Хрестоносці на колесах

Коли на початку повномасштабного вторгнення російські війська заблокували Суми, життя в місті сповільнилося. Працювало кілька аптек. Бракувало хліба. Не стало пального, а з вулиць фактично зникли автомобілі. Тоді літніх містян, які через хворобу чи самотність не могли дати собі ради, рятувала група людей, які до війни у Сумах займалися тим, що влаштовували велозаїзди.

Небайдужі люди на колесах згуртувалися навколо місцевого Червоного Хреста. І так стали велозагоном, який доставляв їжу чи ліки навіть тоді, коли на околицях Сум тривали вуличні бої.

Вони продовжують волонтерити і називають себе хрестоносцями на колесах.

*

24 лютого 2022-го, ближче до полудня, російські танки рушили вулицями Сум. Містяни бачили їх якщо не з вікон, то з камер відеонагляду. На одній з околиць бій почався засвітла, на іншій, неподалік Кадетського корпусу (місцевого військового ліцею), — коли смерклося. До міської лікарні повезли поранених. Троє з дев’яти — померли.

Ближче до ночі бої біля «кадетки» поновилися, горів Храм святого праведного Іоанна Руського та КПП ліцею. Цей район називають військовим містечком: тут військова кафедра одного з університетів, приміщення 27-ї артбригади та військкомат. 

Наступного ранку ворог відступив. Однак третього березня сюди прилетіла ракета. На той час у Сумах працювало лише шість аптек, а хліб можна було купити у десяти кіосках хлібозаводу. 

Згодом сум’яни голіруч підуть зупиняти колону російських бензовозів. І зупинять. Навіть візьмуть полонених. 

У ніч проти восьмого березня російський літак скине на житловий сектор три авіабомби і вб’є 22 людини — три покоління однієї сім’ї. 

На світанку 21-го росіяни влучать у резервуар заводу «Сумихімпром», станеться витік аміаку. Вуличні бої будуть змінюватися авіанальотами й навпаки. Битимуть у житлові будинки, школи, електропідстанції, котельні… 

На той час група шаленців на велосипедах уже гасала Сумами у пошуках ліків і доставляла їх тим, кому важко було самостійно подбати про себе. Місто ж у той час залишалося у російській блокаді.

Тишу — за цукерки

— Дівчата, а хочете цукерку? У мене за це буде прохання — бавитися трішки тихіше, — звертається Марина до трьох дітей, що граються неподалік. — Я вже не вперше купую тишу за цукерки. Раніше оці гойдалки дуже скрипіли, за день як наслухаєшся…

Червень 2023-го. Ми сидимо у дворі кількох багатоповерхівок. На першому поверсі однієї, якраз навпроти гойдалок, — осередок Товариства Червоного Хреста України. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Марина Мороз приїхала сюди велосипедом, щоб запитати, чим може бути корисна.

— Я просто не могла сидіти без діла. Матір з лікарні забрала, кров здала, сітки поплела, грошей скинула, а хотілося якось вкласти ще й душу, — каже нині.

Ця організація не була для неї якоюсь особливою, крім того, що вже десять років знала голову її обласного осередку Ігоря Шаповала. Якби не знала, пішла б кудись ще. Звісно, її прийняли — кожен волонтер тоді був на вагу золота. І вже на початку березня Марина вдягає червону жилетку, яка дозволяє їй оминати черги, сідає на велосипед і починає їздити аптеками у пошуках ліків.

— Ми не мали права цього робити. У нас не було ліцензії, нам не можна було зберігати ліки у непристосованому приміщенні. А люди йшли й просили: «Допоможіть!».

Так вона стала першою з-поміж рандонерів (велосипедистів, що їздять тривалі велозаїзди — бревети), хто прийшов у Червоний Хрест і запропонував допомогу в той момент, коли на вулицях майже не було транспорту, працювали поодинокі магазини та аптеки, пальне продавали за талонами, а багато літніх людей, хворих чи самотніх, не могли собі дати ради з ліками та продуктами.

Згодом веловолонтерами стали інші учасники Сумського рандонерського клубу. Вони брали пакунки з гуманітарною допомогою і везли тим, хто їх найбільше потребував. Рис, макарони, цукор, консерви — їжа, аби пережити період блокади… Підгузки для дорослих та дітей, інші необхідні для гігієни речі, постільна білизна та ковдри для внутрішньо переміщених… З-поміж медпрепаратів швидко стали дефіцитними ліки, які необхідні при гіпертонії, тиску, епілепсії. Не вистачало інсуліну та гормональних препаратів. Коли їх знаходили, ділили між людьми, аби дати хоч щось. Колеса велосипедів стали рятівними і для самих рандонерів. Кажуть, то була можливість зібратися з думками.

