На чеснім слові, на однім крилі
    Артем Сорокін 26 Жовтня 2020

    На чеснім слові, на однім крилі

    Екстремальні будні екстреної допомоги

    Їхніх пронизливих сирен не сплутаєш ні з чим. Вони вміють бути помітними. Та хай гучні, найчастіше про власні біди вони мовчать. І вперто мчать до хворих — «бак пробитий, хвіст горить», без обладнання, без кисню, без елементарних препаратів. Аби дослідити стан екстреної медичної допомоги у регіонах, ми подалися на Київщину, де справи могли бути принаймні не найгіршими. Голова профспілки тамтешніх медиків одразу погодився: «Приїжджайте, усе самі побачите».


    У містечку на Київщині натовп перехожих оточив парубка, що знепритомнів просто посеред вулиці. Літня жінка шукає поспіхом у сумці щось від серця під язик. Захеканий кремезний чолов’яга, пригадуючи уроки з безпеки життєдіяльності, робить масаж серця, час від часу прислухаючись, чи хлопець дихає. «Швидку, викликайте швидку!» — задихаючись від сліз, ледь промовляє дівчина, що сидить поруч на узбіччі. Ймовірно, кохана. Одразу кілька людей одночасно набирають 103. 

    — Чоловікові погано. Без свідомості, на вулиці. Здається, не дихає. 

    — Очікуйте на бригаду.

    За чверть години з-за рогу з’являється «карета» швидкої. 16-річна ГАЗель урочисто торохтить.

    — У нього, здається, цукор… Врятуйте, благаю, — падає в ноги медикам дівчина з узбіччя.

    — Поміряти, на жаль, не зможемо. Глюкометра немає. У нього фібриляція шлуночків. Діставай дефібрилятор, — вдивляючись у кардіограму, каже один фельдшер іншому.

    — Я в тюрму не хочу. Пам’ятаєш, нам не дозволили ним користуватися? Сказали, можете вбити людину.

    — Давай тоді щось для відновлення серцевого ритму! Швидше!

    — В нас нічого немає. Я просив, але знову отримав прочерки…

    — Діставай ноші!

    Ноші мають усі шанси зніматися у фільмі про Другу світову. Поки пацієнта вантажать, натовп гуде: «Що це за швидка така, що у вас нічого нема?!» Поруч молодичка робить для інстаграму селфі з раритетним авто. У пості вона напише: «Не знала, що таке вміє їздити».

    Те, що вміє їздити, називається «екстрена медична допомога Київщини». Наступні пів години у салоні іржавої ГАЗелі фельдшер пильнуватиме зап’ястя хлопця, задерши другу руку з крапельницею попід стелю. Систему в машині нема де зачепити. Дівчина пацієнта ловитиме салоном незакріплені ноші з коханим, тримаючи двері, аби не відчинялися на поворотах.

    Її хлопця довезуть. 

    Якщо дорогою не зламаються. І не стануть серед поля.

    Таке буває.

    Шамраївка

    — А як не довеземо? Уявляєш, як мені потім їй в очі дивитися? — задумано каже мені Валерій Корзун, фельдшер бригади екстреної допомоги у пункті постійного базування в селі Шамраївка Сквирського району. Швидкій він присвятив три з половиною десятки років власного життя. — Історія, яку ти щойно почув про хлопця, якому стало зле на вулиці, є збірною з моєї практики. Щоб ти зрозумів, до чого довели швидку.

    Валерій — дужий, років близько шістдесяти, зі сталевим пронизливим поглядом. У власний вихідний він прийшов на підстанцію, щоб зустрітися з журналістами. Бо працювати далі в таких умовах, каже, уже несила. Тягнучи цигарку за цигаркою, показує відео на телефоні, як нещодавно бригада застрягла просто серед траси. В ГАЗелі тріснула ресора. 

    — Різко — бух! Все, машина стоїть раком! Ремонтуємо автомобіль на дорозі. Ніхто допомагати не хоче. Їздимо на уламках, — коментує відео Валерій. — Тож фельдшер підважує машину ломом, а водій залазить під неї, скручуючи щось нашвидкуруч знайденою в канаві стрічкою, аби тільки доїхати.

    Коли ГАЗель ламається, без екстреної допомоги лишаються одразу понад 10 тисяч людей — мешканців Шамраївки та ще 19 сусідніх селищ. 

    Поки переглядаємо відео про швидку, та з’являється на горизонті — бригада повертається з виклику. Валерій вітає колег, які сьогодні на лінії: фельдшерів Наталю й Олександра та водія Юрія. 

    — Чаєм пригостити не можемо, бо в нас у приміщенні давно нема світла. Щось із проводкою, — пояснюють фельдшери, запрошуючи до своєї кімнати відпочинку. — Ввечері хто телефоном підсвічує, хто як.

