Кам’яниця як ідентичність

[Цей текст був написаний для четвертого числа друкованого журналу Reporters, присвяченого культурі пам’яті].

Пані Борисюковій 94 роки. Вона рідкісний випадок, тому що все своє життя, з самого народження, мешкала в одноповерховій садибі в центральній частині Івано-Франківська (який у 1932 році, коли народилася крихітка пані Борисюкова, ще називався Станиславовом і був частиною Польської Республіки). Садиба побита часом, але тим дужче привертає погляди вигадливістю декору навколо вікон різних розмірів і форм, масивної арки над балконом, декоративними башточками і дерев’яною мансардою, з-за пожовклих коронкових фіранок якої на вулицю видивляється чорний кіт. Пані Борисюкова та її кіт раніше мешкали в родинній садибі, оточеній запущеним чарівним садочком, разом зі своїм молодшим братом, який помер кілька років тому, а також кривим кунделем на ім’я Адольф (наголос на першому складі). Адольф помер невдовзі після смерті пана Борисюка. Тепер жінка і кіт залишились у будинку зовсім самі.

Навколо садиби виблискують залізом і склом офісні центри, повз столики кав’ярень мчать зелено- і синьоволосі люди на електросамокатах, але пані Борисюкова щодня незворушно підмітає вузький хідник перед своєю садибою, шаркаючи ногами в потертих пантофлях. 

Незворушна вона не завжди. Ось пані Борисюкова стоїть перед невеликою крамничкою, ловлячи погляди перехожих. Коли їй нарешті вдається знайти особу, готову слухати, вона посилює оберти сповненого обурення монологу. 

«Прошу пані! — гнівно скидає руками пані Борисюкова і вибалушує очі. — Прошу пана, чи ви колись таке бачили?! Я жила за поляків, німців і совєтів, і скажу вам, що ніхто такого б не допустив! Як то??» — вона широко роззирається навколо себе, описуючи дугу покрученими артритом долонями. 

«В цьому будинку, напевно, живуть самі начальники, — припускає вона, показуючи на триповерхову кам’яницю в стилі польського функціоналізму. — Звичайні люди тут, прошу пані, не живуть. Я бачила пана, який зайшов до тієї брами, — то мусив бути якийсь начальник! Я жила за поляків, німців і совєтів, і такого, як зараз, не було ніколи. Той пан начальник вів пса з синьо-жовтою кокардою на шиї!».

«Прошу пані! До чого це все дійшло? Паркани фарбують у жовто-блакитний, носять жовті майтки, а сині кошулі, а тепер іще кокарду синьо-жовту псові чіпляють? Як то?? Прошу пана! Та німці за таке вже давно б!.. Я вже мовчу за совєтів!»

Пані Борисюкова милостиво киває чиємусь великому собаці, який рветься просто на неї з повідка і захлинається гавкотом: «Гавкай, гавкай! То є твоя робота. Гавкай на тих дурнів. Останнім часом страшно багато дурнів розвелося».

Після Другої світової війни населення Станиславова зросло на 40 000 осіб. Велика їх частка — це прибульці з соціалістичних республік, заохочені змінювати свої життя і брати участь у розбудові УРСР. На керівні посади у стратегічно важливих галузях і установах призначали надійних людей із Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Тисяча з цих свіжих мешканців була працівниками НКВС. 

Після депортованих, ув’язнених та знищених у часи Другої світової війни містян — поляків, євреїв, українців — залишалися просторі, нерідко умебльовані помешкання в гарних міцних кам’яницях, які новоприбулі спеціалісти — цінні для радянської влади кадри — мали можливість займати і вважати своїми. 

