Мовчіть, елліни
    8 Червня 2020

    Мовчіть, елліни

    Як українські греки, попри утиски та репресії, зберегли свою ідентичність і за що борються зараз, опинившись на лінії розмежування

    ***

    Щойно проїхавши знак «Сартана», авто зі львівськими номерами ламається. Попереду за два кілометри — селище Талаківка, яке регулярно обстрілюють російські військові й сепаратисти, позаду — Маріуполь. Несправна коробка передач, зачинені сервіси та пропозиції везти машину на евакуаторі майже 300 кілометрів до Запоріжжя — це місце очевидно хотіло, щоб я затрималась тут надовше. 

    І. 

    До Меотиди

    Олімпіада Хаджинова готує міцну каву. Каже, у Греції без такої не починається день. Їй 81, та виглядає значно молодше. Коротка зачіска, рівна постава й головне — усміхнені очі: вся іскрить енергією. Вона — румейка. Це одна з двох груп надазовських греків поряд з урумами. Ще двадцять років тому на Донеччині греками себе назвало понад 75 тисяч людей.

    У нинішню Донецьку область предки Олімпіади Кузьмівни переселилися два з половиною століття тому. «Звідки у нас греки?» — кому не розкажеш, дивуються люди. З Криму. Там вони почали селитися за шість століть до нашої ери — колонії розвивалися за Боспорського царства й Херсонеської республіки. А у 1778-1780 роках за наказом Катерини ІІ їх, як і решту християн півострова, переселили з Кримського ханства на землі Російської імперії.

    Цікаво, що напередодні Кримське ханство вийшло з-під протекторату Османської імперії, не мине й 5 років, як Крим буде повністю анексований Росією. Режим хана Шахіна Герая, який не мав підтримки ані серед простого населення, ані серед впливових кримських беїв, створив м’який ґрунт для приєднання півострова до імперії. 

    Переселення греків із Криму було частиною цих політичних процесів. За однією з версій, греки на чолі з митрополитом Ігнатієм попросили допомоги в Російської імперії через утиски православних у мусульманському Криму. За іншою — греків виселили з метою послабити ханську владу, адже грецькі господарства були розвиненими, вони сплачували великі податки у бюджет, тому такий крок мав би похитнути економіку ханства. Дотепер серед істориків точаться дискусії, чи це була депортація, а чи все ж добровільне переселення.

    Згідно з даними Маріупольського краєзнавчого музею, у вересні 1778 року на чолі з митрополитом Ігнатієм та під керівництвом російського полководця Олександра Суворова з восьми міст та шістдесяти шести поселень Криму вийшло понад тридцять тисяч греків. Їх на 10 років звільнили від сплати податків і на 100 років — від військової служби. Російська імперія обіцяла «ріки меду й молока». Все здавалося безхмарним — просторі незаселені землі чекали на господарів. Одначе третина переселенців померла ще в дорозі — літні люди, жінки, діти місяцями йшли пішки. Коли нарешті прибули на місце призначення — побачили голий степ. Місцева адміністрація не змогла забезпечити переселенців житлом. Тих, кому пощастило, селили в хату по дві-три сім’ї. Решта греків жили на возах, а коли втратили надію — почали будувати землянки.    

    — Тут узагалі нічого не було, дика земля, — згадує сімейні перекази Олімпіада Хаджинова. —  Мені батьки розповідали, що люди рили окопи й перекривали їх. У таких землянках жили два роки, аж поки могли побудувати дім. 

    Так на узбережжі Меотиди, як звали Азовське море давні греки, виникли поселення з навіяними таврійським минулим назвами — Херсонес, Ялта, Малоянисоль, Урзуф, Анадоль, Костянтинопіль, Чермалик. Сартана, рідне селище Олімпіади Кузьмівни,  — одне з них.  

    — Умови були нестерпні, — розповідає румейка. — Чимало греків пробували повернутись у Крим, але шляху назад уже не було. 

    Грецька операція  

    Люди адаптувались, працювали на землі. На Приазов’ї Катерина ІІ спершу не дозволяла селитись росіянам та українцям, а отже, кримським грекам ніщо не заважало говорити лише своїми мовами — урумською та румейською. Вони вільно побутували ще до початку ХХ століття. Олімпіада Хаджинова народилася 1939 року, але навіть за її дитинства вдома розмовляли румейською. 