    Колись це приміщення було амбулаторією. Тепер тут пахне сирістю і старістю. Холодно, немов у січні. Опалення вже давно немає. Стіни потріскані.

    — Бачите, отак ми працюємо. Не знаю, скільки будівлі вже років. Більше сотні, мабуть. Ще графиня Броницька строїла колись. Да, тут сирість, — каже Валерій Корзун. — Хто на астму хворіє, бояться тут чергувати. Тому що приступи стаються. Не було з пів року в нас вбиральні, тож хлопці, водії наші, самі зробили.

    Поки Валерій проводить екскурсію апартаментами, Наталія та Олександр дістають із ГАЗелі валізку з медикаментами й дефібрилятор.

    — Приїхала столична комісія, перевіряли апаратуру, — каже Корзун. — Дефібрилятор перевірили першим. Технік подивився і сказав, що ним користуватись не можна. Цим дефібрилятором можна вбити людину — написали в акті. Здали його на головну районну станцію в Білу Церкву для заміни, а за тиждень чомусь отримали назад.

    Серцям мешканців двох десятків тутешніх сіл краще не барахлити. Не буде їм ані розряду, ані уколу.

    — Верапамілу елементарного не маємо, щоб серцевий ритм відновити. Спирту в нас немає. Відсутні глюкометри. Це критично, адже коли ми виїжджаємо на виклик і людина непритомна, то в першу чергу маємо поміряти цукор, — пояснює фельдшер Олександр Семенюк. — Власним коштом вату купуємо. Перекис старший фельдшер якимись своїми путями находить. Наливає нам у пляшечки.

    Нещодавно до звичайних викликів додався ще й коронавірус. Помічаю, що захисні маски на обличчях фельдшерів не мають фіксаторів і постійно зсуваються на очі.

    — Оце такі повидавали нам маски, — зітхає Семенюк.

    — Машину теж самі миємо, — додає Валерій Корзун. — Чим дезінфікувати? Хто нам видав засоби? В нас нічого немає! Одноразові костюми не повидавали, дали багаторазові. Сказали прати.

    Бригаді надходить черговий виклик. Бокові двері захлопуються, задні — не такі надійні. Їх Олександрові доводиться притримувати.

    Старезну іржаву ГАЗель кидає сільським бездоріжжям. Від шуму всередині закладає вуха, тож переходимо із фельдшером на крик. Показую на дірку над головою у стелі, заліплену скотчем. 

    — Вентиляція, — жартує Олександр.

    Сквира

    У шамраївській ГАЗелі я думав, що бачив усе. Втім, уже в наступній «кареті» — Сквирського районного центру екстреної меддопомоги і медицини катастроф — я зрозумів, що помилявся. УАЗик незабаром святкуватиме 20-річний ювілей. Трясемося у ньому з фельдшеркою Мариною Мартинюк, а під стелею літає обрізана пластикова пляшка. 

    — Показати, як ми крапельницю ставимо? — питає Марина. — Це хендмейд. У пластикову пляшку запихається система з ліками. Раніше ми просто тримали в руці. Тепер так тримається. Інше питання — чи капає, коли несемося бездоріжжям.

    Бруд, дірки, іржа. Ноші у «кареті» не вміють виїжджати, бо не мають коліщат. 

    — Шо, як, наприклад, ми везем якесь ДТП? І нас двоє. Тут нема ані де стати, ані як підійти, ані як капати, — жаліється фельдшерка.

    Тут та сама біда, як у сусідній Шамраївці. Машини, звідки соромно виходити надвір, брак тест-смужок для глюкометрів і деяких украй необхідних препаратів. Про все це медики неодноразово повідомляли керівництву. 

    — Перед людьми соромно, що не маємо бодай перекису водню, — каже старший фельдшер підстанції «Сквира» Ігор Хомич. — Ми пишемо накладні, нам ставлять прочерки. Коли запитуємо, кажуть — чекайте, буде. Так і живемо. В очікуванні.

    Приміщення центру складається з диспетчерської, кухні й кімнати відпочинку. Помічаю, на дверях висять штани від захисного костюма. 

    — Оце позаду вас що? — питаю у Марини Мартинюк.

    — Костюм, у якому бригада виїжджає на ковідні виклики.

    — Що він тут робить?

    — Сушиться…

    Багаторазові костюми перуть просто на кухні центру в машинці, поруч з обіднім столом і мікрохвильовкою. 

    — Отут перем, — показує Марина. — Що маємо, те маємо…

    Костюми у пралку закладає єдина на весь центр санітарка Світлана. Вона й машини швидкої відмиває після викликів до пацієнтів із коронавірусом. 

    — А у вас є обладнання для професійної обробки?

    Світлана важко зітхає.

    — Ви власноруч обробляєте?