Літні люди у різних куточках Сум чекали на них як на рідних. Запрошували до столу на чай, а інколи й на щось міцніше. Хлопці тактовно відмовлялися. Іноді їх вдавалося вмовити на яблука чи пиріжки й один раз — на слоїк варення.

Дізнавшись про цей велозагін, колеги з міжнародного комітету захотіли зробити приємність і пошити велосипедні джерсі з символікою організації. Рандонери погодилися, але за умови, що шитимуть їх в українського виробника, у якого, хоч і не знайомі особисто, замовляли вже не одну велоформу. І джерсі вийшли направду хорошими.

Цей волонтерський велозагін — єдиний в Україні. І якби хто підрахував, скільки грошей рандонери зекономили організації, вийшла б пристойна сума: 6-8 велосипедистів за день доставляли гуманітарну допомогу на 4-5 адрес кожен. У блокованому місті, де йдуть вуличні бої, а після звільнення області почалися проблеми з пальним, розвезти все це іншим транспортом було нереально.

Люди з велосипедами

Марина не вміла їздити велосипедом до 14 років і страшенно хотіла навчитися. Але батьки вважали, що у місті це надто небезпечно, тим паче для дівчинки. Мрія збулася на рідній Донеччині (звідки малою перебралася з батьками до Сум). Коли поїхала туди в гості, дядько взявся її навчати. Повернувшись додому, пішла проситися до велошколи. Але її не прийняли. Мовляв, нема інших дівчат, а відтак нема кому з нею працювати.

Свій перший велосипед — «Турист» — купила з першої ж зарплати. Їздила ним майже до сорока. Потім придбала сучасніший, і десь тоді ж познайомилася з Сумським рандонерським клубом, хлопці з якого зібрали Марині легший велосипед — карбоновий.

Марині — 51. Із них 22 роки жінка відпрацювала у міському пенсійному фонді. Звільнилася з посади керівниці управління, яке опікувалося захистом застрахованих осіб, і незадовго до повномасштабного планувала переїзд. Рандонерство натоді вже тривалий час було справою, якій вона віддавалася поза професією.

Нині Марина — фахівчиня з надання допомоги населенню у Червоному Хресті, президентка марафонського клубу, суддя першої категорії та десятикратна суперрандонерка. Це означає, що за десять сезонів вона у заліковий час проїхала бревети на 200, 300, 400 та 600 кілометрів. І 600 для неї — не межа. Разом з клубом вони їздять і 1000, і 1200. Цьогоріч втретє збирається їхати марафон Париж — Брест — Париж, і сподівається, що туди не допустять росіян та білорусів.

Коли гуманітарну допомогу стали постачати евакуаційними коридорами, долучитися до волонтерів Марина запросила колегу з рандонерського клубу В’ячеслава Заболотного. Він — колишній спортсмен-велосипедист. Як почалися проблеми зі здоров’ям, пішов зі спорту і став кататися у своє задоволення.

У В’ячеслава вісім велосипедів. Рандонери жартують: по одному на щодень і один — парадно-вихідний. Насправді ж це частина його історії. Каже, що може дати покататися, а от продавати — точно ні. Не жадібний — радше сентиментальний: не хоче, щоб велосипеди, які служили йому, дісталися поганій людині. Працює в «Укртелекомі». Разом з колегами проводять роботи за містом. Коли росіяни в перший же день розставили навколо Сум блокпости, роботи тимчасово не стало. Поки Марина не покликала, він допомагав у іншому волонтерському штабі. 

Наступним попросила про допомогу Геннадія Шинкаренка. До вторгнення був науковим співробітником конструкторського бюро на заводі, який колись мав ім’я Фрунзе, а тепер називається абревіатурою з п’яти літер, які не кожен ладен запам’ятати. Там Геннадію сказали, що більше не потребують його послуг, тож увесь останній рік він волонтерив у Червоному Хресті.

«Я людина літня. Мені 58. Встаю зранку і не можу зібрати себе докупи, поки не сідаю на велосипед», — пояснює.

Із січня до травня 2023 року накатав вісім тисяч кілометрів. Половину — доставляючи гуманітарну допомогу. Під кінець року буде тисяч двадцять. Колеги сміються: люди машинами за рік стільки не проїжджають. 

