Кола пекла

    Кола пекла

    Уривок із книжки Малґожати Реймер «Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії»

    Кола пекла

    У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» вийшов друком переклад репортажної книжки польської письменниці та репортерки Малґожати Реймер «Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії».


    «Болото солодше за мед» — це літературна подорож Албанією темними роками тамтешнього комунізму.

    Це історія країни, ураженої терором Енвера Ходжі, диктатора-параноїка, для якого навіть сталінська Росія та маоїстський Китай були надто ліберальними. Це історії людей, яких за одну ніч засудили до заслання лише тому, що вони народилися не в тій сім’ї, чи шепотілися в чотирьох стінах, намагаючись думати своєю головою. Історії про криваві повстання у трудових таборах, трагічні втечі з країни, перетвореної на концтабір. Біографії людей, розчавлених диктатором, який хотів перетворити Албанію на справжній комуністичний рай. Але для цього йому потрібно було спочатку повністю знищити країну.

    Компонуючи історії своїх героїв у хор зворушливих голосів, Малґожата Реймер відкриває невідоме обличчя Албанії та найтемніший період її історії.

    Reporters публікує фрагмент книжки.

    ***

    Що таке неминучість? Ця ріка подій, що тече крізь наше життя?

    Уяви собі: життя — це річка із двох потоків, що поєднуються між собою. Перший — це доля, усе, що діється з Божої волі чи фатуму, великої сили, потужнішої за тебе. Ми перед ними беззахисні. Ти народилася у Польщі, я — в Албанії, у такі, а не інші часи, нічого від нас не залежало.

    Але є і другий потік, я назву його рішучістю — усі ці події, на які ми маємо вплив, які ми формуємо завдяки нашій волі. Те, що хочемо зробити, ким хочемо стати. Кожен хотів би, щоб ці два потоки утворили одну течію, щоб сліпа доля відповідала нашим здібностям і бажанням. Я народився в нещасній Албанії, Боже милий, а чому не у Франції!? Ти народилася у Польщі, а чому не в Німеччині? Це наша доля, від неї не втечеш, але ми можемо чинити їй спротив. Можемо не дати їй собою керувати.

    Мене звуть Фатос Любонья і я завжди знав, що хочу стати письменником, роки в ув’язненні я використовував для обмірковування і читання, я не можу сказати, що втратив цей час. Навіть коли перевалюєш тонни каміння у шахті, то це досвід, який тебе формує. Така моя доля — 17 років тюрми. Я мусив це прийняти й надати цьому сенс. Це стосується кожного, неважливо, що нам випаде: хвороба чи в’язниця, втрата чи поразка. За будь-яких обставин ми повинні надавати значення і сенсу своїй долі, виходити їй назустріч, не уникати її. Не ламатися під тягарем життя.

    Коло перше. Руйновище

    У тюрмі я ходив на роботу у три зміни, штовхав великі важкі вагони біля самих наглядачів, які в будь-який момент могли мене знищити. Кожнісінького дня життя було боротьбою за виживання, бо моєю роботою у копальні було поглиблювати тунелі. Я сверлив у стінах отвори, не надто малі й не надто великі. Потім закладав у них динаміт і підпалював ґніт. Вибух розносив світ навколо нас. Ми відчували ці поштовхи в наших тілах. Далі я мусив чистити тунель, прибирати каміння й робити нові дірки. Зміна за зміною, день за днем.

    Кожен день у тебе щось забирав. Живеш у стані підвищеної чуйності, з відчуттям небезпеки. Двічі я ледь не втратив життя. Раз сам не знаю, чому я просто вийшов із тунелю, а за 30 секунд — поштовх, страшенний гуркіт… Я, живий, дивлюся на руйновище перед собою, що могло стати моєю могилою. Іншим разом я припустився помилки й величезна брила впала мені на голову. Якби не каска, я б загинув на місці.