    — Так. Дається маска одноразова й рукавички, і ми оце так ідемо обробляти машину. 

    — Скільки вам за це платять?

    — Дві тисячі — пів ставки.

    — Як ви виживаєте?

    — Підробляю. Ходжу там із газетами, продаю. Мама допомагає. Пенсіонерка, 81 рік. Так і виживаємо. 

    Плаче.

    Бородянка

    У Бородянському центрі екстреної медицини у вічі  одразу впадає сучасний реанімобіль «Пежо». У гаражі. Сирена на авто — у павутинні. На лобовому склі, притрушеному порохами, якийсь дотепник намалював кумедний смайл. 

    — Стоїть сучасний реанімобіль, укомплектований усім. Він відповідає категорії Б. Кисень, дефібрилятор, вакуумні шини, вакуумні матраци, дошка для фіксації спини доросла, дитяча, ну тобто все ви можете побачити. Але ми не можемо на ньому виїжджати, — розповідає фельдшер Олександр Ігнацевич.

    У «Пежо» п’ять місяців тому зламався двигун. Скільки тутешні фельдшери не просили керівництво полагодити «колеса», авто ніяк не хочуть забирати на ремонт. Виїжджати на виклики бригадам доводиться на старому УАЗі, зовні схожому на купу іржавого брухту. На лобовому склі написано «03». Якщо зателефонуєте, не додзвонитеся нікуди.

    — Може, воно й на краще, що така екстрена допомога не доїде до вас, — каже Олександр. — У цій машині поки довезеш пацієнта до приймального відділення, можеш ще одну травму нанести. Приїжджаємо на виклики, а люди дивуються: як такий автомобіль взагалі може їздити?

    Я вчора людині пояснював: чого ви мовчите? Якщо приїжджає до вас бригада на такому автомобілі — дзвоніть! Скаржтеся! Чому на таких автомобілях? Поки будете мовчати — нічого не зміниться.

    Олександр відкриває салон УАЗа. Світла всередині немає. Окрім брудних радянських нош, які ніяк не фіксуються, тут немає жодного обладнання й медтехніки. Підстанція екстреної допомоги «Бородянка» розташована просто біля траси регіонального значення. Час від часу тут стаються ДТП. Неподалік — аеродром, де стрибають із парашутом. Найчастіші виклики — складні травми хребта.

    — Соромно їхати до цих потерпілих, наперед знаючи, що повноцінної допомоги надати не зможемо, — каже Олександр Ігнацевич. — Для травм хребта має бути щит — а в нас його немає. Ноші мають бути закріплені. А в нас так: кладемо хворого, один сідає спереду і тримає ноші за ручку, щоб, не дай Боже, пацієнт дорогою не випав.

    Двадцятирічний УАЗ на наших очах завівся з четвертої спроби. 

    Як сідали, фельдшер попередив, що треба бути обережними, бо сходинка прогнила і можна впасти. Коли зачинили двері, між ними й салоном утворилася величезна щілина. Її в дорозі фельдшер затуляє ногою. 

    — Оце можете подивитися, яке воно все герметичне, як того вимагають ковідні виклики. Сходинка покосилася, латана-перелатана. Ми через неї хворих зазвичай переносимо на стільці, бо як наступиш, може обвалитися. А через оцю щілину, до речі, в дощі вся вода з калюж бризкає всередину, просто на пацієнта.

    Тут немає ані дефібрилятора, ані кисневого балона. Як шпиталізувати пацієнтів із низькою сатурацією і гострою потребою в кисневій підтримці, фельдшери не знають. 

    — Ти на власний страх і ризик садиш чи вкладаєш цього хворого і так шпиталізуєш, — бідкається Олександр. — Інша історія з медикаментами: приїжджаємо вчора до людей, кажемо, нема в нас аритмілу вколоти (у критичних ситуаціях він швидко стабілізує серцевий ритм). Вони нам: як немає? Що ж ви за швидка така?

    Після десяти хвилин на рятівному бородянському УАЗі з «карети» виходиш, ніби після трьох кіл на «американських гірках».

    На підстанціях Бородянки, Клавдієво-Тарасового і Немішаєвого загалом на лінії виходять чотири швидкі. Три старих УАЗи і лише один сучасний реанімобіль «Форд». Такий автопарк обслуговує понад п’ятдесят тисяч людей. 

    Кілька тижнів тому на підстанцію в Бородянку особисто приїжджав міністр охорони здоров’я Максим Степанов. Фельдшери показали йому, як розвалюється УАЗ і пів року не ремонтують сучасного «Пежо».

    — Приїхав, побачив цей реанімобіль. Відповідь була така: до кінця року хочуть 28 автомобілів на Київщині замінити, до 2022 року оновити весь автопарк, а фінансування на екстрену допомогу збільшити. Жодної конкретики. Сама лише «вода»… Ми зрозуміли, що як їздили на цьому УАЗі, так поки й будемо їздити.

