Непочуті 

Шукають, запитують, чекають. Телефонують, просять, надсилають письмові запити. Збирають факти, звіти й заяви. Впираються в безкінечну несправедливість і потім знову по колу шукають змоги притягнути до відповідальності Росію, а з нею безпосередніх організаторів та виконавців теракту в Оленівці. 

Так уже рік живуть рідні загиблих і поранених під час вибуху в селищі Молодіжному Оленівської сільради, де внаслідок теракту в колишній Волноваській виправній колонії №120 у ніч на 29 липня 2022-го у російському полоні загинули щонайменше 54 українських військових з «Азовсталі» і ще близько сотні отримали поранення. 

Що стало причиною вибуху — офіційно наразі точно невідомо. Аналітики Інституту вивчення війни, які проаналізували супутникові знімки, вважають, що руйнування було результатом або вибуху зсередини, або високоточного удару. Тим часом, в Офісі генпрокурора заявили, що вибух був спричинений застосуванням реактивного термогабаритного гранатомета. Росія досі не допустила на місце трагедії жодну міжнародну організацію, але те, що напередодні теракту близько двохсот військовополонених за списками перемістили в окреме приміщення, де стався вибух, — для рідних означає, що окупанти спланували все заздалегідь і життю тих, хто вижив і досі в полоні, також загрожує небезпека.

Росія повернула Україні лише 11 людей зі списку поранених, а родини решти часто не знають, де та в якому стані перебувають їхні близькі. Про відвідини потерпілих представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста спільноті цих родин невідомо.

Тим часом в Україні майже рік триває ідентифікація тіл загиблих в Оленівці, які Росія передала торік у жовтні. Після тривалого очікування результатів ДНК-експертизи дехто з родичів не вірить у її достовірність і вимагає додаткового залучення міжнародних експертів.

Мати, сестра і дружини чоловіків, які вийшли з «Азовсталі» й стали жертвами вибуху в Оленівці, розповідають, як шукають правди у справі, про яку, як вважають, в Україні умисно мовчать.  

Наталія Пашнюк-Пашнєва, мама Євгена Пашнюка-Пашнєва

«Мене ніби сто голок прокололо, коли я побачила ці обвуглені ліжка в Оленівці. Чоловік одразу взявся заспокоювати: “Може, неправда? Чого ти взагалі вирішила, що він там?”. 

Через чотири дні після вибуху Наталія вже була в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими у Києві, повідомила, що її син у списку загиблих. Що почула у відповідь? 

«Що списки рашистські, це може бути вкид, щоб сім’ї влаштували “майдан”, — каже Наталія. — Все, що стосується “Азову”», — тиша, “нікуди не виходьте, зробите гірше”. І кому я гірше зробила? Може, якби ми ходили й кричали, пів сотні сімей не варилися б у цьому всьому вже рік?». 

Рік Наталія їздила з Кривого Рогу в Координаційний штаб у Києві двічі на місяць, як на роботу. Не шкодувала грошей, не зважала на відстань, оббивала пороги, повторювала прізвище та ім’я сина, щоб воно було на слуху, щоб ніхто його не забув, — не могла не їздити, не могла мовчати, мучитись сумнівами. Тримала в голові голос сина, який після виходу з «Азовсталі» запевняв: «Мам, ну чого ти? Пару місяців — буду вдома». Та й хіба не її переконували у штабі: «Ваш син — у списках на обмін, чекайте»?  Хіба вона не виконувала цієї вказівки, не жила без сну, з телефоном, не чекала, як спасіння, кожного обміну?

Був березень 2023 року, коли її віра похитнулася вперше. Тоді говорила з розвідником. «Навпроти вашого прізвища — прочерк і “тіла не бачив”», —  сказав. «Отже, є надія? — запитала. — Ну яка надія, якщо всі з [російського] списку підтверджуються? З чого ви взяли, що він неправдивий?».  

У середині квітня, під час зустрічі з представником полку «Азов», віра в те, що син живий, похитнулася вдруге. Наталя назвала прізвище й позивний. Де він? Що з ним? «Як “де”? — не зрозумів питання чоловік. — З липня 2022-го проходить у частині як 200-ий». 

Через одинадцять місяців після катастрофи Наталія отримала ДНК-підтвердження, що її син загинув в Оленівці.

