![Мої п’ять тижнів у божевільні Мої п’ять тижнів у божевільні](https://reporters.media/wp-content/uploads/2020/06/gol1-1-e1592214044919.jpg)
Мої п’ять тижнів у божевільні
Пів року тому авторці та головній героїні цього тексту раптом стало зле — звичним життям почали керувати нав’язливі ідеї, а реальну картину світу витіснили галюцинації. Люди, які перетиналися з нею в ті дні, зауважили дивну поведінку та плутані, повні нісенітниць повідомлення, які надходили від неї у месенджерах. Забили на сполох. Зв’язалися з рідними, а тим довелося викликати психіатричну бригаду — сама героїня не усвідомлювала, що з нею щось не так. За п’ять тижнів у лікарні вона поступово повернулася до норми і, хоч дотепер проходить терапію, вирішила поділитися пережитим досвідом. Ми публікуємо цей текст із думкою, що подібне може трапитися з будь-ким і важливо вміти як простягнути руку допомоги, так і прийняти її.
«Сонь, я написала книжку про маму. Відпустила. Її смерть не минула даремно. Я більше за нею не сумую. Маю хлопця, він мені її замінить». Соня — моя найкраща подруга, дочка сестри.
Три доби без сну. Просто не могла заснути. Відкинута Морфеєм, я посварилася з батьком і пакувала пліцак на Київ. Мій хлопець — лікар, він мене врятує. Ми бачилися раз, утім, за три місяці, проведені у соцмережах, поки він стажувався у Німеччині, став мені найближчою людиною. Ми говорили про все: навчання, роботу, секс, стосунки, весілля, виховання майбутніх дітей та подорожі. Я закохалася по вуха. Була переконана: після повернення зі Штутгарта запропонує зустрічатися.
Увечері в неділю, дописуючи текст про доброчинність, поміж рядками я почала завважувати «знаки долі». Якщо прихистити когось на ніч — добре, отже, треба тікати з дому і проситися до подруги. Вислуховувати п’яні теревені батька було несила. Разом із ним я більше бути не могла. Я його ненавиділа — за мамину смерть, за всіх його дружин і за скалічене хмільними сварками дитинство.
Мами не стало, коли мені було дев’ять. Вона померла від раку матки. За два тижні в нашій хаті вже хазяйнувала інша жінка. Я не розуміла, що в жінках і алкоголі тато топить біль. Відтоді у моєму серці помалу збиралася ненависть.
І ось таксі уже мчало мене на Личаків — планувала переночувати в подруги, а тоді — «пліцак на Київ» лежав на колінах.
Того ж вечора приїхав Михайло, і ми цілу ніч проговорили на лавці під подружиним під’їздом. Стажування завершилось, він гостював удома і на ранок мав повертатись у столицю. Тож вирішив навідати мене — я попросила приїхати. Говорили про батька, маму, дім, чорних котів і дітей. «Твій дім там, де тебе люблять, запам’ятай собі то». Вино з горла і сигарети на задньому дворі будинку. Як романтично. За декілька хвилин до прибуття таксі він пристрасно мене поцілував. Ішла четверта безсонна доба.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2020/06/01-e1592213976545.jpg)
Подруга вмовляла мене повернутися домів. Мовляв, негоже ночувати деінде, як маєш власний дім, де твої речі, твої спогади. Ха! Спогади. Їх я воліла позбутися найбільше. А в середу купити квитка до Києва в один бік і ніколи більше не повертатися до батька. Не чути п’яних теревенів, не бачити запухлої пики, не спілкуватися з коханками…
Уночі я мовчки ридала. І раптом світ змінився. Все-все стало зрозуміло. Рої думок — наче прозорі, а втілений в архангела коханий прийшов і їх читає. Кожну жінку по черзі спокушує то чорт, то ангел. Кожна тиняється поміж добром і злом, бо саме Єву колись спокусив змій. Здавалося, моїми думками керує сам Бог. Він приведе мене у Київ, де коханий архістратиг відвоює мене у демона-батька.
