Наше кримське літо

Минає сьомий рік, відколи Росія окупувала український Крим. Вже сьоме літо для багатьох українців починається інакше: без путівок у Євпаторію, дитячих таборів в Алушті, екскурсій Бахчисараєм чи канатної дороги на вершину Ай-Петрі. Події 2014 року змусили багатьох кримчан покинути рідні домівки, й вони досі не можуть повернутися, натомість змушені будувати нові життя.

Утім, втративши Крим, ми бережемо спогади про нього. Щоб підкреслити їхню цінність, Український ПЕН, Центр громадянських свобод, платформа «Всі.Свої» та агенція Postmen розпочали правозахисний проєкт «Крим. Літній сезон: те, що у нас не забрати». Організатори певні: у багатьох українців збереглись речі, які нагадують про Крим: одяг, біжутерія, фото, сувеніри тощо. Тож вони закликали людей поділитися такими пам’ятними речами та своїми історіями для виставки, яка відкрилась 22 червня у магазині «Всі.Свої Дім та Декор» на Хрещатику.

Крім пересічних українців, у проєкті взяли участі відомі люди: співачки Джамала і Руслана, актор і режисер Ахтем Сеітаблаєв, колишні політв’язні Кремля Олег Сенцов і Олександр Кольченко та інші. Редакція Reporters познайомилась із деякими героями виставки та записала їхні спогади. Як зазначає письменник і президент Українського ПЕН Андрій Курков, вони звучать водночас мінорно і мажорно. Мінорно, бо поки що ми не можемо повернутись у ті місця з нашої пам’яті, а проте наші спогади про Крим такі міцні й тривалі, що дають надію знову побачити сонячний півострів, уже звільненим.

Те, що зберігається тільки у пам’яті

Андрій Курков, письменник, президент Українського ПЕН 

Чорне море мого дитинства було неглибоким і обов’язковим. Обов’язково влітку — і це повторювалося багато років — ми всією сім’єю їздили в Євпаторію, легендарний кримський курорт для родин із маленькими дітьми. Господарі будинку, в якому ми завжди винаймали кімнату, зустрічали нас обіймами і проводжали зі сльозами на очах. Іноді я думав, що вони наші родичі, справжні дядько і тітка. Насправді вони були просто дядя Ваня і тітка Люба, жили удвох у великому одноповерховому будинку з просторим двором, повитим виноградом. А ми були їхніми постійними літніми платними мешканцями. Вони нас вітали з Новим роком та іншими святами, писали батькам листи, батьки відповідали, і так минав час в очікуванні чергового кримського літа в Євпаторії. 

Будинок був розташований у старій частині міста на вулиці Пролетарській. Вона, ця вулиця, звивалася, як гірська річка, йшла то вліво, то вправо. Усі вулиці старого міста були заплутані, як один суцільний лабіринт. І саме це стало причиною кількох моїх євпаторійських пригод. Залишаючись сам у дворі будинку, я, тоді трирічний або чотирирічний, хотів вийти на вулицю й оглянути місто. І виходив за хвіртку, йшов, розглядав паркани й життя за ними, думаючи, що легко знайду дорогу назад. Але іноді не знаходив. 

Якось мене занесло досить далеко від будинку на людну вулицю, і там я зрозумів, що сам назад до батьків, до дяді Вані й тітки Люби дороги не знайду. Тоді я сів на землю і заплакав. Добра незнайома жінка взяла мене за руку й відвела у відділення міліції, де я просидів кілька годин. За цей час у відділення привели ще двох дітей, які загубились, — дівчинку і хлопчика. Дівчинка плакала. За якийсь час мене звідти забрала мама. Теж із заплаканим обличчям.

Коли я загубився вдруге, то вже сам ходив містом і шукав міліціонера, щоб йому поскаржитися, щоб повідомити, що я загубився і тепер треба відшукати моїх батьків. Напевно, через ці пригоди дитиною я довіряв найбільше міліціонерам і пожежникам. Міліціонери завжди повертали мене батькам у Євпаторії, а пожежники завжди ремонтували мій дитячий триколісний велосипед у Пущі-Водиці, коли ми жили там у будинку моєї бабусі Олександри.

Тільки коли я виріс, то дізнався, що дядя Ваня і тітка Люба були переселені до Криму з Центральної Росії за Сталіна після депортації кримськотатарського народу. І будинок, який їм дала радянська влада разом із меблями й навіть килимами, ця сама влада відібрала у кримськотатарської родини. 

