будинки Дейнеків. Одразу за садівництвом — відкрите поле, а перед ним — Червоний Партизан, або, як кажуть проукраїнські місцеві, «місто, де починається “денеерія”». 

— Пам’ятаю, попорала якось корову, виходжу з відром, повним молока, а тут прямо у двір — бах! Міна. Перелякалась — страшне. Забігаю в дім і думаю: «Боже, будь ласка, аби не по квітах!». Отак люблю їх. Як дурна, — розповідає пані Любов уже серед зелені в оранжереї. 

З одного боку тут вирощують різні сорти альстромерії, на якій уже років 15 спеціалізується родина, з іншого — хаотично розставлені квіти у горщиках. У кінці першої теплиці росте чимале мандаринове дерево. Трохи далі ліворуч,  в іншій оранжереї, під вагою плодів прогинається лимон. 

А поміж листків та стебел — коричневі труби. Саморобна опалювальна система, що дозволяє цілий рік вирощувати рослини та з’їдає більшу частину сімейного бюджету. 

— Минулого року, — розповідає пан Сергій, — тонна вугілля коштувала дві тисячі гривень. Зараз ціну підняли до 4 500. Щоб опалити понад 250 квадратних метрів теплиць, нам треба приблизно 20 тонн. Ще залежить, наскільки холодною буде зима. От і порахуйте — мінімум 90 тисяч гривень на сезон. 

Численні квадрати оранжерей, сотні квітів, десятки вищих за мене «помідорних дерев» і кущі малини Дейнеки обробляють власноруч. Живцюють, підрізають, полють, пересаджують і, зрештою, пестять рослини, наче дітей. З війною продажі сильно впали, теплиця перестала бути годувальницею сім’ї, але, вклавши в оранжерею душу, Любов і Сергій навіть не думають про згортання домашнього виробництва. 

— Оце, — пані Любов тримає в руках розсаду, схожу на кактус, — я вже не пам’ятаю, як називається. Але мені подобається — класне ж, правда? А лимон наший бачили? Ооооо! Там плоди до кілограма кожен бувають! І альстромерія та ж — ну красунька! 

— Так, дійсно! У вас тут справжня краса, — стою буквально з роззявленим ротом. — Якщо не знати, де ми перебуваємо, ніколи б не подумала, що таке можливо на передовій. 

Незважаючи на суспільну думку про тотальне знедолення мирних мешканців Донбасу, Сергій та Любов Дейнеки не жаліються і не вважають себе ображеними. Ба більше — у війні, яка щодня може вбити обох чи ж зруйнувати один із сенсів їхнього життя, подружжя навчилося бачити хороше. 

Якось у Верхньоторецьке приїздили журналісти з Німеччини — жінка, яку пані Любов досі називає просто «фрау», і високий, аж за два метри зростом, її напарник-перекладач. 

— Були оце, як ви. Теплиці дивилися. Те-се, що війна, що ви, як квіти? А потім за Другу світову заговорили, а мій чоловік і каже, що у нашій старій хаті німці жили. Окупанти. А фрау: «Боже!». І плаче. Почала розпитувати, з якого міста вони були, як їх звали. Свекруха ще щось наче пам’ятала — сказала їм. Фрау знову у сльози. Словом, поїхали вони, а за деякий час нам сказали, що Німеччина, якийсь там благодійний фонд, буде на кожного мешканця Верхньоторецького давати гроші. На нас трьох це щороку виходить більше двадцяти тисяч гривень. 

Скільки загалом коштів отримали від міжнародних організацій, Дейнеки не рахували. Але кажуть, що це суттєва поміч, яка, зокрема, дозволяє родині закривати очі на не надто високу прибутковість теплиць. Окрім грошей, Червоний Хрест, «Пролісок» та інші благодійні фонди також передають мешканцям Верхньоторецького їжу, медикаменти, одяг і засоби особистої гігієни. Коштом благодійників Дейнеки замінили побиті осколками вікна та перебитий мінами шифер. Так само ремонтують і будинки їхніх сусідів. 

