Хлопець у бронежилеті

У коридорах дитячої Лікарні Святого Миколая, що у Львові, гамірно й людно. Каталки з пацієнтами, батьки, що очікують під кабінетами, ремонт частини приміщень — усе відбувається одночасно.

«Перейшли на військові рейки», — кажуть тут медики. І це не тільки банальна метафора, що підходить майже до всіх процесів, які тривають у країні після російського вторгнення. Кількість дітей, які потрапляють у лікарню з мінно-вибуховими травмами, сягає сотень. Між Львовом та лінією фронту на сході України — більш як тисяча кілометрів, але львівські лікарі постійно дістають із тіл поранених дітей уламки снарядів, які росіяни випустили по Бахмуту, Харкову чи Маріуполю.

Микита — один із таких дітей. 16-річний підліток, що втратив близьких і дім, але врятувався з-під обстрілу в Бахмуті — місті, яке є однією з найнебезпечніших точок на планеті. Хлопчик, що вижив. Хлопчик, що народився у бронежилеті. Хлопчик, що має два дні народження. Хлопчик, історію якого у львівській лікарні переповідають як диво.

Із його грудної клітини медики витягли металевий уламок завдовжки три сантиметри. На момент операції осколок був за соті частини міліметра від серця. Відстань, що могла бути подолана за секунди та коштувати життя.

Хірурги, які оперували його, кажуть, що таке спасіння не відбувається просто так і хлопець вижив заради чогось важливого. Священник, який хрестив Микиту в капличці львівської лікарні після операцій, каже, що Бог має для нього свою дорогу. Микита упевнений, що він вижив, аби стати автомеханіком та повернутися в український Бахмут і побачити, як місто відбудують із попелу. 

Впиши його в книгу життя Твого

Греко-католицька капличка у Лікарні Святого Миколая — це фактично один із кабінетів на першому поверсі приймального відділення. Скляні двері, світлі стіни, 12-літрова пляшка з написом «свята вода», багато ікон та ще більше надії, з якою сюди приходять молитися за одужання дітей.

В один із вівторків квітня тут проводять незвичний обряд — доросла жінка та 16-річний хлопчик уперше приймають хрещення.

«Зараз є війна. І вам потрібна зброя. Духовна зброя найкраща».

«Бо Євангеліє каже: воюйте не проти тіла й крові, а проти начал і духів злоби. Кожен із вас отримує сьогодні меч Господній», — мовить отець Олександр, віддаючи Микиті та його мамі Тетяні маленькі золоті хрестики.

Сім’я вирішила хреститися після свого порятунку з Бахмуту. Хрещеними стали медики лікарні, а гостями — журналісти. Тож тут усі трохи хвилюються від символізму моменту: руки священника тремтять, коли він передає свічку Микиті, на очі хрещеної матері навертаються сльози, рідна мати хлопця перепитує, що саме вона має відповідати наприкінці обряду. Сам Микита здається спокійним, але постійно стукає в підлогу лівою ногою. 

Уламок влучив хлопцеві у стегно, пройшов майже до ступні та залишив по собі переломи й травми. Операції поставили його на ноги. Але біль досі нестерпний. Особливо — за поганої погоди. Тож Микита намагається не дивитися у бік вікна каплички, за яким ллє дощ, а слухає священника, який у ту мить читає: «…і впиши його в книгу життя Твого».

Після хрестин він зізнається: під час молитви згадував день, коли опинився під обстрілом у Бахмуті.

Шрами

Микита — один із небагатьох неповнолітніх, які залишалися в руїнах Бахмуту так довго. Він щиро дивується, коли я прошу його розповісти про умови життя у місті, де точаться запеклі бої. Просто знизує плечима й описує виживання як щось буденне: «У Бахмуті ні світла, ні води не було. Знайомі військові давали нам сухпайки, і це нас рятувало. Їсти готували на буржуйці. Пили воду з річки. Купалися нечасто: у дворі була набрана вода для поливу городу, вона замерзла, ми її кололи, топили і так милися. Волонтери привозили гуманітарку. І це давало надію, що нас не забудуть». І додає: «Але ж, мабуть, про це всі й так знають?».

Обстріли й відсутність елементарних умов у Бахмуті стають звичною реальністю дуже швидко. А після кількох місяців здається, що іншої вже немає. Микита кілька разів планував виїхати з міста разом із мамою, але постійно щось заважало: не було на кого залишити домашніх тварин, не було транспорту для виїзду, треба було допомагати родичам.

Того дня наприкінці січня вони зранку знов обговорювали евакуацію. Микита навіть зібрав частину речей у сумки та поклав їх на диван. Але перед виїздом треба було сходити по воду для домашніх тварин.

Разом із 14-річним племінником хлопець побіг до місцевого магазину, де можна було зарядити телефони та набрати води. Останнє, що Микита пам’ятає до обстрілу, це як він відкрив кран. Потім — вибухи, стовпи пилу та біль.

«Спочатку здавалося, що це якийсь сон. Роблю вдих, а повітря не йде, стоїть кілком у грудях. Потім зрозумів, що не відчуваю ноги до коліна. Думав, її відірвало. Я цього найбільше боявся — залишитися калікою», — розповідає Микита, тримаючись за поранену ногу.

Страх за себе змінився страхом за племінника, якого хлопець побачив поряд на підлозі.

«Я почав до нього повзти, а він уже хрипить, очі дивляться вгору. Зрозумів: це все. В голові у мене було порожньо, з рота текла кров. Я ліг і подумав: зараз із мене вся кров витече і я відійду». Микита згадує, що в той момент боротися зі смертю його мотивували думки про маму. Страх, що вона залишиться сама в розбитому Бахмуті, змусив хлопця, попри біль, виповзти з магазину та кликати на допомогу.

