Намолене місце

Лакріц не мучився — помер майже миттєво. Вранці 25 лютого російський снаряд розірвався просто у дворі ранчо: шрапнель розлетілася навсібіч і поцілила у невинну тварину. Гнідий 15-річний кінь голосно видихнув і назавжди впав. 

«Соломахине Ранчо» у Литвинівці на Київщині було в окупації понад 30 діб. У цей час разом із поголів’ям коней на господарстві залишалися конюхи, а в перші тижні окупації — також і двоє тренерок. Попри щоденні обстріли, відсутність електрики та централізованого водопостачання, люди день у день піклувалися про 52 коней: заводили генератор, змерзлими руками відрами носили воду з колодязя і як могли розтягували якнайдовше харчі. В найстрашніші з часів коні віддячували людям за турботу власним теплом. А потім жителі Литвинівки почали називати «Соломахине Ранчо» намоленим місцем. 

Віка і Бейбі 

«Ходь-ходь-ходь!» — чітко вигукує жінка, прикладаючи до вуст обидві руки. У фіолетовій футболці і чорних спортивних штанях, заправлених у високі чоботи для верхової їзди, вона стоїть на звивистій дорозі між хвойним лісом, стайнями і великим відкритим майданчиком із дерев’яною загорожею, за якою пасеться з десяток різномастих коней. 

— От куди вас понесло, бешкетники? Та нема там на кого полювати, — жінка усміхається і рухає вказівним пальцем перед чотирма собаками породи грейхаунд, які прибігли на її клич. 

Кобра, Найма, Панда і Черрі, більше відома як Чертовка, — граціозні й підтягнуті англійські борзі, ніби злагоджений механізм, у відповідь зупиняються, синхронно нагострюють вуха і вже за мить мчать у бік стаєнь. 

34-річна Вікторія Давиденко керує «Соломахиним Ранчо» у селі Литвинівка кілька років. На двох гектарах землі вона, ветеринарна лікарка і професійна спортсменка, разом із конюхами, коноводом та своїми напарниками-тренерами доглядає за пів сотнею коней і кобил різних порід. Більшість тварин, які живуть тут, перебувають у приватній власності, але є й такі, які опинилися на ранчо не через добре життя: після початку повномасштабного російського вторгнення Віка почала забирати коней зокрема з окупованих та прифронтових областей. 

— Он та з білою гривкою, бачите? — показує рукою на невисоку, але кріпку кобилу. — Ця порода називається новоолександрівський ваговоз. Їх вивели на Луганщині в однойменному селі, яке тепер окуповане. Ми врятували цю кобилу і вирішили подарувати її Дібрівському кінному заводу на Полтавщині, де займаються розведенням. 

Віка із захопленням показує подвір’я ранчо, нещодавно встановлені нові автоматичні поїлки для коней і величезне пасовисько за низькою дерев’яною огорожею. Разом із чотирма грейхаундами вона йде у світлі й просторі стайні: зупиняється біля снопів із пахучим сіном і вмить серйознішає — каже, що в Україні, на жаль, далеко не в усіх коней є подібні умови існування. 

— Заходьте сюди разом зі мною, так-так, — Віка веде нас із колегою-фотографом усередину стійла. — Що скажете? — запитує. — Як вам тут? Комфортно? 

— Жахливо,— відповідаю, усвідомлюючи, наскільки ж вузько і темно всередині.   

— Так отож! — підвищує голос. — Це, по суті, карцер!

— Тут двоє дорослих людей не розминуться. А кінь мав би перебувати у стійлі весь час, майже цілодобово. Тут же мав їсти, ходити в туалет, пити. Жах! Ми від такого вже давно відійшли і вчимо людей бути відповідальними коневласниками. 

Любов до тварин Віці прищепила мама, яка пішла у засвіти, коли майбутній ветеринарній лікарці було всього чотири роки. Після себе мама залишила дочці, зокрема, собачку, яка згодом навчила Віку одночасно відданості та відповідальності. 

