Коли вбивають гори

Власну безпорадність Стефан відчув приблизно на дев’ятий день свого солопоходу зимовими Карпатами. Майже на вершині гори Піп Іван Мармароський, яку так сильно хотів підкорити, 25-річного львів’янина застала негода. Пухкий сніг накидало десятками сантиметрів, видимість, як кажуть туристи, була «молоком», пронизливий вітер боляче обпікав обличчя і збивав Стефана з ніг, а сильна втома позбавляла шансів вибратися самотужки. 

Задублими посинілими руками дістав телефона й набрав заздалегідь збережений номер Державної служби з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Завдяки мобільному додатку з офлайн-картами Стефан визначив і передав рятувальникам свої точні координати, а далі, не в змозі зрушити з місця, лишився чекати на порятунок. 

За даними українських рятувальників, у Карпатах щороку гине до десяти туристів.

Люди замерзають, потрапляючи у снігові замети, розбиваються, зриваючись з карнизів, помирають від ударів блискавок і, зрештою, просто забувають, що гори — це не тільки краса, а й небезпека. 

Разом із ДСНС туристів у високогір’ї також рятують волонтери — досвідчені альпіністи, лижники й ті, хто просто не уявляє свого життя без гір. Вони об’єднуються у добровільні рятувальні загони, облаштовують у Карпатах хатини-притулки для мандрівників, проводять власні операції з порятунку і, завдяки добротному спорядженню та використанню міжнародного досвіду, дістаються до потерпілих часто раніше за державні служби. 

За покликом серця

— Ця історія почалася з дитячої мрії нашого друга Влада. Він сам місцевий, iз Закарпаття. Змалку був захоплений горами й хотів побудувати у Карпатах дім для відпочинку туристів. Зрештою втілив мрію в життя —  звів на полонині Струнґи, що поблизу гори Піп Іван Мармароський, комфортне місце, де можуть зупинятися мандрівники. З часом на базі будинку з’явився й наш добровільний рятувально-пошуковий пост Marmaros Rescue Hut, — каже 29-річний волонтер Олексій Тригуб’як. 

Останні три роки він, досвідчений альпініст, разом з напарником Богданом Фаштригою рятує туристів, які потрапили в біду в зимових горах. Влітку, каже Олексій, їхній пост не функціонує — немає сенсу, бо ж небезпек значно менше, ніж під час снігових заметілей та холоду. 

— Marmaros Rescue Hut, — пояснює Тригуб’як, — працює за словацькою та польською рятувальними системами, суть яких полягає у чіткій координації держслужб із волонтерами, що пройшли офіційну акредитацію, мають чіткі сценарії роботи й круте спорядження. В Україні такої взаємодії, на жаль, немає, тому ми мусимо організовуватися самі. 

Як правило, прохання про поміч рятувально-пошуковий пост із полонини Струнґи отримує від самих же працівників ДСНС. Держслужбовці звертаються до волонтерів, зокрема, для прискорення пошукових операцій. По-перше, Marmaros Rescue Hut територіально ближчий до вершин, по-друге, добровольці пересуваються на швидких скітурних лижах, а не на «повільних» снігоступах, як чергові ДСНС. 

Порятунком та пошуком туристів напарники Тригуб’як і Фаштрига займаються безкоштовно і, як самі кажуть, просто за покликом серця. А щоб заробити на життя і мати змогу оновлювати дороге спорядження, обидва працюють гідами та організовують, наприклад, індивідуальні підкорення вершин.

Любов до гір та одночасно спорту передав Олексієві батько — професійний рятувальник, який віддав ДСНС понад 40 років життя. Свою першу рятувальну операцію Тригуб’як  здійснив волонтером ще у 2009-му, коли тато попросив його допомогти мандрівникам, які застрягли на вершині гори Петрос через хуртовину. 

— Ми, — пригадує, — виїхали на місце близько 12-ї ночі, але підйому завадили ураганний вітер і заметіль. Вдруге стартували о шостій ранку. Я займався спортом, а тому легко вирвався вперед. Пам’ятаю, як сильно поспішав — переживав, щоб мандрівники, які всю ніч чекали на нас у каплиці на горі, були неушкоджені. В наплічнику ніс шоколад і термос із гарячим чаєм для живих та мотузку — на випадок, якщо туристи уже померли від переохолодження. На щастя, тоді все закінчилося добре. 

За словами Тригуб’яка, 12 років тому, як і сьогодні, підкорювачі Карпат припускаються одних і тих самих помилок: ідуть у гори непідготовлені, без необхідного екіпірування, надто великими чи надто малими групами, не зважають на прогноз погоди і, що найгірше, переоцінюють власні сили та не ухвалюють вчасно рішення припинити підйом і повернутися назад. 

— Щоб зараз рятувати тих, хто потрапив у біду в горах, ми з напарником працюємо позмінно: хтось один, я або він, завжди на місці на полонині. Плюс до пошукових операцій залучаємо інших добровольців — досвідчених альпіністів, які зупиняються в Marmaros Rescue Hut. 

