«Ми бачили поле — воно горіло. Але я надіявся, що ми не згоримо»

Вранці 21 березня завдяки одному посту соцмережі та медіа дізналися про тридцять дітей із Чернігова, яких врятувала з оточеного міста їхня вихователька Наталя Песоцька. Направду ж Наталія була не одна. Три тижні в Чернігові дітьми опікувалися всі працівники центру — від директора до прачки. А коли настала необхідність виїхати і вивезти малих, вона взяла цю колективну відповідальність — аби врятувати дітей, які зустріли війну без батьків.

Віталик не дістає ногами до підлоги, коли сідає на диванчик у коридорі. У хлопчика на щоці невеличкий шрам активної дев’ятирічної дитини. Запитую у Віталика, що він любить. Але він каже мені на вухо те, чого не має казати дев’ятирічний хлопчак: «Думаю, то не був «зелений коридор». Ми бачили поле — воно горіло. І спалені машини. Але я надіявся, що ми не згоримо».

Віталика і ще двадцять дев’ять дітей, позбавлених опіки батьків, три тижні воєнних дій у Чернігові захищав підвал притулку, півтораметрові стіни храму й вихователі. Зрештою діти змогли залишити Чернігів, про який всі бояться, аби не став «другим Маріуполем».

Не галасуйте — війна

Колона з українськими прапорами мчала Черніговом. Військові витягували руки з машин, тримаючи каски, і гукали: «Війна!». Повітря у місті, яке попри все збиралося на роботу, розрізали сирени «швидких». Так пам’ятає початок війни Наталя Песоцька, вихователька чернігівського центру соціально-психологічної реабілітації дітей.

Російські війська увійшли на Чернігівщину 24 лютого через білорусько-російський кордон. Того ранку Наталя вискочила з будинку з речами й двома дітьми — чотирнадцятирічною донькою та восьмирічним сином. Вони застрибнули в маршрутку, яка через затори, геть не притаманні невеликому Чернігову, мала довезти її на роботу. Дітей, аби вони були якомога ближче, жінка хотіла завести до сестри, яка живе в гуртожитку біля роботи.

Наталя працює вихователькою в центрі з 1997-го, року заснування. Тоді заклад щойно набрав перших дітей, а стіни ще готувалися фарбувати.

Спершу це був притулок. Нині — реабілітаційний центр. У ньому мешкають діти з усієї області. Дехто — сироти. Втім частина дівчат і хлопців має батьків, які, утім, з огляду на життєві обставини чи власне небажання не можуть про дітей дбати.

Коли почалася війна, по частину дітей приїхали їхні рідні. Але більшість лишилася в притулку. Нині вихователька Наталя — їхня найближча людина.

«Вони мені рідні, — говорить Наталя. — Тому вранці я вирішила йти на роботу. Та той перший день стерся з пам’яті. Пригадую, ми працювали як завжди, але всі дивилися в підлогу. На роботу дісталася майже вся зміна: вихователі, кухарі, кастелянша. Декілька вихователів не доїхали до центру. Вони опинилися за підірваними мостами».

Ще не чути було ні пострілів, ні сильних вибухів, ні літаків. Діти ще не лякалися. «Вони жили звичним життя. Бавилися, галасували. Хтось із вихователів навіть сказав: «Гей, тихше, не галасуйте, війна!». Але це діти. Вони собі сміялися. Аж поки не почалися бомбардування».

Після кількох змін Наталя повернулася додому на вихідні. Першого березня знову пішла на роботу, власних дітей знову лишала в сестри.

Тоді й почалася найдовша зміна в житті Наталі, яка триває досі.

Рятівні історії

Центр приймає дітей різного віку. Найменшому хлопчику три роки. Тут вони спілкуються між собою, відвідують гуртки, з ними працюють психологи, старші ходять до місцевої школи.