***
Дослухавшись до подружиних слів, понеділок проблудила серед речей і спогадів. Втім, вже наступного ранку прокинулася з твердим наміром більше ніколи не повертатись у дім, де минуло моє дитинство. Вдягла білу сукенку й помчала на пари.
Думки та люди навмання ділились мені на ангелів і демонів. У кожній зустрічі я бачила знак. Таксист Микола — Чудотворець Миколай, коханий — архангел Михаїл. На факультеті раптово розверзлося пекло. У деканаті мене зустріли чорти з хвостами й ратицями, тому я хутко написала заяву на індивідуальне навчання. Здавалося, в мені живуть ангел і демончук, я чую їхні голоси. Вони й порадили мені покинути те місце. На моєму боці явно були одногрупники-апостоли Петро й Павло та Богородиця-редакторка Марія.
— Де я маю зустріти свого коханого? — питалася в Павла.
— На мості в Києві.
Тривала п’ята доба без сну. «Ви мене чуєте? Тут потрібна допомога. Розпочинаю серцево-легеневу реанімацію!» — з такими словами я заходилася «на камеру» робити масаж серця… книжці з репортажами. У мене відібрали телефон і подзвонили рідним.
У голові паморочилося. Перед очима пливли тіні. З галюцинації у авдиторію увійшов Михайло і провів рукою по моєму волоссю.
«Їй потрібна серцево-легенева реанімація. Вона помирає», — спокійно сказав він, і я провалилась у темряву.
***
— Вікусю, сонечко, хочете чаю? — звертається до мене кураторка.
— Мені потрібна реанімація. Я помираю…
— Ви жива, сонечко.
— Неправда. Я померла і йду до мами.
В авдиторію заходить одногрупниця з темним волоссям.
— Ти мій демон?
— Я твоя одногрупниця Софія. Нам треба поговорити.
— Я померла?
— Ти жива.
Годину ми розмовляли про мого батька, домагання зведених братів, сварки з батьковими жінками. Про всі мої гріхи. На тому імпровізованому іспиті мене екзаменував сам Бог із чортом. До авдиторії заходили одногрупники — то ангели, то демони. Приїхали хресна мама і брат. А згодом — медики.
— А де мій архістратиг Михаїл? Він був десь тут, я його бачила.
— Він чекає на тебе в лікарні. Поїхали?
— Поїхали.
***
Швидка мчала вузенькими львівськими вуличками. Сутінки спадали на місто. Я щільніше горнулася у маринарку.
— В лікарні він мені освідчиться?
— Мабуть.
— А я не маю весільної сукні…
— Потім вибереш.
Синьостінна палата. Щосили кличу Михайла. Мені підсовують папірець.
— Це що, розпис?
— Так-так, розпис.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2020/06/03-e1592213992300.jpg)
Насправді згода на лікування. Здавалося, Михайло зараз вийде з коридору з букетом квітів і освідчиться. Батькові жінки все дитинство втовкмачували мені, що для жінки головне — бути доброю дружиною. Тож я реготала, голосила, закривала обличчя долонями й кликала, кликала свого архістратига, аби вже нарешті нею стати.
— Тихо, донечко, тихо. Тобі тут допоможуть, — тато вів мене попід руки в сусіднє сіре відділення реабілітації. Примчав із далекого рейсу, щойно йому подзвонили.
***
Кімната з двома відділеннями. В одному — більшому — сплять чоловіки. У меншому — дівчата. Ґратки на вікнах, броньовані двері. У дальньому кутку чоловічої частини у чорному каптурі спав атовець Орест. Після війни, сказали мені, у нього поїхав дах. Мене ж зустріла жінка в синій олімпійці, з чорним волоссям і блудним поглядом.
— Привіт. Як тебе звати?
— Вікторія. Ти не знаєш, де Михайло? Це мій наречений.
— О, то ти перемога! А я Людмила, людям мила. Маю весільний салон із сукнями. А тут всі лікарі погані, я з них прікалуюсь. Ми з тобою в найкращій палаті. Хочеш чаю? А горішків?