Років п’ятнадцять тому я востаннє був у Євпаторії, і тоді ж спробував відшукати будинок на Пролетарській. На той час дядя Ваня вже помер, а тітка Люба по смерті чоловіка поїхала назад до Росії. Це я знав від батька, який до останнього намагався обмінюватися письмовими новинами з усіма друзями та знайомими. Вулицю Пролетарську я знайшов швидко, але, пройшовши квартал, зрозумів, що мої спогади не фотографічні. Все, що пам’ятав, відшукати тепер було неможливо. Адже я пам’ятав вечірні голоси курортників, що гуляли за парканом по вулиці, пам’ятав смак винограду й персиків, пам’ятав запахи. Я пам’ятав те, що зберігається лише у пам’яті.

У моїй пам’яті окремою сторінкою, наповненою ароматом дешевого білого вина, точніше – яскраво-кислим ароматом дегазованого «новосвітського» шампанського, що продавалось-наливалось із типової «квасової» бочки, запахами мідій, смажених на вогнищі на залізних аркушах, голосами моїх давніх друзів, що загубились разом з країною і яких більше немає, зберігається Генуезька фортеця і містечко Судак, розкинуте навколо неї. Ця фортеця, мабуть, перша, що захопила мою увагу і спровокувала інтерес до історії та археології. А поруч із Судаком у селі Уютне, що на півдорозі до Нового Світу, де робили вже згадане якісне й неякісне бочкове шампанське, ми з друзями влаштовували конкурси оповідачів анекдотів і до ранку сиділи на скелях біля моря, слухаючи одне одного, сміючись і запиваючи сміх «шампанським» із залізної бочки на двох колесах.

Певен, що в кожного з нас є всередині ненаписана «кримська» книжка спогадів. Я зупиню себе тут, на цій ноті, що одночасно звучить мінорно і мажорно. Мінорно тому, що Крим вкрадено і він уже сім років перебуває у полоні. Мажорно тому, що спогади про нього такі міцні й тривалі, що дають надію побачити його знову — звільненим, сонячним і радісним.

Цей текст також опубліковано на сайті НВ.

«Олéнька», блакитна мрія

Антон Потєхін, студент-історик Києво-Могилянської академії

Коли мені було десять років, я вперше побачив море. Тато мріяв мені його показати. Часи були непрості — рік 2013-й, під знаком змії, при владі Янукович. Але батько зважився взяти кредит і купив на автомобільній барахолці блакитну «Волгу» 1962 року, якою ми й вирушили сім’єю з тоді ще Кіровограда до Криму. Напередодні татові довелося попітніти: вставити в машину новий двигун, осучаснити багато деталей. Саме ця модель, ГАЗ-21, була ще однією його мрією.

Він любив розповідати, що колись у юності виграв трохи новішу «Волгу» в лото. Але замість піти й забрати її — обміняв у когось свій щасливий квиток на кілограм цукерок, як та дитина. Не знаю, чи ця історія правдива, — батько щоразу наводить нові аргументи, навіщо вчинив саме так, додаючи нових поворотів до й без того чудернацького сюжету. Незмінним там лишається тільки одне — батькова пристрасть до ретромашин.

Окрім кольору, особливого шарму нашій  «Волзі» надавала статуетка граційного оленя на капоті. Звідси й ім’я для машини — «Олéнька». Пізніші моделі йшли вже без оленів, адже ті встигли зажити собі поганої слави. Часом траплялось так, що «Волги» збивали людей і удар оленем був надто травматичним. 

Пригадую, коли батько посадив у авто мене й маму та сказав, що ми вирушаємо на море, я спершу не повірив. Подумав, що зараз ми покатаємось навколо дому й повернемося назад. Та ось ми уже в дорозі — попереду 800 кілометрів шляху. Звісно ж, на нашу машину звертали увагу. Перехожі озирались, а одна жінка за кермом якось не за правилами надала нам перевагу. «Так “Волга” ж їде, гляньте!» — пояснювала вона іншому водію, який почав їй через це грізно сигналити. Найбільшим враженням на дорозі для мене стали нічні ринки уздовж траси. Коли ми дісталися до узбережжя, ятки з персиками та абрикосами були повсюдно. Один із продавців, кримський татарин, навіть пропонував батькові прямо тут і зараз викупити його машину. Звісно ж, тато не погодився. Та знаю, що він любив, коли на його «Олéньку» заглядались.

