Мої п’ять тижнів у божевільні

Пів року тому авторці та головній героїні цього тексту раптом стало зле — звичним життям почали керувати нав’язливі ідеї, а реальну картину світу витіснили галюцинації. Люди, які перетиналися з нею в ті дні, зауважили дивну поведінку та плутані, повні нісенітниць повідомлення, які надходили від неї у месенджерах. Забили на сполох. Зв’язалися з рідними, а тим довелося викликати психіатричну бригаду — сама героїня не усвідомлювала, що з нею щось не так. За п’ять тижнів у лікарні вона поступово повернулася до норми і, хоч дотепер проходить терапію, вирішила поділитися пережитим досвідом. Ми публікуємо цей текст із думкою, що подібне може трапитися з будь-ким і важливо вміти як простягнути руку допомоги, так і прийняти її.

«Сонь, я написала книжку про маму. Відпустила. Її смерть не минула даремно. Я більше за нею не сумую. Маю хлопця, він мені її замінить». Соня — моя найкраща подруга, дочка сестри.

Три доби без сну. Просто не могла заснути. Відкинута Морфеєм, я посварилася з батьком і пакувала пліцак на Київ. Мій хлопець — лікар, він мене врятує. Ми бачилися раз, утім, за три місяці, проведені у соцмережах, поки він стажувався у Німеччині, став мені найближчою людиною. Ми говорили про все: навчання, роботу, секс, стосунки, весілля, виховання майбутніх дітей та подорожі. Я закохалася по вуха. Була переконана: після повернення зі Штутгарта запропонує зустрічатися. 

Увечері в неділю, дописуючи текст про доброчинність, поміж рядками я почала завважувати «знаки долі». Якщо прихистити когось на ніч — добре, отже, треба тікати з дому і проситися до подруги. Вислуховувати п’яні теревені батька було несила. Разом із ним я більше бути не могла. Я його ненавиділа — за мамину смерть, за всіх його дружин і за скалічене хмільними сварками дитинство. 

Мами не стало, коли мені було дев’ять. Вона померла від раку матки. За два тижні в нашій хаті вже хазяйнувала інша жінка. Я не розуміла, що в жінках і алкоголі тато топить біль. Відтоді у моєму серці помалу збиралася ненависть.

І ось таксі уже мчало мене на Личаків — планувала переночувати в подруги, а тоді — «пліцак на Київ» лежав на колінах.

Того ж вечора приїхав Михайло, і ми цілу ніч проговорили на лавці під подружиним під’їздом. Стажування завершилось, він гостював удома і на ранок мав повертатись у столицю. Тож вирішив навідати мене — я попросила приїхати. Говорили про батька, маму, дім, чорних котів і дітей. «Твій дім там, де тебе люблять, запам’ятай собі то». Вино з горла і сигарети на задньому дворі будинку. Як романтично. За декілька хвилин до прибуття таксі він пристрасно мене поцілував. Ішла четверта безсонна доба. 

Подруга вмовляла мене повернутися домів. Мовляв, негоже ночувати деінде, як маєш власний дім, де твої речі, твої спогади. Ха! Спогади. Їх я воліла позбутися найбільше. А в середу купити квитка до Києва в один бік і ніколи більше не повертатися до батька. Не чути п’яних теревенів, не бачити запухлої пики, не спілкуватися з коханками…

Уночі я мовчки ридала. І раптом світ змінився. Все-все стало зрозуміло. Рої думок — наче прозорі, а втілений в архангела коханий прийшов і їх читає. Кожну жінку по черзі спокушує то чорт, то ангел. Кожна тиняється поміж добром і злом, бо саме Єву колись спокусив змій. Здавалося, моїми думками керує сам Бог. Він приведе мене у Київ, де коханий архістратиг відвоює мене у демона-батька. 

***

Дослухавшись до подружиних слів, понеділок проблудила серед речей і спогадів. Втім, вже наступного ранку прокинулася з твердим наміром більше ніколи не повертатись у дім, де минуло моє дитинство. Вдягла білу сукенку й помчала на пари.

Думки та люди навмання ділились мені на ангелів і демонів. У кожній зустрічі я бачила знак. Таксист Микола — Чудотворець Миколай, коханий — архангел Михаїл. На факультеті раптово розверзлося пекло. У деканаті мене зустріли чорти з хвостами й ратицями, тому я хутко написала заяву на індивідуальне навчання. Здавалося, в мені живуть ангел і демончук, я чую їхні голоси. Вони й порадили мені покинути те місце. На моєму боці явно були одногрупники-апостоли Петро й Павло та Богородиця-редакторка Марія.

— Де я маю зустріти свого коханого? — питалася в Павла.