Саме так сталося під час порятунку 25-річного львів’янина Стефана, який, переоцінивши власні сили в солопоході, застряг у Мармаросах у середині січня 2021 року. Ввечері, коли гори засипало снігом і накрило «молоком», ДСНС попросили волонтерів про допомогу й напарник Тригуб’яка Богдан Фаштрига залучив до операції рятувальника одного з гірськолижних курортів Максима Люльченка, який випадково опинився поруч. 

— Вирушили негайно, — розповідає Фаштрига. — Хлопець зміг передати свої точні координати, але погода погіршувалась, і, щоб він не замерз, діяти потрібно було максимально швидко. 

Майже нульова видимість, заметіль і сильний вітер ускладнювали кожен крок волонтерів чи не від початку їхнього руху. Та зупинятись означало б наражати туриста на ще небезпеку. Державні рятувальники не змогли дістатися вершини, на якій застряг Стефан, спеціальним транспортом, тому єдиною надією для хлопця в ту ніч стали пішохідні, але досвідчені, Богдан і Максим. 

— Операція з його порятунку, — каже напарник Тригуб’яка, — тривала загалом близько доби: пошуки зайняли години три-чотири, а от транспортування тривало всі 15. Коли ми побачили Стефана серед снігової бурі, переляканого й зі шкарпетками на руках, то у грубій, але дієвій, формі пояснили, що йти з важезним рюкзаком не вийде: частину спорядження треба залишити на горі. Стефко послухався. Макс дав йому свої запасні рукавиці, і це зберегло туристу кілька пальців. 

Частину дороги до прихистку мандрівник подолав, спираючись на волонтерів, але врешті його довелося зносити на ак’ї — пластикових рятувальних санях. У притулку поблизу підніжжя гори львів’янину надали першу медичну допомогу, а після ночівлі співробітники ДСНС доставили хлопця до лікарні. Тепер про пригоду, яка могла стати трагедією, Стефану нагадуватимуть ампутовані через обмороження пальці. 

Смерть улітку 

— Головне — не піддаватись паніці. Просто йди вперед. Не зупиняйся, — повторюю собі, намагаючись сконцентруватися. 

Після ночівлі в колибі на полонині ми нарешті здолали Ігровець — третю за висотою вершину хребта Горгани. І хоч гора заввишки всього 1804 метри й у мене за плечима вже неабиякий туристичний досвід, цей спуск я запам’ятаю на все життя. 

Спечене на сонці обличчя, зрадливий тремор у руках і ногах, що з’явився через постійну фізичну напругу, мозолі від нових трекінгових черевиків, які завдають болю аж до запаморочення, і неочікуваний страх від усвідомлення, що моя група розтягнулася на кілька сотень метрів. 

— Якщо падатиму, — відбиває в голові, — ніхто ж навіть не зловить. 

Брудними від чорниць руками витираю з-під яскравої бандани краплини поту, роблю черговий невпевнений крок — і відчуваю, як під ногами починають рухатися кам’яні попаддя — величезні кругляки, що вкривають чи не всі вершини Горган. 

Серце калатає, руки ще більше тремтять — на хвилі адреналіну я вже не спускаюся з гори, а ледь не сторчголов лечу донизу. Якоюсь невідомою силою зрештою спиняюся просто над урвищем і щосили кричу хлопцеві попереду: «Допоможи!»

Відбувшись переляком і переживши чи то панічну атаку, чи то банальний ситуативний страх, два роки тому я усвідомила, що гори можуть бути небезпечними не тільки взимку. 

Гірський рятувальник Віктор Худяк на те пояснює: «Як і в холод, у теплу пору люди гинуть у Карпатах найперше через власні помилки. Розтягатися на великі відстані— одна з них». Чоловік упродовж 18 років працював у ДСНС у селі Осмолода, що на Франківщині. За його плечима сотні операцій, і хоч зараз Віктор піднімається на вершини частіше заради естетичного задоволення, якщо треба — каже, завжди готовий рушити й на порятунок. 

— З досвіду, — підкреслює Худяк, — знаю,  що мандрівники часто не враховують погодних умов і влітку. На вершині температура щонайменше на 10 градусів нижча за ту, що тримається біля підніжжя гори. Тому добряче змерзнути, потрапити в негоду зі зливою чи шквальним вітром можна навіть у теплу пору року. 

Торік у червні між горами Грофа і Кінь Грофецький, які раніше були у зоні відповідальності рятувальника, знайшли тіло 26-річного львів’янина. Хлопця, за словами Худяка, вбила блискавка — група, в якій він був, скоріш за все, просто знехтувала погодними умовами. 

— Під час грому й грози, — констатує колишній співробітник ДСНС, — виходити у гори так само небезпечно, як і під час снігової хуртовини. У вечір загибелі хлопця я спостерігав наближення бурі з Осмолоди.

Близько 21:30 негода дісталася гір, а вже о 23:00 рятувальникам зателефонував один із туристів та повідомив, що під час сходження на Грофу втратив зв’язок зі своїм товаришем і той не прийшов на місце зустрічі. Зранку зниклого хлопця знайшли мертвим — його вразила блискавка. 

