Коні й люди
    Ганна Балакир 24 Вересня 2021

    Коні й люди

    Як живуть і виживають в одному поліському селі

    — Встала вночі, дивлюся у вікно — в когось хата горить чи що? Вийшла на вулицю з палкою, бо лід — страшне. Сусід іде. Шо в кого горить, питаю. Каже, в Юри сіновал. Другий раз спалили. Це вобщє. А що тії коні — виноватиї? Тепер відеокамери ставить. Не помирився з кимось. Не сільськії люди палили, видно, — ділиться жінка з торбою в руці. 

    Вийшовши з маршрутки «Київ-Чорнобиль», прямуємо з нею замерзлою дорогою від траси до села Прибірськ Іванківського району Київщини. Вона — сусідка Юрія Ягусевича, який перебрався сюди з Києва 13 років тому. Ягусевич розводить коней поліської породи задля збереження виду. Ініціював створення заказника для лугу поруч із селом. Минулого року гирло річки, що перерізає заказник, почали незаконно розкопувати, підводячи до обійстя місцевого багатія. Юрій голосно про це заговорив, звернувся до правоохоронців. Юрію двічі спалили сіно.

    Луг

    — Хочеш, щоб про тебе заговорили, — підпали собі сіно. Хе-хе! Мєсні так і кажуть: «Сам підпалив, не інакше. Дивись — заробив на тому». Це вони порахували, що мені люди на картку накидали. Аж потім я додумався: ну так вони ж нічого не купують — усе беруть від природи. Поїхав у ліс — дерев нарізав. А я 60 тисяч тільки на матеріали витратив, щоб новий сіновал поставити. Різна ментальність. А щодо того, хто спалив… Ясно, що мєсні. Я навіть знаю хто. Але тут ніхто того не визнає. Тут же всі родичі, мале село, — розповідає Юрій, чемно привітавшись із сусідкою коло своєї стайні.   

    Сусідка наперед мені сказала, що в Юрія завжди весело. По-хорошому весело — приїздить багато гостей, порядок, культурно, без п’яних. 

    — Хай собі займається, чим хоче. Хто як може, так і живе, — додала.     

    Привітні слова. Юрій до односельчан також привітний. 

    — Та ж бачите, з усіма вітаюся, спілкуюся. За винятком декого. 

    То правда. Розумію після того, як разом сходили до милого літнього подружжя по домашній сир, як Юрій допоміг сусідці відчинити замерзлу хвіртку, як перемовляється з добряче напідпитку чоловіком посеред вулиці.

    — Люди хороші. Поки не починаєш із ними сваритися — за те, що електровудками б’ють рибу, за сміття, яке туди виносять, — показує на ліс. 

    Прибулець — надто правильний, вважають у Прибірську. Таким тут бути — вада. Юрій робить зауваження за недбале ставлення до природи. Восени побачив розорювання русла, зафіксував робочу техніку на камеру, виклав у соцмережі, написав заяву про правопорушення. Приїхала поліція. Приїхали екологи.

    — Екологи розказували, що мають по десять викликів щомісяця з одним і тим самим — люди до хат копають русла, щоб собі плавати. От я комусь і поламав плани. Мєсні, як мені передавали, обіцяли втопити чи спалити. «Ой, я вас прошу», — «злякався» я. Бач, таки спалили.

    Поліція? Коли влітку розорювали луг по той бік річки, Юрій написав заяву. Відповіді немає досі.

    — У нас не працює поліція. І не запрацює. То ілюзія, що після реформи щось змінилося. Звідси й відчай, бо писати без-по-лєз-но.

    «Мєсні»? Більшість дотримується нейтралітету. Бо може назад прилетіти. Переважно підтримують тихо: я тебе підтримую, але ж ти понімаєш…

    — Деякі казали: підтримаю тебе — то мені завтра щось спалять.

    Це Полісся. З давніх-давен тут звикли, що лісу — вдосталь, а рибу з річок за все життя сітками не витягнеш. Сміття викидали будь-де, бо було органічне. 