«Його звати Євген, Женя, Женьчик, — видихає одне за одним. — Не можу про нього в минулому часі, не можу. Виходить, весь цей час я їздила по мітингах, шукала, а моя дитина лежала в морзі? Його просто ніхто не досліджував, до нього не дійшла черга? Чому мені казали чекати на обмін?». 

Попри результати ДНК-експертизи, жінка хоче проведення ще однієї —  незалежної: «Я, — каже, — боюся поховати чужого, а свого загубити». З тієї ж причини, навіть через рік після трагедії, Наталя хоче побачити тіло: «Це моє дитя, я б його опізнала будь-якого, розумієте? Чому мене не покликали в жовтні, листопаді, грудні? Я б вила, кричала, але хоч би бачила, що людям не байдуже. Побачити тіло — мій материнський обов’язок. У мене дитина була без тату, ні переломів, ні шрамів. Весь ціленький у мене був. Єдине, що зуб нерівно ріс. Він носив брекети, але воно йому не помогло. То по зубах опізнаю, звісно. Я маю перевірити все до останньої дрібниці». 

За словами керівниці патронатної служби «Азову», багато тіл були настільки обгорілими, що їх годі було опізнати. На момент публікації Наталія поховала сина, не чекаючи незалежної ДНК-експертизи. Її запевнили, що останки сина возили на експертизу в Гаагу. 

Марія Алєксєєвич, дружина Сергія Алєксєєвича

«Нам обіцяли, що вони виходять під гарантії, а насправді мій чоловік вийшов з “Азовсталі”, щоб його підірвали в Оленівці», — каже Марія.

Сергій освідчився їй, коли був в оточеному Маріуполі. Вони хотіли одружитися після перемоги, але зрештою зробили це дистанційно у квітні, коли Сергій був на «Азовсталі». Мріяли про власний будинок і собаку, яку врятують із вулиці чи візьмуть із притулку.  

«У мене навіть думки не було, що Сергій до мене не повернеться, — розповідає Марія. — Він писав, щоб я вірила, — і я вірила. Ні про ситуацію в місті, ні про те, як почувається, не казав. Тільки: “живий, здоровий, кохаю”. Я досі перечитую його повідомлення».  

Оскільки вихід з оточеної «Азовсталі» офіційно називали евакуацією, Марія ще кілька днів переконувала себе, що так і є — це не полон. Але зв’язок із Сергієм зник і дні розтяглися в очікування.

«Коли стався теракт в Оленівці, я знайшла в інтернеті список поранених і побачила там Сергія, але певності, що це правда, не мала, — пригадує Марія. — Я тільки сподівалася, що реакція світу буде жорсткою. Все-таки понад пів сотні загиблих і більш  як сотня поранених військовополонених».  

Через кілька днів після вибуху Марія побачила свого пораненого чоловіка на одному з відео з донецької лікарні. Зйомка свідчила про головне — він живий. 

Згодом Сергія, який також був поранений під час боїв за «Азовсталь»,   повернули в Оленівку, а наприкінці вересня, за даними, які є у Марії, вивезли на територію РФ. Відтоді інформації про чоловіка майже немає. 

Марія вперто переглядає російські новини, намагається знайти хоч найдрібнішу новину про Сергія. Але не знаходить. Якщо в червні минулого року їй вдалось побачити аж три відео з чоловіком, рік по тому — немає жодного.

Станом на липень 2023 року Марія залишається на зв’язку з державними органами, їздить на зустрічі й не втомлюється запитувати: чому вона не може нічого дізнатися про свого чоловіка? Чому всі відомості, які мають уповноважені, — записані з її слів? Чому її чоловік досі в полоні? В якому він стані? Де він?

Ксенія Прокопенко, сестра Ігоря Прокопенка

«Якщо буде полон, я виходити не буду. Краще себе гранатою підірву», — казав Ігор сестрі з оточеної «Азовсталі» минулоріч наприкінці квітня. Тоді йому був 21 рік, і це була його остання розмова з сестрою. Хлопець приєднався до «Азову» всього за місяць до повномасштабного вторгнення. Позаду мав три роки служби у Нацгвардії. Від свідків — полонених, яких вдалося обміняти, — Ксенія знає, що 16 травня Ігор разом з побратимами вийшов з «Азовсталі», але після теракту в Оленівці її брата більше ніхто не бачив.

«Я могла уявити тортури й допити, але що беззбройних людей підірвуть уві сні? — Ксенія каже так, ніби досі не вірить. — Я знайшла ім’я брата у списку загиблих, але в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, у військовій частині й патронатній службі «Азову»  мені пояснили, що опубліковані списки не можна ані спростувати, ані підтвердити. Тому я жила у підвішеному стані».  