Чим вони керувалися, вирішуючи їхати в таку далечінь, на край їхнього всесвіту, у чорну діру, на дикий-дикий захід? Хтось, напевно, втікав від проблем, уникав покарання. Хтось і вибору як такого не мав: йому просто наказували, погрожуючи в разі непослуху. Хтось спокушався заманливими перспективами: підвищенням на службі, більшою зарплатнею, просторішим помешканням та різними обіцяними пільгами. Мусили бути й такі, що погоджувались покидати рідну домівку і знаний світ з ідеологічних міркувань: вони справді дбали про Радянський Союз, справді вірили у своє призначення, вважали, що роблять добру справу для загального блага. 

Їм мусило бути лячно і дискомфортно: ці люди опинялися в чужих краях, де все страшенно відрізнялося від того, що для них було звичним. Містечка тут мали площу Ринок і Ратушу, вузькі вулички були забруковані, а люди розмовляли своєю мовою, геть незрозумілою. Прибульці знали, що ця мова — ознака відсталості місцевого люду, їхньої простакуватості, тож намагатися її розуміти — нижче гідності. Вони ж приїздили сюди як зверхники, рятівники, керівники, просвітники й вершителі, і приносили з собою власну велику культуру, якою збирались освітити темні голови аборигенів, а відтак це вони, аборигени, задля власного ж добра, на доказ відданості Радянській Батьківщині мусили розуміти мову новоприбулих, мусили її вивчати і засвоювати. Це видавалося природним наслідком ієрархії: ті, що перебували нижче, повинні були докладати зусиль і тягнутися до звичаїв тих, що перебували згори. 

Водночас ці чужинці мусили почуватися загроженими — вони ж добре знали, в яке осине гніздо, чи то пак — зміїне кубло, потрапляють. Були чудово обізнані у звірствах нелюдів-повстанців, попереджені щодо підступів націоналістів та інших ворогів народу. Напевно, багато хто почував себе справжнім героєм і сам дивувався з власної хоробрості. Хоча й страшнувато було, либонь, попервах засинати в чужих дубових ліжках на чужій постелі, під такими незвично-високими чотириметровими стелями: здавалося, за облицьованим косівськими кахлями п’єцом криється зловісна постать з карабіном, хтось скрадається скрипучою галереєю над лунким колодязем італійського дворика, а на кручених сходах порипують перила і лунають перешіптування місцевою незрозумілою мовою. 

Вдень мана розвіювалась. Жодної небезпеки для них насправді не було. Перини вабили м’якістю, а життя загалом — комфортом. Їм дедалі більше подобалось життя в цьому краї, навіть місцеві мешканці видавалися багато в чому симпатичними. У дні особливо доброго настрою можна було вивчити кілька висловів їхньою мовою. 

Було приємно почувати себе вищими. Було почесно і вигідно відігравати роль деталей механізму, з допомогою яких ці регіони все гармонійніше вливались у тіло Радянського Союзу. А помешкання з високими стелями, п’єцом, бюрком і креденсом із темного дерева відчувалися дедалі більше своїми, власними, законними, рідними. 

Схожий на начальника чоловік, який виводив на прогулянку лисого собаку породи ксолоітцкуінтлі, зав’язавши йому на шиї синьо-жовтий бант і викликавши обурення пані Борисюкової, — це Гена, молодий бадьорий пенсіонер. Він народився, виріс і живе в просторому чотирикімнатному помешканні з високими стелями й величезними вікнами, на другому поверсі кам’яниці, зведеної рівно сто років тому в стилі польського функціоналізму. 

Наприкінці 1940-х років до цього помешкання заселили Гениного діда, теж Геннадія. Вони з дружиною і донькою багато діб потягами добиралися з міста Сургут, розташованого на ріці Об. Під час Другої світової війни Геннадій-старший служив у 59-й армії СРСР і брав участь у Кінгіссепсько-Гдовській операції. Найприємнішими його спогадами були моменти, коли йому двічі з досить близької відстані вдалося побачити на власні очі генерала Коровнікова: першого разу той навіщось схилився до свого лівого чобота, загрузлого в болоті — Геннадій-старший розгледів лише вухо й частину потилиці генерала; другого разу побачив його обличчя — Іван Терентійович позіхав. 