Нашим пунктом призначення було Міжводне, маленьке курортне поселення. Пам’ятаю, там було багато магазинів, оглядове колесо, мечеть будували. Вночі, коли ми туди дісталися, нічого з цього ще не було видно, але ми однаково пішли привітатися з морем. Батьки часто розповідають, що коли ми підійшли до води і хвилі зашуміли, я злякався. Цілком може бути: під моїми ногами в суцільній темряві раптом опинилася величезна стихія, якої я тоді ще не розумів.

Ми провели у Міжводному тижні зо два, а може, і місяць. Жили у приватній садибі, разом з іншими сім’ями. Побут був невибагливий: душ і туалет надворі. Але люди їхали туди не для того, щоб жити в комфорті, а щоб плавати, засмагати, відкривати для себе щось нове.

У нас був інтерактивний відпочинок, я таке любив, — ми виходили за межі селища й там зустрічались із неприборканим морем, безлюдними набережними, степовими просторами. Згодом я багато разів бував у лісах, горах, але найкраще завжди почувавсь у степу. Багато людей почуваються там добре. Так уже склалось історично: у степу зразу видно, хто до тебе наближається, друг чи ворог. Але в моєму випадку все було простіше: я не думав про ворогів, а степ радше асоціювався зі спокоєм. А коли нині відчуваю, як вітер колихає високу траву, степ нагадує мені ще й море.

На півострові я також знайшов собі друга. Він був росіянином. Як це часто буває у дитинстві — трохи разом побігали, і ось ви вже приятелі. Кілька днів тому я знайшов клаптик паперу з його адресою — місто Бєлгород, вулиця Щорса. Коли ми роз’їхалися, восени з’явилося бажання написати йому листа. Але батько мене зупинив: «Боюсь, його бабуся буде не в захваті від вашого спілкування». Тоді я не надав особливого значення цим словам. Для мене та поїздка залишається легким, безжурним спогадом із дитинства. Можливо, тато більше розумівся на людських стосунках, але я про це в нього не допитувався. А за кілька місяців почалась Революція Гідності, розмови й турботи суттєво змінились.

Сталось так, що після тієї подорожі всі розійшлися врізнобіч: Крим заглибився сам у себе, батько поїхав на заробітки за кордон, а машину розібрали. Вона ще справна, стоїть собі у гаражі, але після Криму вже більше нікуди не поїхала. Чекає доброї нагоди: повернення півострова чи, можливо, мого весілля.

Плющ із Коктебелю

Наталія Наконєчна, дизайнерка аксесуарів (Харків)

У 1988 році, відпочиваючи в Криму, я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Ми обоє з Харкова, але прожили там разом недовго. Продавши квартиру, вирішили перебратися на півострів. У нас була  велика, спільна на двох мрія — жити біля моря.

Оселились на околиці Коктебелю. Вікна нашого двоповерхового будиночка виходили прямо на мальовничі скелі Карадазького заповідника. Звідти ж ми часто спостерігали, як сусід, кримський татарин, випасає коней. У туристичний сезон він возив на них дітей та дорослих.

Через брак чорнозему вести господарство у Криму непросто. Якщо овочі на грядках сходили добре, то з деревами були проблеми. Їх постійно доводилося підливати, а взимку вони могли й замерзнути. Тож коли врожай був, я так раділа! Ми мали власні персики, абрикоси, мигдаль. Навіть виноград киш-миш виріс! Для мене як для людини міської такі моменти були схожі на диво.

Та у 2014-му, коли молоді дерева в нашому садку почали давати тінь, життя різко змінилось. Коні зникли, над будинком почали літати військові вертольоти, а вулицями ходили чужі люди. На нашій вулиці всього було з 15 будинків, ми добре знали сусідів навколо, дружили з деякими, але й вони змінились. «Ну коли вже росіяни прорубають дорогу в Крим?..» — зітхнув якось сусід, наш приятель. Я не могла повірити в почуте: невже він не розумів, що ця дорога буде кривавою?!

Невдовзі нас почали вважати ворогами. На півострові ми з чоловіком мали сімейний бізнес — виготовляли аксесуари зі шкіри. Продавали їх переважно в Судаку, а також на тамтешньому фестивалі біля Генуезької фортеці. За рік до так званої «кримської весни» організатори попросили нас привезти для туристів щось етнічне. Ми так і зробили, а самі вдяглись у вишиванки — для нас це було чимось природним, не напоказ.

