Найміцніша нитка

    Найміцніша нитка

    Майстрині екобренду Vereta відновлюють ткацькі традиції Поділля і садять городи

    Наступ Росії прогнозували на різні дати 2022 року. Однією з них було 16 лютого. Цього дня журналістка Світлана Ославська і фотограф Олександр Рупета збирали матеріал для репортажу про відновлення ткацтва у селі Стіна на Вінниччині. Провести день у місці майже без мобільного зв’язку та інтернету видавалося гарним рішенням, аби зайвий раз не тривожитися через те, на що не можеш вплинути. 

    Одразу після початку повномасштабної війни Росії проти України ця тема здавалася не на часі. Втім зараз і бізнес, і сільське господарство повертаються до своєї основної роботи, а ми про них розповідаємо. 

    У селі Стіна за сто кілометрів від Вінниці в напрямку Молдови Світлана Антонишина стоїть перед ткацьким верстатом. Такі старі дубові верстати є в краєзнавчих музеях — і в подільських хатах. Твердим жестом поклавши руку на раму, Світлана говорить:

    — Перш ніж почати робити доріжку, її треба наснувати на снува́лці. Тоді сплітаємо в косу і відносимо на верстат. Беремо на батіжок хрест, розкидаєм на ри́тки і навиваєм на наві́й. І набираємо на́чиння. А це ля́да, в ляду вставляється бе́рдо…

    Ми з фотографом з’явилися на її подвір’ї десять хвилин тому. Після двох годин дороги з Вінниці ще не зорієнтувалася, де ми, що таке Стіна і з якого боку дивитися на ткацький верстат. Тому я обережно кажу:

    — Чекайте. Я ж нічого не розумію.

    Тоді Світлана усміхається й сідає за верстат. Вона хоче показати, як робиться найпростіша доріжка. Обрізок тканини проштовхує пальцями між натягнутими туго нитками основи, притискає тканину — і повторює рух. Повільно, сантиметр за сантиметром у ще не прогрітій зранку веранді виростає доріжка.

    Завтра чи післязавтра, коли доріжка буде готова, Світлана «виріже» її з верстата, закріпить краї, покладе до готових виробів і візьметься за наступну. Буває, сидітиме за верстатом далеко за північ: сама не думала, що так до ткання тягнутиме. 

    За кілька днів із Вінниці приїде Юрій Степанець, громадський діяч та екоактивіст. Він забере готові доріжки, а з ними і ткані заготовки для сумок, косметичок і футлярів до планшетів (замки пришиють у Вінниці). А залишить у Світлани на ґанку кілька мішків нових обрізків тканини. 

    Тоді Світлана — сама або разом з дочками — наріже всі ці обрізки флісу, синтетики й тканини для худі на тонкі смужки, змотає їх у клубки та складе в емальовану миску. Миску поставить поруч із верстатом. 

    Готові ткані вироби продаватимуться під брендом Vereta онлайн і в крамницях крафтових виробів. 

    Чотири ткалі

    Проєкт Vereta — так на Поділлі називають доріжки й ширші ткані рядна — Юрій Степанець розпочав 2020 року. Він керує громадською організацією «Наше Поділля» і упродовж останніх десяти років займався екологічними проєктами у Вінниці. Його організація, наприклад, встановила сортувальні станції у школі та в університеті. 

    Далі виникла ідея поєднати ткацькі традиції Поділля зі сталим екологічним підходом та можливістю залучити до роботи майстринь, які ще пам’ятають це ремесло.

    Відтак з’явився соціальний бізнес і бренд тканих виробів Vereta. Доріжки та інші речі виготовляють вручну на старих верстатах ткалі з села Стіна. Тчуть із відходів текстильного виробництва. Адже мода — річ неекологічна. Щороку тонни текстилю опиняються на звалищі. Vereta змогла дати нове життя частині цих відходів. А жінкам у Стіні — підробіток.  

    Зараз у проєкті працюють четверо стінянок. Це знайома вже нам Світлана Антонишина, а з нею Надія Маланська, Оксана Терешко і Ольга Юрій. Жінкам від 47 до 60 років, усі вони багато років працюють у полі й тримають господарство. І не люблять публічності, а тим паче — інтерв’ю. 

    — Ми робимо, щоб була якась екологія, з таким нахилом, — ніяково усміхається Світлана. Здається, вона ще не звикла до цієї нової лексики. 