У складі 59-ї армії Геннадій-старший служив комірником і, вочевидь, настільки вправно виконував свої обов’язки, що йому запропонували посаду завгоспа у прокуратурі невеликого міста на заході УРСР. 

Він був людиною товариською і навіть досить швидко вивчив імена нових сусідів із двору, місцевих мешканців. Щоправда, в самому під’їзді інші помешкання стояли порожніми, і Геннадій-старший із дружиною й донькою перших кілька років мешкали там практично самі, якщо не враховувати старого двірника Блажея з напівпідвальної комірчини. Дівчинка часто зривалася уночі, довго кричала, і її складно було заспокоїти. Вона розповідала про кроки і голоси, і про жіночу постать із довгим розпущеним волоссям, яка низько схиляла над нею порожнє молочно-біле обличчя. Батько безуспішно переконував її, що звуки породжує сам будинок, а образи — гра світла, тіні й бурхливої дитячої уяви. Зрештою дівчинка навчилася тамувати свій страх, щоб не наражати батьків на хвилювання, а себе — на нескінченні походи й поїздки до лікарів. Але страх і видіння так ніколи її й не покинули. 

Після смерті старого Блажея до напівпідвального приміщення та на його посаду з села Угорники переїхала самотня багатодітна мати Марія. Разом із чотирма дітьми вони займали вологу й темну комірчину, розташовану практично під землею. Там завжди пахло цвіллю. Тканини, крупи й волосся людей ніколи не висихали й носили в собі специфічний аромат. 

З часом діти роз’їхалися, з постарілою матір’ю залишилася тільки найстарша донька Оксана. Оксана часто виходила заміж і в кожному шлюбі народжувала дітей. Врешті їм вдалося отримати ще одну кімнату на третьому поверсі. Та кімната була відокремленою від великого помешкання, а тому не мала кухні, ванни й туалету. Мешканцям доводилося користуватися вигодами у підвалі, щоразу спускаючись на чотири поверхи додолу. 

Стара двірничка Марія і стара дружина давно покійного Геннадія-старшого були єдиними людьми на весь будинок, здатними відчиняти спільний стрих. Великий простір, завалений купами речей із різних епох, запилюжений і повний звуків: у ньому щури ділили простір із кажанами, крізь отвори в даху в сонячні дні проникали промені й тонкими рапірами прохромлювали повітря. 

На горище вели масивні ковані двері — трохи заіржавілі, але надійні й міцні. І ключ від них був один-єдиний: завбільшки з чоловічу долоню, незграбної форми, ніби виліплений власноруч якимось велетнем. Сусіди завжди забували, хто останній із них брав ключ, і коли комусь треба було потрапити на горище, неодмінно починались нервові пошуки й драматичне розслідування зі звинуваченнями й докорами. 

Але коли ключ нарешті знаходився, двері все одно не могли відчинити. Замок не піддавався нікому, не реагував на силу, не виявляв своєї таємниці жодним іншим рукам, крім тремтливих і висушених долонь двох старушок. Їх піднімали з ліжок: дружину Геннадія-старшого на руках несли на найвищий поверх, довго пояснюючи, що з нею відбувається і чого від неї просять. Або впродовж двох-трьох годин терпляче чекали, поки стара двірничка Марія нарешті подолає усі чотири поверхи зі свого вологого запашного підвалу і відімкне двері. 

Після смерті жінок двері довелося замінити.

Коли на початку 2000-х найсвіжіші сусіди намагалися навести на горищі лад і пропонували мешканцям повикидати старий мотлох, Геннадій-молодший закотив очі: «Такого не буде, — російською відповів він. — Там зберігається пам’ять про мого діда, героя Радянського Союзу, бійця армії генерала Коровнікова. Там його бібліотека: повне зібрання творів Горького, Шолохов і Фадєєв, і його улюблений Бородін! Ви ж не хочете сказати, що я повинен викидати книжки? Це ж література! Це ж історія!»