    — Я коли пішла до школи, то взагалі російської не знала, бо ж удома нею ми не говорили, — пояснює. 

    Перші зміни принесла Жовтнева революція та Перша світова війна. 1918 року і Маріуполь, і Сартану окупували австро-угорські війська, потім прийшли білогвардійці, згодом врангелівські війська, а 4 жовтня 1920 року місто й околиці зайняла Червона армія. 

    — Коли почалася Перша світова, то двох синів моєї бабусі призвали в армію. Хрісто було 18 років, а Левону — 22. Вони загинули одразу, щойно вийшли з Сартани, казала бабуся, однак ми й досі не знаємо деталей. Моя мама розповідала, що бабуся все життя їх оплакувала. Я пам’ятаю її. Вона померла в 74 роки, а виглядала на цілих сто. 

    Напередодні Другої світової війни забрали ще й іншого її сина, Юхима. Він працював у колгоспі конюхом, але 1937 року його репресували як ворога народу. 

    У тридцяті роки розкуркулення й національні чистки у Радянському Союзі були немислимо жорстокими. 11 грудня 1937 року народний комісар внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав зловісну директиву № 50215, де йшлося про те, що «грецька розвідка веде активну шпигунсько-диверсійну і повстанську роботу в СРСР», а базою для неї є саме грецькі колонії. Отже, слід припинити «антирадянську націоналістичну діяльність», а саме:

    «15 грудня одночасно в усіх республіках, краях і областях здійснити арешти всіх греків, підозрюваних у шпигунській, диверсійній, повстанській і націоналістичній антирадянській роботі».

    Історик Іван Джуха дослідив: за «контрреволюційну діяльність» у Радянському Союзі до травня 1938 року заарештували понад 20 тисяч греків. З них 93 % — розстріляли.  

    Одним із факторів, який вплинув на рішення Сталіна, були політичні події у Греції. Черговий переворот, коли у 1936 році Іоанніс Метаксас встановив фашистський режим і заборонив комуністичну партію, критично погіршив стосунки між Радянським Союзом та Грецією. На думку сартанського краєзнавця Івана Папуша, саме це спровокувало жорсткі етнічні чистки.  

    Арешту підлягали усі греки, що перебували на оперативному обліку; колишні великі торговці, «спекулянти, контрабандисти, валютники»; греки, «які ведуть активну антирадянську націоналістичну роботу», насамперед із середовища розкуркулених, а також усі, хто переховувався від розкуркулення; політемігранти з Греції та всі греки, що нелегально прибули в СРСР будь-звідки; а також усі осілі на території СРСР греки, які є «закордонними агентами Іноземного відділу НКВС та розвідувального управління Червоної армії».

    НКВС мав вказівки, скільки греків потрібно «ліквідувати». Іван Джуха називає приблизні дані, згідно з якими жертвами «грецької операції» в Українській Радянській Соціалістичній Республіці стало від 7600 — до 9400 людей. 

    Рятувалися греки як могли.

    — Моя тітка, грамотна жінка, яка закінчила тут технікум, поїхала в Ульяновськ, щоб не потрапити до рук НКВС, — розповідає Олімпіада Кузьмівна. — А батько мій розумів усю цю політику й те, що у кожному селі були люди, які греків видавали. Після того як забрали його брата Юхима, у відчаї він пригрозив стукачеві: «Якщо ти ще когось здаси з моєї сім’ї та родичів, я переріжу всю твою сім’ю».

    Вижили. 

    Бути румеєм

    До 1937 року радянська політика коренізації дала румеям змогу себе реалізовувати. Вона залучала корінне населення до керівництва на місцях і закріпила офіційний статус за національними мовами. У Маріуполі виходила грецькомовна газета «Колехтивістис», працювало грецьке видавництво і театр, Маріупольське літературне об’єднання видавало альманах, де грецькі автори публікували свої тексти й переклади. Але після директиви № 50215 під жорна репресій потрапила передусім інтелігенція.

    — Поет та письменник Георгій Костоправ — репресований. Поет і журналіст Харалампій Акрітас — репресований, — читає список потерпілих Олімпіада Кузьмівна. — Поет і перекладач, батько чотирьох дітей Василій Галла, а також поет Амфіктіон Димітріу — репресовані. Небагатьом вдалося вціліти. Очевидно, вони були занадто юними, щоб їх прийняли за небезпечних.