    Коло друге. Ізоляція

    І ще були тортури. Найстрашніші миті, коли тебе замикали в карцері. Після другого вироку я провів там 4 місяці, оскільки відмовився працювати. Я просто відчув, що робота означатиме для мене кінець, фізичний кінець. Моє тіло виснажиться. Ці перші 7 років я зміг витримати. Але коли після другого вироку я отримав ще 16 років, я вже розумів, що робота мене вб’є. Знав, що мушу чинити спротив. У цьому не було жодної антикомуністичної ідеології, це не був бунт проти системи. Це була чиста прагматика виживання, я просто хотів себе вберегти. Хотів, щоб мене перевели в іншу в’язницю, де я міг би читати й писати.

    Часом у житті так буває: ти мусиш ухвалити рішення і ризикнути. Але мій спротив міг стати прикладом для інших, тож мене треба було покарати. Перший місяць: карцер. Мене випустили, але через кілька днів моє ім’я повернулося у список бригадирів, що означало, що я мушу прокинутися вранці та йти на роботу. Я не пішов. Прийшли до мене, сказали:

    — Іди нагору. До офіцера.

    Я відмовився. Тож — знову карцер. Я вимагав прокурора з округу Мірдіта. Зрештою, ніде, в жодному кодексі не було написано, що політв’язні мусять працювати.

    Коло третє. Голод

    — Поки не з’явиться прокурор, оголошую голодування, — сказав я.

    Просто хотів, щоб мене перевели. Голод я запам’ятав як біль, пекучий біль. День за днем, час голоду. Через 13 днів я ще був притомний, почувався недобре, але ще мав у собі якісь сили. Чотирнадцятого дня приїхав прокурор.

    — Якщо ти не хочеш іти на роботу, то помреш тут, — сказав він.

    — Але ж у мене не смертний вирок… Чому ви засуджуєте мене до смерті? Переведіть мене в іншу тюрму.

    Відмова.

    Коло четверте. Холод

    Тож іще один місяць карцеру, мізерних порцій і граничного холоду. Бо, знаєш, це було взимку, а в карцері було право мати лише бавовняну футболку, тонку бавовняну куртку, рейтузи і штани. Посеред зими тільки це. Дуже мало. І два пледи з дев’ятої вечора до п’ятої ранку. Чого ми тільки не робили, щоб заховати ці пледи від охоронців, щоб притримати їх у камері! Неймовірно. Усе, що робить людина, щоб вижити… Ми спали на дерев’яних помостах, і щоразу, коли охоронці заходили до камери, мусили піднімати ляди цих помостів і показувати, що там усередині порожньо. Деякі наглядачі перевіряли ретельно, інші просто кидали погляд і від таких можна було сховати плед. У декого з в’язнів була така хитра техніка: сховати плед у куточку за самими дверима, а камери були маленькі, тож коли охоронець відчиняв двері, то й не уявляв, що плед лежить за дверима, а не у скрині. Такі трюки, лиш би залишити плед на день.

    Під час мого третього місяця в карцері мені наказали роздягнутися. Я відмовився.

    — Немає такого закону, який дозволяв би роздягати в’язнів, — сказав я.

    — Нагору.

    Усе моє єство відчувало, що зараз я мушу чинити спротив. Часом бувають такі моменти в житті, найекстремальніші, найгероїчніші, коли думаєш, що за будь-яку ціну мусиш бути сильним. А потім… Потім настають миті, коли дуже боїшся.

    Півтори години наглядач кляв мене й залякував. Я дивився зблизька на його обличчя, на його злість. Але я ухвалив рішення: мушу чинити спротив. Я відмовлявся. А потім наглядач запитав іншого, коли той саме зайшов:

    — Ти приніс рушника?

    У миті граничного стресу мозок працює інакше, стає бомбою, що відраховує час, камерою, що все фіксує, машиною, що працює на повних обертах. У моїй голові, як у круговерті, крутилося питання: «Ти приніс рушника? Якого рушника? Що означає “рушник”?»

    Троє охоронців стали переді мною.

    — Зараз ти роздягнешся, — сказав один.

    Після стількох тижнів карцеру моє тіло було сірником, що будь-хто зміг би зламати. Я не був спроможний із ними битися.