    Водні процедури

    Оксана Миколаївна Шарко — молода директорка. Керує Київським обласним центром екстреної медичної допомоги та медицини катастроф дев’ять місяців. Достатньо, щоб виносити дитину. Замало, щоб полагодити реанімобіль. Шарко люб’язна і привітна, але помітно нервується. На початку розмови демонструю їй відео, як шамраївські фельдшери серед траси самотужки порпаються у старій ГАЗелі. 

    — Я працюю лише неповних десять місяців. За такий час не змінити того, що не робилося п’ятнадцять років. Хіба ці машини за десять місяців так зносилися?

    — Як на мене, це не відповідь керівника!

    — Наразі триває закупівля. Міністр обіцяв нам 28 машин. Я не можу їм прямо вже замінити автомобілі. Бо для того доведеться їх у когось забирати.

    Шамраївський дефібрилятор-убивця робить Оксані Миколаївні круглі очі. Каже, не знала. Обіцяє з’ясувати, разом із відсутністю кисневих балонів у салонах. Натомість питання про брак препаратів викликає в неї єхидну посмішку.

    — Наразі ми повністю забезпечені усім необхідним, зокрема медикаментами, щоб надавати екстрену медичну допомогу, — тон директорки гучнішає.

    — Спирту немає, кажуть фельдшери.

    — Спирт — не препарат. Замість спирту є хлоргексидин.

    — Перекису немає.

    — Значить, хлоргексидин.

    — Верапамілу немає. Аритмілу немає.

    — Наразі станції мають усі препарати. Якщо вони їх не отримали на станції, це не означає, що в нас їх немає. Тож давайте це питання теж уточнимо.

    Біди бородянських фельдшерів змінюють тон директорки з гордовито-переможного на винувато-лагідний.

    — Чому вони їздять на іржавому УАЗі, а сучасний реанімобіль простоює у гаражі, бо вже п’ять місяців не лагодять двигун?

    — Ми не можемо просто пригнати його на СТО і полагодити. Потрібна процедура тендерних закупівель. У нас не відбулися торги з ремонту — вперше, вдруге. Щоб загнати той реанімобіль на станцію, треба було або чекати, поки відбудуться торги, або платити з власної кишені. Минулого тижня нарешті підписали договір, тому полагодимо його найближчим часом.

    Одразу після нашої розмови з Оксаною Миколаївною подзвонив фельдшер із Шамраївки: глюкометри завезли, реліктову ГАЗель замінили на трохи новішу.

    Грамота

    — Ми розуміємо, в якій ситуації нині країна. Готові працювати понаднормово. Лише просимо трохи уваги, поваги до нашої професії і нашої роботи, — з такими словами фельдшери немішаївської підстанції ведуть мене через ліс до гаражів. Там кімната відпочинку водія екстреної допомоги. 

    На зелених дверях — великий комірний замок. Водій років шістдесяти — дядя Вітя, як він сам відрекомендувався, — легко відчиняє його і веде нашу делегацію крізь гараж — бруд, сирість та пітьму. 

    За гаражем — темний коридор, завалений мотлохом. Всюди антисанітарія. Подолавши його, заходимо нарешті до кімнати відпочинку.

    Метр на метр.

    По суті, диван — то вся кімната відпочинку, родом із Союзу. Звідти ж і лахміття, яким накрито іржаву батарею, аби взимку не обпектися. Чотири кути — чотири павуки. Сирість, пліснява і сморід із гаража й коридору окупували цю крихітну зону відпочинку. 

    Є мінітелевізор. Правда, не спитав у дяді Віті, чи працює. 

    Біля вимикача світла висить грамота. Це адміністрація екстреної допомоги дякує дяді Віті за багаторічну плідну працю та бажає натхнення на майбутні звершення й перемоги у професії та житті.

    — Було колись, — похмуро каже дядя Вітя. — Зараз нас ніхто ні з чим давно вже не вітає.

    Перед тим як їхати, помічаю, як дядя Вітя хвацько зачиняє задні двері свого УАЗа. 

    З ноги. 

    Пояснює, це не від того, що зневажає свою роботу чи недбайливо ставиться до бригадного майна. Просто задні двері дяді Вітіного раритетного реанімобіля відчиняються на всіх поворотах, а зачиняються тільки так. 

    З ноги.

    — Завдяки нашим водіям, які можуть десь самі прикрутити й приварити, ця розвалюха ще хоч якось їздить. А то і цього б не було, — обіймає дядю Вітю фельдшерка Олександра Романенко.

    Раптом із планшета лунає сигнал. 

    — Дядь Віть, заводь. У нас новий виклик.


    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00