    — Їду, бачу, хтось викидає сміття, — починаю спокійно пояснювати: «Тобі жалко 15 гривень у місяць за вивіз заплатити?». Приїде ж під двір машина й забере. А самому вивезти у ліс сміття — то треба мотоблок заправити або коня позичити в сусіда. Як попадуть під поганий настрій, можу добряче матів нагнуть: «От ти, бл*дь, довбо*об! Ну нах*я тут викидаєш! Воно ж назад прилетить тобі на город, а потім будеш вибирати». Ані так, ані так не доходить. Результат буде, коли держава штрафуватиме. А напишу заяву на когось одного — буду «казьол» і «враг». Та рано чи пізно і мєсних цей пластик дістане. Раніше розорювання їм було до лампочки. А це зустрічаю тутешнього п’яницю. Каже: «Даааа, через це розорювання у мене в криниці не стало води». 

    — Тут люди як думають: вода в криниці є, картопля на городі є, тютюн посадив, дров з лісу навіз. І мені насрати, що довкола робиться.

    А як зникла вода — вся нєзавісімость кудись випаровується, і не такий вже я крутий, — глузує з тутешніх Юрій, коли йдемо центральною вулицею села.

    Повертаю голову праворуч і — ах! За крутим високим обривом стелиться низом широченна долина — заказник, найбільший луг в Україні, від Радомишля на Житомирщині до Київського моря, 250 гектарів. Від самого початку Юрій боявся, що ця краса перетвориться на поле ріпаку. Аби вберегти луг від розорювання, придумав створити заказник — то довга історія з люстрацією попереднього голови, який віддав ці землі під сільське господарство. Вже й орендар знайшовся. 

    Створенню заказника передувала Юрієва дружба з Леонідом Кантером, засновником арт-хутора Обирок на Чернігівщині. Леонід також уболівав за створення на Обирку заказника, але не встиг — укоротив собі віку два роки тому після повернення з передової. Натомість Юркова мрія здійснилася. 

    — У 2016-му, порадившись із Леонідом, вирішили зробити тут фестиваль, аби підняти галас навколо теми й під це діло зробити заказник. Сільраду довелося загітувати до спільної організації фестивалю. 

    Частина населення виступила проти.

    — «Понаїжджали, ви*обуються тут». Словом, стандартна фігня, — пояснює Юрій. 

    Втім, фестиваль відбувся. Приїхали екологи, зробили висновок щодо унікальності лугу, сільрада проголосувала за заказник. Але…

    — Але скільки було витрачено сил! Тут думають, місцева влада проголосувала — і заказник виник. Ні, ще область мала проголосувати. Стільки нервів було витрачено, щоб якийсь місцевий засранець не робив у себе під хатою порт.

    Коні

    Прибірський луг і сміття — невеличкий, але типовий епізод із життя чорнобильського Полісся. Як воно змінюється? Юрій знає, бо об’їздив на конях усе в радіусі 30 кілометрів.

    — Все висихає, руйнується, — каже чоловік. — Загальний рівень ґрунтових вод упав на п’ять метрів — це дуже багато. Їдеш собі й пам’ятаєш, що тут річка недавно була, — а її нема. Куди ми зараз їздимо на конях у походи, раніше проїхати було неможливо. Тому там і зберігся віковічний праліс, бо за болота не було чим дістатися. Тепер, боюся, ще рік — і туди попруть лісовози. От у нас у Прибірську порозорювали землі понад річкою. Як прийде час, вода розіллється і змиє забруднені пестицидами ділянки. Хімія попливе у Дніпро, звідки п’є третина України. А потім хочуть, щоб Дніпро не цвів і риба в ньому водилася.

    Для того, щоб Дніпро не цвів і риба в ньому водилася, потрібні коні поліської породи — тутешні аборигени. Це взаємозалежний ланцюг, який формує екосистему.