Центр не мав власного бомбосховища. Але мав підвал, де досі зберігали картоплю та моркву. Приміщення холодне, вологе, обплетене трубами комунікацій, та все ж найбезпечніше. Підлогу працівники встелили шматками лінолеуму. Нещодавно старі матраци в центрі замінили на нові, але не встигли викинути. Тепер всі їх несли до підвалу.

Спершу діти спускалися до підвалу, коли звучала сирена. Щодня сирени ставали частішими й довшими. Кілька ночей слідом за тривожним звуком вихователі кидалися одягати найменшим штани й куртки. Кросівки взували, не шнуруючи. Зрештою дітей перестали роздягати на ніч, аби нервово не шукати їхні светри.

Коли ж сирени перестали стихати, а вибухи лунали вже над головами, дітей цілком перевели в підвал. Нагору виходили лише у хвилини тиші — подихати й поїсти.

Менших було легше відволікати розмальовками й книжками, старші час від час вискакували нагору. Довгими ночами в підвалі вихователів виручали історії. Вони розповідали дітям про різні місця, які бачили, людей, з якими спілкувалися.

Діти теж ділилися. Але їм майже не було про що розповісти. «Усі вони жили в родинах, які мало дбали про них. У них і до війни було важке дитинство. Хтось розповідав, як спробував курити. Тому ми намагалися говорити більше про хороше, що з ними ще трапиться, що вони ще побачать. Я стільки говорила, що в мене вже язик спух», — сміється Наталя.

Сам же центр працював, як і завжди. Пральня. Дезінфектор. Кухня.

«Перші десять днів ми змогли годувати дітей так, як і до війни. Ще була вода, світло, тепло. Кухня працювала, хай там що», — розповідає директор центру Анатолій Писанка.

Ми говоримо телефоном, Анатолій нещодавно зміг знайти зв’язок. Це його тридцятий день у Чернігові. Після розмови він планує завезти ліки для батька одної із працівниць центру. Навіть після того, як у їхню будівлю кілька разів поцілили росіяни, а дітей вивезли, у нього не бракує роботи. Найперше центр не зміг виплатити зарплатні, бо удар розтрощив бухгалтерію з комп’ютерами. Тепер вони з бухгалтеркою Ніною Іванівною намагаються дати тому раду.

«А ще ми вчора організовували чергування, оббивали двері й війна, які повилітали, закручували їх на шурупи, щоби ніхто не заліз грабувати».

Двадцять хвилин

Один з уламків прилетів у їдальню через двадцять хвилин після того, як діти поїли й спустилися до свого сховку. «Якби ми затрималися…» Після цього діти перестали підніматися з підвалу взагалі.

Інший удар прийшовся на стіну, за якою не було дітей. У будівлі винесло вікна і двері.

Одна із найстрашніших ночей була, коли росіяни скидали бомби на нафтобазу неподалік. Ніколи над Черніговом не було такого червоного неба. Звідки не вийти на вулицю, здавалося, що горить усе місто й вогонь наближається.

Одна із плит підвалу відійшла від стіни, але не впала. «Коли скидали бомби, ми кричали. Діти вили від страху. Я не знала, що робити. Схопитися на ноги, чимось зайняти руки? Я не читала «Отче наш», я кричала його, а діти просто повторювали. Ми не знали, куди діти свої емоції. Бомби падали, підвал гудів і тріщав».

Як ти могла нас залишити?!

Коли снаряди вперше зачепили центр, Наталя ще в підвалі дізналася, що в гуртожитку сестри, де були її діти, повилітали вікна. Не тямлячи себе, жінка вискочила на вулицю й побігла до гуртожитку. «Досі мені було страшно, але тоді — байдуже. Хай стріляють. Директор кричав мені слідом: «Ви куди?». Я ж просто бігла».

Наталя підбігла до гуртожитку і смикнула двері. Вони не відчинилися. Їх замкнули зсередини. Жінка почала гамселити у двері, вириваючи ручку. З того боку дверей почувся тупіт. За кілька секунд — голос доньки. Донька плакала й через зачинені двері повторювала:

— Мамо, навіщо ти нас тут кинула? Мамо, як ти могла нас тут залишити?!