— На мості в Києві.

Тривала п’ята доба без сну. «Ви мене чуєте? Тут потрібна допомога. Розпочинаю серцево-легеневу реанімацію!» — з такими словами я заходилася «на камеру» робити масаж серця… книжці з репортажами. У мене відібрали телефон і подзвонили рідним.

У голові паморочилося. Перед очима пливли тіні. З галюцинації у авдиторію увійшов Михайло і провів рукою по моєму волоссю. 

«Їй потрібна серцево-легенева реанімація. Вона помирає», — спокійно сказав він, і я провалилась у темряву.

***

— Вікусю, сонечко, хочете чаю? — звертається до мене кураторка.

— Мені потрібна реанімація. Я помираю…

— Ви жива, сонечко.

— Неправда. Я померла і йду до мами.

В авдиторію заходить одногрупниця з темним волоссям.

— Ти мій демон?

— Я твоя одногрупниця Софія. Нам треба поговорити.

— Я померла?

— Ти жива.

Годину ми розмовляли про мого батька, домагання зведених братів, сварки з батьковими жінками. Про всі мої гріхи. На тому імпровізованому іспиті мене екзаменував сам Бог із чортом. До авдиторії заходили одногрупники — то ангели, то демони. Приїхали хресна мама і брат. А згодом — медики.

— А де мій архістратиг Михаїл? Він був десь тут, я його бачила.

— Він чекає на тебе в лікарні. Поїхали?

— Поїхали.

***

Швидка мчала вузенькими львівськими вуличками. Сутінки спадали на місто. Я щільніше горнулася у маринарку.

— В лікарні він мені освідчиться?

— Мабуть.

— А я не маю весільної сукні…

— Потім вибереш.

Синьостінна палата. Щосили кличу Михайла. Мені підсовують папірець.

— Це що, розпис?

— Так-так, розпис.

Насправді згода на лікування. Здавалося, Михайло зараз вийде з коридору з букетом квітів і освідчиться. Батькові жінки все дитинство втовкмачували мені, що для жінки головне — бути доброю дружиною. Тож я реготала, голосила, закривала обличчя долонями й кликала, кликала свого архістратига, аби вже нарешті нею стати.

— Тихо, донечко, тихо. Тобі тут допоможуть, — тато вів мене попід руки в сусіднє сіре відділення реабілітації. Примчав із далекого рейсу, щойно йому подзвонили. 

***

Кімната з двома відділеннями. В одному — більшому — сплять чоловіки. У меншому — дівчата. Ґратки на вікнах, броньовані двері. У дальньому кутку чоловічої частини у чорному каптурі спав атовець Орест. Після війни, сказали мені, у нього поїхав дах. Мене ж зустріла жінка в синій олімпійці, з чорним волоссям і блудним поглядом.

— Привіт. Як тебе звати?

— Вікторія. Ти не знаєш, де Михайло? Це мій наречений.

— О, то ти перемога! А я Людмила, людям мила. Маю весільний салон із сукнями. А тут всі лікарі погані, я з них прікалуюсь. Ми з тобою в найкращій палаті. Хочеш чаю? А горішків?

— Ні. Де Михайло?

— Тут є Орест. Він права рука Зеленського. Я випишусь і вийду за Ореста заміж.

— А я піду за Михайла.

Прийшли санітари, з боєм зробили мені укол, і я заснула. Уперше за п’ять діб.

***

У середу стався напад. Крізь червоне марево я виривалася з палати. Санітарки боляче штурхнули мене у стіну. Незабаром рот наповнився слиною і мені відняло мову.

Отямилась у четвер, примотана до ліжка еластичними бинтами. Біля мене сидів санітар.

— Ще будеш тікати? Бо залишишся тут і ходитимеш під себе.

— Буду слухняна, тільки відпустіть, — кволо простогнала крізь сльози.

— Дивись мені.

У наглядову палату, крім мене, Люди й Ореста, перевели мого однолітка, наркомана Юру з кримінальним минулим. Юра хвацько відтискався на кулаках, розповідав про перше кохання і як його коронують після виходу звідси. Наглядову називали так тому, що там нас постійно пильнували санітари. Бюстгальтери, шнурки, окуляри — усе, чим можна заподіяти собі шкоду, — забирали. Мій образок Матері Божої Неустанної Помочі теж.

По вівторках на зміну заступав пан Микола й добрі медсестри. Вони жартували, вгощали чаєм із печивом і спокійно ставилися до бажання поговорити про життя. А щочетверга зміну переймав опецькуватий санітар Василь із гарпіями в халатах. Вони хамили, ображали та штовхали нас, беззахисних. 