— Але далеко не всі у селі, — зітхає пан Сергій, — цінують допомогу. Вони думають, що їм усі винні. Ще й пенсію отримують з двох сторін. 

— Українську і від Росії? — уточнюю, хоча давно знаю, що за такою схемою живе більшість місцевих. 

— Так-так, — ще емоційніше каже чоловік. — Совісті у них немає. 

— І як ви вживаєтеся з такими людьми? Всі тут знають, що ви підтримуєте Україну?

— Звісно, що всі знають! Ви що! Я ще на самому початку, пам’ятаю, зайшов на нашу пошту. А там мене запитують, чи я оформив другу пенсію. Кажу: «Кацапську? Так я ж українець. Нащо вона мені?». І все. Заглохли. А вживаємося… Шо сказать… Живемо якось. Хто хоче спілкуватися — той спілкується. У кого вавки в голові — обходять нас стороною. Воно й на краще. 

У 2014-му Верхньоторецьке деякий час було «сірою зоною» — село не контролювала жодна зі сторін. Потім Збройні Сили України зачистили населений пункт, закріпилися тут і успішно утримують селище вже понад сім років. 

З військовими, каже пані Любов, їхня родина співіснує як добрі сусіди — позичають одне одному сіль, спілкуються, перестрівшись на вулиці, і навіть заходять одне до одного в гості. Коли хтось із друзів-армійців хворіє — Дейнеки пригощають їх власноруч вирощеними лимонами. Якщо дівчата-військові журяться — запрошують їх в оранжереї на фотосесії. 

— А як інакше? — по-батьківськи тепло каже пан Сергій. — Донбас для всього світу може бути тільки війною і розрухою. А для нас це — дім, діти, квіти. Тут усе наше життя, яким би воно не було. 

***

У 2014 році, після того, як сама побувала під артилерійськими обстрілами, вперше злякалася аж до знерухомлення і вперше поховала загиблого на війні друга, я випадково натрапила на фільм «Мандарини» грузинського режисера Зази Урушадзе. У центрі сюжету — війна в Абхазії. Точніше — люди на цій війні. Події розгортаються у селі естонських переселенців, куди, з одного боку, заходять грузинські розвідники, а з іншого — чеченські найманці. 

Заручниками боїв стає, зокрема, естонець Іво — один із власників мандаринової плантації, який не хоче їхати із села, поки не збере останній врожай. Після чергового зіткнення сторін просто перед своїм будинком він знаходить пораненими двох ворогів — грузина Ніко та чеченця на ім’я Ахмед. І примудряється серед болю й бруду війни не тільки виходжувати обох, а й триматися за один із сенсів свого життя — мандарини, які неодмінно треба зібрати й розфасувати по дерев’яних ящиках. 

У Верхньоторецькому я дивлюсь на теплиці крізь кульовий отвір у вікні  будинку квітникарів і ловлю себе на думці, що історія цієї родини чимось подібна до історії кіногероя Іво. Невідомо, чи рятували б українці пораненого російського найманця, але, як і естонець Іво, вони вже зробили осмислений вибір. І замість мандаринів із фільму Урушадзе життя для подружжя Дейнеків символізує оранжерея з квітами. 

— Коли по нашій вулиці проїздили автобуси з людьми, які тікали з окупованого Єнакієва, — каже пані Любов, проводжаючи нас біля воріт, — я бачила в їхніх очах пустоту. І тільки її. На війні дуже страшно жити. Але жити просто щоб жити — іще страшніше. 

Перед публікацією цього тексту на сайті ми зв’язалися з героями репортажу, аби дізнатися, де вони тепер:

Я заходжуся навзрид, щойно тільки чую по той бік телефону знайомий жіночий голос. 

— Олю, привіт! — голос у слухавці теж бринить. — У мене записаний твій номер! Ти чого? Не треба! Плакати можна тільки вночі, коли ніхто не бачить! 

