[Цей текст був написаний для четвертого числа друкованого журналу Reporters, присвяченого культурі пам’яті].
Один від під’їзду — з пласкою круглою поверхнею, інший — від тамбура, два від дверей до квартири, флешка-брелок, і ще один — ключ невідомого від чого. Зрештою, я вже не пригадую точно, який ключ відкриває який замок.
Ключі від донецької квартири. Я перекладала їх із сумки до рюкзака, з рюкзака — до валізи, з валізи — до сумки… Вони їздили зі мною у прифронтові міста та за кордон, і у мене немає відповіді, які двері вони могли б відчинити. Якось я їх загубила — всю в’язку.
«От і все». Інших слів я не мала, а ці я повторювала раз за разом, відчуваючи, як у чорну яму летить моє місто, як поглинається безоднею надія, що, виходить, трималася на цих чотирьох ключах.
Я завжди вірила та вірю зараз в український Донецьк, але від «от і все» не було спасіння й не було кому кричати «рятуйте!». «О Боже», — сказав мені чоловік, який у всіх інших випадках і тоді, і тепер говорить: «Без паніки, ми встоїмо».
О Боже… Поверни їх, будь ласка, бо як мені жити без ключів, які, так сталося, весь час після 2014-го зачиняли замки моєї паніки. О Боже…
Я знайшла їх: ключі тихенько лежали собі на дивані, де я здійснювала звичну операцію з перепакування. Тихенько лежали, тихенько відповзли та сховалися собі у щілині. Безсовісні.
Усі ці вісім років, шукаючи щось у сумці, де добра людина може знайти порятунок, а погана — смерть, я натикалась на них і вони відгукувалися джедайським «May the Force be with you».
Із 24 лютого я не ношу донецьких ключів із собою, бо тоді київські стали моєю силою й вірою. Наприкінці березня я хотіла повернути донецькі до сумки. Але не змогла.
Ми не вибудовуємо ієрархії горя, бо не маємо на це права. Ми — як спільнота. Але кожен та кожна з нас свідомі питання зіставності та незіставності ціни, яку сплатили та сплачують інші.
У березні нашого довгого лютого з’явились інші ключі — ключі від квартир і будинків, двері яких ніколи не будуть відчинені, тому що їх більше не існує.
Люди, з голосом мами у голові «дивись, не загуби там ключі», хапали їх, вистрибуючи з-під завалів, пожеж, стелі та стін, що падали на підлогу. Останній погляд на дім, від якого нічого не залишилося, довга подорож у невідомість і ключі, які тепер ніби й не мають жодного сенсу.
Мої, які все ще можуть повернутись додому, не мають права на першість, на болюче зберігання, на надаремне потрапляння під руку.
Зараз Україна — це сотні тисяч долонь із ключами, що здаються вже непотрібними, але немає у світі такої сили, яка змусила б викинути їх на смітник.
В’язки довгих, коротких, з маленькими металевими поверхнями, важких та не дуже — обпікають руки, випалюють дірки у тривожних валізах, вистрибують для того, щоб відчинити чужі двері, але, звісно, не можуть.
І це не перші наші ключі, сенс існування яких відібрала московія. Це не перші ключі, які вже нічого ніколи не відкриють, бо нема чого й часто — нема кому. Просто ті, минулі, до певного часу чекали нас на горищах, у братських могилах, іноді — десь у Сибіру. Ми не знали, що їм можна дати слово. Чи так: лиш тепер ми знаємо, як важко дати їм раду, як важко забути і як важко говорити. Як важко просто дивитись на них і як неможливо їх позбутися. Не факт, що час лікує людей. Але факт, що він точно не лікує ключів.
У Відні, на вулиці Сервітенгассе, 462 ключі депортованих, розстріляних, замучених у концтаборах євреїв лежать на землі під скляним — на вигляд дуже крихким і дуже прозорим — куполом. Треба трохи нахилитися, щоб прочитати на ключі ім’я його власника.
Коли багатьом із нас стане зовсім несила носити ключі у сумках чи тримати їх у шухляді, або сховати десь від самого себе (але знати, звісно, де вони лежать), і ми не зможемо викинути їх та не матимемо права забути, — нам треба буде теж зберегти їх якось інакше.
Можливо, це будуть скляні — ламкі та прозорі — куполи над нашими ключами, біля яких треба буде трохи нахилитися, придивитися, впізнати своїх: сусідів, назви вулиць та номери будинків або квартир. Можливо, це будуть замки зі скла над нашим болем — у кожному місті й містечку. Замки, куди завжди можна буде покласти свої ключі: довгі й короткі, від англійських, хрестових, ригельних замків. Можливо, це буде просвітчаста та крихка стеля, через яку буде видно те, що так сильно — невиліковними опіками — болітиме.
Я не знаю, що можливо. Я не можу закінчити речення, в яких шукаю місце для зберігання спільного горя. Я не певна, що скляні замки у всіх містах та містечках України зможуть дати нам силу. Але щось треба робити з нашими ключами, які все ж відкриватимуть неіснуючі двері у світ, у якому годі забутись.