Люда не закривала рота. Орест намагався вивести мене із себе. Юрко бився у конвульсіях через відмову від наркотиків. У неділю до нас привели Ксюшу — маму двох синів із комплексом ідеальної. По-хлоп’ячому коротко стрижена, з ніжним обличчям і бісиками в очах, Ксюша здавалася найадекватнішою з усіх моїх сусідів. Вона мене й переконала, що так зациклюватися на чоловікові не варто.

Щопонеділка зранку всі палати обходив головний лікар зі студентами-психіатрами. Розпитував про самопочуття, студенти щось собі записували. Він визначав, кому і скільки лишилося «відпочивати» у тамтешніх стінах. У перший понеділок він перевів мене у «дифрежим» — палату для небуйних із правом прогулянки, відвідин і одного на день дзвінка рідним. Якщо сидітиму «як мишка». Разом зі мною у дифрежим перевели Юрка і Ксюшу.

***

Тяглися довгі дні реабілітації. Щодня питали про самопочуття. Відповідала, що слід мене виписувати, бо я повністю здорова. А ще — що мені снився коханий, він чекає в Києві, тож відпустіть мене. Психіатрів усе це не втішало.

Годували стерпно, але часу пережувати було обмаль. Усе розписано по хвилинах. Перші дні мене вивертало в туалеті.

— Ти всьо обригала, а я маю прибирати? — сичала в обличчя одна з гарпій.

Туалетів було два на поверх, по правий бік коридору. Обидва без замків у дверях. Туалети — загальні, тож перш ніж скористатися ними, треба було постукати й переконатися, що там нікого нема. Ліворуч ішли палати дифрежиму, а в кінці — броньовані двері наглядової палати, куди спочатку потрапляли всі без винятку. Там третій місяць жила за ґратами Людмила, людям мила. Коло наглядової була «курилка», а навпроти входу — стійка медперсоналу і шафки з особистими речами пацієнтів. Посольства попереднього життя. 

За перший тиждень мого лікування Ксюшу виписали. 

— Коли ти зрозумієш, що саме тут тобі допоможуть, тоді й випишешся. Тримайся, — обійняла мене на прощання.

Ще за два дні додому (а може, на коронацію) поїхав і Юрко.

Мене щодня напихали невідомими мені препаратами. Маленька жовта таблеточка на вечір і дві білі пузаті — на ранок і ввечері. Щодня було заняття з психотерапевтом — арт-терапія, музикотерапія або психологічні тести. Тепла осінь проходила повз мене.

***

Прокинутися. Застелити ліжко. Звітувати про самопочуття. Випити ліки. Зателефонувати татові. Й чекати вечора. Чекати, бо у снах ти будеш вільна. А снився мені — через препарати чи все ще їм усупереч — самий лише Михайло.

Щовечора приходив татусько. Я мчала до нього та мліла в його обіймах. Он як буває. Людина, яку я зненавиділа, знову вчила мене любити. Тепер, коли відступати було нікуди, притиснута спиною до броньованих дверей наглядової палати, я знову була маленькою Вітусею. Поки він чекав мене там, за стіною, його чорна чуприна стала срібною.

Відвідини дозволяли до сьомої вечора, однак «санітар-чудотворець» Микола дозволяв татові приходити будь-коли. Якось він приїхав запізно й чергова зміна не пустила його у відділення. Мені дозволили хіба що його обійняти і взяти передачу.

— Тату, забери мене звідси, — у сльозах сказала я. Минав мій третій тиждень із п’яти, та лікарі не поспішали відпускати.

— Заберу, лапонько. Почекай ще трошечки.

Згодом я відпросилася додому на вихідні.

***

На перші вихідні удома, ввечері, я вийшла на прогулянку з собакою, вдихнула на повні груди, глянула на зорі — і мене наче щось відпустило. Я знову змогла вільно говорити, зникла постійна «давка», стиснення у голові.

Вдома ж, після першого тижня в лікарні, я зателефонувала Михайлові. 

— Привіт!

— Привіт. Чого дзвониш?

— Я…  я вже вдома і йду на виписку. Лікарі кажуть, є прогрес і…

— Чого дзвониш? Га? Нє, не передавав, — відволікається на розмову з кимось іще.

— Я… поговорити хотіла.

— Поговорила? — стібеться. — Слухай, а ти часом нічого не курила?

— Тільки одну сигарету. А що?

— Та нічого. Все, давай. Я на чергуванні, — і відключився.

Згодом він написав мені в інстаграмі й попросив його забути. Мовляв, так буде легше одужати.

***

На світанку понеділка тато відвіз мене назад у лікарню. В цей день я уперше не провалила іспиту психіатрів. Чітко відповідала на поставлені питання, не шукаючи підтекстів у їхніх фразах. Відтоді мені дозволили кожні вихідні проводити вдома. 

