
Латані душі
Лікарняний ліфт стогне під вагою десятка пасажирів, пацієнтів та медиків, що піднімаються на верхні поверхи. Розрахована на 745 ліжок, Івано-Франківська обласна клінічна лікарня щороку приймає близько 25 тисяч хворих. Тут ніколи не буває порожньо: у 15 місцевих хірургічних відділеннях на рік проводять приблизно 15 тисяч операцій.
— Але ті, що ви скоро побачите, — каже одна з лікарок, — зовсім нова для нас практика. Подібного обміну між українськими та американськими лікарями ще не було.
У довгому коридорі ЛОР-лікарка Наталія Комашко зразу привертає увагу: вона курсує між маніпуляційною і палатами, тримає в руках кілька особових справ пацієнтів та ледь помітно нервує: сьогодні для неї та інших місцевих лікарів великий день — початок місії американських хірургів «FACE TO FACE Ukrainian Medical Mission», влаштованої Американською асоціацією пластичних хірургів та організаціями «Razom for Ukraine» та «Ingenius».

Іще влітку колеги зі США запропонували лікарці провести разом кілька десятків пластичних і реконструювальних операцій для українців, які потерпіли внаслідок російської агресії. Перед тим українка за походженням, лікарка-отоларингологиня Іванка Небор, зверталася й до інших медичних установ, але взятися за місію змогли лише тут, в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні.
Двоє лікарок-координаторок, Наталія Комашко з української сторони та Іванка Небор з американської, згуртували загалом понад сотню колег. Оперувати зі США приїхали 10 досвідчених хірургів, а за живою онлайн-трансляцією їхньої спільної з івано-франківськими лікарями роботи у різний час спостерігали від 130 до 150 медиків.
Американці привезли із собою чимало обладнання й медикаментів і за чотири дні спільно з українськими хірургами прооперували загалом 35 пацієнтів, які мали поранення голови, шиї, вух, очей, горла.
Спершу в програму планували залучити тільки військових і ветеранів російсько-української війни, але, коли почали надходити заявки, лікарі зголосилися лікували також цивільних. Зрештою невійськові становлять приблизно 15% від загального числа пацієнтів.
Щодо кожного хворого медики проводили спільний консиліум. У різних часових поясах вони дискутували та радилися — як зробити, щоб за короткий строк допомогти якомога більшій кількості людей.

— Для частини пацієнтів, — каже Комашко, — ми навіть замовляли протезування. Біоінженери з Бельгії написали мені у фейсбуці, що за знімком КТ можуть виготовити на 3D-принтері частини кісток, яких бракує, — наприклад, вилиць або нижньої щелепи. Ми порадилися, долучили їх до консиліумів, і все вийшло!
З весни 2014 року і особливо від початку повномасштабного вторгнення від російської агресії буквально щодня страждають цивільні та військові українці. Росія катує нас, убиває і ранить. Гатить мінами, снарядами, ракетами та бомбами вдень і вночі. За останні сім місяців окупанти поранили десятки тисяч наших чоловіків та жінок. Розповісти про кожного з них не видається можливим, хоча за кожним стоїть велика людська історія про боротьбу та біль.
Цим фотопроєктом ми дякуємо українським і американським лікарям та закликаємо світ не зупинятися у всебічній допомозі Україні.
Роман Белінський, 42 роки, солдат 14-ої окремої механізованої бригади, м. Коломия Івано-Франківської області

Був важко поранений у танковому бою на Запоріжжі у травні 2022 року. Втратив око й частину щелепи, отримав численні осколкові ураження. Романова операція в Івано-Франківську тривала близько 10 годин та була однією з найскладніших. Лікарі прогнозують чоловікові принаймні ще одне хірургічне втручання, за пів року після якого він зможе отримати протез ока. Белінський залишається чинним військовослужбовцем ЗСУ і планує спробувати себе як інструктор із бойової підготовки.




Поліна Червакова, 44 роки, продавчиня, м. Буча Київської області

2 березня поблизу Мироцького на Київщині росіяни розстріляли з танка автівку Поліни Червакової. Жінка та її пасинок встигли вискочити з машини та забігти у дачний кооператив. Але там їх дістав ворожий снайпер: дві його кулі влучили у лопатку та щелепу пані Поліни, а третя — поцілила в ногу її 28-річного пасинка Владислава. Жінка запропонувала знерухомленому хлопцю вдавати мертвого і тим часом побігла шукати поміч. Червакова кілька разів натикалася на людей, але, самі дуже налякані, вони просто тікали геть.
У стані больового шоку Поліна блукала дорогами та лісами кілька днів, а потім вийшла на блокпост росіян. Ворожі солдати дали їй білу торбу та пов’язку на руку: сказали, якщо йтиме поміж їхніми танками з піднятою вгору торбою, росіяни не мали б стріляти. У Червакової не було вибору: вона йшла пішки далі і буквально дивом дісталася Блиставиці — села поблизу Бучі, де мешкала її мама.
Чоловік пані Поліни шукав жінку та сина на місці, де російський танк розстріляв їхню автівку, але замість знайти рідних, потрапив у полон. Росіяни били його, а потім роздягли, щоб перевірити, чи немає у нього патріотичних татуювань. Пересвідчившись, що чоловік не є українським солдатом, відпустили. Поліна не отримувала належної медичної допомоги аж до деокупації Київщини 1 квітня. А її пасинок досі не вдома. За інформацією родичів, росіяни хлопця взяли у полон і вивезли в одне зі своїх прикордонних міст.


