Клятви й не тільки

— Так, не бійся… Тобі хоч знеболювальні давали? — лікар говорить із пацієнтом, чоловіком років тридцяти, мов із дитиною. М’яко, турботливо. — Руку підніми трохи…

Потім звертається до медсестри:

— Мінно-вибухове… Важке осколкове поранення пальців кисті. Є ознаки гнилісної інфекції. Пелюшку якусь дай підкласти.

Лікарні бракує ліків. Пацієнту потрібен сухий антибіотик. Але його немає.

— Пусте, ми все виправимо, — заспокоює пораненого лікар. — І як ти з таким три доби протримався? В підвалі під обстрілами сидів? Знеболювальні пив хоч якісь?

Хлопець відповідає ледь помітним кивком. Мовляв, якісь таблетки були. Друг привіз пораненого в лікарню звідкись з району. Там досі тривають бої, відгомін цих битв добре чути у місті. Від свисту, що розрізає повітря, та глухих ударів щось стискається усередині — недобре так стискається. Втім, міни часто вибухають і в самому Ізюмі. На залишені окупантами «пелюстки» раз по раз наступають мирні мешканці. Ми якраз були в Ізюмській лікарні, коли військовий привіз старого: голова скривавлена, праву стопу відірвало. 

— Ви коли востаннє спали? — питаю в тутешнього травматолога Юрія Кузнєцова.

У відповідь лише знизує плечима. Втомлено опускається на стілець. Очі червоні, запалені. Здається, лікар геть не має сил на розмову. Але робить зусилля й розповідає свою історію.

— 24 лютого мені подзвонив син, студент у Харкові. Каже: тату, війна! А я йому не повірив. Маячня, мовляв. Не може такого бути! Ну а потім почалося…

Вогняний березень

Із 6-го на 7 березня Юрій Кузнєцов заступив на чергування. За збігом, саме в ці дні ворог уперше атакував Ізюм із повітря. Нажахані містяни бігли ховатися в підвали будинків. Але багатоповерхівки складалися, немов карткові будиночки, і люди опинялися під завалами. Допомогти тим із них, кому не пощастило загинути зразу, не було як: із неба лився безперервний потік смертельного вогню. Ізюмці досі не можуть забути, як кілька днів поспіль стогнали під купами каміння мешканці будинку №2 на вулиці Первомайській. Тепер їхні рештки (як і тіла інших загиблих мирних мешканців — загалом близько 500 осіб) спочивають на лісовому кладовищі за адресою Шекспіра, 7.

Два снаряди прилетіли того дня і в будівлю лікарні, ущент знищивши новенький операційний блок. Тепер там зяють величезні діри у стінах і звисають зі стелі мотки дротів — немов хижий ліс із фільму жахів. На щастя, під час ударів у оперблоці нікого вже не було. Пацієнтів медики спішно переводили (а іноді й перетягували на собі) у підвал. Спотикаючись і падаючи, зносили «на нуль» ліки, обладнання, ліжка, їжу, воду.

— Ви колись потрапляли під авіаудар? — питає мене Кузнєцов. — Стіни руйнуються, підлога йде з-під ніг… Бракує слів це описати. 

Надвечір, коли всіх пацієнтів спустили в підвал, стало ясно, що лікарню відрізано від зовнішнього світу і завтра на зміну медикам колеги не прийдуть.

Просто над входом у будівлю висіли російські дрони. Щойно вигляне хтось із дверей — починався мінометний обстріл. Загалом у підвалі зібралося сімдесят дві особи — хворі й медперсонал. 

Швидка на велосипедах

Попри обстріли, поранених у лікарню все ж доправляли — приносили родичі, привозили велосипедами працівники станції швидкої допомоги. Дві медсестри та фельдшер і далі виконували свій обов’язок, незважаючи на те, що їхні машини були знищені під час бомбардувань.

— На руках заносили людей в наш підвал, вкладали на каталочку — на ній ми і оперували, — розповідає Юрій Кузнєцов.

З військовими травмами медперсонал Ізюмської лікарні зіткнувся не вперше. 2014 року під час «Слов’янської кампанії» саме сюди привозили поранених українських бійців. За словами Кузнєцова, тоді медики дуже переживали, що не зможуть допомогти військовим. Але впоралися, врятували всіх. Тож тепер працювати було набагато легше. Весь персонал чітко знав, що і як треба робити.

Звісно, серйозною проблемою міг стати брак ліків. Але до великої війни Ізюмська лікарня була місцевим центром боротьби з коронавірусом, тому запаси медпрепаратів тут були чималі.