Школяркою Віка не просто була дружньою з чотирилапими, а й почала захоплюватися етологією — наукою про поведінку тварин. Каже, шукала профільні книжки і в Україні, і за кордоном. Замовляла їх у подарунок на день народження, щоб потім аж до ранку зачитуватися всіма дрібницями цієї польової дисципліни зоології. Паралельно Віка також займалася конкуром — видом спорту, який полягає у подоланні перешкод верхи на коні. 

Коли настав час обирати професію, невдовзі блискуча верхова наїзниця твердо вирішила, що пов’яже своє життя з тваринами. І бажано з кіньми. Але одразу ж зіштовхнулася з викликом — виявилося, що в її рідному Кременчуці, та й загалом у Полтавській області, немає підхожих для цього вищих навчальних закладів.

Неповнолітньою за паспортом, але зрілою за амбіціями, Віка поїхала з батьківського дому, щоби вступити у Харківську державну зооветеринарну академію, де можна було поєднувати навчання на ветеринарного лікаря і заняття конкуром — при академії діяв великий кінний завод. Юною вона багато досягла у верховій їзді, але під час тренувань щоразу нітилась, коли бачила, як люди змушують коней виконувати свої накази. 

— В академії я усвідомила, що до тварин не можна ставитися як до спортивного снаряду. Вони ж живі і все відчувають, — розповідає Віка у просторій стайні, розчісуючи спеціальною щіткою чорно-коричневого коня. 

Свою позицію про перехід від грубої сили до спроби домовитися з конем управителька «Соломахиного Ранчо» почала доводити майстрам спорту, які вчили її конкуру. Й одного дня, певно, щоб перевірити Вічину теорію, одна з тренерок попросила її об’їздити найгоноровішу з кобил на заводі. 

— Гніду породи українська верхова, — продовжує, — всі називали Куріца — така вона була противна. Кусюча, зла, здавалося, невиправна. Ми більшість часу зазвичай проводимо у піклуванні за кіньми. І от, пам’ятаю, я прибираю в неї у стійлі: тільки зберу все, а кобила раз копитом, два — й перевертає зібране. Я до неї підійду — клац зубами й хапає за рукави. Вперта була. Ну і я ж уперта — думаю: добре-добре, я ще знайду до тебе підхід. 

За кілька тижнів спроб об’їздити гніду Віка випадково дізналася, що кобилу насправді звуть Бейбі, і відтоді перестала, як усі решта, образливо називати її Куріца. День за днем намагалася знайти до Бейбі правильний підхід, але та все одно кусалася і продовжувала перевертати тачку. Зрештою впертість, а з нею правило «більше уваги тварині, менше спорту і менше навантажень», таки дали свій результат. 

— Щойно гніду перестали сприймати як спортивний снаряд, — пояснює Віка, — кобила навзаєм припинила кусатися й вправніше за інших почала виконувати команди. Без лязготу й крику Бейбі за командою лягала і навіть сідала. З часом я зняла з неї всю амуніцію, і тварина так «наголо» продовжувала виконувати всі складні трюки. Коли кобила втомлювалася або просто не хотіла щось робити, я не змушувала її — зрештою, всіх коней, як і людей, треба відчувати. 

«Люди з конем у серці»

Весь час, поки говоримо з Вікою, поруч із нею, крім англійських борзих, в’ється 4-річний син Тимур. Непосидючий і відкритий до нових людей, він постійно старається потрапити в об’єктив фотоапарата, стрибає з копиці на копицю сіна, без страху бігає поміж кіньми і дзвінко сміється щоразу, коли на нього звертають увагу. 

— Якби не малий, — зітхає жінка, — ми, думаю, нікуди минулоріч не виїжджали б. Мене й досі від передової зупиняє тільки Тимур: якби не материнство, то я б уже точно була десь «на нулі»: крові не боюся, ліки знаю, «шити» вмію. 