За інформацією Спільноти родин Оленівки, Росія віддала Україні тіла загиблих у жовтні. Ігореві батьки надіслали з тимчасово окупованого Мелітополя до Києва свої зразки ДНК. Патронатна служба «Азову» попередила сім’ю, що експертиза триватиме довго, адже будуть залучені міжнародні експерти, хоча в офіційних повідомленнях про таке залучення не згадувалось.

Коли Ксенія разом із чотирма жінками зі Спільноти родин Оленівки відвідала у Женеві офіси Міжнародного комітету Червоного Хреста та ООН, їй також повідомили, що Україна не запрошувала для проведення експертизи іноземних фахівців. 

«Ми, звичайно, не повірили в це і одразу ж написали в патронатну службу “Азову”, — каже Ксенія. — Там нас запевнили, що експерти ООН приїжджали. Я відповіла, що стою під їхнім офісом і у мене інша інформація. Згодом нам пояснили, що експерти справді не приїжджали, бо це затягнуло б ДНК-експертизу».  

Лише через понад пів року сім’я Ксенії отримала підтвердження, що одні з останків, знайдені в Оленівці, належать Ігореві. Мамі зателефонували з несподіваним запитанням: «Коли ви плануєте забрати тіло?». До того жінка двічі на тиждень телефонувала з окупованого Мелітополя в патронатну службу і до слідчого, але жодних новин не було. 

— Я бачу, — підсумовує Ксенія, — з якою недбалістю наші служби ставляться до цього теракту, і розумію, що вони можуть віддати нам будь-кого. Я просто боюсь поховати не свого брата. Ми зв’язалися з Міжнародною комісією з питань зниклих безвісти з проханням провести незалежну ДНК-експертизу. Нам було потрібно, щоб слідчий СБУ дав дозвіл взяти зразки з тіла, яке, можливо, належить моєму братові. Але слідчий відмовив. Під час наступної зустрічі сказав, що проблем із незалежною експертизою не буде, але на дзвінки й повідомлення більше не відповідає. Тому доведеться робити запит на отримання дозволу в Генпрокуратуру.

Батьки Ігоря Прокопенка хочуть поховати сина у Мелітополі, але наразі це неможливо. Без додаткових експертиз родина відмовилася забирати тіло, яке вітчизняні експерти назвали Ігоревим. 

Анна Лобова, дружина Олега Лобова

У ніч на 30 липня [наступна ніч після масового вбивства в Оленівці], коли Анна чомусь прокинулась, у телеграм-каналах уже були списки поранених і загиблих.

Наступні тижні Анна гойдалась на терезах — «вірю-не вірю». Її чоловік був одразу в обох списках, і мережа рясніла повідомленнями, що він та ще один чоловік померли дорогою до лікарні. Нібито через це і сталася плутанина.

Відео й фото з місця трагедії Анна доручала дивитися рідним. Чекала, щоб сказали «його там нема». 

17 серпня вона натрапила на нове відео з лікарні, яке так само не хотіла дивитися. Але коментар «дякую, хоч хтось побачить своїх рідних» змінив Аннину думку:

«Я почала промотувати й побачила Олега. Зупинила. Завмерла і повторювала: “Ти не зійшла з розуму, це правда, це він”».  

В січні, коли місію ООН, яка мала розслідувати масове вбивство військовополонених в Оленівці і мала б озвучити реальні списки убитих та поранених, розформували через «відсутність гарантій безпеки і доступу», Анна почала шукати родичів інших потерпілих в Оленівці, щоб разом домагатися міжнародного розслідування і повернення поранених.

— Ми, — каже, — хочемо, щоб те, що сталося, було названо терактом, а не порушенням законів і звичаїв ведення війни, бо це сталося не на полі бою. Ці люди опинилися в Оленівці внаслідок, як нам казали, домовленостей і гарантій безпеки, і їх там навмисно вбили. Хронологія подій свідчить, що це було саме так. 

Наразі згуртованій Анною спільноті вдалося з’ясувати прізвища близько 160-ти зі 193 людей, яких перевели в окремий барак напередодні вибухів. Зі свідчень уцілілих відомо, що їх забирали за списками, вони були різного віку, мали різну спеціальність і строк служби. Єдине, що об’єднувало чоловіків, — те, що більшість із них були бійцями «Азову». Наймолодшому зі встановлених убитих у колишній Волноваській виправній колонії №120 було 19 років, найстаршому — 62.