    — Не роздягнуся, — сказав я.

    Вони миттю кинулися на мене й викрутили мені руки. Зірвали з мене куртку й футболку. Тоді вони зрозуміли, що під нею на мені був іще один шар тканини, спеціальна тепла сорочка з бавовняною підкладкою, яку для мене зробив мій приятель.

    — Ти диви, який хитрозроблений! Що це тут у нього?

    Я кинувся відбирати у них це, але вони гепнули мене об землю.

    — Бандити! — кричав я.

    І тоді я зрозумів, навіщо їм був рушник. Ним вони заткнули мені рота, щоб я не міг кричати.

    Коло п’яте. Біль

    Мені вдягнули наручники й залишили самого. А потім прийшов охоронець і вивів мене на вулицю, за межі в’язниці. Ми йшли стежкою вгору, до шахти, поки якоїсь миті він не наказав зупинитися, вийняв чорну палицю і почав мене з криком бити. Крик і удар. Я стояв напівголий, у наручниках і приймав ці удари.

    Потім він повів мене далі. Я подумав: «Не піду туди. Не працюватиму». Ми зайшли в тунель.

    — Будеш працювати?

    — Ні.

    І тоді він оскаженів, наче щось у нього вселилося, він почав мене бити абсолютно безтямно, усе моє тіло почорніло від ударів. І врешті він почав мене бити по голові, раз і другий, щосили.

    «Я помираю», — подумав я. Мій мозок вислав сигнал: «Він мене зараз уб’є».

    Але я не міг зламатися. Щось у мене заклинило.

    Мозок працював невпинно, намагаючись знайти вихід. Може, спрацював інстинкт, досвід, воля до життя, а може, після стількох років у в’язниці я знав таке, чого не був свідомий. Я видобув із себе дивний низький голос.

    — Це ти помреш, — сказав я так, ніби щось промовляло зсередини мене.

    Я пам’ятав, що наглядача звуть П’єтер, тож він, імовірно, був із католицької родини.

    — П’єтере, що ти витворяєш?

    На цих словах наглядач втратив глузд, а рука з палицею зависла в повітрі. Сталося те, чого він не очікував. Досі він був катом, а я — жертвою, усе зрозуміло. Тепер же я дивним чином зненацька вибився зі схеми.

    — Чому ти не хочеш працювати?! — кричав він.

    — Бо ти опинився в цій установі, П’єтере, — відігравав я далі глибоким голосом.

    Наглядач зробив висновок, що я здурів, але зовсім не знав, що з цим робити. Зрештою, він сказав: «Повертаємося», а я радів тільки одному — що він припинив мене бити по голові. Бо ж я увесь час був у кайданках і не міг навіть затулитися. А коли ми вже наближалися до в’язниці, він запитав мене про імена охоронців, які стояли перед воротами.

    — Він у черевиках, — відповів я, вдаючи дурника, щоб він не сумнівався, що в мене повилітали клепки.

    Мене повернули в карцер, а через 7 днів запропонували написати листа до родини. «Це мій останній шанс», — подумав я. Накреслив математичне рівняння, у якому головними невідомими були імена моїх доньок. І відповідь — два. Приїхав чиновник із Міністерства внутрішніх справ, який був відповідальний за тюремну статистику.

    — Якщо ти не підеш на роботу, то помреш у камері, — сказав він. — Для тебе не буде винятку. Уже досить того, що через тебе я сюди приїхав.

    Я втратив ілюзії.

    — У такому разі піду під засіки.

    «Іти під засіки» — означало вчинити самогубство. Коли ти наближався до тюремної огорожі, наглядач мав право тебе застрелити, бо це спроба втечі. Так самогубство у Спачі здійснило двоє чи троє осіб. Чиновник поїхав.

    Коло шосте. Розпач

    Лише нещодавно у своїй справі я прочитав, що вже після другого місяця в карцері начальник тюрми хотів перевести мене в інший табір, але міністерство не давало згоди. Не знаю, чому лише через 4 місяці мені нарешті дозволили переселитися в Балш. Коли я туди приїхав, зустрів у залі друга.