Під час цього мінометного обстрілу загинуло четверо. Коли закривавлений Микита прийшов до тями, побачив біля магазину загиблих, знайомих та близьких. «Я зрозумів, що обстріл був серйозний, але людей загинуло небагато, — каже він. А потім додає: — Небагато як для Бахмуту».

Перехожий чоловік підібрав Микиту і своєю автівкою вивіз у військовий шпиталь Бахмуту. Дорогою хлопець кілька разів втрачав свідомість та все думав, чи колись знову побачить маму.

Зараз у своїй палаті Микита це згадує і починає плакати. Його мама поруч. Через кілька днів після обстрілу вона змогла евакуюватися разом із українським військовим, виїхати з Бахмуту та дістатися Львова, щоб бути із сином під час операцій.

«Я дуже змінився. Інакше почав ставитися до мами. Після того, як втратив одну людину, зрозумів, що втратити другу для мене буде занадто», — розповідає Микита, поки його мама на сусідньому лікарняному ліжку в’яже кольорові килимки для нового дому, якого в них із сином поки що немає.

Унаслідок мінно-вибухового поранення Микита має кілька переломів рук та ніг, поранення грудної порожнини, у нього зламані ребро й лопатка, пошкоджена ліва легеня. «Осколки були по всьому тілу», — каже він та показує численні червоні шрами на спині та грудях.

За міліметр від смерті

Дорога до Лікарні Святого Миколая, що належить до  Першого медичного об’єднання Львова, зайняла три доби. Медики Бахмуту не змогли прийняти підлітка: госпіталь був переповнений пораненими військовими. Першу допомогу йому надавали просто на вулиці, на снігу. Далі волонтери відвезли його до Костянтинівки, а згодом — до Дніпра.

«Коли лікарі зрізали з мене одяг, зняли черевики, я побачив, що нога на місці, а потім знепритомнів. Все, що пам’ятаю, — це вже у Костянтинівці: перед очима миготять ліхтарі, бо мене везуть на каталці», — Микита каже, що всі спогади цих днів фрагментарні, постійний у них тільки біль.

До Львова він приїхав евакуаційним потягом. Хлопця доправили у Національний реабілітаційний центр «Незламні», що з початком повномасштабного вторгнення почав діяти на базі Першого медичного об’єднання Львова. Його медики надають допомогу всім, хто постраждав від війни, — військовим та цивільним, дорослим та дітям. І тільки тут Микиті сказали, що за міліметр від його серця застряг осколок. Операція була недовгою, але нервовою. Про всяк випадок в операційній чергувала кардіобригада. Команда лікарів рухалась міліметр за міліметром, щоб дістати уламок малоінвазивно — через три маленькі отвори.

«Я не знаю, яким дивом уламок не пошкодив дві великі судини серця. Але якби це сталося, дитина загинула б за кілька секунд. Пощастило і хлопцю, і хірургам».

«Просто так уламки за соті частини міліметра від таких судин не зупиняються. Просто так пацієнти не потрапляють туди, куди треба. Я думаю, це поворотний момент у житті хлопця», — каже завідувач хірургічного відділення Лікарні Святого Миколая Олександр Калінчук.

Наступна операція, під час якої лікарі витягли уламки з ноги, дала змогу хлопцю знову ходити. Але на ногу все ще важко ступати, а заняття з реабілітації іноді нестерпно болючі. Микита розуміє, що, найімовірніше, він тепер кульгатиме решту життя. Йому не можна підіймати нічого важкого. Також він не скоро зможе повернутися до занять спортом.

Але порівняно з головним — життям — усе це зараз здається йому другорядним. «Ось так Бог подарував мені другий шанс. Тепер у мене два дні народження. Лікарі сказали, що я народився у бронежилеті», — усміхається хлопець та додає, що ідея про хрещення прийшла до нього сама.

До повномасштабної війни ні Микита, ні його мама не були релігійними. Але пережите змінило його бачення світу. Коли починаєш нове життя, треба на щось опертися.

«Війна — це дуже великий страх. Коли втрачаєш людину чи бачиш, як розбивають твій будинок, так боляче всередині, що просто слів немає».

«Я мав багато планів. Я втратив багато знайомих і рідних. Племінник, з яким ми втрапили під той обстріл, ріс зі мною від самого народження», — хлопець відчуває потребу попрощатися із загиблим другом, але розуміє, що, мабуть, не скоро зможе потрапити на цвинтар свого міста.

Поки триває оборона Бахмуту, Торецька, Вугледару, Гуляйполя та інших населених пунктів уздовж усієї лінії фронту, Микита закликає сім’ї вивозити дітей із небезпечних зон, щоб урятувати їхні життя.

«Я раджу всім батькам не лишати дітей у ситуації, яку пережив я. Якщо розпочинаються обстріли, виїжджайте, не відкладайте це на завтра. Бо завтра просто може не бути», — озираючись на останній рік, Микита розуміє, що рішення залишатися у Бахмуті було помилкою. 

Але знову повернутися у місто — тепер його головна мета.

«Я дуже хочу, щоби Бахмут відбудували. Мені здається, це можливо».

«Нам не потрібні двадцятиповерхові будинки з дзеркальними ліфтами, як обіцяють політики. Я просто хочу, щоб місто було схожим на те, яким воно було до війни. Хочу впізнати свою вулицю», — каже хлопець, який кожен свій день починає з перегляду новин зі східного фронту.

Микита говорить про повернення й відбудову міста як про те, чого просто потрібно дочекатися. 

Хлопець, що був за міліметр від смерті і врятувався, має підстави вірити у щасливе закінчення.