Після Геннадія до Червоного Хреста прийшли інші учасники клубу — Олександр Провозьон та Ігор Волков. Хлопці вивезли родини з міста й повернулися додому.

Олександр — підприємець, садівник та YouTube-блогер. Хоча зараз на два останні пункти не має ні часу, ні натхнення. Він і досі сам на господарстві, доглядає двох батьків з інвалідністю. Вдень — волонтерство, ввечері — робота. 

Ігор — інженер-електронік на заводі «Сумихімпром». Як почалося вторгнення, завод роботу пригальмував, а працівників перевели на чотириденку. Тож на волонтерство теж мав час. До рандонерів доєднався під час карантину. Спершу піддався моді й купив гравійний велосипед, а тоді на одному з міських заходів отримав листівку, де вперше побачив слово «бревет» і дізнався, що люди велосипедом долають 200, 400, 600 кілометрів за раз. Стало цікаво. Тим паче коли прочитав, що філософія бревету — не в змаганні з іншими: ти просто маєш правильно розподілити сили і вкластися у відведений час. Усі, хто зміг, — переможці.

В обох є автомобілі, тож, почувши досягнення Гени, й собі підбивають підсумки: в Ігоря за минулий рік на велосипеді — 10 тисяч кілометрів, на автомобілі — 2 тисячі, в Олександра 6 тисяч кілометрів та 2,2 тисячі.

Шляхом евакуації

Сумщину звільнили 4 квітня 2022 року. Вона оговтується, хоч 562,5 кілометра спільного з Росією кордону росіяни обстрілюють щоденно, не даючи життя двом десяткам громад, сотням населених пунктів, тисячам людей. Доволі спокійною частиною області сумські рандонери продовжують їздити бревети. Але якщо раніше старт був справжнім святом, то сьогодні все відбувається навіть без оголошення — для своїх.

Хоч і катаються лише на трасах, із собою завжди аптечка та турнікет. Говорять, що це вже як парасолька:  якщо взяв, дощу не буде.

Один з останніх бреветів їхали новим маршрутом — із Сум до Лохвиці на Полтавщині — шляхом, яким проходила евакуація з міста. Назвали його: «Хрестоносці на колесах». Загалом же більшість маршрутів — традиційні. Їм вже багато років, і їздять ними з двох причин: із поваги до засновників клубу, які їх складали, та через обмеженість у виборі, особливо зараз. Побудувати маршрути й за мирного часу було складно, нині — тим паче. Частина доріг зруйнована, частину росіяни щоденно обстрілюють. До всього ще й комендантська година.

Якщо мріяти про життя після перемоги, то рандонерам хотілося б, щоб Суми з одного краю до іншого можна було проїхати однією велодоріжкою. Місто прагнуть зробити доступнішим для велосипедистів. Як засвідчила ця війна: це не лише задля спорту чи дозвілля.

У непростий для Сум час рандонери переконалися: спорт та хобі не лише гуртують, а роблять жменю людей дієвими у критичні моменти. Так сталося і з ними. 

«Червоний Хрест об’єднав нас у найважчі  дні й не дав з’їхати з глузду. Доки ми йому потрібні, будемо тут. Перемога не означатиме, що більше ніхто не чекатиме допомоги. Зараз маємо швидко реагувати на те, що відбувається, далі — відбудова і відновлення. Напевне, потреби будуть іншими, але вони будуть», — підсумовує рандонерка.

…Хлопці заносять до офісу стільці, Марина з Олександром — горнята, цукерки та каву. Усі вони досі лишаються хрестоносцями. Тим часом домовляються про «чотирисотку».

— То завтра стартуємо від мого будинку? — запитує Марина.

— Якщо ти приготуєш каву, — відповідає Ігор.

— Я ж обіцяла! Значить о 04:40 чекаю вас. Ген, змастиш мені ланцюг?

***

Спецпроєкт «Healed Lands. Зцілені землі» ми втілюємо в межах проєкту «De-occupied: stories of the liberated territories» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. Проєкт покликаний показати, що українці не опускають рук, не чекають сторонньої допомоги, а повертають життя у свої локальні громади чи у свій дім. Хоча війна — триває.

Цим текстом ми розповідаємо про відновлення життя на тих українських територіях, які перебували під тимчасовою окупацією або в оточенні російської армії. Ми публікуємо історії на основі людських досвідів війни — про тих, хто не просто знаходить у собі сили жити далі, а й дає ці сили іншим. Показує приклад, надихає або ж своїми ініціативами допомагає оговтатися від війни селу, селищу чи місту.