— Ні. Де Михайло?
— Тут є Орест. Він права рука Зеленського. Я випишусь і вийду за Ореста заміж.
— А я піду за Михайла.
Прийшли санітари, з боєм зробили мені укол, і я заснула. Уперше за п’ять діб.
***
У середу стався напад. Крізь червоне марево я виривалася з палати. Санітарки боляче штурхнули мене у стіну. Незабаром рот наповнився слиною і мені відняло мову.
Отямилась у четвер, примотана до ліжка еластичними бинтами. Біля мене сидів санітар.
— Ще будеш тікати? Бо залишишся тут і ходитимеш під себе.
— Буду слухняна, тільки відпустіть, — кволо простогнала крізь сльози.
— Дивись мені.
У наглядову палату, крім мене, Люди й Ореста, перевели мого однолітка, наркомана Юру з кримінальним минулим. Юра хвацько відтискався на кулаках, розповідав про перше кохання і як його коронують після виходу звідси. Наглядову називали так тому, що там нас постійно пильнували санітари. Бюстгальтери, шнурки, окуляри — усе, чим можна заподіяти собі шкоду, — забирали. Мій образок Матері Божої Неустанної Помочі теж.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2020/06/06-min.png)
По вівторках на зміну заступав пан Микола й добрі медсестри. Вони жартували, вгощали чаєм із печивом і спокійно ставилися до бажання поговорити про життя. А щочетверга зміну переймав опецькуватий санітар Василь із гарпіями в халатах. Вони хамили, ображали та штовхали нас, беззахисних.
Люда не закривала рота. Орест намагався вивести мене із себе. Юрко бився у конвульсіях через відмову від наркотиків. У неділю до нас привели Ксюшу — маму двох синів із комплексом ідеальної. По-хлоп’ячому коротко стрижена, з ніжним обличчям і бісиками в очах, Ксюша здавалася найадекватнішою з усіх моїх сусідів. Вона мене й переконала, що так зациклюватися на чоловікові не варто.
Щопонеділка зранку всі палати обходив головний лікар зі студентами-психіатрами. Розпитував про самопочуття, студенти щось собі записували. Він визначав, кому і скільки лишилося «відпочивати» у тамтешніх стінах. У перший понеділок він перевів мене у «дифрежим» — палату для небуйних із правом прогулянки, відвідин і одного на день дзвінка рідним. Якщо сидітиму «як мишка». Разом зі мною у дифрежим перевели Юрка і Ксюшу.
***
Тяглися довгі дні реабілітації. Щодня питали про самопочуття. Відповідала, що слід мене виписувати, бо я повністю здорова. А ще — що мені снився коханий, він чекає в Києві, тож відпустіть мене. Психіатрів усе це не втішало.
Годували стерпно, але часу пережувати було обмаль. Усе розписано по хвилинах. Перші дні мене вивертало в туалеті.
— Ти всьо обригала, а я маю прибирати? — сичала в обличчя одна з гарпій.
Туалетів було два на поверх, по правий бік коридору. Обидва без замків у дверях. Туалети — загальні, тож перш ніж скористатися ними, треба було постукати й переконатися, що там нікого нема. Ліворуч ішли палати дифрежиму, а в кінці — броньовані двері наглядової палати, куди спочатку потрапляли всі без винятку. Там третій місяць жила за ґратами Людмила, людям мила. Коло наглядової була «курилка», а навпроти входу — стійка медперсоналу і шафки з особистими речами пацієнтів. Посольства попереднього життя.
За перший тиждень мого лікування Ксюшу виписали.
— Коли ти зрозумієш, що саме тут тобі допоможуть, тоді й випишешся. Тримайся, — обійняла мене на прощання.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2020/06/05-e1592214009939.jpg)
Ще за два дні додому (а може, на коронацію) поїхав і Юрко.
Мене щодня напихали невідомими мені препаратами. Маленька жовта таблеточка на вечір і дві білі пузаті — на ранок і ввечері. Щодня було заняття з психотерапевтом — арт-терапія, музикотерапія або психологічні тести. Тепла осінь проходила повз мене.
