Корінний. Мирослав Цимбалко
    21 Жовтня 2019

    Корінний. Мирослав Цимбалко

    Як українець із Надсяння намагається зберегти власну ідентичність у сучасній Польщі. Уривок із книги Олега Криштопи

    Видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фондуготує книжку репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

    Йдеться про унікальні історії українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави. 125 тисяч українців силоміць переселили на території, що раніше належали Німеччині. Звідти так само примусово виселили етнічних німців, а українцями заповнили ці так звані «повернені землі».

    Репортажист Олег Криштопа та фотографиня Христина Бурдим проїхали 6500 кілометрів Польщею, зустрілися з тамтешніми українцями й задокументували історії тих, хто зберіг свою національну ідентичність. Ми публікуватимемо частину матеріалів, які згодом увійдуть до книги.


    Ви не знайдете на карті села Поздяч — його там просто нема. Але я розповім вам, як їхати, — одразу за кордоном, після Медики, перший поворот праворуч — у тунель під залізничним насипом. Спочатку будуть Торки, а потім Лешно. Це і є Поздяч — таку назву село мало колись. Просто на центральній вулиці — будинок Мирослава Цимбалка. Він теж у «Чорних запорожцях». Його уніформа, певно, найкрасивіша — Мирослав любить український одяг, у нього повно всіляких вишиванок — на свята і щодень. У дворі стоїть сільгосптехніка — він фермер, 110 гектарів поля. Працює із сином і зятем, на сезонні роботи залучає місцевих поляків. Того червня спека стояла така, що в поле можна було виїжджати лише рано-вранці або пізно ввечері. Решта часу — сієста.

    — Но, — починає Мирослав. — Цимбалки тут віддавна, ми корінні. Тут єсть надгробник на цвинтарі з XVIII-го століття — Григорій Цимбалко, мій прапрапрадід, там є похоронений. Село називалося Поздяч — від «прясти льон», бо тут були стави й жінки пряли льон над водою. У цьому селі не було пана, тут були більші господарі, українці, вони мали морги поля — не було гектарів, тільки морги. Одружувались не полюбовно, а тільки по моргах, хоч яка була дівка гарна, а як не мала моргів…

    — То не така вже гарна?

    — То ніц не виходило. Але жили, працювали… Поляків не було в цьому селі, перед війною кілька прийшло, але жили окремо — так звані колоністи, село називалося Криженці. У війну, батьки розказували, прийшли німці, завели свої порядки. Люди пішли в ОУН. Татові було вісімнадцять років, був скарбником. З поляками конфліктів не було — вони жили за Сяном і сюди не заходили. Самооборона ходила до ріки їх пильнувати — щоб не нападали. Як прийшли асвабадітєлі, та червона чума позабирала хлопців із нашого села в армію. Біда була страшна. Пішло дев’яносто шість хлопців, вернулося п’ятеро чи шестеро. Батько мій пішов за німцем, коли той відступав, — він був у дивізії «Галичина». Її розбили, й вони перебиралися через Словаччину на Італію і на самого Спаса дійшли до Австрійської зони, і там їх забрали в табір до Ріміні. І вони там щонеділі співали літургію в Ріміні над морем, і як вони співали літургію, то італійці ходили слухати, як вони співають. Батько пізніше повернувся. То були бурхливі часи. У 45-му році було перше виселення в радянську Україну — вигнали тридцять родин, більше не було місця у вагонах. А у 47-му, як була акція «Вісла», то вже геть усіх виселили. Батько якраз вернув. Міг собі поїхати в Англію разом із дивізійниками, але його тягнуло додому. Він був сам-один у батьків. Пізніше його тримали три неділі у слідстві, але не могли нічого доказати. Слідкували за ним, то він крився пару місяців, а потім усе перейшло. Батьків не виселили, бо вони втекли за Сян. Мама тоді вродила найстаршу сестру Стефанію. А дідо мав гроші й заплатив полякам, щоб не виселяли. І за пару місяців батьки повернулися. Потім поверталось багато людей — після смерті Сталіна.

    — А скільки зараз у селі українців?

    — Два, три, чотири, — вголос починає рахувати Мирослав. — Вісім номерів. Таких активних, що ходять до церкви. Взагалі, їх більше, але асимілювались. А деякі бояться признаватися. Бо все українське тут на Закерзонні обов’язково пов’язане з Бандерою. Який українець не є добрий — він є бандерівець. Тепер ситуація ніби трохи притихла, але взагалі важко тут жити.

    — Були проблеми?