    Вона має 54 роки, двох дорослих дочок і хату, звідки видно церкву і старий цвинтар. Від хати можна стежкою вийти вище на пагорб, де росте суха в цю пору шипшина та різні трави, — і побачити річку Русаву і все село.

    Світлана перша познайомилася з Юрієм. Це було напередодні пандемії.

    — Перед Водохрещем подзвонив телефон, незнайомий номер. Голос приємний. Пояснив, що хочуть спробувати з відходів робити доріжки. Я зразу навіть не втямила, що від мене хочуть. А Юрій сказав: «Через дві години буду». 

    Привіз два пакети обрізків зі швейних ательє. Спитав, чи реально щось із цього зіткати. Світлана вагалася, але врешті сказала, що спробує. 

    — Нарізала того дрантя, зробила доріжку. Віддала. Нема їх тиждень, нема два. Ну, думаю, вже всьо. А тоді дзвінок: «Не вздумайте викидати верстат, у нас все серйозно». Отак я і начала працювати.

    У Світлани 30 років практики за верстатом, але з перервами. Ще в дитинстві їй кортіло навчитися від бабусі. Але верстата вдома не було: бабуся ділила його із сестрою — ходила до неї ткати, це називали «на оденки». Коли Світлана на початку 1990-х вийшла заміж, вирішила зіткати доріжки для себе. Старша сусідка допомогла їй встановити верстат, нарізати смужок, навчила, як почати.  

    Другою ткалею стала Надія Маланська. Надія мала верстат удома, але ткати не вміла й не раз просила Світлану показати, як це робиться. 

    — Мені все давнє подобається. Я кажу, що не у свій час родилася. Треба було півтора століття тому, — сміється Надія.

    Вона наймолодша з ткаль. Їй 47, і в неї троє дітей і п’ятеро внучок. Столітній верстат дістався їй від баби. Він стоїть на веранді, прикрашеній як колись: тканими доріжками попід вікнами. Ці довгі вузькі верітки, де на темному тлі виткані квіти або птахи, тут називають «обіцята». На підлозі веранди лежать простіші смугасті доріжки — на них кажуть «стінянські», тобто побутові, місцеві. І старі «пілки» — це малі килимки з квітами, десь метр на півтора. Такі стелили під ноги молодим на весіллі. Пілки в Надії вже старі, зашиті кольоровими латками.

    На цій веранді так само холодно, як у Світлани, тому Надія вбрана у кілька кофт і хустку — це робить її старшою років на десять. Але усмішка омолоджує її на 20.

    — Світлана запропонувала, а я кажу: добре, спробую. Зразу не виходило… Ну потихеньку, щось виходило, щось ні. Потім Світлана почала фантазувати, видумувати нові узори. Придумали заготовки на чохли, сумки — і вчилися. 

    З часом виявилося, що Світлана і Надія не встигають робити усі замовлення. Тоді запросили Оксану Терешко. Вона живе на іншому кінці села і колись працювала кілька років на фабриці у Вінниці. 

    Оксана працює за верстатом, який позичила в сусідки. Та живе десь у Криму, і верстат їй не потрібен. Він займає третину кімнати, ще третину — розкладений диван із зв’язаним вручну покривалом. Дивуємося, що Оксані доводиться сидіти за ним спиною до телевізора, але вона каже, що не потребує його: кладе поруч із собою на лаву телефон і так дивиться новини. Як і Світлана з Надією, Оксана ніби змагається у скромності:

    — Ну які ми майстрині… Трохи тямили, як це робити, — й попробували. Мені подобається кольори підбирати. Хочу не щоб бистро, а щоб гарно було.

    Останньою до «Верети» долучилася Ольга Юрій. Її верстат стоїть у сарайчику, де немає обігріву, а на підлозі лежить старезний килим у зірки. Звідки він узявся, Ольга не пам’ятає. Вона найлаконічніша з усіх ткаль («попросили — й займаюся») і найкритичніша до своїх умінь:

    — Ми не тямимо вже. Моя мама і свекруха ткали, але я не дивилася на то. Молода, думала: нащо мені? Були діти й поза дітьми, робота на птахофермі, а це десь на задньому плані було. А вже Свєта показала — ми й навчилися від неї.

    Старий листок, новий листок

    Коли Юрій Степанець говорить про відродження традицій, я розумію, що це великою мірою метафора. Не можна за два роки відродити щось, що вмирало років сто. Утім деякі елементи традиції таки відновлюються — те ж користування верстатом. 

