Корінний. Мирослав Цимбалко

Видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фондуготує книжку репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

Йдеться про унікальні історії українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави. 125 тисяч українців силоміць переселили на території, що раніше належали Німеччині. Звідти так само примусово виселили етнічних німців, а українцями заповнили ці так звані «повернені землі».

Репортажист Олег Криштопа та фотографиня Христина Бурдим проїхали 6500 кілометрів Польщею, зустрілися з тамтешніми українцями й задокументували історії тих, хто зберіг свою національну ідентичність. Ми публікуватимемо частину матеріалів, які згодом увійдуть до книги.

Ви не знайдете на карті села Поздяч — його там просто нема. Але я розповім вам, як їхати, — одразу за кордоном, після Медики, перший поворот праворуч — у тунель під залізничним насипом. Спочатку будуть Торки, а потім Лешно. Це і є Поздяч — таку назву село мало колись. Просто на центральній вулиці — будинок Мирослава Цимбалка. Він теж у «Чорних запорожцях». Його уніформа, певно, найкрасивіша — Мирослав любить український одяг, у нього повно всіляких вишиванок — на свята і щодень. У дворі стоїть сільгосптехніка — він фермер, 110 гектарів поля. Працює із сином і зятем, на сезонні роботи залучає місцевих поляків. Того червня спека стояла така, що в поле можна було виїжджати лише рано-вранці або пізно ввечері. Решта часу — сієста.

— Но, — починає Мирослав. — Цимбалки тут віддавна, ми корінні. Тут єсть надгробник на цвинтарі з XVIII-го століття — Григорій Цимбалко, мій прапрапрадід, там є похоронений. Село називалося Поздяч — від «прясти льон», бо тут були стави й жінки пряли льон над водою. У цьому селі не було пана, тут були більші господарі, українці, вони мали морги поля — не було гектарів, тільки морги. Одружувались не полюбовно, а тільки по моргах, хоч яка була дівка гарна, а як не мала моргів…

— То не така вже гарна?

— То ніц не виходило. Але жили, працювали… Поляків не було в цьому селі, перед війною кілька прийшло, але жили окремо — так звані колоністи, село називалося Криженці. У війну, батьки розказували, прийшли німці, завели свої порядки. Люди пішли в ОУН. Татові було вісімнадцять років, був скарбником. З поляками конфліктів не було — вони жили за Сяном і сюди не заходили. Самооборона ходила до ріки їх пильнувати — щоб не нападали. Як прийшли асвабадітєлі, та червона чума позабирала хлопців із нашого села в армію. Біда була страшна. Пішло дев’яносто шість хлопців, вернулося п’ятеро чи шестеро. Батько мій пішов за німцем, коли той відступав, — він був у дивізії «Галичина». Її розбили, й вони перебиралися через Словаччину на Італію і на самого Спаса дійшли до Австрійської зони, і там їх забрали в табір до Ріміні. І вони там щонеділі співали літургію в Ріміні над морем, і як вони співали літургію, то італійці ходили слухати, як вони співають. Батько пізніше повернувся. То були бурхливі часи. У 45-му році було перше виселення в радянську Україну — вигнали тридцять родин, більше не було місця у вагонах. А у 47-му, як була акція «Вісла», то вже геть усіх виселили. Батько якраз вернув. Міг собі поїхати в Англію разом із дивізійниками, але його тягнуло додому. Він був сам-один у батьків. Пізніше його тримали три неділі у слідстві, але не могли нічого доказати. Слідкували за ним, то він крився пару місяців, а потім усе перейшло. Батьків не виселили, бо вони втекли за Сян. Мама тоді вродила найстаршу сестру Стефанію. А дідо мав гроші й заплатив полякам, щоб не виселяли. І за пару місяців батьки повернулися. Потім поверталось багато людей — після смерті Сталіна.

— А скільки зараз у селі українців?

— Два, три, чотири, — вголос починає рахувати Мирослав. — Вісім номерів. Таких активних, що ходять до церкви. Взагалі, їх більше, але асимілювались. А деякі бояться признаватися. Бо все українське тут на Закерзонні обов’язково пов’язане з Бандерою. Який українець не є добрий — він є бандерівець. Тепер ситуація ніби трохи притихла, але взагалі важко тут жити.

— Були проблеми?

