Катажина Квятковська-Москалевич: «Журналісти мають бути трохи як лікарі: основне правило — не нашкодити»

Катажина Квятковська-Москалевич — польська журналістка й перекладачка. Понад десять років мандрувала й писала для провідних польських видань про Україну, Білорусь і Росію. Навчалась у Познані, Варшаві, Мінську, Харкові та Москві. Авторка книжки репортажів «Вбити дракона. Українські революції» (українською вийшла у 2016 році в перекладі Андрія Бондаря, видавництво «Човен»). Ця книжка через історії різних героїв розповідає про Україну від Помаранчевої революції до Революції Гідності та війни на сході України.

Розмова з собою

Я знала, що хочу вивчати саме гуманітарні науки, але досить довго не могла обрати конкретний напрямок. Коли вступала в університет у 2002 році, вважала, що в Польщі настає кінець історії, на кшталт того, про який писав Френсіс Фукуяма. Ми вже вступили до НАТО, готувалися до вступу в ЄС. Здавалося, що в країні настала певна передбачуваність подій. Згодом історія показала, що передчуття були оманливими, але тоді західні країни видавалися мені страшенно нудними й банальними. Під час навчання в ліцеї ми з класом поїхали на екскурсію до Познані. Там я дізналася, що в Познанському університеті є напрямок сходознавства (на якому вивчали країни колишнього СРСР. — Прим. авт.), і закохалася в цю програму з першого погляду. Одразу вирішила: буду навчатися саме там. Так у 2002 році я пояснювала собі вибір, який вплинув на моє життя. Проте минуло 18 років — і відповідь трохи змінилась.

Перш за все, я більше дізналася про себе та власну родину. Я родом зі специфічної частини Польщі — Центральної Померанії. Ці землі перед Другою світовою війною були німецькими. Опісля на них жили так звані поселенці з-за Бугу. Моя прабабуся приїхала туди з теренів Західної Білорусі, але не була православною. Той факт, що я мала східне походження, не був настільки очевидним. Однак, думаю, сходознавство мені так сподобалося саме тому, що зіграла пам’ять поколінь — те, що є в кожному з нас, але водночас не є особистим досвідом.

В 2010-му я закінчила Польську школу репортажу. Це не вищий навчальний заклад, скоріше школа практиків, дітище двох чудових репортерів та одного редактора (Маріуша Щиґела, Войцеха Тохмана й Павла Ґожлінського. — Прим. авт.). Протягом року на щомісячних з’їздах нас учили працювати з репортажем та розмовляти з собою. До нас запрошували багатьох репортажистів, які розповідали про свій досвід і книжки. Кожен учасник Школи намагався взяти для себе саме те, чого потребував. Завжди у мить кризи можна було підійти до викладачів і порадитися про те, що турбує. 

Я б назвала це школою пізнання себе за допомогою зовнішніх чинників. І, мабуть, така форма навчання мені імпонує найбільше. Загалом я люблю вчитися, і зараз також навчаюся на докторантурі. Після того, як побувала у різних закладах, зрозуміла: що більше у навчанні свободи, самостійності, то більше воно мені подобається. Люблю простір, у якому мені показують можливості різних доріг та їхню кількість, а я маю право самостійно обирати власну дорогу. 

Мовні глибини

Не можу уявити свою роботу за кордоном через перекладача або навіть англійською мовою. Я вільно розмовляю російською та білоруською, але свідомо не вчила української. Третя настільки схожа східна мова створила б у моїй голові плутанину. Якщо в Україні комусь заважає російська, я переходжу на білоруську і таким чином виходжу із ситуації. Проте одночасно розумію тонкощі та особливості української. Потрібно вміти орієнтуватись у мові, розуміти, чому хтось вжив саме таке слово, а не інакше, хоча, по суті, ці слова є синонімами. Потрібно знати культурний бекґраунд, аби зрозуміти жарт чи відсилку до поезії та кіно. 

Розумію, що деякі журналісти працюють з екзотичними країнами, тоді важко обійтися без перекладача. Однак є й інші приклади. Польська репортерка Малґожата Реймер рідко пише книжки, раз на кілька років. Одна була про Румунію, інша про Албанію. Між цими книжками — приблизно п’ять років перерви. Цей час був їй потрібен, щоб вивчити албанську та глибше зрозуміти країну.