    Основним харчем поліського коня є болотна трава, якої тут удосталь. Таким чином, каже Юрій, парнокопитні чистили великі українські річки у витоках, і ті несли чисті води на південь. 

    Нині коні річок уже не чистять. Порода майже зникла з появою колгоспів. Стайня Юрія «Щербаті Цуглі» — єдине місце в Україні, де її культивуватимуть. Наприкінці минулого року навіть затвердили на базі «Цуглів» державний проєкт із відновлення породи поліського коня. Залучили до нього науковців та інших спеціалістів.

    Коні поліської породи — невисокі. 

    — Задерти ногу — і ти вже на коні, — знайомить Юрій зі своїми підопічними. — Та — худа, як вєлосіпєд. Он та — обережна, бо жеребна. А ту-он позавчора привезли. 

    Тварини стоять у загорожі. Хтось пощипує сіно, хтось цікавиться мною, штовхає в руку писком. Всі коники куплені переважно в Житомирській області. Там Юрія знають усі м’ясники й перекупники — одразу телефонують, коли хтось намагається позбутися тварини.    

    Історія з ними почалася в Юрія кілька років тому. 

    — Захотів продати свою коняку. А тоді подумав: треба наостанок покататися. Їздив на ній два дні. І зрозумів, яка це красота. Вирішив коняку не продавати, натомість купити ще одну. Бо самому кататися нудно, а удвох — це ж круто. Потім дізнався, що існують коні поліської породи.   

    Навіщо Юрію розводити поліських коней? По-перше, щоб зберегти вид і випускати їх у заповідниках. По-друге, узаконити породу через Інститут генетики. Потім вона має отримати міжнародне визнання, пройти паспортизацію — і тоді порода поліського коня стане офіційною. 

    Тоді ці коні зможуть роз’їхатися по конюшнях. Вони зручні для іпотерапії та дитячого кінного спорту, бо малі й спокійні. 

    — Раніше їх активно використовували у сільському господарстві. Кінь маленький, тому менше їсть, а робить ту саму роботу. Може спокійно зиму надворі перенести, з-під снігу скубе сіно. 

    Колись той кінь був ледь не членом кожної поліської родини. Куди б ти не подався — скрізь на ньому. Навіть на рівненському Поліссі на Маланку водили не козу, а коня. Перед весіллям заводили коня до хати. Мав накласти купу. Якщо не було купи — значить, наречена не цнотлива.

    — Та за Союзу надійшла рознарядка замінити поліського коня на великі тяглові породи. Де були розумні голови колгоспів, порахували, що вигідніше тримати поліського. У тих районах найбільше збереглося їхнє поголів’я, — пояснює Юрій.   

    Також із поліського коня можливо спробувати взяти гени тарпана — дикого коня, що зник у природі років 150 тому. Вони жили поруч, і вірогідність змішування порід була висока.   

    Юрієва мета — розвести щонайменше 60 особин поліського коня, щоб реалізувати проєкт. Налагоджена співпраця з колгоспом у Білорусі, де тримають жеребця. Є плани звідти його привезти, щоб змішувати різну кров для кращого потомства.

    Втім, його турбує, куди їх потім випускати. У Чорнобильську зону не можна — там коні Пржевальського, нароблять гібридів, порода не збережеться. Тож Юрій шукає іншого простору. Найкраще — заповідник. 

    Аргентина

    Частково на себе заробляють самі коні — Юрій організовує на них туристичні походи Поліссям. Гості живуть у хаті-мазанці через дорогу від стайні. В іншій хаті на подвір’ї — музей речей, які йому вдалося знайти у Прибірську та сусідніх селах. 

    — За десять банок меду купив стару хату. Спершу підійти сюди було неможливо. Та й самої хати не видно було за бур’янами. Не знімай, — каже, коли скеровую об’єктив на красиво розмальовані квітами двері. — Їх оббили дерматином, як колись за совка. Поміняти хочу на дерев’яні. Раніше тут усе було «красіво», гіпсокартоном оббито. Я познімав — і вийшло традиційненько, — заходить у сіни.  