Гена з дитинства добре знав українську. Він навчався в російській школі, але навколишнє життя все одно було україномовним, і від цього нікуди неможливо було подітися. В якомусь сенсі це було зручно: можна було ковзати між мовами залежно від ситуації. Розмовляти російською, щоб показати зверхність над однолітками (зазвичай коли бодай одна дитина у дворі говорила російською, десятеро україномовних переходили на неї також). Розмовляти українською, щоб не привертати увагу на вулиці чи в магазині, щоб викликати симпатію бібліотекарки. Або щоб подратувати батька і відмежуватися від нього. 

Цю саму логіку він — не завжди свідомо — застосовував і в дорослому житті. Можна наблизитися до когось потрібного чи симпатичного, перейшовши на його мову. Можна показати місце когось небажаного, навіть принизити його, підкресливши, що вони розмовляють різними мовами. 

Він одружився з місцевою дівчиною, і коли у них народилися сини, хлопчики проводили багато часу в селі під Франківськом, у своєї бабусі. Повернувшись додому, вони впродовж якогось часу дратували батька тим, що розмовляли специфічною сільською говіркою. Зовсім скоро, вже в підлітковому віці, почали робити це свідомо — як робив свого часу і сам Гена. 

Різниця була лише в тому, що зі своїм батьком Гена врешті-решт знову переходив на російську. Батько ніколи жодного слова українською не сказав. З синами Гена все частіше розмовляв українською. Настільки часто, що вони втратили цей спосіб бунту.

Наскільки Гена, який народився в Івано-Франківську і все своє життя провів у самій його серцевині, міг почуватися в місті чужим? Наскільки ця чужість була приємною і вигідною, а наскільки — дискомфортною? Чи почував він себе бодай іноді нащадком людей, які з’явилися, аби тримати в покорі місцеве населення і притлумлювати його прагнення бути собою? Чи траплялося йому почувати провину за свого діда? Скільки за відчуттям чужості стояло самотності, а скільки — обраності? Як це відчуття змінювалося з часом і що відбувалося з бажанням стати частиною цього місця, почуватися тут своїм? 

Звичайно, історії й особливості людей зі схожою на Генину долею страшенно різняться. Хтось назавжди відрікався від своїх предків-«освободителей», докладаючи всіх зусиль, щоб якнайорганічніше влитися в середовище. Хтось продовжував плекати власну відчуженість і вищість, упиваючись тугою за втраченим радянським світом, чекаючи на його повернення. 

Гена вибрав ковзання. 

Старезний дід, чи не одноліток так давно покійного Геннадія-старшого, досі міряє кроками вулицю навпроти будинку Гени. Він зсохся майже до кістяка, шкіра на його обличчі стоншилася й пожовкла, всуціль вкрита плямами розпаду. Старий незмінно з’являється на вулиці у військовому мундирі. Його тягне до землі тягар із десятка радянських медалей. Від нього тхне тліном й немічністю, і цей запах доводить до шалу усіх місцевих собак — в тому числі й чорного ксолоітцкуінтлі Геннадія-молодшого. Собака захлинається від злості, кидаючись на старого. Дід не реагує. З зусиллям робить крок за кроком. Складається враження, що його тримає на цьому світі містична віра: очікування приходу імперії. 

«Ти ще не здох?» — цідить крізь зуби Геннадій-молодший українською, лагідно пестячи свого пса з синьо-жовтою кокардою, яка так обурила пані Борисюкову.

Після 2014 року в Івано-Франківську знову почало з’являтися багато нових мешканців. Це були українці, втікачі від російської війни на Донбасі. Вони гуляли вулицями, фотографували кам’яниці й вілли, сиділи в ресторанах. Багато з них купували помешкання і залишались. У місті стало набагато більше російської. 

«Мені це не подобається, — сказав Гена-молодший сусідам. — Звідки я знаю, хто вони такі і чому тут лазять? Вчора ціла компанія заходила до нас у двір, захоплювались рослинами на балконах. Ще познімають мідні клямки з дверей! Відкрутять перила!»