    — Проблеми були неймовірні! — аж запалюється Мирослав. — Усе почалося з перейменування села. Уже була «Солідарність» і почали повертати старі назви. Я й запропонував назвати село по-старому Поздяч. У старій хаті, де була школа, влаштували плебісцит. І 123 особи сказало, що хай лишається Лешно. А я був молодий, запальний і кричу, що Поздяч. Вони на мене наскочили — комендант поліції, секретар партійний і ще багато людей було: мої колеги-поляки, колежанка-українка. І кричать: як це Поздяч?! Я їм потім привів професорів з університету, які кажуть, що то стара назва, але їм байдуже. І так потяглося. Коли «Солідарність» перемогла, ми могли вже відзискати свою церкву. І я поїхав зі своїм хресним татом і сином священника до єпископа, щоб він дозволив на свята у церкві українську відправу. А єпископ каже: хай Україну будують у Кийові, бо нам забрали Львув. Я мав двадцять два чи двадцять три роки. Мене попросту так нерви понесли! Я ту прийшов просити в добрім намірі, у нас ніби одна церква, а він таке каже! Я чуть не зірвався на ноги, мене схопили за руки, жеби я йому нічого не зробив. Він на мене подивився, та й ніц. Хлопці йому руку цілують, а я обернувся і йду. Уже пізніше, як настала відлига, нам віддали каплицю. Потім я хтів, щоб була тут українська мова. Мали вісім дітей, які би вчилися. І поїхав до війта, він каже: «Не маю нічого проти, хай приїжджає вчителька з Перемишля, все одно їде до Кольникова». Як сусіди почули, то зібралася ціла делегація, одна сусідка кричала, мовляв, я заплатив війту, щоб той погодився на українську мову. Важко було. Але врешті відкрили українську школу в Перемишлі, і я своїх дітей туди віддав.

    Я дивлюся на запального Мирослава і розумію, що йому тут із його характером, певно, було не просто важко, а дуже важко.

    — Ми почали будувати церкву. Поляки робили все, щоб її тут не було. Дітям погрожували, мені. Але то все минуло.

    З того, що я знаю, — не лише погрожували. Біля церковиці — розбита табличка. Але Мирослав — живий, здоровий і нікуди з рідного села не збирається:

    — Я тут корінний. Якщо б не був корінний, уже би давно був в Україні, там би щось робив. Не знаю що — може, бідував би, але був би в Україні. Там загинули мій вуйко двоюрідний, брат мами, студент зі Львова, і двоюрідний батьків брат Василь. Вони пішли в 41-му році у другій похідній групі ОУН, і вуйко Василь загинув під Корсунем — його німці розстріляли, а вуйка Семена розстріляли в Бабиному Яру. Вони були молоді хлопці — двадцять і двадцять один рік, пішли проголошувати Україну. Мій батько перед смертю каже: «Як знайдеш, де вони, треба якусь могилу поставити». Їхні тіла ніхто не знайде, це неможливо тепер, то я їм поставлю символічний пам’ятник під Корсунем. Це буде такий меморіал усім хлопцям, які загинули в похідних групах… Батько мій був великий патріот. І так виховував нас. Пам’ятаю, як ми колядували. Батько співав у хорі, мама співала. Мали такі голоси! Тепер уже таких немає — тепер інші голоси… Тут у нас завжди була туга за Україною омріяною… Тут нелегко бути українцем. Поляки мені не можуть нічого закинути, то кажуть «бандерівець». Я не бандерівець. Але ж Волинь, людобуйство[1]! Вони то визнають за геноцид, а то, що вони тут із нашими людьми робили віками, — то абсолютно не визнають. Українцем тут бути нелегко. Бо українці які — моя хату скраю. Але люди забувають, що крайня хата перша горить.

    Ми виходимо до поля. Мирослав задумано оглядає свої гектари. Сонце б’є в голову. Ховаємося від нього до літньої кухні, тамуємо спрагу водою.

    — Бракує мені того українства у побуті, — раптом скаржиться Мирослав. — Ми зустрічаємось на свята і все. А так щодня, увечері почути українську мову від когось, поговорити — того нема. Переважає польська. Вдома українською, але цього мало. Ніби живеш собі і нічого тобі не бракує — дякувати Богу, здорові усі і їсти є що, але немає українства такого сердечного. Сам, як на безлюдному острові. Оце Олександра Стеця запізнав у Перемишлі з Марійкою. Вони там компактно усі живуть — Роман Боровик, Андрій Чорний, усі близько. І ми так дружили з Олександром, і мене врешті запросили до товариства «Чорних запорожців». Ми ментально дуже пов’язані. Однодумці. Але Олександр не хоче тут жити — його тягне на Україну. Я думаю, що він таки поїде. Роман Боровик уже переїхав. А я от думаю: якщо ще Олько Стець поїде в Україну, то що я тут буду робити? Здурію просто. Бракує мені жити поміж українців, дуже бракує. Якогось такого звичайного побуту: на дорозі поговорити, поздоровкатися, випити чарку, поспівати. Немає цього! Ти зданий сам на себе, на свій характер, на свою силу волі.

    Мирослав хоче, щоб ми залишилися, але, на жаль, мусимо їхати.


    [1] Людобуйство — геноцид (пол. ludobójstwo).

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00