Того дня жінка запитала в директора, чи може вона взяти в центр своїх дітей. Той, звісно, погодився. Уже багато працівників забрали свої родини із собою, бо діставатися з дому на роботу ставало все важче. У декого вже не лишилося дому. Околиця ставала руїною.

Півтораметрові стіни

Після кількох влучень росіян у центр керівництво зрозуміло, що залишати дітей тут не можна. Потрібне близьке й безпечне місце.

За кілька хвилин від центру є старий монастир, заснований ще 1069 року. Свого сучасного вигляду він набув за часів козацтва й меценатства Мазепи. Керівництво звернулося до храму — і там відчинили двері для дітей. У монастирі вже жило чимало людей зі зруйнованих сіл під Черніговом.

Наприкінці вісімнадцятого століття монастир оточила товста цегляна стіна, яка слугувала водночас як і оборонна. А зведена дзвіниця стала орієнтиром для подорожніх, які рухалися до Чернігова. У Другу світову в центральному храмі замість іконостасу виднілася чорна діра. Цього ж разу люди хотіли вірити, що храм захистить їх і ще тридцять дітей.

«Монастир має такі стіни, що важко уявити, яка має бути бомба, щоби їх пробити. До того ж самого монастиря ще не обстрілювали. Ми вирішили йти», — розповідає директор Анатолій.

Церква дала їм прихисток у кімнаті семінарії. П’ять двоярусних ліжок, матраци на підлозі.

Уже тоді керівництво обдумувало виїзд. Проте безпечної дороги з Чернігова давно не було. Було відомо, що щастило не всім. Авто розстрілювали, дехто підривався на мінах. Люди гинули сім’ями, рятуючись у полях від російських обстрілів. Був день, коли авто виїхали прямісінько на російські танки. Кожного дня ситуація на дорозі змінювалася. Потрібне терпіння, щоби вичекати найліпшу мить.

До храму дітей переводили перебіжками, згадує Наталя. «Кілька виховательок спершу вивели менших дітей, потім вистроїли старших. Старші, як і працівники, допомагали нести речі й матраци».

Снідали й обідали в старовинній трапезній монастиря. Вечерю ж продовжували готувати кухарі центру на власній кухні. У каструлях несли й везли їжу до храму. Води було вже обмаль і діти мили руки в одній мисці з вихователями.

Поруч із храмом теж прилітали снаряди й літали уламки, штрикаючи давні стіни. Один снаряд впав на подвір’я, але, на щастя, — не розірвався.

Вихователі відбирали в дітей осколки, які ті починали підіймати на території. Вони гострі, як ножі. Їх обережно виймали з дитячих рук. Один такий уламок, здавалося Наталі, легко зітне їм голову. «Вони несуть їх і несуть. А я плачу. Ну навіщо ви їх збираєте?»

Та сама мить — порятунок

Два автобуси під’їхали до храму 18 березня. Діти нещодавно поснідали й прибирали постіль. Учора вони попросилися у вихователів оглянути Троїцький собор, який ще за козаків взявся зводити Лазар Баранович.

«Сказали, що на збори дітей є п’ятнадцять хвилин. Ми налякалися. Усі чули, що дорога з Чернігова замінована й там постійно стріляють».

Директор же закладу готувався до виїзду вже кілька днів. Цим займалася влада. Спершу з дітьми мав їхати медик і ще одна людина. Та виїзд узгоджували швидко й у мить, коли потрібно було вирушати, не змогли додзвонитися людям, які мали супроводити. Уже понад тиждень мобільний зв’язок у Чернігові можна було упіймати в рідкісних місцях.

Директор Анатолій готовий був їхати з дітьми, але волів би лишитися, щоби центр продовжував роботу. «Адже хтось має охороняти, залатати потрощені вікна, зрештою, заплатити людям за роботу».