І Гена замовив стилізовану під сецесію ковану браму, покликану охороняти вхід до дворика.

Що змушує людину, яка ковзає між виявами ідентичності, прихилитися більше до котроїсь із ознак, відмежувавшись від іншої? Яким чином спадок, із яким народжуєшся, перетворюється на чужу ознаку? Що є домівкою — місце чи мова, пам’ять і спадок чи вибір? І яким чином місце, в якому ти плекаєш свою вивищену чужорідність, починає ставати рідним і бажаним прихистком, коли в ньому з’являються чужинці, однією з ознак яких є мова твоєї родини? 

Те, що повинно було стати драмою, затишно перетворилось на благополуччя. Дід і бабуся Гени прибули колись в чужі незнані краї, щоб перетворювати їх на частину імперії. Їхній онук цінує місце, в якому народився, саме за те, що робить його не-імперією, за всі його специфічні особливості. Його мотивації приземлені й практичні, йому до вподоби спосіб його життя і оточення, йому комфортно і зручно. Натомість Геннадієві не подобається, що імперія, яку колись тягнули сюди його родичі, знову суне зі сходу і загрожує порушити усталений ритм життя. 

Люди, які втекли на захід України від війни на сході, втікали від убивць, що розмовляють із ними однією мовою, і прийшли під приводом її захисту. 

«Розмовляйте, будь ласка, державною мовою, — робить комусь зауваження Гена-молодший у крамничці поруч зі своїм домом. — Ви ж в Україні».

У своєму есеї «За межею провини та спокути» Жан Амері переповідає моторошну ситуацію, що відображає жах і трагедію людини, в якої відбирають батьківщину, а рідна мова, з якої походить одне з основних осердь ідентичності, починає становити смертельну небезпеку. 

Як учасник Руху Опору в Бельгії Жан Амері стежив за друкуванням листівок — друкарські станки стояли в помешканні певної бельгійки. Дівчина розповідала, що в тому ж будинку живуть німецькі офіцери, але приятелі Амері постановили, що ця обставина грає їм на руку: ніхто не здогадається шукати там повстанців. 

Одного дня Жан Амері і його друзі легковажно зчинили надто великий галас і розбудили есесівця, який намагався відіспатися після безсонної ночі. Розлючений, той прийшов сваритися з неспокійними сусідами. Двері відчинив нажаханий Амері, який уже встиг усвідомити всю небезпеку становища. Він був певен, що їх усіх зараз заарештують. 

Але офіцер не здогадався увійти до сусіднього приміщення, де стояли станки. Він залишився в передпокої виливати на Амері свій гнів. 

Автор відчув хвилю гострого зворушення, потужну суміш протилежних емоцій: есесівець розмовляв тим самим діалектом, що був рідним для самого Жана Амері, тобто — Ганса Хаїма Маєра, дитинство якого минуло в австрійських Альпах, у містечку Гогенемс. 

Від способу, яким розмовляв той австрієць, віяло безпекою крихітного міста, де всі всіх знають, маминим голосом, найнадійнішим прихистком і прийняттям. Але сам носій цього діалекту втілював для Амері вигнання і заперечення його існування, був покликаний катувати і зрештою знищити свого земляка. 

Жан Амері якимось дивом втримався від спокуси об’єднатися з непроханим гостем, відповівши йому на тому ж діалекті. Цей порив був страшенно сильним і спокусливим: бажання кинутися в обійми комусь рідному, заховатися у знаній стихії. Того разу повстанців не викрили. Але той випадок став однією з невигойних ран письменника і філософа, якому було відібрано найпідставовіші основи буття, і всі витоки його особистості виявилися зманіпульованими і становили смертельну загрозу. 