Перші тижні під час окупації росіянами Київщини Віка, її чоловік Максим, який тепер служить у ЗСУ, і тоді трирічка Тимур залишалися у Литвинівці. Буквально за парканом їхнього приватного будинку зосереджувалася ворожа техніка. Росіяни ходили вулицями села як у себе вдома, а Віка, зціпивши зуби, минала їх, аби пішки дістатися до ранчо. До кінця лютого і на початку березня жінка та її напарниця Наталя були єдиними тренерками, які залишилися на «Соломахиному Ранчо». 

— Мене тримала віра у те, що це все ненадовго і наша армія ось-ось звільнить Київську область. Я відчувала відповідальність за тварин, а ще на ранчо тоді була одна дуже хвора кобила, яку я лікувала.

— Якраз 24 лютого ми мали отримати для неї антибіотики, але в перший день вторгнення пошта у сусідній Гаврилівці закрилася, медикаментів не вистачило —  і кобила згодом померла від сепсису. Напередодні ми поговорили з її власницею, бо це якраз була приватна тварина, і ухвалили болюче рішення відпустити її. 

Тіло кобили, яку довелося приспати, а перед тим тіло коня Лакрица, вбитого осколком російського снаряда, співробітники ранчо передали у зоопарк «12 місяців», що теж на Київщині. В окупацію там залишалися семеро співробітників і два охоронці, тоді як у звичайний час за понад трьома сотнями тварин доглядали більше як 50 осіб. Від холоду в зоопарку тоді міг загинути гіпопотам Хіпо, але люди щоразу знаходили паливо для генератора, щоб його обігріти. А ще у «12 місяців», але вже від голоду, ризикували померти хижаки, але їх врятували, зокрема, коні. А точніше — люди, яким було боляче усвідомлювали все, що відбувається довкола, але треба було допомагати своїм. 

— Уночі, коли обстріли посилювалися, ми з чоловіком, сином і родиною чоловікового брата, яка приїхала до нас із Бучі, ховалися в нашому погребі. Пам’ятаю, як у мирні часи казала, що погріб треба знести, а тепер думаю: «Слава Богу, що ми цього не зробили». Погріб та колодязь, який мені раніше теж не подобався, тепер назавжди залишаться на нашому подвір’ї. 

Переломним моментом, або, як сама каже, точкою неповернення, для Віки стали не тільки масовані атаки росіян, а й усвідомлення власної безпорадності. Раніше малий Тимур щодня отримував від мами по одній цукерці, коли ж запаси солодкого закінчилися — Віка зрозуміла, що геть не контролює ситуацію, що Литвинівку насправді невідомо коли звільнять і що вона ніколи в житті не пробачить собі, якщо з сином щось станеться через рішення дорослих залишитися. 

Вивезти пів сотні коней з окупованої Литвинівки було буквально нереальним завданням. Мости поруч із населеним пунктом уже були підірвані, переправа водою чи вузьким вцілілим шматком опори стала неможливою. 

Ще у перші дні після повномасштабного вторгнення Віка та її напарниця Наталя домовилися вдягнути на всіх коней недоуздки — часткову амуніцію, яка не заважала б рухатися, але при цьому залишала можливість спіймати тварину. 

— Ми прокручували варіанти, що на подвір’я ранчо може ще раз прилетіти, коні можуть злякатися, вирватися зі стайні й розбігтися десь у лісі. Ніхто й думати не хотів, що за ними потім, раптом що, не підуть. Тому ми мовчки одягали недоуздки й про себе молилися, щоб усі вціліли, щоби тварини не лякалися вибухів і щоб нам було куди повертатися. 

Із кількома невеликими рюкзаками, трирічним сином і чоловіком Віка вийшла з Литвинівки пішки. Разом із нею у березні з села виїхала і друга тренерка Наталя. Доглядати за кіньми до деокупації, яка станеться за кілька тижнів, залишилися двоє конюхів — атовець Толя і його напарник Юра. 