Мова — це матерія. Іноді хтось прямо говорить про події, але така безпосередня розповідь виявляється менш цікавою, ніж те, що залишається між словами. Мова також виражає те, що відбувається у підсвідомості людини. Іноді герой сам до кінця не розуміє, що хоче сказати. Тоді деталі є вкрай важливими для розуміння контексту. Недостатньо просто знати мову, треба бути зануреним у масову культуру, знати, що люди дивляться, читають, як живуть.

88 потрібних історій «за бортом» книжки

Думаю, не можна швидко писати, коли маєш справу з незнайомими країнами чи темами. Мені завжди здавалося, що я дуже повільно пишу, але насправді це час для глибшого розуміння. Коли починала писати «Вбити дракона», постійно була в Україні. До книжки увійшло 12 історій, але я зібрала 100. Здавалось би, ті 88 історій були марними, але це зовсім не так. Завдяки такій кількості розмов я побачила певні аналогії, типові та нетипові речі в Україні. Я обмежила кількість розділів, але книжка є результатом цілісного досвіду. Без цієї сотні історій та героїв, через яких я пізнавала країну, точно не було б книжки. 

Ідея народилася з історії мого першого героя, Богдана Хмельницького. У 2012 році я приїхала в Україну шукати цікаві теми для «Газети виборчої». Журналістка Крістіна Бердинських, із якою я тоді багато спілкувалася, розповіла мені про Богдана Хмельницького. Перш за все, мені сподобалося його характерне прізвище, але і його історія (незаконно ув’язненого боксера, який став юристом. — Прим. авт.) виявилася саме такою, з якої варто почати книжку. Я могла б обрати кілька яскравих героїв, щоб розкрити тему верховенства права та правосуддя в Україні. Проте саме його розповідь через деталі показувала загальну картину. Згодом тема правосуддя виявилася для багатьох моїх історій ключовою, бо через неї можна було показати проблеми й патології всієї державної системи.

«Вбити дракона» я почала писати за рік до Революції Гідності. Думала, що видам її на десятиріччя Помаранчевої революції. Адже тоді мені здавалося, що Помаранчева революція стане найважливішою подією десятиліття. Та потім усе почало пришвидшуватись. Пам’ятаю, що прилетіла до Києва 21 листопада, ще не усвідомлюючи, що тут відкривається нова сторінка історії. Тоді, мабуть, іще ні в кого не було цього розуміння. Переді мною постала дилема: писати далі сценарій, який я собі запланувала, тобто їздити країною в пошуках того, що сталося протягом останніх десяти років, або писати про те, що відбувається тут і зараз на Майдані.

Хоча я все-таки писала репортажі з Майдану для газет, але книжку мала намір присвятити іншому. Мені хотілося написати про те, що вже відбулося, як люди це запам’ятали та який вплив це мало на суспільство. Також я трохи втекла від безпосередньої теми війни. По-перше, я не воєнний кореспондент. По-друге, вже були журналісти, які сиділи в окопах на Донбасі та писали книжки про війну на сході України. Я хотіла писати іншу, не менш важливу, історію. Якби писала «Вбити дракона-2», тоді війна, безперечно, була б у центрі.

Той, хто вбиває дракона, сам стає драконом. Що з ним робити? Я не маю точної відповіді на це питання. Те, що описую в репортажах, не є винятково українською специфікою. Дракона зараз також видно в Польщі. Це може прозвучати трохи банально, але дракон живе у кожному з нас. Можливо, його потрібно якимось чином приручити, інтегрувати або нейтралізувати. 

Взагалі, я велика фанатка революцій, особливо українських. Мабуть, могла б жити у вирі таких подій безкінечно. Однак третя революція — це насправді остання річ, якої я зараз бажаю Україні. Ціна за спробу ще раз убити дракона може виявитися занадто високою. 

Право на помилку

«Вбити дракона» — дзеркало моїх героїв. Я намагалася показати світ їхніми очима. Хоча моя інтерпретація деяких подій абсолютно відрізнялась би, це була їхня розповідь. У якомусь сенсі, автор перекладає історії співрозмовників для читачів. Він надає їхнім розповідям літературної форми, щоб текст добре читався. Проте я стараюся зберегти при цьому специфічне бачення й колорит героїв. 

Зараз працюю над новою книжкою, в якій відтворюю події на основі архівів, документів і спогадів. Я зрозуміла, що люди дуже добре пам’ятають емоції, які вони відчували в конкретний момент багато років тому. І водночас повністю плутають факти, забувають, із ким і коли спілкувалися, не кажучи вже про хронологію подій. Згадати рік, коли відбулася подія, — це велика проблема. Тому документи розповідають мені про дати. А герої описують емоції, які ці події супроводжують. 