Сусіди пригадали це у 2014-му і повісили на нас ярлик «бандерівці». Ми були шоковані, й коли події на півострові стали загрозливими, наша сім’я поїхала у Харків. Ми ще повернулися до Криму в серпні. Хотіли зрозуміти, що там відбувається, навідатись до друзів.

Тоді було ясно, що життя на півострові змінилося ще дужче. «У кого сад травою заріс — із тими все ясно», — зустріла нас дорогою до будинку сусідка. Загрозлива атмосфера відчувалась усюди, навіть на ринку. Стало зрозуміло, що час покидати дім назавжди, поки ще є змога вивезти речі машиною до Харкова. Ми виїхали, а на домі залишили табличку «Продається».

Будинок простояв пусткою весь рік, поки навесні 2015-го ми приїхали туди востаннє. Нам повідомили, що знайшлась людина, яка може купити наш дім, хоч і за безцінь. Ми приїхали рівно на день: підписали угоду й мусили тікати. Нестерпно сумно було їхати, не обійнявши друзів і не попрощавшись із сім’єю кримських татар, які збудували наш дім, — після нашого візиту в них могли виникнути неприємності. Із соціальних мереж інші колишні сусіди остаточно зрозуміли, що ми не на їхньому боці. Тому нотаріус, оформлюючи документи, порадив не затримуватись — хтось уже написав у поліцію скаргу, що по їхній вулиці ходять ледве не представники «Правого сектору».

Часу на прощання було мало. Чоловік уже віддав ключі, а я все снувала домом, востаннє дивилась на садок. Мені хотілося взяти щось на згадку про 20 років життя тут, але чоловік квапив мене. Поспіхом я зібрала з підвіконня кілька чорних камінців — вулканічну рінь, знайдену в бухтах Карадазького заповідника, а вийшовши у двір, зірвала гілку плюща, який так і не зміг розростись на паркан, спільний із сусідами, як я планувала.

Тепер у Харкові ми знову живемо у власному будинку. Він не такий великий, як у Коктебелі, з крихітною присадибною ділянкою. На столі лежать ті самі камінці, а за вікном росте плющ. Через рік він несподівано розрісся так, що до осені я вже не знала, куди його дівати, й написала про це у фейсбуці. Відтоді розсилати гілочки плюща друзям та знайомим по всій Україні стало моєю традицією.

Тепер мій кримський плющ росте скрізь: у Дніпрі, Києві, Львові, Вінниці, Полтаві. На вигляд він абсолютно звичайний, а особливим є лише для мене. Люди забирають його собі тому, що він із Криму, а мені радісно ділитися з ними його частинкою. Я досі дуже сумую за своїм домом. Рука не підіймається стерти номери тамтешніх знайомих, нехай навіть вони вже недійсні. Дивлячись на стіну з плюща, я знову і знову мрію, що повернусь у свій Коктебель, щойно він стане вільним.

Позивний «Євпаторія»

Сергій Вікарчук, ветеран, актор, власник туристичної агенції Tour Club

Мені не було і пів року, як у лікарні батькам повідомили: якщо вони не переселяться із Полісся в теплі краї, невдовзі я помру. У мене була бронхіальна астма, дихати ставало дедалі важче, і батьки зі мною-немовлям подалися у Крим. Ми жили у Джанкої, Первомайську, та врешті перебрались до Євпаторії, де поєднується степове та морське повітря — ідеальна тоді для мене комбінація. Так Євпаторія подарувала мені друге життя. Можливо, з думкою про те, щоб віддячити цьому місту, я і пішов у чиновники.

У нашій міській раді я відпрацював сім років, у 2014-му виконував обов’язки керівника відділу туризму. Державна посада не дозволяла мені публічно виявляти свої політичні погляди, і часто я отримував попередження за те, що підтримував наш місцевий Майдан. Мовляв, зібрання завдають шкоди туристичному потенціалу міста, а я відволікаюсь від роботи. Логіка у цьому є, тому я намагався стримуватись та виходити на площу Леніна, де збиралось до сотні наших активістів, лише у вихідні. 