***
Прокинутися. Застелити ліжко. Звітувати про самопочуття. Випити ліки. Зателефонувати татові. Й чекати вечора. Чекати, бо у снах ти будеш вільна. А снився мені — через препарати чи все ще їм усупереч — самий лише Михайло.
Щовечора приходив татусько. Я мчала до нього та мліла в його обіймах. Он як буває. Людина, яку я зненавиділа, знову вчила мене любити. Тепер, коли відступати було нікуди, притиснута спиною до броньованих дверей наглядової палати, я знову була маленькою Вітусею. Поки він чекав мене там, за стіною, його чорна чуприна стала срібною.
Відвідини дозволяли до сьомої вечора, однак «санітар-чудотворець» Микола дозволяв татові приходити будь-коли. Якось він приїхав запізно й чергова зміна не пустила його у відділення. Мені дозволили хіба що його обійняти і взяти передачу.
— Тату, забери мене звідси, — у сльозах сказала я. Минав мій третій тиждень із п’яти, та лікарі не поспішали відпускати.
— Заберу, лапонько. Почекай ще трошечки.
Згодом я відпросилася додому на вихідні.
***
На перші вихідні удома, ввечері, я вийшла на прогулянку з собакою, вдихнула на повні груди, глянула на зорі — і мене наче щось відпустило. Я знову змогла вільно говорити, зникла постійна «давка», стиснення у голові.
Вдома ж, після першого тижня в лікарні, я зателефонувала Михайлові.
— Привіт!
— Привіт. Чого дзвониш?
— Я… я вже вдома і йду на виписку. Лікарі кажуть, є прогрес і…
— Чого дзвониш? Га? Нє, не передавав, — відволікається на розмову з кимось іще.
— Я… поговорити хотіла.
— Поговорила? — стібеться. — Слухай, а ти часом нічого не курила?
— Тільки одну сигарету. А що?
— Та нічого. Все, давай. Я на чергуванні, — і відключився.
Згодом він написав мені в інстаграмі й попросив його забути. Мовляв, так буде легше одужати.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2020/06/04-e1592214024266.jpg)
***
На світанку понеділка тато відвіз мене назад у лікарню. В цей день я уперше не провалила іспиту психіатрів. Чітко відповідала на поставлені питання, не шукаючи підтекстів у їхніх фразах. Відтоді мені дозволили кожні вихідні проводити вдома.
Вночі після повернення в лікарню я прокинулася з криком «Михаааайле!». Глянула на заґратоване небо. Тілом пройшов струм, воно затремтіло — і щось незручне, зайве покинуло мене.
— Відпускаю тебе, — прошепотіла самими вустами.
Я слухняно пила таблетки й рахувала години до приїзду татуська. Змінювалися сусіди по палаті. Приїхала ще одна мама, Оксана, з післяпологовою депресією. Якось увечері під час години сну санітарка голосно розмовляла з кимось по телефону. Оксана попросила її говорити тихіше, мовляв, та нетолерантно ставиться до пацієнтів.
— Я в себе на роботі, а не в тебе! Якби ти була толерантна, тебе би чоловік сюди не привіз! — зірвалася із ланцюга хранителька здоров’я.
Наступного дня мені сказали, що це мій останній тиждень тут.
На останньому занятті з арт-терапії нам увімкнули Моцарта й просили намалювати асоціації. Я намалювала квіти під дощем і пояснила: дощ потрібен квітам, щоб жити далі. Психологиня усміхнулася й побажала мені бути сильною.
Потім мене покликав до себе головний лікар. Він довго мовчав, а тоді сказав:
— У тебе був психотичний розлад на тлі смерті матері. До цього додалося кілька діб без сну і нещасливе кохання. Я зрозумію, якщо ти зараз битимешся лобом об стіну, бо я нагадав тобі про твої рани.
