![Гуцульська рапсодія Гуцульська рапсодія](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/top.jpg)
Гуцульська рапсодія
— Гуцульщина — це утопія, місце щасливих людей. Але чи гуцули щасливі, чи ні, про це ви ніколи не знатимете, — так Наталя Кумлик каже про свій край.
Вона не вірила, що може хоча б трохи наблизитися до майстерності свого батька. Однак після його смерті почала займатися музикою, від якої втікала все життя. Щоразу, як заплющувала очі, лунав батьків голос: «Грай, грай, грай».
Наталя не єдина на Гуцульщині, у кого музика тече в крові. Четверо музикантів-самоуків тепер мають спільну мету: зберегти та передати наступному поколінню музику предків. Дехто з них почав грати ще у дитинстві, хтось — лише у 28 років. Проте це не має значення. Головне, аби мелодії Гуцульщини ніколи не зникли.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/DSCF1136-copy-1620x1080.jpg)
Маестро Гуцульщини №1
Багато гуцульських музикантів завдячують своїми інструментами старому чоловікові з жовто-блакитного будиночка, до якого простягається довга ґрунтова дорога. Набряклими від важкої роботи руками день за днем він з нуля виготовляє традиційні гуцульські інструменти. У своїй маленькій кухні він проводить екскурсії для школярів і туристів, розповідає історії своїх подорожей і грає на інструментах.
— Музиканти без мене не обходяться. Я відновив музику зі старих архівів та картин. Роблю інструменти для усієї гуцульської землі, — говорить 86-річний Михайло Тафійчук.
Він виріс в оточенні традицій, але пам’ятає часи, коли гуцульська музика не була такою популярною. Свій перший інструмент зробив, коли йому виповнилося 6 років. Це була традиційна гуцульська сопілка. Першу скрипку змайстрував у 12, цимбали — у 23.
— Ніхто не вчив. Я навіть не бачив, як робиться. Сопілочку мені першу мама купила на базарі. Але мені не подобалось, як вона грала. І я зробив свою, по-своєму.
Михайло займається музикою і дотепер. 14 років тому він зробив першу ліру — інструмент, на якому грають переважно після похорону та церковної служби. Усі інструменти в нього під рукою. Несе пакет з чимось великим.
— А козу бачили? Юра (син) вам показував? Такої точно не бачили.
Чоловік дістає з торби козу — інструмент зі шкіри тварини. В його виконанні ця коза дійсно має різьблену з дерева голову тварини. Михайло каже, що такий інструмент — у єдиному екземплярі, а оздоблення він сам придумав. Гуцули мають багато інструментів, і він може зробити їх усі, достатньо лише побачити зображення. Скільки саме музичних інструментів він зробив, Михайло не знає. Каже, ніколи не рахував. Та вже й збився би з ліку.
У мене в сім’ї музикантів не було. Мама грала лише на дримбі. Хіба, може, діди, прадіди грали, я не знаю. Невідомо, звідки я такий узявся
Як і багато інших гуцульських музикантів, він виступав у різних країнах. Його музику чули у США, Росії, Німеччині, Польщі. Всюди пропонували лишитися, але через свою любов до Гуцульщини він не зміг виїхати. Нині чоловік не виступає. Вважає себе застарим для гастролювання.
— Кому мене старого треба?
Михайло передав любов до музики своїм дітям. 56-річний Юрій Тафійчук грає на батькових інструментах.
— Я граю з дитинства. Цимбали — перший інструмент, який я опанував. Як був у 6-му класі, вже грав на весіллях. Тато тільки показав мені інструмент, і я почав грати сам. Музика — моє хобі, яке стало постійним заняттям, — розповідає Юрій.
Він навчає музики свого наймолодшого сина. Обидвоє грають в ансамблі не лише на справжніх весіллях, а й імпровізованих — для туристів з усього світу. Серед групи обирають молоду, молодого, їхніх батьків та демонструють на них усілякі традиційні весільні обряди — від вінкоплетин до викупу деревця. За словами музикантів, такі «весілля» відбуваються лише 5 разів на рік. Нам якраз пощастило потрапити на одне з них.
Людина-оркестр
Поміж пагорбів Верховини звучить відлуння трембіти. На звук крутим схилом піднімається до дерев’яної хати група туристів. На ґанку сидить вбраний у традиційний одяг чоловік і вітає гостей. Це Микола Ілюк. Чоловік наслідував свого діда, який майстрував інструменти та грав на багатьох. Тепер Микола приймає туристів з усього світу у влаштованому власноруч музеї на першому поверсі свого будинку.
Я був у другому класі, коли помер мій дід. З дитинства хотів грати. Але нас, дітей, було троє, а тата не було, лише мама. У музик навчитися грати коштувало корову. Це ж дорого
Микола згадує історію з дитинства, коли на весілля прийшли сусідські хлопці з інструментами своїх батьків. Йому було дуже прикро, що молодші на два роки хлопці вже грають, а він — ще ні. І Микола просто з весілля пішов до сусіда позичити скрипку. Та мала лише одну струну і стала його першим інструментом.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/DSCF0443-1620x1080.jpg)
Хлопець дивився, як грали інші, намагався копіювати. Згодом пішов до училища. Бажання навчитися грати професійно на різних інструментах його не полишало. Щовихідних спеціально їздив до іншого міста, аби навчатися грі в одного з родичів.