До 2 квітня чоловіки жили просто на ранчо: на щастя, вони мали трохи палива, щоб завести генератор і розтопити замерзлу воду. І так само, на щастя, могли розтягнути на довше запаси сіна. А ще Юра і Толя були для місцевих таким собі знаком, що все гаразд: якщо ранчо живе, то чого б і Литвинівці не жити? 

Хоча насправді жити під час окупації було дуже важко. Росіяни не заходили безпосередньо на ранчо, але натомість їздили вулицями Литвинівки танками і своєю колісною технікою, викрадали й катували місцевих людей. Довгих 30 днів довкола села точилися бої, у небі над Литвинівкою щодня були ворожі ракети, літаки і гвинтокрили, які прямували зі сторони Білорусі на наші Гостомель, Бучу та Ірпінь. 

— Спочатку чоловік довіз нас із Тимуром до заходу України, далі ми з сином поїхали за кордон, а Макс повернувся, щоб мобілізуватися.

— На початку квітня Київщину звільнили, і я ледь всиділа ще кілька місяців, щоб не поїхати додому. Знайомі казали: «Може, ще побудь? А раптом знову підуть?». А я вже не могла ніде бути — на мене чекали коні, а я — чекала на них.   

Після повернення Віка була вражена кількістю продуктів, які люди із села принесли на «Соломахине Ранчо». Чи не всі, хто евакуйовувався і хто залишався, ніби вважали своїм обов’язком поділитися тим, що мали. Мешканці Литвинівки, як один, пояснювали: «У вас тут намолене місце. Стоїш серед коней — і тепло на душі, і спокійно, і віра в краще є». За півтора року після деокупації Київської області я й сама відчуваю на подвір’ї ранчо неймовірну тутешню енергетику — хвойний ліс, поруч із ним просторі стайні, далі коні, що пасуться на ще зеленому лузі, і головне — люди, які навіть у найважчі часи змогли залишитися людьми. 

Попри кризу воєнного часу, Віка, її напарниця Наталя, бухгалтерка Оля, яка працює на ранчо тренеркою і називає співробітників «людьми з конем у серці», а з ними коневод та конюхи, з усіх сил стараються розвивати «Соломахине Ранчо». 

Аби більше розповідати про етологію і виводити її у маси, на ранчо нещодавно запустили «Школу відповідального коневода». Навчатися  правил поводження з кіньми — від спілкування до догляду й технік верхової їзди — можуть як власники тварин зі стайні, так і ті, хто лише мріє про свого коня. Також на ранчо дають приватні уроки верхової їзди, проводять прогулянки возом і просто верхи на коні чи поні. У теплу пору тут є змога забронювати альтанку та мангал і влаштувати пікнік. А якщо хочеться чогось геть незвичайного — можна записатися на спеціальний вид йоги — ride-йогу. 

— Усе це ми поки що робимо без грантів та інвестицій — на ентузіазмі, з великої любові до тварин і з допомогою людей, які до нас приїздять. Та найбільше, — зізнається Віка, — я мрію розвивати на ранчо іпотерапію. Хочу, щоб на «Соломахине Ранчо» приїздили групи поранених військових, які могли би спробувати цей дивовижний метод лікування видимих та невидимих травм. Наша людяність кристалізувалася серед мороку війни. І тепер дуже важливо ніде її не згубити.  

***

Спецпроєкт «Healed Lands. Зцілені землі» ми втілюємо в межах проєкту «De-occupied: stories of the liberated territories» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. Проєкт покликаний показати, що українці не опускають рук, не чекають сторонньої допомоги, а повертають життя у свої локальні громади чи у свій дім. Хоча війна — триває.

Цим текстом ми розповідаємо про відновлення життя на тих українських територіях, які перебували під тимчасовою окупацією або в оточенні російської армії. Ми публікуємо історії на основі людських досвідів війни — про тих, хто не просто знаходить у собі сили жити далі, а й дає ці сили іншим. Показує приклад, надихає або ж своїми ініціативами допомагає оговтатися від війни селу, селищу чи місту.