Данило Євтухов, 37 років, старший солдат 1-ої окремої танкової бригади, м. Київ

5 березня на території закинутої СТО поблизу Чернігова, де базувався підрозділ Євтухова, стався вибух. Унаслідок трагедії чоловік отримав множинні опіки обличчя і тіла та ледь залишився живий. Побратими евакуювали Данила в Чернігів, який на той час масовано атакувала російська авіація. У мирному житті соціолог, Євтухов відмовився від статусу інвалідності, адже після операцій і відновлення сподівається повернутись на службу і воювати далі. Чоловік байдужий до шрамів на своєму лиці. Каже: головна проблема у тому, що від опіків постраждали повіки і очі тепер повністю не заплющуються навіть під час сну.




Роман Головнев, 36 років, будівельник, м. Маріуполь Донецької області

28 березня у Романів будинок у Маріуполі влучила російська півтонна авіаційна бомба ФАБ-500. Коли чоловік та його вцілілі сусіди переносили речі з одного під’їзду в інший, їх перестріли «кадирівці». Росіяни почали стріляти в Романа: спочатку поцілили йому в ногу з автомата, а коли чоловік упав на землю — кинули у нього гранатою. Знесилений та важко поранений, він кілька днів не міг отримати допомогу і ховався від ворожих авіанальотів поблизу власного дому.
Зрозумівши, що єдиним шансом вижити є евакуація, чоловік пішки вийшов із Маріуполя. Дорогою до села Сопине натрапив на блокпост і попросив про поміч. Росіяни дивом змилосердилися і доставили пораненого в Новоазовськ, а потім у Донецьк. Отримавши медичну допомогу, чоловік вибирався з окупованої території загалом кілька тижнів. Щоб виїхати з Донецька, Роман збирав гроші у друзів та знайомих. За 300 євро перевізник доправив його через Росію у Латвію та Польщу. З Польщі Головнев доїхав до Києва: влаштувався на роботу і тепер мріє почати у столиці нове життя.




Віталій Зубович, 41 рік, ветеран і доброволець, м. Кривий Ріг Січеславської області

На початку повномасштабного вторгнення Віталій Зубович приїхав з Кривого Рогу в Київ. Досвідчений ветеран АТО, він боявся, що офіційна мобілізація завадить швидко долучитися до оборони України, тому потрапив на фронт як залучена особа — у складі одного з добровольчих формувань. 20 березня чоловік підірвався на міні в районі Баришівки на Київщині. В автівці з чоловіком їхали кілька іноземних добровольців, але серйозні поранення отримав лише Зубович. Віталій втратив стопу, численними осколками йому посікло тіло та перебило сухожилля. Готуючись до операції в Івано-Франківську, він перекладав іншим пацієнтам епікризи англійською. Щойно завершить лікування, Зубович планує повернутися на службу. Каже, воюватиме аж поки не побачить перемогу.


Гліб Іванькович, 21 рік, студент, м. Білгород-Дністровський Одеської області

Постраждав унаслідок російського ракетного обстрілу в Сергіївці Одеської області. У ніч проти 1 липня Росія вдарила по курортному селищу трьома ракетами Х-22 з літаків Ту-22 з Чорного моря. Ракети поцілили в багатоповерхівку та базу відпочинку «Годжі», де хлопець святкував отримання диплому бакалавра. Від обстрілу загинули загалом 22 людини. Гліб, четверо його друзів і ще понад 35 мирних мешканців отримали поранення різного ступеня. Після однієї з чергових операцій на обличчі лікарі дістали з хлопцевих вилиць уламки скла, які вмістилися б у півлітрову банку. Частина уламків назавжди залишиться всередині його тіла.

Тетяна Пшенична, 55 років, пенсіонерка, м. Ізюм Харківської області

Уламком великокаліберної міни пані Тетяну поранило на подвір’ї чоловікового дому в селі Кам’янка під Ізюмом. Щоб зігрітися, жінка в той день запалила у грубці: росіяни помітили в будинку ознаки життя і прицільно обстріляли його з міномета. Пшеничній розсікло половину обличчя, вибило зуби й пошматувало язик.
Перші кілька годин після поранення Тетяна була вимушена ховатися у підвалі: першу допомогу їй надавали близькі. Коли ж обстріл закінчився — рідні евакуювали жінку спершу у Святогірськ, а потім у Слов’янськ. На Донеччині Тетяні нарешті зашили рани, але від них залишились чималі рубці. Втім, значно більші, каже жінка, залишились на її серці, коли після деокупації вона побачила, що росіяни зробили з її рідним Ізюмом.





Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.