Та приховувати емоції ставало дедалі складніше. На київському Майдані гинули люди, в нашій громаді почалися внутрішні протистояння. Проросійські настрої гучнішали, їх підтримувала російська армія (хоч і не мала розпізнавальних знаків), а в місто почали з’їжджатись чеченці, сибіряки. Якось до мене в кабінет зайшов грізний чоловік, із мачете на поясі. Назвався інвестором із Новосибірська. Я запитав, хто йому дозволив приходити до мене зі зброєю, на що він випалив: «Та я ж вас захищаю!». А мене не треба захищати — доки вони не прийшли, жодної загрози не було. З такими словами я попросив його залишити мій кабінет і дав прочуханки адміністрації, що пускають озброєних людей. Там злякались, просили вибачення, говорили, що не помітили.

Але це був лише початок. Згодом проросійські настрої почали виявляти асоціальні елементи: алкоголіки, безхатьки, наркозалежні, місцеві божевільні, люди з кримінальним минулим. Їхні голоси стало чути скрізь. Коли з’явився анонс, що у Євпаторії пройде акція «Ні війні», де жінки та діти малюватимуть квіти та проходитимуть із плакатами, хтось із проросійських почав говорити, що учасників закидають камінням. Тоді я не витримав і в соціальних мережах усім нагадав, що в Євпаторії живе 120 тисяч людей. Тож якщо хтось посміє вбити чи покалічити моїх доньок чи дружину, то всі знають, хто де живе, у який дитсадок водить дітей і де чия бабуся пенсію забирає. Чи є сенс сипати такими погрозами, щоб я потім ішов у відчаї мститись?

Після цього посту на мене дуже обізлились, особливо відставні офіцери «Беркуту», які відсиджувались у нашому порту. До мене прийшов давній знайомий, член місцевої проросійської самооборони, і порадив не виявляти агресії, тому що беркутівці вже зацікавилися мною. Жаліють поки що хіба через дітей. Тож я подумав, що деякий час і справді варто мовчати та зосередитись на головному — якнайшвидше назбирати грошей, щоб вибратися з півострова.

Це непросто, коли працюєш дрібним чиновником, який принципово проти корупції. Тривалий час моя зарплата становила 1200 гривень. А за кілька років до анексії мені ще вдалося придбати власне помешкання — крихітні, але свої дев’ять квадратних метрів. На те, щоб виплатити борги й кредити, пішло багато часу. Було так скрутно, що не вистачало грошей навіть на прапор. Восени 2013-го, коли я організовував у Євпаторії Мегамарш у вишиванках, у мене самого не було ні вишиванки, ні прапора, з яким я хотів пройтися містом. Дружина взяла одну з моїх сорочок і вишила на ній кілька орнаментів. Прапор теж зшила вона — купила синє та жовте полотнища та скріпила їх грубим стібком. Відтоді ми скрізь брали цей прапор із собою — на марші, на гірські вершини, а у 2014-му, вже після референдуму, — ховали у підсобці.

Плануючи від’їзд, я кілька місяців розсилав резюме у державні установи по всіх регіонах України, навіть у Донецьк, коли там іще не стріляли. Та ніхто не реагував — не було жодної відповіді. А коли почалася гаряча війна, я зрозумів, що державі вже не до мене. Так ми, кримські українці, опинилися сам на сам зі своїми проблемами. 

У серпні стався кризовий момент. Нам повідомили, що українські паспорти забиратимуть і натомість видаватимуть російські. Як чиновник, я теж брав у цьому участь, про що пізніше розповідав українським спецслужбам. Спочатку протестував, сварився з керівництвом, пояснював, що це незаконно, але всі ми були підлеглими й мали виконувати вказівки, спущені згори. Ми жили в окупації — нас позбавили права вибору.

Та була одна лазівка. Російський паспорт видавали в серпні, а український забирали у вересні. Це був останній шанс вибратись. Отримавши книжечку з двоголовим орлом, я написав заяву на відпустку. Щоб на російському кордоні не запідозрили, що це виїзд в один кінець, — ми взяли з собою лише одну валізу. Там лежали гроші, документи, основні речі, прапор та інгалятор для доньки. 

Нарешті я опинився на материку та прямував до Києва. Але радіти було зарано. Ніхто не хотів здавати нам житло у столиці. «Донецьким, луганським, кримським, із тваринами і дітьми не здаємо», —  писали в оголошеннях. Тому ми оселились у хостелі на Саксаганського. Там жило багато переселенців. Серед них були такі, хто раптово міг пронизливо закричати, наче щойно почув вибухи. Атмосфера була моторошною, а наша купка грошей стрімко танула. Днями я сидів на Головпоштамті, з газетою на колінах, у пошуках роботи, передзвонюючи за кожним оголошенням. Я розумів, що у державних установах конкурси тривають місяцями, і мені це не підходило, тому був готовий на будь-яку недержавну роботу. Розумів, що повернутися до Криму вже не вийде.