— Проблеми були неймовірні! — аж запалюється Мирослав. — Усе почалося з перейменування села. Уже була «Солідарність» і почали повертати старі назви. Я й запропонував назвати село по-старому Поздяч. У старій хаті, де була школа, влаштували плебісцит. І 123 особи сказало, що хай лишається Лешно. А я був молодий, запальний і кричу, що Поздяч. Вони на мене наскочили — комендант поліції, секретар партійний і ще багато людей було: мої колеги-поляки, колежанка-українка. І кричать: як це Поздяч?! Я їм потім привів професорів з університету, які кажуть, що то стара назва, але їм байдуже. І так потяглося. Коли «Солідарність» перемогла, ми могли вже відзискати свою церкву. І я поїхав зі своїм хресним татом і сином священника до єпископа, щоб він дозволив на свята у церкві українську відправу. А єпископ каже: хай Україну будують у Кийові, бо нам забрали Львув. Я мав двадцять два чи двадцять три роки. Мене попросту так нерви понесли! Я ту прийшов просити в добрім намірі, у нас ніби одна церква, а він таке каже! Я чуть не зірвався на ноги, мене схопили за руки, жеби я йому нічого не зробив. Він на мене подивився, та й ніц. Хлопці йому руку цілують, а я обернувся і йду. Уже пізніше, як настала відлига, нам віддали каплицю. Потім я хтів, щоб була тут українська мова. Мали вісім дітей, які би вчилися. І поїхав до війта, він каже: «Не маю нічого проти, хай приїжджає вчителька з Перемишля, все одно їде до Кольникова». Як сусіди почули, то зібралася ціла делегація, одна сусідка кричала, мовляв, я заплатив війту, щоб той погодився на українську мову. Важко було. Але врешті відкрили українську школу в Перемишлі, і я своїх дітей туди віддав.

Я дивлюся на запального Мирослава і розумію, що йому тут із його характером, певно, було не просто важко, а дуже важко.

— Ми почали будувати церкву. Поляки робили все, щоб її тут не було. Дітям погрожували, мені. Але то все минуло.

З того, що я знаю, — не лише погрожували. Біля церковиці — розбита табличка. Але Мирослав — живий, здоровий і нікуди з рідного села не збирається:

— Я тут корінний. Якщо б не був корінний, уже би давно був в Україні, там би щось робив. Не знаю що — може, бідував би, але був би в Україні. Там загинули мій вуйко двоюрідний, брат мами, студент зі Львова, і двоюрідний батьків брат Василь. Вони пішли в 41-му році у другій похідній групі ОУН, і вуйко Василь загинув під Корсунем — його німці розстріляли, а вуйка Семена розстріляли в Бабиному Яру. Вони були молоді хлопці — двадцять і двадцять один рік, пішли проголошувати Україну. Мій батько перед смертю каже: «Як знайдеш, де вони, треба якусь могилу поставити». Їхні тіла ніхто не знайде, це неможливо тепер, то я їм поставлю символічний пам’ятник під Корсунем. Це буде такий меморіал усім хлопцям, які загинули в похідних групах… Батько мій був великий патріот. І так виховував нас. Пам’ятаю, як ми колядували. Батько співав у хорі, мама співала. Мали такі голоси! Тепер уже таких немає — тепер інші голоси… Тут у нас завжди була туга за Україною омріяною… Тут нелегко бути українцем. Поляки мені не можуть нічого закинути, то кажуть «бандерівець». Я не бандерівець. Але ж Волинь, людобуйство^[1]! Вони то визнають за геноцид, а то, що вони тут із нашими людьми робили віками, — то абсолютно не визнають. Українцем тут бути нелегко. Бо українці які — моя хату скраю. Але люди забувають, що крайня хата перша горить.

Ми виходимо до поля. Мирослав задумано оглядає свої гектари. Сонце б’є в голову. Ховаємося від нього до літньої кухні, тамуємо спрагу водою.

— Бракує мені того українства у побуті, — раптом скаржиться Мирослав. — Ми зустрічаємось на свята і все. А так щодня, увечері почути українську мову від когось, поговорити — того нема. Переважає польська. Вдома українською, але цього мало. Ніби живеш собі і нічого тобі не бракує — дякувати Богу, здорові усі і їсти є що, але немає українства такого сердечного. Сам, як на безлюдному острові. Оце Олександра Стеця запізнав у Перемишлі з Марійкою. Вони там компактно усі живуть — Роман Боровик, Андрій Чорний, усі близько. І ми так дружили з Олександром, і мене врешті запросили до товариства «Чорних запорожців». Ми ментально дуже пов’язані. Однодумці. Але Олександр не хоче тут жити — його тягне на Україну. Я думаю, що він таки поїде. Роман Боровик уже переїхав. А я от думаю: якщо ще Олько Стець поїде в Україну, то що я тут буду робити? Здурію просто. Бракує мені жити поміж українців, дуже бракує. Якогось такого звичайного побуту: на дорозі поговорити, поздоровкатися, випити чарку, поспівати. Немає цього! Ти зданий сам на себе, на свій характер, на свою силу волі.

Мирослав хоче, щоб ми залишилися, але, на жаль, мусимо їхати.

^[1] Людобуйство — геноцид (пол. ludobójstwo).