З пані Любою та її чоловіком Сергієм ми не чулися, відколи я поїхала з їхнього будинку у тепер окупованому Верхньоторецькому. У березні минулоріч моя подруга, журналістка «1+1» Наталя Нагорна, надіслала мені зняте на мобільний щемке відео: обоє Дейнек одночасно усміхаються й плачуть, пані Люба тримає у руках журнал Reporters і каже: «Привіт! Ти писала про нас у книжці, а ми вирвалися з пекла! Тепер усе гаразд!».  

Великий наступ РФ на Верхньоторецьке на Донеччині почався 8 березня. Спершу росіяни гатили селище артилерією, а потім почали рівняти його ФАБами — некерованими авіаційними бомбами вагою у пів тонни. 

— На наше мале село, — розповідає пані Люба, — залітало одночасно по три самальоти. 14 березня, коли окупанти поцілили у наш дім, я не одразу зрозуміла, що сталося: ми з Сергієм саме порали корів, коли яяяяяк ляпне. Вибігаємо на подвір’я, а там уже все горить, у хати немає даху. 

Хоч і навчені жити серед боїв, Дейнеки до останнього не втрачали надію: того жахливого дня, замість хутчіш тікати, взялися гасити пожежу. 

— Вибігла, пам’ятаю, наша сусідка Наташа, у неї ще 30-річний син Сашко, та й кричить: «Давайте до нас, у нас цілий будинок!». Буквально пів години і всьо — її хата палає так само, як і наша. Взяли ми бабушку в ковдру, бо вона ж лежача, Наталя з Сашком теж підбігли: всі бігом затрамбувалися у машину і поїхали до нашої доньки у центр села. Сподівалися ще повернутися корів одв’язати, але не вийшло — на околиці Верхньоторецького вже не можна було ні заїхати, ні зайти. 

Наступного ранку родина разом із онуками, донькою, зятем та сусідами перебралася у Костянтинівку. Далі — у Краматорськ, а потім — на Вінничину, де й мешкають досі. Спантеличена і налякана, під час евакуації ані Любов згадала про подругу, яка колись жила в Ясинуватій, а потім переїхала у Вінницьку область. 

— Зідзвонилися, — продовжує жінка. — Я, канєшно, в шоці, кажу: «Не знаю, що й робити». А подруга: «Сідайте і їдьте до нас. Тут усе влаштуємо». І, Олю, Боже! Кинули ми у Краматорську машину, бо на ній далеко б не заїхали. Сіли на потяг, маму так само тягнули у ковдрі. Доїхали на місце — скільки нас тут зустрічало людей! І військові, і волонтери! Ті їжу принесли, ті — одяг! Ми ж тікали, як було: у калошах, прямо з хліву. З житлом теж допомогли — сільрада виділила нам хорошу хату.

— І тепер на Вінничині теж є оранжерея?..

— Та ні, хороша, — зтихає. — Тут люди не дуже люблять зрізані квіти. Вони більше, знаєш, по овочівництву та скотарству — вирощують овочі та фрукти, м’ясо продають. 

Разом із хатою Дейнекам дістався також чималий город. Донька з дітьми поїхала у місто, щоб було простіше організувати навчання, тож власне життя Любов та Сергій вирішили відбудовувати самостійно. Спочатку обробили городину й зібрали врожай овочей, далі завели птицю — бройлерів та перепілок — і вже на весну планують розширити господарство. 

— Трохи собі, — звавішає пані Люба, — трохи продаємо. Крутимся, не опускаємо рук. До нас, до речі, приїздили хлопці, які стояли у Верхньоторецькому: обіймалися з ними, плакали разом. З гіркого, то я дуже переживаю за котів: вони розбіглися під час обстрілів, потім не змогли їх спіймати. Сергій, он, за корів думає: знаємо, що одну вбило осколками у сараї, а інша десь ніби до людей прибилася у селі. Жалко скотину. А так-то, чесно, ні про що не жалкую: аби лиш Бог давав нам всім сил битися далі. Після перемоги відкриємо знову нашу оранжерею: екзотичні квіти, свіжозрізані й у горщиках, для себе і на подарунок!