Мар’янина саксес-сторі

[Цей текст із серії «Люди на своєму місці» був написаний для першого друкованого номера Reporters. Ми попросили п’ятьох письменників та письменниць розповісти про людей з їхнього оточення, які не просто живуть власні життя, а й почуваються від того живими]

О, скільки разів і мені, і вам випадало слухати страшні роздуми про життя в еміграції. Мовляв, лікарі там стають санітарами, вчителі — нянями, а люди всіх інших професій — прибиральницями чи робітниками на будівництві, залежно від статі. А якщо хочеш працювати за своєю професією далі — мусиш роки-рокезні покласти на те, аби «підтвердити диплом». Не кажучи вже про знання мови. 

Такі страхи мають ґрунт під ногами: дійсно, чимало українців в еміграції йдуть у професійний дауншифтинг цілком свідомо, порівнявши цифри заробітку вдома на звичній роботі й за кордоном на тій, що «нижчого профілю». При цьому проявляють чудеса винахідливості, ризикованості й комунікації: більшість жінок-іммігранток знаходять роботу вже за перший тиждень перебування за кордоном. Чоловіки роблять це трохи повільніше, але однаково ця статистика позбавляє мене співчуття до молодих здорових бугаїв-іноземців, що жебрають попід булочними. Бо якщо наші дядьки у 50+ роботу знайшли, то чого ти тут плачеш, що життя не вдалося? Та ще й співчутливі паризькі жіночки купують тобі бутерброди й щодня кидають кілька євро, бо ж «він такий милий, щодня вітається!». 

Часто я почуваюся гордою за своїх. За дівчат-адвокаток Інну й Наталю, що працюють у паризькій колегії. За Олену, що працює кардіологинею у шпиталі, радо консультуючи інших українських лікарів про всі нюанси трудової міграції. За українськомовну гінекологиню Оксану з Криму, до якої в березні треба записуватися на жовтень, таку потужну репутацію має. За фотографинь Ліку, Юлю, Іру, що відчувають Париж і його людей так, як мало кому вдається. Ну й за Мар’яну, юристку за освітою і мейк-ап-артистку за покликанням. 

Саксес-сторіз бувають різними. Мої улюблені — ті, де людина перевинайшла себе заново, пройшовши при цьому чимало етапів — від комічних до подібних на трилер.

У Мар’яни так і було — не захотівши працювати помічницею адвоката у Львові (якщо ти не донька й не коханка кого треба, пробитися не легше, ніж у шоу-бізі в 90-х), вона приїхала в Париж. Однією з перших робіт — о чарівна сила соцмереж — для Мар’яни стало бебі-сітерство моїх дітей. Весела, енергійна, розумна (інакших я б до дітей не підпустила), Мар’яна — це просто колодязь історій. «Змінися, світе, бо тя лишу», «Висплюся під липами» (липи були на цвинтарі) тощо — ці перли авторства її стрийських діда-баби будуть зі мною завжди. 

Якось Мар’яна вирішила залишити Париж і повернулася на кілька років в Україну: любов зла — полюбиш і рівненського бандита. Відтак, спам’ятавшись, ледь не в спортивках і кедах верталася назад до Франції.

Найближчі родичі не сильно зрозуміли її демарш імені «що ти собі думаєш» і «тобі вже 25». Аб’юзер? Ні, не чули.

На той час мої діти підросли, Мар’яна була нарозхват і на інших роботах, на додачу опанувавши манікюр. Так чи інакше, ми завжди лишалися на зв’язку, Мар’яна була моєю personne de confiance. 

Влітку 2019-го до Парижа завітала одна з моїх улюблених фотографинь і запропонувала зйомку.

— Слухай, може, ти мене намазюкаєш нашвидкуруч? — спитала я Мар’яну, що саме була поряд. І Мар’яна «намазюкала» — тими засобами, що були під руками, дуже при цьому переживаючи. Але коли прийшли готові знімки від мандрівної фотографині Аліни Кондратенко — ми просто ахнули. За 15 хвилин Мар’яні вдалося зробити те, що нечасто виходило в професійних візажистів за кілька годин. Вона зуміла підкреслити природну красу людини (вона ж і є характер!), не наліпивши зайвого і не зробивши «як у всіх». Саме це перетворює візажиста на справжнього художника.

А тоді одного дня 2020 року (в короткий період між глухими локдаунами) стався Fashion Week. Знову ж, за принципом «солідарності трудящих», зіркова візажистка Лена з Гааги попросила мене порадити когось, хто працює швидко з великою кількістю моделей: для показу. Не задумуючись, я порадила Мар’яну. Бо вірила в неї — нехай вона раніше й не працювала з «потоком» для подіуму. Найбільше Мар’яна переживала за роботу з темношкірими моделями: «Я тебе навчу», сказала Лена. І не збрехала. Здатність схоплювати «на льоту» й від природи легка вдача швидко зробили з Мар’яни улюбленицю навіть найпримхливіших манекенниць, яких усі обходили десятими дорогами… 

Після того «історичного» Paris Fashion Week саме Мар’янині роботи красуються на обкладинках «Harper’s Bazaar» та інших видань. І якби я не нагримала, вона б і не подумала хвалитися цим у соцмережах…

— Що я хочу? Певно, жити в Парижі, — каже Мар’яна, коли я питаю її про дальші плани і мрії. — Займатися улюбленою роботою, працювати на тижнях моди в Нью-Йорку й Мілані. А ще біля тебе через карантин закрився тату-салон… То раптом із нього міг би в майбутньому вийти мій салон краси?

Думаю, запросто міг би. Головне — вчасно себе перевинайти. Обставини ж — підключаться, зіграють тобі на користь.