Готуйтесь битися

[Цей матеріал створено за підтримки Спільноти The Ukrainians Media]

Безлюдним Повітрофлотським проспектом крокує у темряві кремезний чоловік. Вітер намагається збити його з ніг, але дарма — чоловік у штатному пікселі ЗСУ швидко йде уперед. На годиннику 05:21 ранку. Дата: 24 лютого 2022 року. 

Приблизно за місяць до початку повномасштабного вторгнення Росії Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний перебрався у приміщення поблизу Генштабу у Києві. Але в січні Залужний зібрав своїх помічників і сказав щось на кшталт: «Не всі з наших вірять, але я думаю, що росіяни таки полізуть. Зі злом неможливо домовитися, тому готуйтеся битися». 

О 5-й ранку 24 лютого, коли Росія обстріляла з повітря 24 із 25 українських областей і розгорнула наступ суходолом одночасно з півночі, півдня та сходу, Головнокомандувач ЗСУ був у тому-таки приміщенні неподалік будівлі Генштабу. Віднедавна він погано спав: щоночі перебирав у голові можливі дії ворога й прораховував, чи точно нічого не пропустив. 

Готовність допомогти 

— Скажи, що ми до Волонтера, — вигукує чатовому з водійського місця вже поіржавленого позашляховика. 

Ліворуч од височенних воріт, що є продовженням затягнутого колючим дротом бетонного паркану, розташована прохідна. Ми глушимо мотор перед нею. Сонце ніби умисно б’є просто в очі і пускає в салон «зайчиків» через скло авта. 

Попри те, що зовсім поруч передова, тут усе, як «книжка пише» — військовий статут: «вертушка» з пропускною системою за магнітними картами, шлагбаум і до десятка охоронців — зовсім юних солдатів як на підбір: усі начисто виголені, коротко підстрижені, мають засмаглі обличчя і, хоч зараз літо, носять кітелі на довгий рукав. 

 — Зараз. Очікуйте, будь ласка, — відповідає сторожовий. — Паркуйтеся біля решти автівок справа. 

Чоловік за кермом позашляховика — колишній сержант 53-ої окремої механізованої бригади Андрій Римарук. Ми приїхали разом у відрядження на Донеччину як представники фонду «Повернись живим» — найбільшої в Україні благодійної організації, що допомагає війську. Андрій відповідає за взаємодію з військовими, а я — за комунікації про цю взаємодію. 

Надворі літо 2018 року. Нещодавно АТО перейменували на ООС, Операцію об’єднаних сил, і разом з цим на сході змінилося військове керівництво. Командувачем ООС призначили генерал-лейтенанта Сергія Наєва, а його заступником, начальником штабу ООС, став нинішній Головнокомандувач генерал Валерій Залужний. Ми з Андрієм приїхали на зустріч із другим, і саме його позивний колега називав на прохідній. 

— А чого раптом Волонтер? — дивуюся.

— Тю, — каже Андрій, — ти що, не знаєш історії, як Залужний приїздив нам допомагати на полігон? Тоді ще купа постів була у фейсбуці, ми влаштовували протест «всім селом».

Навесні 2016 року 53-тя бригада, в якій Римарук на той час служив розвідником, повернулася на мирну територію після піврічного перебування на передовій. За шість місяців піхотинці встигли взяти участь, зокрема, у звільненні Зайцевого на Донеччині. Після бруду і крові в окопах вони очікували побачити бодай якусь цивілізацію, але замість ліжок із білизною в пункті постійної дислокації (ППД) на них чекало багно та затоплені дощем намети. Держава не змогла забезпечити нормальними ППД всі підрозділи, створені після 2014 року, тому, зокрема, 53-та та 57-ма бригади ЗСУ жили у той час на полігонах. 

— Пройшли сильні зливи, — веде далі Римарук, — а нам навіть не додумалися поставити піддони на землю. Умов тупо нуль. Виходило, ти що на передовій, що вдома — в однаковому лайні. Спочатку по-доброму просили керівництво допомогти, але всім було начхати. Тоді ми зчинили скандал і навіть почали йти ходою на Київ. Я сам не знав, що з того вийде. Але коли до нас прислали комісію з офіцерами з вищого командування — трохи охуїв. 

До складу комісії, яка, за добрим армійським правилом, мала б, найперше, не вирішувати проблему, а знайти й покарати винних у тому, що сталося, входив і Валерій Залужний. На той час він іще був полковником, але вже відрізнявся від офіцерів, до яких звикли солдати 53-ої: замість знаходити крайніх серед підлеглих, Залужний почав із себе: жахнувшись з умов на полігоні, він попросив вибачення перед бійцями за те, що це взагалі стало можливим. 

— Ми ж майже всі тоді були «мобіками» й раніше в командуванні зустрічали переважно «затягнутих», аж до нелогічного строгих офіцерів, які живуть винятково за статутом. А тут, бачу, нормально. Не без жорсткості, звісно, але якось, знаєш, по-людськи.

Поговорили, потисли руки, справа почала рухатись: ми залишилися на полігоні, але після приїзду Залужного умови там зробили придатними до життя. 

Насправді позивний «Волонтер» причепився до генерала ще до випадку з 53-ою бригадою. У військовому середовищі його ще раніше почали так називати за готовність допомогти. 