    У своїй книжці про грецьких літераторів Олімпіада Хаджинова детально розповідає про кожного з них. Вона ще з 1993 року популяризує румейську культуру, збирає вдома унікальну бібліотеку, продовжуючи справу свого чоловіка Едуарда, який усе життя присвятив історії та культурі греків Приазов’я. Здебільшого це книжки румейською мовою. На відміну від урумської, що належить до тюркських мов, румейська споріднена з грецькою. Едуард Хаджинов збирав фольклор, зафіксував понад 300 пісень (а точніше — 1000, бо в кожному поселенні була своя говірка, тому одна пісня має численні варіації), написав про них дисертацію. Але так і не захистив. 

    — Через те, що був греком, його статей не друкували. Якось ми їздили в редакцію, то нам сказали, що матеріали загубилися. 

    Насправді до Хрущова про грецьких літераторів ніхто й не згадував. Поетів, які пережили 1937 рік, були одиниці. Леонтій Кір’яков, Антон Шапурма, Павло Саравас — вони намагалися розворушити процес, просили дозволу відкрити літературний клуб чи об’єднання, щоб рідною мовою можна було писати законно. Без офіційних об’єднань усе це було «незаконним».

    — На те звернення вони навіть відповіді не отримали. Тоді поет Дмитро Демерджі запросив усіх літераторів до себе на дачу в Ялту. Вона стала місцем зустрічі й творчості — літератори обговорювали, що видавати, які книжки перекладати. Тоді видали і Шевченка, й Лесю Українку, — Олімпіада Кузьмівна витягає з полиці рукописне видання її перекладів румейською, яке існує лише у трьох примірниках. 

    Едуард із дружиною постійно їздив на ці зустрічі. Він хотів, щоб румеї не соромилися бути собою. 

    — У мене ще після школи залишився якийсь осад, що ми — неповноцінні, — ділиться Олімпіада Кузьмівна. — Але це не дивно, бо нас просто затюкали. Мій вчитель у школі висміював грецьку мову: «Зачєм на грєчєском, кому он нужен!» Багато учнів говорили російською з акцентом, із них знущалися. Уже після того, як я вийшла заміж за Хаджинова, він мене переконав, що ми — велика нація. А з нас хотіли зробити неповноцінних.

    ІІ. 

    Войовнича

    — Якось прийшов до мене й каже: «Ти послана Богом. Мусиш зайнятися грецьким відродженням. Національним рухом», — згадує про Хаджинова Марія Гайтан, мешканка Сартани. Вона ще з дитинства товаришує з Олімпіадою.

    Ми сидимо в кімнаті її будинку — майже музею: усі стіни обвішані фотографіями, плакатами, грамотами, афішами про виступи греків. Ця чорнява жвава жінка — нині легенда, віцепрезидентка Союзу греків України. У радянський час вона відстоювала право на грецьку культуру, пробиваючись до найвищих чинів. А починати доводилося з нуля. 

    Її сім’ю, як і інших греків, розкуркулили й репресували. Один дідусь, Єфим Гайтан, загинув іще в селищі, коли забирали греків, іншого, Ніколая Цикиліка, — розстріляли 1938 року в Устьї Вологодської області, куди відправили працювати на лісоповалі. Забрали і синів його, і доньку, якій згодом пощастило повернутися до Сартани. Маріїн батько загинув під Мелітополем 1943 року, а мама залишилася сама з трьома дітьми на руках.    

    — Важко було, але я вибивалась як могла. Спершу дев’ять місяців вчилася на кіномеханіка, зробила дипломну виставу на режисерському відділенні, працювала, і в 25 років мене поставили керувати будинком культури. 

    Власне тоді, дізнавшись про її підвищення з кіномеханіка до директорки, Едуард Хаджинов прийшов на допомогу. Не минуло й пів року, як Марія Георгіївна влаштувала перший концерт. У 1967 році відновила довоєнний ансамбль «Сартанські самоцвіти».

    — Велику частину життя я віддала цьому колективу, — згадує Марія. — Не було газети в Радянському Союзі, яка б не писала про нас. Ми виступали всюди — Москва, Ленінград, Сухумі, Батумі, Одеса, були навіть у Греції. Це стало «достоянием гласности» по всьому Союзу. 