Гірше, коли співрозмовник усе-таки наполягає на неправильних фактах. Якщо неточність несуттєва, часом можна поставити кому й написати прямо, що герой мав на увазі. Іноді ж можна формою тексту дати читачу зрозуміти: герой помиляється у власних спогадах. Автор може просто слідувати за героєм, може його контролювати, а може бути класичним, холодним оповідачем, який лише коментує факти. Думаю, читачі досить легко розшифровують стиль автора й розуміють, із яким текстом мають справу.

Основне правило — не нашкодити

У розмовах із героями я, мабуть, не дотримуюся дистанції. Іноді вбираю їхні історії, як губка. Буквально хворію історіями моїх героїв. Щоб говорити з кимось на важкі теми, передусім має бути взаємна готовність до такої розмови. Якщо журналіст оберігатиме себе від неприємних емоцій, швидше за все, розмови не вийде. Навіщо морочити голову герою, якщо ти сам не готовий витримати його історію?

Для книжки я працювала над історією про двох Юріїв, із Київської області та зі Стрия, яких убили у Слов’янську. Їхні мами дуже добре мене прийняли. Вони дали мені контакти вдови іншого активіста з Донецької області, Володимира Рибака, якого знайшли мертвим разом із їхніми синами. Я хотіла з нею зустрітись, але спілкувалась лише телефоном. Вона одразу сказала, що не зможе зараз говорити про чоловіка. Я зрозуміла це і жодним чином не намагалася її переконати все-таки зустрітись. Адже знала, що входжу лише там і доти, де і доки дозволяє мені герой. Особливо це стосується травматичних історій. 

Журналісти мають бути трохи як лікарі: основне правило — не нашкодити. Також ми маємо працювати таким чином, щоб герої почувались у безпеці.

Мама Юрія з Київської області спочатку хотіла побачити мій паспорт. Звичайно, я показала їй свої документи. Треба старатися робити все, щоб вона почувалась комфортно. Якби в якийсь момент вона сказала «ні, я більше не можу» або взагалі не змогла би почати розмову, я просто сказала б «окей» і зупинилася. Благо цих людей є найважливішим у такі моменти.

Мене страшенно шокувала історія Дмитра та його батьків із Донецька. Цього хлопця дуже жорстоко вбили під час проукраїнських і проєвропейських демонстрацій у березні 2014-го. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Я порівнювала його історію з історією Юри зі Стрия, якого замучили до смерті у Слов’янську. Обидві ситуації — страшні трагедії, але для себе я відзначила одну відмінність. Юрієва родина отримала велику підтримку від місцевої громади. Люди приходили до його батьків, із вдячністю згадували їхнього сина, казали, що він герой, допомогли влаштувати похорон. Хтось навіть подарував їм собаку. Всі намагалися знайти спосіб допомогти батькам пережити горе. До того ж родина має ще двох синів. 

У батьків Дмитра з Донецька була діаметрально протилежна ситуація. Крім того, що вбили їхнього єдиного сина, вони ще й мали втікати з дому, в якому прожили все життя, бо тепер не могли почуватися там у безпеці. Вони були наче бездомні: не у прямому сенсі цього слова, але тепер вони мали орендувати квартиру і блукати у пошуках дому. В мене було таке враження, що вони — немовби свічки, що згасають. Їм не було звідки чекати на допомогу. Це був жах. Після повернення до Польщі я ще кілька тижнів не могла відпустити цю історію. І врешті безпосередньо я ніде про них не написала, тому що, мабуть, просто не змогла б цього зробити.

Коли останнього разу я переглядала «Вбити дракона», то зрозуміла, що справді не жалію читача. У кожному розділі — насилля та вбивства. До мене доходили чутки, особливо від польської аудиторії: попри те, що книга добре написана, не всі можуть дочитати її до кінця. Я кидаю читача у глибоку воду, не пом’якшую жорстких подій. Не знаю, варто так робити чи ні, але дійсно ставлюся до читачів досить суворо. 