Головне — врятувати

— Івона зірвалася метрів за 400 від вершини. Ледь узяла лівіше — і разом із засніженим карнизом провалилася в ущелину. Я вирішив спуститися по неї: домовився про план дій з нашою подругою, яка була поруч, залишив на горі рюкзака і голіруч стрибнув — точніше, й сам злетів вниз. Минуло майже три роки з того дня, і я досі певен, що провина за подію найперше лежить на мені. Як старший групи, мав би зважати на негоду і скерувати всіх назад до притулку. Але ж ні — ми подумали, що хуртовина не завадить «пройти ті пару сотень метрів».

33-річний ветеран російсько-української війни, турист Олександр Чуб, та його подруга, волонтерка Івона Костина, ледь залишилися живими під час зимового сходження на гору Піп Іван Мармароський у лютому 2018-го. Пролетівши кількасот метрів і зірвавши за собою лавину, Івона дивом пошкодила лише ключицю. Олександр, хоч спускався до подруги без страховки, відбувся всього-на-всього переляком. 

— Погода, — пригадує мандрівник, — погіршувалася, температура повітря падала дедалі нижче. Чекаючи рятувальників на місці, ми ризикували отримати обмороження. Тож я запустив на мобільному телефоні офлайн-карти, побудував маршрут — і ми поволі рушили вниз. Дуже пощастило, що з ущелини в принципі можна було спуститися. 

Проти ночі й у хуртовину, знесилені фізично й виснажені емоційно, Олександр та Івона все ж самотужки пройшли близько 15 кілометрів до колиби, де на них чекала допомога. І хоч ця історія закінчилася хепі-ендом, рятувальник Богдан Фаштрига, який в той день прямував назустріч туристам, каже, зриви з карнизу — одна з найнебезпечніших подій у горах взимку. 

— Від карнизів, — підкреслює волонтер, — треба завжди триматися подалі, і не на два-три метри, а подалі настільки, наскільки це можливо. Також у горах завжди варто враховувати видимість: якщо погода погіршується — краще не ризикувати. Звісно, бувають ситуації, коли доводиться йти і по «молоці», але тоді ви маєте бути впевнені у власних силах, повинні орієнтуватись на місцевості й мати хорошу навігацію, як-от ті самі офлайн-карти. 

Втім, бувають ситуації, коли з гір не повертаються навіть дуже досвідчені підкорювачі. У лютому 2019-го, рівно за рік після порятунку Івони й Олександра, на горі Піп Іван, але вже не Мармароський, а Чорногірський, з різницею у кілька днів замерзли троє мандрівників із двох різних груп. 

— Одному з них, — каже рятувальник і турист Любко Гора, — лишалось усього кілька десятків метрів до обсерваторії на горі. Через нульову видимість чоловік, який до того вже не раз підкорював гори, втратив орієнтацію і замерз, загинув, навіть не усвідомлюючи, що до порятунку лишалося рукою подати. 

Більшу частину зі своїх 26-ти років життя Любко ходить у гори. З Карпатами хлопець розлучався надовго, хіба коли воював на Донбасі у складі одного з добровольчих підрозділів. Повернувшись до мирного життя, ветеран зробив гори своєю професією і тепер працює у компанії TURE — одній з тих, що має притулок для туристів недалеко від того-таки Попа Івана Чорногірського. 

— Походи в гори, веломандрівки, сплави, рафтинг, печерні екскурсії, організація кемпів — все це і моє хобі, і робота, і життя водночас. Один із наших кемпів, що зветься «Білий Слон», розташований у селі Дземброня, звідки мандрівники часто стартують на Піп Іван. Не скажу, що цей маршрут найважчий, — просто він досить популярний, тому саме на ньому відносно часто трапляються різні ситуації. А взагалі, всі гори небезпечні.

На базі кемпінгу, де працює Любко, вже кілька років діє добровільна рятувальна група. Як і Marmaros Rescue Hut, її члени за потреби залучають до операцій своїх гостей-досвідчених альпіністів. Щоб тримати форму й завжди бути напоготові, команда TURE періодично проходить спільні з ДСНС навчання. Наприклад, минулого року вони відпрацьовували різні види евакуацій та надання потерпілим туристам першої медичної допомоги. 

Прохання про допомогу «Білий Слон» зазвичай отримує від тих, хто зупинявся в кемпі. Також волонтерів згуртовують працівники ДСНС. Любко каже, держслужбовці звертаються до досвідчених туристів зокрема й тому, щоб завдяки більшій кількості людей у пошуковій операції збільшити й шанси знайти мандрівників живими. У держструктурі не надто висока зарплатня, черг з охочих ризикувати собою немає, а група рятувальників ДСНС зазвичай сформована всього з чотирьох осіб. 

— Вони, — підсумовує рятувальник, —  не можуть залишити пост без зв’язку, тож коли допомоги потребує значна кількість туристів або ситуацію оцінюють як важку, до операції одразу долучають волонтерів. І в цьому немає нічого поганого: коли мова йде про життя, не важливо, хто прийшов на допомогу першим, — головне, щоб людей вдалося врятувати. 

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]