    Тоді в Марії Георгіївни почалися проблеми — жінку звинуватили у розвалі ідеології та «націоналістичних настроях», викликали до КДБ й наказали звільнити з роботи. 

    — Я була шокована. Тоді і Хаджинова, і мене почали притискати. «Ви знаєте своє коріння, куди лізете?» — сказали, натякаючи на мого репресованого дідуся. Залякували страшно. Наказали звільнити і мене, і Хаджинова. Але зі мною важко зв’язуватись, я добила справу до кінця. Воюю до сьогодні.

    Завідувач відділу культури, естонець, не поспішив підписувати наказ про звільнення. Сказав: «Змагайся до останнього, їдь, доводь». І Марія Георгіївна почала відстоювати своє. У результаті її понизили, та не звільнили — призначили художньою керівницею того ж будинку культури, де доти працювала директоркою. Щоправда, їй навідріз заборонили займатися грецькою тематикою. Так тривало понад десять років. Проте, незважаючи на заборони, вона прагнула справедливості — їздила до Києва, у Москву, оббивала пороги кабінетів. 

    — Пам’ятаю, коли був перший обласний фестиваль національностей у Донецьку, а це 1982 рік, нас не відпускали! Ані відділ культури, ані влада селища — усі боялись. Ні — й усе. Тоді я вибила, щоб ми таки поїхали. Нам кажуть: «Танцювати можна, грати музику можна, а співати — ні». Кто вас поймьот, мовляв. Поїхала я знов у Київ, — Марія Георгіївна трясе грубезною папкою з десятками звернень і листів до влади.

    Пробилась і там. Сказала: хочу виступити в Музеї народної архітектури та побуту, хочу виступити в палаці «Україна», хочу телебачення. 

    — В один день вирішили всі проблеми. Мене відрядили у Міністерство культури й визначили дату, коли ті приїдуть дивитися колектив. Приїхав режисер, зняв сюжет. 

    Навіть 1990 року Марія Георгіївна обходила організації, заводи, шахти, депутатів, аби зібрати гроші на виступи. 

    — Ми пливли на кораблі: йшли з Одеси через Чорне та Каспійське море. Новоросійськ, Сочі, Анапа, Туапсе — всюди зупинявся цей величезний корабель, щоб ми виступили.

    Якось Марію Георгіївну запросили на семінар у Вологду. Саме туди, куди відправили її дідуся після репресій. 

    — Коли приїхала у ті місця, мені волосся на голові дибки стояло. Я йшла лісом і посадками — і все думала про дідуся. Може, десь і він ходив цією стежкою?

    А на виступах мусила казати: «Чи має хто іще таку, як наша, батьківщину, де люди різних мов жили б немов брати? Це Ленін нас братав в одну сім’ю-родину, і вивів нас на шлях до світлої мети». Без цього б не відбувся жоден концерт. 

    Поміж цих парадоксів жінка далі писала п’єси, сценарії, добивалася фінансування. Проте за незалежної України робота Марії Георгіївни виявилась непотрібною — її скоротили. 

    ***

    Марія Георгіївна — жінка, яка все життя розвивала грецьку культуру на Приазов’ї, спеціалістка, яка поставила на ноги грецький театр та пісенні колективи у Сартані, зрештою, найпривітніша жінка, що поїла мене кавою та годувала виноградом, — у розмові залишила невидимою одну деталь. Після поїздки я ненароком дізналася, що вона працювала у складі дільничної виборчої комісії у Сартані під час «референдуму» так званої ДНР 11 травня 2014 року. 

    На таку інформацію я натрапила на сайті Центру «Миротворець». Окрім того, в соцмережах можна знайти фотографії з мітингів на підтримку ДНР її дочки, яка понад 20 років живе у Франції. 

    Я спробувала, хоч по телефону, її про це розпитати. 

    — Лесінька, під лежачий камінь вода не тече! Правду я кажу? Потрібні зміни, це точно. 

    Марія Георгіївна заперечила, що працювала у дільничній виборчій комісії, але визнала, що голосувала за ДНР. 