Безглуздя зла

Що старшою я стаю, то більше переконуюсь: абсолютного зла не існує. Зла людина часто просто дурна. Це добре видно у «Нюрнберзькому щоденнику» Густава Гілберта. Він був психологом, який досліджував нацистів під час Нюрнберзького процесу. Ці люди були прикладом абсолютної жорстокості, насильства і, передусім, дурості. Думаю, що не хотіла б робити інтерв’ю, наприклад, із Гіркіним (колишнім «міністром оборони ДНР». — Прим. авт.). Усе, що про нього вже відомо, показує, що він подібний до персонажів Гілберта. Він безмежно дурний. На жаль, зло і жорстокість завжди йдуть у парі з дурістю. Не знаю, чи є сенс займатись людьми, які є настільки однозначними. Мені цікавіші ті, про яких важко що-небудь ствердити точно. Зазвичай я шукаю таких героїв.

Одним із таких персонажів став для мене Олег Алкаєв. Він керував командою, яка виконувала смертні вироки у Білорусі. У певному розумінні, він був просто чиновником, прив’язаним до букви закону. На його думку, всі закони хороші, всі треба виконувати. Це звучить контроверсійно. Проте, коли він помітив, що пістолет, призначений для виконання смертних вироків, використовувався незаконно, він насмілився протистояти системі, яку сам же співстворював.

Олег для мене набагато цікавіший за Гіркіна. З такими людьми зазвичай виходять неймовірні розмови. Мене цікавило, чому людина йде проти системи. Адже він вважав, що чинив правильно, що люди, яких білоруський суд засудив до смертної кари, дійсно заслуговують на таке покарання. І ось у цьому полягає справжній драматизм. 

Іноді ми любимо демонізувати, одягати зло у витончені шати, показувати диктаторів і злочинців у ролі злих геніїв. У Польщі часом пробують показати таким Путіна. Ніби він написав сценарій на кільканадцять років вперед і просто реалізує заплановане. Думаю, що Путін насправді не дуже розумна людина, якій просто вдалося добре влитись у систему. Такі люди зазвичай цинічні, але як особистості геть не цікаві. Я не вірю у злих геніїв.

Репортерський імпресіонізм

Люблю дивитись на події з перспективи «жаби», про яку говорив Ришард Капусцінський, — коли автор зливається з тлом і спостерігає. Таким чином можна показати множинність розповіді та спробувати дати читачеві те, що претендує на назву об’єктивної правди. Плюралізм різних версій допомагає зрозуміти, що сталось насправді.

Я прихильниця різнорідних мікроісторій, які пізніше дозволять дійти висновків про загальну картину. Такий малюнок буде трохи подібним до картин імпресіоністів. Спершу ми бачимо різні плями, що зблизька здаються непоєднуваними. Іноді ці плями суперечать одна одній, іноді доповнюють, а іноді накладаються. Проте, якщо відійти й поглянути ще раз, ви побачите цілісну картину.

Зміст над формою

Думаю, в Польщі жанр репортажу йде зараз на спад, з’явилося більше критики. Постійно публікують багато репортажів, а за кількістю не завжди стоїть якість. Я не дивлюся на польську школу репортажу як на щось виняткове. Певні приклади, шаблони, підходи, які вже були створені іншими репортерами, сприймаю як ґрунт. Дивлюся на них без рожевих окулярів. 

Іноді у польських репортажах можна помітити розростання форми над змістом. Один польський репортер колись розповідав: якщо герой п’є з помаранчевої склянки, але йому для краси й повноти розповіді більше пасує зелена склянка, то він змінить колір.

Коли я ще вчилась у Польській школі репортажу, то вважала, що форма тексту є настільки важливою, що кольором склянки можна пожертвувати. Однак тепер я вже так не думаю. Може, навіть той репортер, який це сказав, зараз теж не став би змінювати колір склянки на зелений.

Колись я була страшенною пуританкою щодо літературної форми. Намагалася так будувати матеріал, щоб не було повторів, щоб текст не здавався затягнутим. Мені здавалося, в репортажі все має бути дуже швидко й динамічно. А потім для роботи над книжкою я почала читати спогади та щоденники. Виявилося, що такій формі я можу пробачити набагато більше формальних помилок, яких би не пробачила літературі факту. Я пробачаю затягнуті моменти, і притому це на диво добре читається. 

Після низки неприємних ситуацій у жанрі, коли на яв виходять вигадані герої та сцени, репортери стають обережнішими навіть у таких деталях, як колір склянки. Стандарти змінюються, і це добре. Інший репортер колись порівняв бездітну героїню з деревом яблуні, яке не може більше давати плодів. Тоді йому пасувала ця аналогія. Та коли через багато років я спитала в нього про це порівняння, він сказав, що зараз уже так не написав би. В літературі факту на першому місці має бути факт. 

Фото – Валентин Кузан