    — Боже мій, як добре, що ти до нас потрапив! — мовив він. — Тут наче в раю!

    Мені було 27 років. У Спачі я провів чотири. І тільки тому, що був молодий, мав сили, щоб боротися із цим усім.

    Я завжди хотів бути письменником. За будь-яку ціну хотів писати, але знав, що у Спачі я перетворюсь на руїну, що робота знищить моє тіло і, зрештою, мене вб’є.

    Те, що в Балші я міг читати й думати, цілком змінило моє життя. Я знав, що одного дня я опишу все, що трапилося у в’язниці. Я міг абстрагуватися від страждань. Міг спробувати зрозуміти, чому я тут і що відчувають люди навколо мене. Міг спробувати зрозуміти наглядачів настільки, щоб перестати їх ненавидіти, задуматися, чому вони такі обмежені й такі жорстокі. Я вже не складався виключно зі свого страху. Міг спробувати пошукати в собі внутрішній спокій. Але це не означає, що в мені не було ненависті. Я ненавидів систему так сильно, що тепер можу зрозуміти, чому бойовики виходять на вулицю, щоби підірвати себе в натовпі, я розумію цю ненависть. Іноді мені снилося, що я — бомба, яка перетворює в’язницю на купу уламків. Іноді я думав: «Ми всі маємо здійснити масове самогубство, це єдиний спосіб привернути до себе увагу». Це були фантазії через розпач, бо насправді кожен із нас хотів вижити, кожен хотів урятуватися.

    Коло сьоме. Смерть

    Протягом тих чотирьох місяців, що мене тримали в карцері, я не думав про смерть. Коли солдат іде на війну, він не думає про те, що загине в бою, він іде з думкою, що виживе. Коли ти підіймаєшся на борт літака, то знаєш, що деякі літаки падають — і всі пасажири гинуть,але ти не зосереджуєшся на цьому. Просто намагаєшся думати, що все буде добре. У карцері тебе супроводжує страх смерті, але передовсім ти думаєш про те, що мусиш вижити. Коли я наважився на голодування, то позбувся будь-якого страху, перестав боятися смерті. Тоді відчував, що можу все, що я сильніший за будь-кого іншого. Але така думка не тримається довго. Страх повертається.

    Був зі мною в камері ксьондз, пізніше — архієпископ Франо Іллія, звинувачений у шпигунстві на користь Ватикану. Його засудили до смертної кари, але запропонували визнати закиди в обмін на пожиттєвий термін. Він погодився. Одного дня я його спитав:

    — Франо, я не вірю, що після смерті може щось існувати, але ти людина релігійна, ти віриш у вічне життя, чому ти погодився? Ти міг сказати: «Ні, це неправда» й одразу перенестись у небо.

    А він відповів:

    — Навіть Ісус Христос перед розп’яттям пішов у Гетсиманський сад і благав Батька позбавити його страждань.

    Він не був готовий стати мучеником, як Ісус не був готовий страждати. Тіло за будь-яку ціну прагне уникнути страждання. Тіло хоче жити.

    Коло восьме. Тіні

    Люди, які мене катували, тепер лише тіні в моїй голові. Якось я зустрів одного з них на вулиці під час демонстрації.

    — Фатос! — закричав він. — Упізнаєш? Це я, Джердж!

    Звісно, я його впізнав, це був наглядач, який особливо жорстоко бив, безжалісний чоловік. Тоді ж він підтримував нас у протесті проти правління Салі Беріши. Я б хотів колись сісти навпроти тих, хто мене катував, і запитати в них: «Ким ви тоді були? Чи були ви людьми?» Але я знаю, що вони не здатні на рефлексії. Лише жменя з них справді розуміє, що вони чинили з іншими. Решта просто вважає себе інструментом у руках системи й томуне відчуває жодної відповідальності за свої дії.