    Усі чотири ткалі народилися в СРСР, між 1960-ми і 1970-ми. Їхня юність і молодість, тобто роки, коли вони мали б переймати ткацькі вміння від старших, минули в радянській системі: піонери, фабрики, ферми, соцзмагання. Було не до ткання. 

    І їхні мами, народжені у 1940-х і 1950-х, також жили у радянській системі. Традиційне село зникло не за один рік, воно модернізувалося впродовж усього радянського ХХ століття. Спершу одна війна, потім колективізація, репресії й Голод, потім друга війна і знов голод, потім — повоєнна відбудова, колгоспи, заводи.

    — Як стирали, як новий листок писали… А це ж наше! — каже про радянські роки Надія Маланська, яка думає, що народилася не у свій час. 

    Ткання зберігалося у родинах, де жінки працювали в полі, а отже, взимку мали час ткати. Але радянські фабричні, а потім імпортні турецькі й китайські зробили ткані вироби зайвими в побуті. Вовняні килими їсть міль, щороку їх треба провітрювати. Синтетика не просить такої турботи. 

    — Це вже давно не роблять, Свєта! Коври сучасні багато кращі як оцей, — переконує стінянка Галина Сідак. 

    Їй майже 90, і вона пам’ятає ткацтво в дії. 

    — У всіх людей були вівці. Прали вовну, краси́ли, — починає пояснювати, а тоді змінює тон, усміхається з іронічним прижмуром і махає рукою. — Ну що ж ти знаєш?! 

    А я сумніваюся, наскільки щиро вона говорить про те, що нові килими кращі. Бо свої ткані верети Галина не продасть:

    — Може, буде таке врем’я — діти заберуть. Пам’ятка буде, — і ховає добро назад до скрині.  

    Село Стіна не було видатним центром ткацтва, але колись у кожній другій хаті був верстат. І сьогодні в кожній хаті є хоч один тканий килим. Якщо не ткали самі, то купували в сусідніх селах і на ярмарках. 

    Галина Сідак має рацію: для ткацтва потрібні вівці. З овечої вовни робиться нитка, а з неї — килим. Так робили, з певними регіональними відмінностями, скрізь по Україні. Деякі ткацькі осередки відомі сьогодні більше через те, що СРСР вкладав гроші в інфраструктуру, як у Решетилівці на Полтавщині чи Косові у Карпатах — там діяли ткацькі фабрики. Але, підтримуючи великі центри ремесел, радянська політика знищувала майстрів-одинаків. 

    Нащадки цих майстрів сьогодні все ніяк не позбудуться уявлення про те, що їхні виготовлені вдома речі — щось другорядне і гірше за куповане. Можливо, ініціатива Юрія Степанця поверне людям у Стіні усвідомлення цінності виготовлених вручну речей. 

    Війна і весна

    Доріжки бренду Vereta не схожі на давні стінянські килими. Між ними, якщо відверто, — прірва. Тому, мабуть, майстрині так скромно відгукуються про свою роботу. На питання, чому не тчуть як колись, пояснюють: немає матеріалу, з текстильних обрізків не зробиш тонкого візерунка. А якби й була вовна, ціна такого виробу стала б непосильною. Крім того, ткання квітів і птахів потребує таких технік роботи на верстаті, якими майстрині не володіють.

    З початком війни їхні вміння і текстильні обрізки пішли в іншому напрямку — плели маскувальні сітки. Коли буде змога, Юрій Степанець планує відновлювати виробництво і продавати вироби за кордон. Ще минулого літа найшвидше продавалися вироби жовто-синьої кольорової гами. 

    Відновлення виробництва дасть змогу Світлані, Оксані, Надії та Ользі й надалі мати невеликий підробіток. Крім того, Юрій хоче повернутися до задуму відкрити в Стіні центр ткацтва.

    А стінянські ткалі зараз мають інші справи, до яких мусять повертатися щороку. 

    — Перші дні й переживали, і плакали. Один раз летіла ракета, ми полякалися. Казали, що збили її під Вінницею, — розповідає Світлана Антонишина, коли телефоную їй на початку квітня. 

    Стіна — це 50 кілометрів від Придністров’я, та жодна з майстринь не залишила Україну. Всі в селі, всі працюють. 

    — Весна прийшла, вже грядки садимо. В людей не сіється — треба, щоби в нас сіялося. 

    Деякі традиції в Стіні відновлювати не потрібно, вони — живі. 

    Цей репортаж створений за підтримки наших читачів та читачок, об’єднаних у Спільноту The Ukrainians.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00