    В хаті–музеї стоїть ткацький станок за банку меду, лампа за пляшку горілки, ікона за гітарний «комбік», рідкісне довоєнне дерев’яне сідло, картини на склі. 

    — А такого котика ні в кого нема. Колись не було плакатів з Тимошенко й Рéмбо. Люди ось таке вішали. 

    З кутка на нас непривітно дивиться намальований сірий котововк із букетом у лапах. 

    Інший котик, живий, смачно запускає пазурі мені в ногу, поки сидимо у Юрієвій хаті за кілька сотень метрів головною вулицею. Чоловік розбудував стару мазанку, звів другий поверх. Пустив тут коріння. Почалося це 13 років тому.

    — Я виріс у селі на Вінниччині. Жив у Києві. Займався дизайном, версткою. Робота-робота-робота, гроші-гроші-гроші, квартиру знімати. Щодня повертався з роботи у чотири стіни. Задовбало. Захотів у село. Але не дачне поселення під Києвом. Хотів природу і щоб від столиці недалеко. Цей напрямок був непопулярним, бо всіх лякав Чорнобиль. Тоді тут така глушина була! Переїхав сюди. Думав, буду їздити звідси в Київ на роботу, а не город садити. Картоплю краще куплю. А тут — 2008 рік, криза. Дизайн упав. Роботи нема. Довелося і город садити. А потім — бджоли, кози, коняка. Навчився гроші тут заробляти — то комусь вікна поставлю, то мед продам. Зробив кобзу, почав грати й зрозумів, що можна на фестивалі їздить.

    Раніше, каже, був прив’язаний до хати, бо довго її будував. Але багато попоїздив, пороздивлявся. Тепер знає: є цікавіші місця. Тут добре, але луг, найімовірніше, переорють. Та й коней треба випускати в заповідник. Тут випускати не можна — навіть як заказник узяти під тварин, місцеві всіх потруять, повбивають. Краще той луг переорють, ніж дадуть на ньому пастися коням. Треба шукати людей, яким це цікаво. І таких є багато. Треба пробувати.

    А потім, може, Аргентина. Юрієва мрія. Якби сподобалося, жив би там — на найменш заселеній людьми території, придатній для життя. 

    — Мені природа подобається. Музика і природа. А люди? Здається, взагалі можу без  них.

    Хоча, коли порахував, скільки днів у 2019 році прожив у хаті сам, виявилось — разом десь із тиждень. Постійно хтось ночує, групами приїжджають. Я з людьми спілкуюся, але можу без них прекрасно. Найбільше люблю йти серед природи й чекати, що буде далі. Тоді забуваєш, що люди взагалі є. Але в нас таких місць уже немає. 

    Аргентина — мрія, 3 тисячі доларів боргу — реальність. Після першого підпалу пішли пожертви на картку. Коли зібралась необхідна сума, Юрій кинув клич спинитися. Та не забарився другий підпал і нові витрати на сіно. І довелося ремонтувати стару хату коло стайні, щоб там поставити сервери для камер спостереження, провести інтернет. 

    — Я міг би здатися. Але що б тоді було за життя? Нецікаве, — додає Юрій. — От спалили сіновал серед зими, перед Новим роком. Нема роздумів, нема часу на відчай. Є проблема, яку слід вирішити. Бо прийде ранок — і коням знову треба їсти.

    * У цей репортаж було внесено фактологічні правки від 11 жовтня 2021 року. В оригінальній публікації 24 вересня цього року ми помилилися, вказавши, що головний герой створив у Прибірську заказник, натомість він був автором ідеї, а втілювали її екологи разом із сільською владою. Перепрошуємо за неточність.

    Цей репотаж був написаний для першого номера друкованого журналу Reporters. Щоби зробити можливим видання наступних чисел і отримати свій примірник, долучайтеся до Спільноти The Ukrainians.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00