Це були найгірші часи в моєму житті. У мить відчаю я пригадав, як колись хтось писав мені на електронну пошту, що на Троєщині нам зможуть здати кімнати. Це було вперше, коли на новому місці нам пощастило. Потім я згадав, що у столицю переселились кілька давніх кримських знайомих. За їхньою рекомендацією я потрапив на прийом до Олександра Лієва. У Криму він працював міністром курортів і туризму, а в Києві став першим заступником гендиректора Національної телекомпанії України. Він підтримав мене і взяв до себе помічником у комерційний відділ — продавати рекламу.

Так я був врятований, але на душі однаково було неспокійно. У мене з’явилося нестримне бажання піти на війну. Хотілося захистити міста, щоб вони не повторили долі Криму. А що, я ж служив в армії — вмію збирати зброю, стріляти з міномета і навіть водити танки. Мої вміння точно могли згодитись армії. Вечорами обговорювали це з дружиною. У сім’ї я був єдиним годувальником і розумів, що це може виглядати егоїстично — піти на війну, полишивши дружину з двома маленькими дітьми. Але бажання сплатити свій борг перед державою було дуже сильним.

Переломним моментом стали бої в Дебальцевому, коли я вже не зміг знайти собі виправдань. Дружина погодилась мене відпустити. А вранці наступного дня прийшов дільничний, зі списком переселенців із місцевої адміністрації, і вручив мені повістку. Цей дивний збіг став саме тим, чого я шукав: мені хотілось потрапити на війну легально. Як доброволець я б не мав соціальних гарантій — якби загинув, мої діти не отримали б ніякої компенсації. Та й поки мене не було, сім’ї треба було щось їсти-пити. Тож я віддав дружині армійську зарплатну картку і поїхав на фронт.

Спершу новобранців не випускали на поле бою. Все навколо летіло, вибухало, а ми понуро виконували дрібні завдання у тилу. Та в квітні 2015-го мене направили у маріупольську 56-ту бригаду. Рік я стояв в обороні Маріуполя та околицях, пройшов дві ротації. Радів, що став корисним. Звісно, я мав сподівання, що після Маріуполя ми підемо в атаку і на Крим. Але коли побачив, як гинуть люди, якою жорстокою буває війна, скільки вона несе з собою зла, мародерства і руїни, напевне вирішив: для півострова, свого дому, я такої долі не хочу. Ми маємо повернути Крим дипломатичним шляхом.

За мої постійні розмови про півострів мені й позивний дали — «Євпаторія». Я постійно торочив усім про своє місто і доводив хлопцям: «Там не всі зрадили!». Це міф, який створює російська пропаганда, щоб відштовхнути українців від півострова, де мешкає чимало проукраїнських людей. Товариші дивувалися, що такі люди, як я, взагалі існують. Новенькі постійно перепитували, чи я дійсно з Криму. Та потім з’ясувалося, що, крім мене, у нашому батальйоні кримських було аж п’ятеро: полковник із Перевального, розвідник із Ялти, кіборг із Бахчисараю та офіцер із Красногвардійська.

Весь час зі мною на війні був мій кримський прапор. Він бачив кримські вершини, Сімферополь, а потім перебрався на Донбас і так став моїм оберегом, адже я повернувся з фронту здоровим і неушкодженим. Він кривуватий, а слизька тканина зчеплена грубим стібком. Але ми з дружиною вирішили нічого в ньому не переробляти, а зберігати як символ нашого минулого і тої скрути, якої ми не соромимось. Сьогодні у нас є власна туристична компанія, ми їздимо за кордон, і всюди, де б не були, беремо цей прапор із собою.

Його ми заберемо з собою назад і в Євпаторію, щойно місто стане вільним. Для мене це досі дім, і думками я й далі там. Я й далі ходжу його вуличками, вітаюся з місцевими. Я знаю це місто краще, ніж ті, хто живе там поколіннями. Я спускався у його підземні ходи, піднімався на мінарети, знаю всі найстаріші будинки. Ніколи не забуваю, що саме це місто дало мені друге життя, і, самоствердившись у столиці, я мрію з новими знаннями повернутись розвивати Євпаторію. 

Фотографії надані героями матеріалу.

[Матеріал частково створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]