***

Зберегти життя тих, хто виходив з «Азовсталі», згідно з нормами міжнародного права, було обов’язком Росії — сторони, яка взяла військових у полон і розмістила їх в Оленівці, яку контролює. 

Але для родичів військових вагомими були слова української влади, що в процес були залучені саме міжнародні організації: Міжнародний комітет Червоного Хреста та ООН. Про це говорили на найвищому рівні як до, так і після теракту. Однак жодних документів, які підтверджували б гарантії безпеки від цих організацій, поки що немає. Натомість невдовзі після теракту з’явилася заява МКЧХ про те, що вони гарантували лише безпечний вихід військових з «Азовсталі», а в ООН іще до вибуху в колонії стверджували, що не були залучені.

«Найбільша складність у тому, що Росія не вважає цю війну конвенційною, не оприлюднює жодних даних, не надає інформації Міжнародному Червоному Хресту, який має мандат на допуск до військовополонених, про їхні місця перебування та стан здоров’я.

З цієї причини багато наших полонених вважаються офіційно зниклими безвісти, і хоча неофіційно ми можемо мати іншу інформацію, та все ж повинні дотримуватись процедури офіційного підтвердження.  

Крім того, Росія не допускає гуманітарних місій, не дає вийти на зв’язок з рідними, не надає кваліфікованої медичної допомоги, погано харчує — ми бачимо, що наші хлопці і дівчата повертаються дуже виснаженими. І, на жаль, більшість наших військовополонених пройшли через катування. Зараз ми мусимо якось давати раду з наслідками, є спеціальні програми реабілітації для тих, хто повернувся. 

І, звісно, Росія ще тримає в заручниках дуже багато наших цивільних, яких вони вважають військовополоненими, але це не так. Вони намагаються обміняти наших цивільних, яких вони фактично викрали, на своїх військових, утримують їх без жодних підстав. Також є військові музиканти, військові психологи, капелани, яких утримує Росія,  їх вони мають відпускати без жодних умов, але продовжують утримувати. Так само, як важкопоранених, яких ми постійно намагаємося витягнути і яких Росія, незважаючи на те, що ці люди не можуть продовжувати службу у війську, все одно, фактично, мучить у себе в неволі», — пояснює керівник прес-служби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.

Він запевняє: штаб регулярно має й індивідуальні, і колективні зустрічі з родинами захисників та громадськими організаціями, які займаються пошуком і правозахистом військовополонених. У штабі є представники Міністерства закордонних справ, які допомагають формувати позови до Міжнародного суду ООН та працюють над тим, аби притягнути до відповідальності усіх причетних до теракту.

«Станом на зараз кожен п’ятий захисник “Азовсталі” повернувся в Україну. Перемовини щодо подальших обмінів у нас йдуть постійно, цей процес ніколи не припиняється. У нас є всеукраїнська база даних, що працює цілодобово, куди родичі та командири можуть додавати відомості про зниклих безвісти, полонених, загиблих. Ми знаємо про кожного.

Досить часто російська сторона гальмує процес обміну. Якщо у нас є центральний табір, де перебувають військовополонені, то в Росії місць утримання — до сотні. І вони розкидані географічно по території Російської Федерації, на тимчасово окупованих територіях України. 

З тих, хто за весь час (наголошую, не лише під час теракту) перебував у колонії в Оленівці, нам вдалося повернути майже 700 людей. На жаль, серед них було багато поранених. У цьому процесі для нас дуже важлива співпраця з рідними — жоден штучний інтелект, жодні фахівці не впізнають людину так добре, як рідні. Для цього ми створили спеціальний особистий кабінет, куди в онлайн-режимі можна додавати нову інформацію і контролювати, чи вона додалась до бази даних», — каже Яценко.

Допоки ООН у січні 2023 року не розформувала місію, яка мала розслідувати масове вбивство військовополонених в Оленівці, їхні рідні очікували, що зможуть побачити бодай достовірні списки поранених і загиблих. Не менше вони чекали на повернення полонених, незалежне розслідування й покарання винних, і хочуть, аби тих, хто до останнього в оточенні боронив Маріуполь, не забували та ставились до них гідно. Втім результати розслідування, яке веде Україна, родичам потерпілих досі не відомі.