    — Підтримувала їх одразу, звісно. Ми живемо в злиднях — пенсії у 2178 гривень не вистачає навіть на комуналку й ліки. Ви бачите, які рахунки за газ приходять? Скільки так можна? Були заводи-гіганти. А тепер… Підприємства всі закрили ще у 90-х, до культури нікому немає діла, занепад страшний, ситуація така, що зміни просто необхідні.

    Сепаратисти агітували, обіцяли зміни та краще життя. 

    — Ви знаєте, я політикою зовсім не займаюсь. Для мене культура — найважливіша, все решта мене не цікавить. Але я вже не знаю, кому вірити — всюди обман. Я за Зеленського голосувала, і тепер йому повідомлення писала, і що? Під час кризи з коронавірусом мені 500 гривень на картку прийшло. Це достатньо? Та ви й самі знаєте, що відбувається. Я бачу, що в Західній Україні люди виступають, говорять свою думку. Я це дуже підтримую. А в нас рідко хтось висунеться, розумієте. Я люблю або за, або проти. Бути байдужою я не можу.

    — Маріє Георгіївно, а якби референдум проводили ще раз, ви б голосували за ДНР? 

    — Я б голосувала за автономію, як у Криму. Зробили би автономію, якщо люди так хочуть. 

    — Яких змін ви б хотіли? 

    — Щоб ми жили нормально. Щоб я не ходила як жебрачка. Я 48 років пропрацювала, все на це віддала, а нам собаче життя влаштували. Це почалося ще в 90-х. Скільки ще ми будемо страждати? Я не можу бути байдужою. Під лежачий камінь вода не тече.  

    Іпіретрія

    Олімпіада Кузьмівна два роки не спілкувалася з Марією Гайтан через різницю поглядів. Вибір сторони «автономії» розділяє чимало сімей, руйнує дружбу.

    Однак про причини сепаратизму мені говорили не в одній розмові — занепад, безробіття, відчуття непотрібності українській державі. Ще у 90-х люди заробляли де вдавалося. Зневірившись, багато українських греків виїжджали до Греції. Олімпіада Кузьмівна працювала вчителькою географії та біології спершу в Талаківці, потім у Маріуполі, але теж пробувала знайти роботу на батьківщині своїх далеких предків. Діти — Афіна й Костя — якраз навчались у Греції, тож допомога їм не була зайвою. Син вчився у Салоніках, а дочка — в університеті міста Яніна, що виник як відділення Університету Арістотеля тих же Салоніків.

    — Мій чоловік помер, коли наймолодшому синові було два роки й чотири місяці. Троє дітей, а він узяв і залишив мене саму. Я мала щось робити, — пояснює. 

    Ті, хто приїздив з України, працювали здебільшого «іпіретріями» (грецькою — υπηρέτρια), тобто прислугою, — допомагали господарям у хатніх справах, доглядали літніх людей. 

    — Греки не хочуть доглядати власних батьків, — пояснює Олімпіада Кузьмівна. — Наймають для цього чужих.

    Вона пропрацювала в Афінах три роки.

    — Робила все: відремонтувати телефон — будь ласка, швейну машинку — прошу,  — життя з дітьми та без чоловіка навчило всього. — Господиня запитувала: «Чи є якась справа, якої ти не вмієш?». Бо у Греції жінки кличуть майстра, щоб вкрутити лампочку. Її чоловік не вірив, що в Україні я вчителькою працювала. 

    Греки жили в добробуті, розповідає пані Олімпіада. Її господиня мала триповерховий мармуровий будинок у центрі міста. День починався з кави у кав’ярні, ніхто особливо не напружувався — загалом стиль життя у Греції розмірений та спокійний, пояснює жінка.  

    — Заробляла я добре. Тим, хто володів грецькою, платили трохи більше. Хоча румейська та сучасна грецька — різні. Якось в Афінах під час зібрань на площі на вихідних я познайомилася з грекинею, а вона каже: «Я не розумію вас, бо в нас зовсім різні мови». За три роки сучасною грецькою мовою я так і не оволоділа. Треба там народитися, щоб досконало її розуміти.

    Уже дочці пані Олімпіади, Афіні, вдалось опанувати грецьку. Після навчання в Салоніках вона переселилася до Маріуполя й викладала школярам та ліцеїстам мову сучасної Греції. Привезла звідти й «артефакт» — грецьку Біблію.