— А в березні в нашому місті почалось мародерство, — зітхає лікар. — У перервах між бомбардуваннями грабіжники вдиралися в магазини й аптеки. Але в аптеках злочинці брали тільки ті препарати, які їх цікавили. Решту кидали просто на вулиці, і ці медикаменти місцеві мешканці та працівники швидкої збирали й приносили нам. Як то кажуть, не було щастя, то нещастя допомогло.

Війна розділила Ізюм навпіл — лінія фронту пройшла Сіверським Дінцем. Будинок і родина Кузнєцова залишилися на протилежному боці.

— Якщо дивитися звідси, — показує рукою на закрите фанерою вікно (всі шибки в лікарні повилітали під час бомбардувань), — не так і далеко від лікарні до того боку. В нормальному житті 20-30 хвилин пішки через міст — і я вдома. А тут між мною та сім’єю раптом немов тисяча кілометрів простяглася. Палає все довкола! І подзвонити не можна, зв’язку немає.

Лікар зізнається: відсутність будь-якої інформації про родину була для нього найважчим випробуванням. Так само, як і для всіх, хто перебував у лікарні. Рідні більшості медиків і пацієнтів лишилися на іншому березі Сіверського Дінця.

— Істерики були в усіх, без винятку. Але ми підтримували одне одного як могли. Тому й вижили, — зітхає Кузнєцов.

У ті страшні березневі дні були гарячі голови, які намагалися виїхати з Ізюму до Харкова. Просто через лінію фронту. Зокрема одна з медсестер, Ганна. Разом із родичами та друзями вони вирішили виїжджати двома авто. Проте машини цивільних росіяни безжально розстрілювали. Тоді троє людей загинули, решта зазнали важких поранень.

— Наша Ганнуся, на щастя, вижила, — каже лікар.

Трагедія Ізюму

Людей забирали на допити і катували. Деокуповане місто у світлинах Данила Павлова

Воєнний побут

Трохи відпочивши, Кузнєцов веде нас із першого поверху вниз, у той самий підвал. Коридорами лікарні гуляє вітер — поки оперблок у такому стані, для волоцюги нема перешкод. Воду привозять волонтери. Електрика досі не підключена.

— У березні для того, щоб заправити генератор, електрику Юрі доводилось бігти під мінометним вогнем надвір. А потім так само бігом назад. Напевно, хлопець має хорошого янгола-охоронця. Жодного осколка не спіймав. Тільки контузії, — усміхається лікар.

З їжею в лікарні тоді теж було кепсько. Але до медиків під шквальним вогнем якимось дивом пробивалася з «великої землі» волонтерка Іра. І це при тому, що всі мости, крім пішохідного, були вже підірвані. Та й той був сильно пошкоджений. Пересуватися ним можна було, лише по-мавпячому чіпляючись за перила. Іриного прізвища Кузнєцов називати не хоче. Але, каже, всіх у підвалі від голоду врятувала саме вона.

Проблема була і з доставкою води. У перервах між обстрілами медики їздили чи не єдиною вцілілою машиною до свердловини або збирали у каструлі талу воду. А медичні інструменти обробляли у хімічний спосіб.

Зараз Кузнєцов зізнається: організувати побут у тих умовах було, мабуть, найскладніше. Але персонал лікарні діяв як єдиний організм, долаючи всі негаразди.

— Лікар сам по собі нічого зробити не може, — наголошує Кузнєцов. — Ось, зверніть увагу — на перев’язці є і медсестричка, і санітарочка. Колектив — це сила.

Ми з лікарем уже спустилися в підвал. У напівтемряві вдихаю важке та вологе повітря. Розглядаю ліжка, що примостилися попід стінами у вузьких коридорах та нішах. На одному з них іще вчора лежав пацієнт — сьогодні виписався. Деякі люди після пережитого не витримують звуків боїв, що долинають із передмістя, і впадають у паніку. Тому вважають за краще перебувати в підвалі.

— Я і сам тут досі живу, ось моя кімната! — каже Кузнєцов, вказуючи на залізні двері в одному з рукавів коридору. — Знаєте, тут набагато тепліше, ніж нагорі.

В окупації

Ворог зайшов до Ізюму вже 1 квітня. Росіяни відкрили у правому крилі лікарні військовий шпиталь. Військові приходили у підвал до медиків із перевірками. Іноді пропонували поміч. Іноді медикам доводилося її приймати.