    Ще колись я зустрів одного з суддів, які оголосили мій другий вирок і 1979 року засудили до смерті трьох моїх друзів: Фаділя Кокомані, Венджеля Лежо та Джеляля Копренцку. Я заходив до кав’ярні й хотів пропустити у дверях старшого чоловіка, він же зупинився, щобпропустити мене, а потім поглянув мені в лице й запитав:

    — Ви мене впізнаєте? Можемо випити кави?

    І тоді я зрозумів, хто переді мною стоїть. Ми сіли за столик.

    Цей чоловік вирішив мою долю і долю моїх друзів. Може, ти задумалась, чому я йому не врізав? Мабуть, хотів його просто зрозуміти. Але не міг на нього поглянути. Просто сидів і слухав його голос.

    — Так, — говорив він, — я підписав ті обвинувальні вироки… Підписав і знаю, що це погано. Але чи мав я якийсь вихід? Я б опинився у в’язниці так само, як і ви. Ви пригадуєте, як Венджель Лежо попросив окуляри, щоб прочитати свою промову, і я дав йому свої?

    Я подивився в його обличчя, як багато років тому. Коли над тобою тяжіють обвинувачення, і ти заходиш до зали засідань, то одразу люструєш обличчя суддів, шукаєш на них сліди доброти, емпатії, крихти людяності, шукаєш надії для себе. Тепер 

    мені спало на думку, що він, може, не така погана людина, як я думав раніше.

    — Ви розуміли, що звинувачення сфальсифіковані? — запитав я. — Чи справді вірили, що все це правда?

    — Ні… Це ж було очевидно… Ми знали, що звинувачення сфабриковані.

    Знали. А отже, могли сказати: «Ні, я не підпишу смертного вироку». Могли сказати: «Я люблю партію, люблю закон, який вона установлює, але не погоджуюся на брехню». Але не сказали. Підписали все.

    Тепер, коли я про це думаю… Скільки вони мали свободи? Чи твоя свідомість вільна? Усі були, як діти, життя яких у руках дорослих, у руках партії. Не могли вирости, не могли бути вільними. Певним чином їх це виправдовує… Але кожен у той час ухвалював якесь рішення. Кожен мав окраєць свободи, кожен мав вибір. Ті, хто вирішували долі інших, теж могли вчинитинегідно або вчинити правильно.

    Коли я був у в’язниці, то часом замислювався, чому мій батько не зробив нічого, щоб мені допомогти, зрештою, він був впливовим комуністом. Чому ніхто з Енверового оточення не виступив проти регулярних чисток? Ніхто ніколи не зупинив Ходжу ні в чому. Ніхто ніколи не чинив йому спротиву.

    Коло дев’яте. Кінець

    У книжці «На сімнадцятий рік» я описав ситуацію в’язня, який сидить у карцері з викрученими руками і кляпом у роті й чекає вечора, коли йому відчеплять ланцюги й він зможе вкритися пледом і спати до п’ятої ранку. Такі муки тривали кілька, кільканадцять днів, під час яких ти думав тільки: «Боже, коли цей день закінчиться, коли я нарешті засну без кайданів…» Потім, коли покарання закінчувалося, ти залишався в карцері ще на 30 днів і думав: «Боже, коли мене нарешті переведуть до нормальної камери…» Потім ти потрапляв до нормальної камери й думав тільки: «Боже, коли мене нарешті випустять на свободу».

    Усе це можна було стерпіти. Пекло має багато кіл.

    ***

    Малґожата Реймер – польська письменниця, репортажистка. Випускниця культурознавства Варшавського університету. 2009 року вийшов друком її роман «Токсимія», що був номінований на літературну премію міста Ґдиня і премію Польської асоціації книговидавців. 2013 року опублікувала збірку репортажів «Бухарест: пил і кров», за яку отримала премію часопису Newsweek ім. Терези Торанської, літературну премію для письменниць «Ґрифія» і премію Гарантія культури TVN Kultura. За свою третю книжку «Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії» (2019) отримала Paszport часопису Polityka, премію Фундації ім. Косцєльських, а також «Бурштинового метелика». Публікується у польських виданнях Duży Format, Polityka, Gazeta Wyborcza, Herito.

    Переклала з польської Олена Шеремет.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00