    — А виявилося, що молитва «Отче наш» слово в слово така, як нас бабуся вчила. Це була еллінська мова. Ми всі пишаємося, що Греція — наша прабатьківщина, але зараз вона мені не рідна. Нічого спільного немає, — зізнається Олімпіада Кузьмівна. 

    Пропрацювавши три роки на Балканському півострові, жінка вирішила повернутися. Господиня не відпускала: «Залишся, я тобі підвищу зарплату».

    — Але я вже не могла там бути, — пояснює Олімпіада. Все ж Маріуполь і Сартана були ріднішими, й попри те, що прабатьківщина заманювала до себе, робота прислуги, навіть із вищою освітою, не давала широких перспектив. На Донеччині минуло все її життя, тому покидати назавжди рідну землю не хотілось. Таке пояснення я почую від кількох грекинь у Донецькій області, які пробували жити у Греції. 

    — Чоловік господині у Греції був ювеліром, — згадує пані Олімпіада, — і вона вирішила подарувати мені перстень. Спершу я не хотіла брати, та зрештою погодилась. От тепер маю на згадку, — показує розкішну прикрасу з маленькими діамантами. — Ось.

    ІІІ.

    За чистий Маріуполь

    З Афіною Хаджиновою, дочкою пані Олімпіади та похресницею Марії Гайтан, бачимось у Києві, викроюючи розмову з її щільного графіка. На зустріч приходить елегантна чорноволоса жінка із грецьким профілем — впізнаю її з портретів, що висять удома в Маріуполі. Вона — активістка, волонтерка, балотувалася на місцевих виборах 2015 року від «Сили людей», після цього й далі займається громадськими проєктами. 

    Ім’я верховної давньогрецької богині, яку вшановували як покровительку військового мистецтва, мудрості й ремесел, ніби до чогось зобов’язує. Принаймні так Афіна завжди відчувала.  

    Любові до грецької культури вчив її батько Едуард, коли та ще до школи не ходила. Як результат — у зрілому віці дівчина поїхала вивчати новогрецьку мову (тобто сучасну грецьку мову) в Янінський університет, згодом жила в Афінах, а повернувшись, викладала в Маріуполі. 

    — На жаль, тоді я піддалася загальній гонитві за всім іноземним, — роздумує Афіна. —  По суті, новогрецька мова є для нас іноземною. Я зовсім не зауважила, як ми втрачаємо нашу мову та культуру. 

    Жінка пояснює, що інколи місцева влада береться ревно еллінізувати Маріуполь, але не в тому напрямку. 

    — Наприклад, встановлює пафосні стели на в’їзді до міста чи організовує лазерне шоу з елементами давньогрецької історії, хоча історія греків Маріуполя має зовсім інший характер. У жителів та гостей міста складається хибне враження про приазовських греків, як і чому вони опинились у цих краях. Де можна побачити, доторкнутися, скуштувати на смак цю культуру? Це мало хто вам розповість. 

    Саме в Афіниної мами Олімпіади я найбільше довідалася про культуру румеїв, спробувала справжні «плакопси» — випічку із сиром та зеленню, яку роблять тільки на Приазов’ї, запаслась рецептом різдвяного грецького пирога «шмуш» та розповідями про іншу смакоту. Щоб зберегти переписи кулінарії приазовських греків, Афіна записує, як мама готує традиційні страви, на відео та публікує їх у соцмережах. Удома в Олімпіади мені випало ночувати саме в Афіниній кімнаті — серед раритетних книжок і фотографій, портретів румейських художників та інших культурних артефактів. Там у мене було відчуття, що я торкаюсь тяглої історії, яка передається з покоління в покоління.  

    Попри грецьку культуру й середовище, в якому зростала, проживши велику частину свого життя в незалежній Україні, Афіна не почувається «іншою». В Маріуполі культура греків органічно вплітається у міський контекст. Єдине завдання, на її думку, — зберегти справжність. 

    — Протягом останніх 30 років нашим приазовським грекам прищеплювали мову, культуру та історію Греції. На це витрачені величезні ресурси, але новогрецька мова так і не стала мовою спілкування греків Приазов’я. Тоді як румейська та урумська — рідні мови — поступово зникають, їх витісняє російська. Ми втрачаємо свою ідентичність.

    Це, на її думку, є головним викликом для сучасних греків Приазов’я. Поза тим — реалії, в яких доводиться жити. Війна змінила Маріуполь. 