Анатолій запитав, чи готова Наталя поїхати з дітьми. Жінка боялася, як і інші вихователі. Але спитала, чи може вона взяти із собою свою родину. Директор кивнув.

Наталя сіла поруч із водієм. Вона знала, що до Києва з Чернігова не більше як дві години. Але дві години минули, а вони все ще їхали. Довгих дев’ять годин у короткій дорозі.

Наталя не знала, де вони їдуть, адже всі вказівники познімали. Вони проїжджали якесь село, і вона бачила, що від будинків лишилися самі скелети печей. Із землі стирчали хвости ракет. На узбіччі лежали спалені машини. Поле, в яке вони в’їхали, горіло. Десь у лісосмузі вихователька й діти помітили танки. Але ніхто не знав, чиї вони.

Дітей підкидало в автобусі й всю дорогу нудило. Жінка ставила горщики для найменших, старші могли терпіти. Зупинятися не можна було.

Так само вони не знали, куди їдуть. Водій сказав лише, що все буде добре. Наталя нервово розсміялася. Та водій їхав уже не вперше. До цього він вивозив людей з Ірпеня й розповідав історії, як їх зупиняли росіяни й заходили в автобуси, шукали закурити. Були голодні, худі, роздратовані й п’яні.

— Ви не боїтеся цієї дороги?
— Та хтось же має везти дітей.

Коли найважчий шлях подолали, водій сказав, що дітей везуть до Києва. Наталя схолола. «Адже Київ також обстрілюють!».

Але в Києві їм пощастило застати тишу, не розгубити одне одного і зрештою сісти на перший-ліпший потяг. Він був на Прикарпаття.

В Чернігові ще стріляють

Наталя зустрічає нас у білому халаті, такому ж, як у працівників того місця, де їх поселили. З міркувань безпеки нам не дозволяють називати місце. Лише тут вихователька вперше з початку березня змогла переодягтися.

Цього місця не можна називати, але воно цілком і повністю — для дітей. Його директор дбайливо надиктовує волонтерам речі, які потрібні. Тут уже давно не було стільки малих.

Вихованці одне за одним просяться до Наталі на руки. Найменшому — три роки. Він ходить невпевнено, постійно шукає виховательку і всюди носить за собою іграшкового зеленого автобуса.

Діти не говорять про дитяче, про що б не запитати. Розповідають про уламки й зброю, яку бачили. Хизуються, хто вивчив більше назв. Хтось кидає камінці в металевий дах і каже іншому, що це «Гради».

Дехто переживає, чи знають їхні рідні, де вони? Згодом вихователька щиро відповідає мені, що не певна. Те саме говорить і директор.

Діти чули, що я сама нещодавно вибралася із Чернігова. Вони гадають, що я знаю, коли можна повернутися. А я не знаю — я така ж, як і вони.

Дев’ятирічний Віталик говорить, що колись бачив пожежника й сам хотів стати пожежником. Але біля храму він бачив наших військових і тепер хоче бути військовим. «Якби я став військовим, мені не треба було б нікуди тікати».

Діти чекають обіцяної екскурсії в гори. У гори й додому. Але цього дня, коли ми тут, росіяни скинули бомби на міст, який з’єднував Чернігів з іншою частиною України.

Одна із менших дівчаток сідає поруч. Ще одна дівчинка, не чернігівська, залазить мені на руки. Вона приїхала за день до чернігівських дітей, але без вихователів. За головного була найстарша дитина. Чернігівська дівчинка запитує мене, чи я знаю людей, які скидали на них бомби. Харківська дівчинка притискається дужче. Їй чотири, її мама загинула від уламків. Вона чує запитання й теж дивитися на мене: «І на Харків? Хто скидав?».

Директор центру Анатолій Писанка попрохав висловити подяку всім своїм працівникам, які попри обстріли, відсутність світла, води й тепла працювали і працюють задля дітей та центру. І також подякувати чернігівській місцевій владі, яка організувала евакуацію дітей.