— Я… розумієте… мені її дуже бракує. Але найбільше боюся зараз знов опинитись у наглядовій палаті і знову пройти цей шлях від початку до кінця, — я закрила обличчя руками й заплакала.
— То, може, є сенс пройти це знову?
— Ні. Я впораюсь.
— Зважай, що перші два роки — найнебезпечніші. Ти мусиш постійно вживати ліки. І вагітніти, народжувати дітей у цей час також не можна. Чого тобі хочеться просто зараз?
— Хочу в гори.
Наступного дня по мене приїхав тато. Я спакувалася, обійняла сусідів на прощання й поїхала додому.
***
Володимир Станчишин, психолог, керівник Центру психічного здоров’я «Лабораторія змін» у Львові:
«Не вигадуй! Візьми себе в руки!» — у нашому суспільстві найчастіше саме так реагують на психологічні труднощі інших. Але це вкрай небезпечна порада: психічним здоров’ям не можна нехтувати так само, як і здоров’ям фізичним. Коли у нас болить шлунок чи з’являється чорна цятка на зубах, ми звертаємось до лікаря. А коли маємо поганий настрій, з яким не можемо впоратися тижнями, суїцидальні думки чи інші психічні проблеми — зазвичай переживаємо їх у собі, хто як уміє. Та це не конче має бути саме так. «Коли ти зрозумієш, що тут тобі допоможуть, тоді й випишешся», — ці слова героїні історії насправді є ключовими. Психотерапевт чи психіатр — це лікар-фахівець, так само як і решта лікарів, тож не варто соромитись звертатися до нього по допомогу.
Але ми боїмося. В нас стало модним доглядати за власним тілом, але у нашому суспільстві ще бракує культури психічного здоров’я. Подекуди ми вже навчилися співпереживати тим, хто має фізичні вади чи недуги, але і досі цураємося психічно хворих людей. Стереотипно боїмося, що психічні хвороби невиліковні, хоча навіть у таких випадках можуть бути тривалі періоди ремісії. Звісно, нас не може не лякати, коли за серйозних психічних розладів людина втрачає власне «я» і у моменти зриву вже не є собою. Зі зламаною рукою я лишаюся тим, ким був до перелому, а в психіатрії так не є — хвора людина не контролює власну свідомість. Страшно не бути собою і страшно спілкуватися з людиною, яка не є собою. Але уважність до психічного здоров’я може дуже допомогти у подоланні хвороби.
Якщо ви бачите, що з людиною поряд щось не так, — бийте на сполох. Якщо ви недостатньо близькі, зв’яжіться з родичами чи з кимось, хто входить у коло довіри цієї людини, зможе взяти її за руку і сказати: «Не бійся! Я з тобою, і ми йдемо до лікаря». Не цурайтеся простягнути руку допомоги. Якщо ваш друг почне харкати кров’ю, ви ж не скажете йому «не вигадуй»? І навіть коли хворі потрапляють до психіатричного закладу, вони потребують підтримки так само, як і будь-хто у випадку звичайної госпіталізації: хвора людина потребує любові, розуміння і щоб поруч хтось був.
[Репортаж опубліковано за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.
Репортажі799
Більше![Дивись, як я можу Дивись, як я можу](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/07/DSC06109.jpg)
![Вальс для життя Вальс для життя](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/06/DSC01831.jpg)
![Біжімо, мамо Біжімо, мамо](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/06/DSC_6060.jpg)
![Стихає бій — і чуєш, як співають пташки Стихає бій — і чуєш, як співають пташки](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/05/DSC_2772.jpg)
Світ96
Більше![Сором і цифрове життя Сором і цифрове життя](https://reporters.media/wp-content/uploads/2023/06/6305CCFF-2A71-4BC0-8E2E-3DBBED06E070.jpeg)
![Хочеш вижити — копай Хочеш вижити — копай](https://reporters.media/wp-content/uploads/2023/06/IMG_0350.jpg)
![«Війна насправді сунеться на нас» «Війна насправді сунеться на нас»](https://reporters.media/wp-content/uploads/2023/02/The-Times.jpg)