Втім, справою життя музика стала для Миколи лише після того, як він повернувся з армії. Відтоді він почав цим заробляти.
— Ми з ансамблем подорожували чи не всією Європою. Були в Угорщині, Румунії, Чехії, Словаччині, Польщі, Німеччині, Франції, країнах Балтії, а ще були в Канаді й Америці.
Чоловік з гордістю показує книжки з записаними гуцульськими мелодіями та наспівами, до створення яких він долучився. Каже, в багатьох закордонних містах пропонували лишитися, але він переконаний, що його місце — у Верховині.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/Untitled-1920x1080.jpg)
Миколині діти закінчили музичну школу. Іноді допомагають проводити екскурсії, але за батьком не пішли.
Дочка працює режисеркою у Львові.
— Я їй кажу: зробимо для тебе цілий театр, тут, на Верховині, щоб ти могла працювати і бути біля нас. Але дочка не хоче.
Чоловік впевнений, що зараз інтерес до гуцульської культури набагато більший, ніж раніше. Намагаючись осучаснити давню гірську культуру, каже, що трембіта — це гуцульська селфі-палиця, а ріг — то гуцульська смс-ка, яку надсилають від полонини до полонини.
— Щороку до нас приходить більше людей, і я завжди розповідаю щось нове про побут та мистецтво гуцулів, — каже Микола.
Музична лікарка
Роман Кумлик одним із перших на Верховинщині відкрив для гостей двері власної домівки, де почав облаштовувати гуцульський музей. Його дочка Наталя каже, що тоді в батькову справу мало хто вірив.
Вона з трепетом дивиться відео, де тато віртуозно грає на скрипці. Його батьки були репресовані, і хлопець виріс в опікунській родині з думкою, що всього досягне сам. Самотужки вчився грати на гуцульських інструментах, спостерігаючи за грою інших музик. Пізніше став учителем для понад сотні учнів, але не для власної дочки. Наталя не вірила у власний талант.
— Всі казали: ой, Ромчику, а як же твої діти? А я встидалася, бо так заграти не годна. Ліпше зовсім не братимуся, то мене ніхто й не порівнюватиме із татом.
![](https://reporters.media/wp-content/uploads/2019/06/DSCF0817-1620x1080.jpg)
У шкільні роки Наталя вирішила, що конче має бути успішною в іншій професії. Страхи не перевершити власного батька поклали край її музичним амбіціям. Тож вона пішла вчитися у медичний університет.
— Тато був одержимий музикою, Україною, Гуцульщиною та сім’єю. В його житті не було нічого важливішого.
Вона опікується татовим музеєм уже п’ять років, але донедавна і не уявляла, що продовжуватиме батькову справу. Роман Кумлик помер у січні 2014 року. Дочка каже, батькове серце не витримало подій Майдану.
Як тато помер, то снився мені щоночі. Казав лише: «Грай, грай, грай…» Я зайшла до музею, взяла його інструменти і зрозуміла — щось мені та й вдасться. Думала, як навчилася лікувати людей, то хіба не здолаю цю сопілку?!
З дев’ятого по сороковий день по батьковій смерті Наталя вчилася грати на його інструментах по аудіозаписах. Несила було дивитися відео, щоразу плакала.
— Стояла на колінах серед ночі та просила Бога, аби не дав зневіритися після смерті тата.
Відтоді вона навчилася грати на 15 інструментах і регулярно проводить екскурсії в музеї батька.
Як і діти Миколи Ілюка, Наталині вміють грати на багатьох інструментах, але не бачать себе в музиці.
— Мамо, то втрачений час, — каже 13-річна Зеновія про музичну школу. Вона хоче бути лікаркою, як мама.
— Якщо вони оберуть музику, я буду тільки рада. Але якщо оберуть щось інше, все одно їх підтримаю. Як дитина буде щаслива, то і я буду. Це моє життєве кредо, — говорить Наталя.
Вона не шкодує, що стала педіатринею. Але лікує людей і музикою, вшановуючи батька.
Фото, текст: Емілі Урбан
Відео, аудіо, текст: Мимка Дарія, Анна Дев’ятко
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.
Репортажі799
Більше![Дивись, як я можу Дивись, як я можу](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/07/DSC06109.jpg)
![Вальс для життя Вальс для життя](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/06/DSC01831.jpg)
![Біжімо, мамо Біжімо, мамо](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/06/DSC_6060.jpg)
![Стихає бій — і чуєш, як співають пташки Стихає бій — і чуєш, як співають пташки](https://reporters.media/wp-content/uploads/2024/05/DSC_2772.jpg)
Світ96
Більше![Сором і цифрове життя Сором і цифрове життя](https://reporters.media/wp-content/uploads/2023/06/6305CCFF-2A71-4BC0-8E2E-3DBBED06E070.jpeg)
![Хочеш вижити — копай Хочеш вижити — копай](https://reporters.media/wp-content/uploads/2023/06/IMG_0350.jpg)
![«Війна насправді сунеться на нас» «Війна насправді сунеться на нас»](https://reporters.media/wp-content/uploads/2023/02/The-Times.jpg)