    — Коли вона почалася, я саме повернулася з Британії, — згадує Афіна, бо після Греції мешкала також у Нью-Йорку та Гартфорді у США, їздила на курси для громадських активістів у німецький Гуммерсбах, до Польщі у Варшаву, у нідерландську Гаагу.

    Повернувшись до Маріуполя, Афіна почала допомагати військовим на блокпостах: закуповувала їжу за свій кошт та розвозила її. 

    — Потім допомагала волонтерському штабу «Новий Маріуполь». Вони писали, що треба годувати поранених, які лежали в лікарні швидкої допомоги, і я відгукнулась. Ми з мамою готували вдома, по мене заїжджали хлопці з Автомайдану, і ми возили цю їжу по лікарнях. Це були різні відділення — хірургія, травматологія, інфекційне.

    Ударом для маріупольців стали обстріли 24 січня 2015 року в мікрорайоні «Східний». Усі тут називають його «Восточный». За даними СБУ, тоді загинуло 29 людей, поранено — 92. Місцеві активісти спрямували всі свої зусилля на те, щоб допомогти потерпілим.  

    — Після обстрілів важливо було встановити намети, де люди могли б зігрітися та відійти від пережитого — будинки ж бо зруйновані. Ми поїхали накупити води та продуктів, а коли повернулись на «Восточный» десь о 8 вечора — у всьому районі, у всіх дев’ятиповерхівках, не було світла. Страшно. Все мертве, тільки люди тягнуть свої валізи чи тачки дорогою. 

    По обличчю Афіни котяться сльози. Досвід і чуйність промовляють — рани ще живі. 

    — Тоді служба з надзвичайних ситуацій оголосила, що сепаратисти знов обстрілюють блокпост і, можливо, буде ще одна атака на мікрорайон, — згадує Афіна. — Порадили бігти в церкву, бо там капітальна будівля, у ній можна врятуватися. Ви просто не уявляєте: такого тваринного страху в мене не було ніколи. Коли ми виїжджали з «Восточного», одна наша дівчинка заблукала машиною і треба було їхати по неї.

    В Афіни тоді стався зрив: у відчаї просила, щоб її випустили з авто, — ні за що не хотіла повертатися назад. 

    *** 

    За шість років від початку війни її місто пережило трансформацію — люди, на думку Афіни, стали свідомішими. 

    — Колись на мітинги виходило людей двадцять, а тепер може й зо дві тисячі вийти — чи це День Незалежності, чи День вишиванки, чи автопробіг на День державного прапора.

    У 2014-2015 році жителі часто збиралися на площах, аби вшанувати пам’ять жертв війни, заявити свою проукраїнську позицію, висловитись проти російської агресії. Тут не важливо, грек ти, українець чи росіянин — або бережеш свою країну, або ні. 

    У певний момент Афіна Хаджинова зрозуміла, що слід гуртуватися й творити зміни разом. 

    — 2014 року, коли екологічний активіст Максим Бородін оголосив, що балотуватиметься на виборах, й закликав людей ставати спостерігачами, щось у мені  зрезонувало, — згадує. — Ми побачили, як багато людей прагнуть змін у місті та країні, готові присвятити свій час громадській роботі. У нас був шанс переламати хід подій, і ми не могли його втратити. Тоді створили ініціативну групу «Разом!». 

    У майбутньому команда мала йти на вибори у міську раду — і пішла, від «Сили людей». Партія набрала 8 % голосів, п’ятеро депутатів пройшли у Маріупольську міську раду. Це маленький, проте важливий успіх. 

    Афіна Хаджинова разом із колегами неодноразово влаштовувала акції, щоб привернути увагу до питання екології, яке у Маріуполі надміру гостре. Приїжджали президенти, міністри — учасники руху «За чистий Маріуполь» збирали тисячі підписів. Миттєвих результатів немає, проте місто оновлюється: новий громадський транспорт, якому і Львів позаздрить, продумана інфраструктура, облаштовані парки та площі. 

    Афіна каже, що останнім часом їй пощастило познайомитися з багатьма молодими людьми, які вкладають зусилля у розвиток не лише Маріуполя, а й грецької спільноти. 

    — Молодь прагне зберегти наші традиції та мову. Це дає надію. 

    [Репортаж опубліковано за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00