Вночі після повернення в лікарню я прокинулася з криком «Михаааайле!». Глянула на заґратоване небо. Тілом пройшов струм, воно затремтіло — і щось незручне, зайве покинуло мене.

— Відпускаю тебе, — прошепотіла самими вустами.

Я слухняно пила таблетки й рахувала години до приїзду татуська. Змінювалися сусіди по палаті. Приїхала ще одна мама, Оксана, з післяпологовою депресією. Якось увечері під час години сну санітарка голосно розмовляла з кимось по телефону. Оксана попросила її говорити тихіше, мовляв, та нетолерантно ставиться до пацієнтів. 

— Я в себе на роботі, а не в тебе! Якби ти була толерантна, тебе би чоловік сюди не привіз! — зірвалася із ланцюга хранителька здоров’я.

Наступного дня мені сказали, що це мій останній тиждень тут.

На останньому занятті з арт-терапії нам увімкнули Моцарта й просили намалювати асоціації. Я намалювала квіти під дощем і пояснила: дощ потрібен квітам, щоб жити далі. Психологиня усміхнулася й побажала мені бути сильною.

Потім мене покликав до себе головний лікар. Він довго мовчав, а тоді сказав:

— У тебе був психотичний розлад на тлі смерті матері. До цього додалося кілька діб без сну і нещасливе кохання. Я зрозумію, якщо ти зараз битимешся лобом об стіну, бо я нагадав тобі про твої рани.

— Я… розумієте… мені її дуже бракує. Але найбільше боюся зараз знов опинитись у наглядовій палаті і знову пройти цей шлях від початку до кінця, — я закрила обличчя руками й заплакала.

— То, може, є сенс пройти це знову?

— Ні. Я впораюсь.

— Зважай, що перші два роки — найнебезпечніші. Ти мусиш постійно вживати ліки. І вагітніти, народжувати дітей у цей час також не можна. Чого тобі хочеться просто зараз?

— Хочу в гори.

Наступного дня по мене приїхав тато. Я спакувалася, обійняла сусідів на прощання й поїхала додому.

***

Володимир Станчишин, психолог, керівник Центру психічного здоров’я «Лабораторія змін» у Львові:

«Не вигадуй! Візьми себе в руки!» — у нашому суспільстві найчастіше саме так реагують на психологічні труднощі інших. Але це вкрай небезпечна порада: психічним здоров’ям не можна нехтувати так само, як і здоров’ям фізичним. Коли у нас болить шлунок чи з’являється чорна цятка на зубах, ми звертаємось до лікаря. А коли маємо поганий настрій, з яким не можемо впоратися тижнями, суїцидальні думки чи інші психічні проблеми — зазвичай переживаємо їх у собі, хто як уміє. Та це не конче має бути саме так. «Коли ти зрозумієш, що тут тобі допоможуть, тоді й випишешся», — ці слова героїні історії насправді є ключовими. Психотерапевт чи психіатр — це лікар-фахівець, так само як і решта лікарів, тож не варто соромитись звертатися до нього по допомогу. 

Але ми боїмося. В нас стало модним доглядати за власним тілом, але у нашому суспільстві ще бракує культури психічного здоров’я. Подекуди ми вже навчилися співпереживати тим, хто має фізичні вади чи недуги, але і досі цураємося психічно хворих людей. Стереотипно боїмося, що психічні хвороби невиліковні, хоча навіть у таких випадках можуть бути тривалі періоди ремісії. Звісно, нас не може не лякати, коли за серйозних психічних розладів людина втрачає власне «я» і у моменти зриву вже не є собою. Зі зламаною рукою я лишаюся тим, ким був до перелому, а в психіатрії так не є — хвора людина не контролює власну свідомість. Страшно не бути собою і страшно спілкуватися з людиною, яка не є собою. Але уважність до психічного здоров’я може дуже допомогти у подоланні хвороби. 

Якщо ви бачите, що з людиною поряд щось не так, — бийте на сполох. Якщо ви недостатньо близькі, зв’яжіться з родичами чи з кимось, хто входить у коло довіри цієї людини, зможе взяти її за руку і сказати: «Не бійся! Я з тобою, і ми йдемо до лікаря». Не цурайтеся простягнути руку допомоги. Якщо ваш друг почне харкати кров’ю, ви ж не скажете йому «не вигадуй»? І навіть коли хворі потрапляють до психіатричного закладу, вони потребують підтримки так само, як і будь-хто у випадку звичайної госпіталізації: хвора людина потребує любові, розуміння і щоб поруч хтось був.

[Репортаж опубліковано за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]