Знайомий поляк — перекладач із української на польську — розповів мені про таксиста-українця, який одного разу віз його Познанем. То був чоловік, який у 2016 році покинув селище в Луганській області і виїхав до Польщі. Зворушившись від української мови свого клієнта, він почав розповідати про своє життя, а тоді раптом поділився досвідом, із яким регулярно стикався у цьому польському місті. Коли поляки, яких він віз у своєму авто, довідувались, що чоловік походив із України, вони починали розпитувати його, що той думає про Волинську трагедію. 

«Чесно кажучи, — зізнався полякові-перекладачеві українець-таксист, — я тоді нічого про неї не знав. Узагалі вперше почув про це. Але я бачив, що для самих поляків це страшенно болісна тема. Вони дивувалися і не вірили: як така важлива історична подія могла бути мені невідомою?»

2016 року в Польщі вийшов фільм Войцеха Смажовського «Волинь. Про любов у нелюдські часи» і знову роз’ятрив рани. Тим часом як стільком українцям, особливо зі сходу України, про Волинську трагедію ніколи досі не доводилось чути. 

Перейнявшись, український таксист почав досліджувати тему. Шукав інформацію, порівнював українські і польські джерела, дійшов власних висновків. З певного моменту він почав відповідати на запитання своїх польських клієнтів. Те, що раніше було йому геть невідомим, чиєюсь чужою історією, про яку сам не здогадувався, перетворилося на його власну тему, на частину його нового життя — українського емігранта в Польщі. Щойно покинувши Україну, цей чоловік почав усвідомлювати себе причетним до її історії. Він відчув провину, сором, смуток і жах. Намагався докопатися, як щось таке могло відбутися. Зрештою, переживши наступ російської армії на свої рідні краї, він по-справжньому відчув і чужу трагедію. 

Його ідентичність постала із втрати домівки. З набутої дистанції він відчув себе частиною країни, яку змушений був покинути, — в набагато ширшому сенсі, ніж можна було уявити собі раніше.

Коли наприкінці лютого Росія почала війну в Україні, Гена-молодший раптом взявся за ремонт. Він найняв бригаду робітників — простих сільських хлопців, — до яких ефективно знайшов підхід, ковзаючи з російської на українську залежно від того, яка тональність впливу була йому потрібна. 

Його дружина віднедавна почала заробляти непогані гроші на власному хобі: вона шила ляльок, одягнутих у традиційні костюми різних регіонів України — і вироби виявилися популярними серед закордонних колекціонерів. Довелося найняти кількох кравчинь, які мали допомагати з замовленнями. Для них Гена переобладнав частину підвалу, поглибивши його і розширивши, висушивши надмірну вологу, вивівши грибок і цвіль. Принагідно робітники виявили небезпечну тріщину під фундаментом будинку — Гена проконсультувався зі спеціалістами, і небезпеку було усунуто, а будинок і всіх його мешканців врятовано. 

Після цього він взявся за ремонт під’їзду, пильно стежачи за збереженням елементів декору, за реставрацією старих віконних рам і правильним поліруванням перил і клямок. 

«То є ціркус!» — обурився ретельністю ремонту зубний технік Йошка, який десять років тому переїхав до Франківська з Хуста. Його однокімнатна квартира, розташована поруч із Гениною, недоглянута й просякла ароматами життя самотнього ковбоя, видавалась у порівнянні з білосніжним і урочистим під’їздом іще занедбанішою. «То ж є калідор!» — кричав він, відмовляючись платити свою частку за ремонт. 

Нарешті Гена-молодший дістався і до горища. Старий масивний ключ повісив на видному місці біля дверей, немов талісман. А сам, згорнувши руки на животі, мовчки стежив, як робітники виносять і складають у багажник авто книжки з бібліотеки Геннадія-старшого — Героя Радянського Союзу, бійця армії генерала Коровнікова. 

Після цього він вийшов на прогулянку зі своїм собакою — тим, у якого синьо-жовта кокарда на шиї. Цього разу пані Борисюкова їм не зустрілася.