— Первинку, виведення із шоку ми, звичайно, робили самі. Але бували випадки, коли самостійно впоратися нам було несила. Наприклад, 17-річний юнак із мамою однієї з наших медсестер ішли містом і потрапили під «касети». Літня жінка загинула, а хлопець отримав дуже важкі поранення. В Ізюмі він би просто помер. Тому росіяни евакуювали юнака з його матір’ю до Москви, — розповідає лікар.

Звісно, медики розуміли: медична допомога від росіян не може компенсувати те неймовірне зло, яке вони принесли в Україну і в саму цю лікарню. Але людське життя для лікарів є найдорожчим у світі.

— Зрештою, всі ми давали клятву Гіппократа, — підкреслює Юрій.

Коли бої трохи вщухли, Кузнєцов нарешті зміг вирушити додому. Але його будинок розбомбили, а родина евакуювалась. Юрій повернувся до лікарні. 

Вже у середині квітня в лікарні з’явилися інші лікарі. Щоправда, лише на амбулаторному прийомі. Кузнєцов і далі оперував на «нульовому» поверсі сам. А ще за кілька тижнів росіяни оголосили евакуацію пацієнтів і багато лікарів теж вирішили виїхати з міста.

Тим часом пацієнти і далі надходили.

Роботи було так багато, що Кузнєцов чотири з половиною місяці не виходив із підвалу.

— Ми з колегами, які були тут разом зі мною, часто питали себе: чи недарма тут залишилися, навіщо ризикуємо, чому зараз не разом з родинами? А потім дивились на пацієнтів, що одужують, і відповідали собі: недарма! Не можна зраджувати свого покликання. До того ж і в березні, і під час окупації в місті лишалося дуже багато цивільних — близько 23 тисяч.

— А ви пам’ятаєте людей, яких росіяни катували в поліцейській дільниці, а ви потім рятували? — питаю. — Наприклад, двох колишніх атовців? Одного били струмом. Другому відбивали п’яти. Саме ці люди мені про вас розповіли. Вони неймовірно вам вдячні.

— Знаєте, тоді було таке становище… Що менше питаєш, то краще. Навіть якщо помічав сліди тортур, то не ставив питань. Просто робив для пацієнтів усе, що міг.

Війна та пріоритети

Підвальна «операційна» — порівняно невелике приміщення завбільшки з двокімнатну квартиру — досі заставлена ​​ящиками з медичними препаратами. Операційне обладнання вже підняли нагору. Все-таки у підвалі сиро та пліснява.

— Інфузійні розчини і все решта розміщувалися там, де умивальник. А тут, посередині кімнати, в нас дві каталочки стояли — для хірургії. Отут під стіною — тапчанчик і стільці. Ми саджали на них пацієнтів, які потребували терапевтичної допомоги і яким було погано. Решта на сходах у черзі стояли. Люди є люди, навіть якщо вдалось уникнути поранення, перемерз — ось і маєш пневмонію.

Як би не втомлювався Юрій Кузнєцов у той період, доки йому вдавалося рятувати людські життя, казна-звідки бралися сили. Наче друге дихання відкривалося. Найтяжче було, коли близький друг приніс на руках дружину з криком: «Євгеніч, рятуй!». Оглянувши її, лікар зрозумів: шансів немає.

— Я її підняв, а в неї осколкове поранення в серце. Дивлюся — зіниці широкі. Ви знаєте, як визначають смерть мозку? Реанімувати вже марно. Будь-чия смерть залишає осад у душі. А коли добре знав цю людину… Мій друг із дружиною все життя прожили разом. Вони на городі були, коли касетні міни прилетіли.

Лікар ненадовго замовкає. Немов провалюється в якусь глибоку і темну яму всередині себе. А потім схоплюється:

— А ще в нас тут у підвалі четверо немовлят на світ з’явилися! Одна мати наступного  дня після пологів пішла з малюком додому. Мовляв, він у мене не перший — впораюся.

Складно усвідомити, але війна, як і людське життя, не буває однобарвною. Щастя й горя завжди порівну. Навіть тоді, коли під ногами горить земля. Натомість пріоритети війна розставляє безжально. У мирний час ми часто не бачимо очевидних речей.

— У мене під лікарнею машина стоїть — уся зрешечена. До війни як було? Бачиш гарну річ і думаєш — вона принесе тобі щастя. А насправді людині для щастя зовсім небагато треба: здоров’я і мирне небо над головою. Скільки горя принесла ця війна! І все заради амбіцій однієї людини. Неправильно це… — зітхає Кузнєцов.

На початку вересня українські війська звільнили Ізюм. Скільки операцій провели в Ізюмській лікарні за час боїв та окупації, медики поки що не полічили. Але з березня по червень статистика уже є — 400 операцій.

Головне фото: Анастасія Власова