Зазвичай до офіцерів, які обіймають високі посади, не так-то й просто достукатися: далеко не всі з них вважають за норму спілкуватися по роботі з цивільними і вкрай рідко «опускаються» до взаємодії на рівні батальйонів і, тим паче, рот або взводів. З одного боку, генерали дійсно не мають займатися мікроменеджментом — для того й існує градація військових звань та посад. А з іншого, зауважує Римарук, людина з погонами не повинна переставати бути людиною. 

— І про це, — усміхається, — добре знає Залужний. Він сподобається тобі, дуже класний мужик, — підкреслює Римарук, коли ми вже стоїмо в одній з будівель за бетонним парканом. 

Кабінет Залужного в ООС — це, по суті, компактна квартира метрів на 30. Коридор із лінолеумом, вбиральня, далі кабінет і з нього ж двері, які ведуть до спального місця. 

Поряд з вікном стоїть завалений паперами стіл: чималу площу на ньому також займають рації і дротові телефони — начальник штабу Залужний кілька разів на день приймає швидкі доповіді інших офіцерів з командування. Двері його кабінету майже завжди відчинені.

— Чай чи кава? — питає Залужний, щойно ми заходимо досередини. 

— Я б кави, — каже Андрій. 

— З цукром чи без? Сідайте, я вже ставлю чайник. 

Після знайомства з нинішнім Головкомом там, за високим бетонним парканом із колючим дротом, я зустрічала ще багато людяних генералів. Але влітку п’ять років тому все було надто на контрасті: в одних дверях Командування завжди були готові почути й на моє запитання про те, чи втрачали на війні друзів, казали: «Звісно, втрачав. Багато моїх пішло. Бувало, говориш з людиною, а через годину дізнаєшся, що її вже немає». А від інших звучало суворе: «Всі мої друзі генерали. Генерали не гинули, тому не втрачав». 

«Очі» Гостомеля 

Ранній ранок 24 лютого 2022 року. Над деталізованою картою України в кабінеті Залужного у Генштабі схилилися троє чоловіків: сам Головком та двоє генерал-лейтенантів — заступник Залужного Євген Мойсюк і начальник Генштабу ЗСУ Сергій Шаптала.  

Як і колись в АТО та ООС, двері кімнати, виділеної у сховищі під кабінет Залужного, відчинені. Після початку повномасштабного вторгнення Волонтер приймав у себе, зокрема, колишнього Головнокомандувача Віктора Муженка — генерала, який обіймав посаду у  2014-2019 роках і теж мав неабиякий воєнний досвід. Росія, що мріяла розколоти Україну, зокрема ідеологічно, отримала зворотний ефект — такими згуртованими ми ще не бували. 

На кут столу, де розгорнута карта, сперся міністр оборони Олексій Резніков. Поруч із ним стоїть помічник Залужного полковник Олексій Носков. Саме він і переповідає мені більшість із того, що ви читаєте.  

Усі п’ятеро — як натягнуті струни: Головнокомандувач позначає на карті наші сили та прориви росіян, червоним маркером малює кола — місця, де просто зараз точаться запеклі бої. 

Паралельно з цим генерал приймає численні дзвінки: захищеним дротовим зв’язком армійські командири доповідають йому про розгортання фронту, а в одному з месенджерів Залужного набирає Президент Володимир Зеленський. Двоє головних керівників країни емоційно обговорюють дальші дії та рух ворожих сил. 

Те, що зараз діється, військові називають «доповіді і оперативна робота з нанесенням обстановки на карту», простою ж мовою — на столі Залужного в режимі реального часу розгортається боротьба за Україну. 

Перші три доби після початку повномасштабного вторгнення росіян Залужний навіть не пробував спати. Від карти й телефону відходив не більш ніж на 10 хвилин. Росіяни наступали одразу суходолом та з повітря, ситуація змінювалася щохвилини, тож від зосередженості та рішень Головкома безпосередньо залежав майбутній хід війни. 

Тими днями лише генерал та його найближче оточення знали реальну кількість українських військових у боях, кількість наших втрат і кількість ракет та боєприпасів, які мали б стримувати агресора. 

Попри небезпеку ракетних ударів, першого дня повномасштабного вторгнення Залужний спустився у спеціально облаштований поблизу Генштабу бункер лише в обід. Разом із ним у новосформованому центрі ухвалення рішень опинилося все військове керівництво країни. 

— Блядь, — кричить, — вилазь і пиздуй по тих тварях прямо з ешелону. Ти мене чуєш, альо?! Так, з ешелону, кажу, пиздуй по них! Ми повинні не дати їм висадитися! 

У тому ж штатному пікселі ЗСУ, в якому зранку крокував до Генштабу, генерал Залужний стукає пальцями по столу і раз по раз затягується електронною цигаркою. Від інтенсивності куріння його кабінет нагадує кальянний бар. Тільки замість столиків з усміхненими відвідувачами тут сидять серйозні заступники та помічники Головнокомандувача. Під вечір 24 лютого у кабінеті побільшало військових карт, але головна з них — та, що з оперативною обстановкою, — все ще розгорнута на столі. 

— Валерію Федоровичу, — доноситься хриплий голос по той бій слухавки, — я би в’їбав їх хоч голими руками, але ми сліпі. Щоб працювати, потрібні «очі», ви ж це луччє за мене знаєте. Може, є хтось у Гостомелі на місці? Дуже треба хтось на «глазах». 

Пізно ввечері 24 лютого російський десант зайшов на територію України зі сторони Білорусі на 35 вертольотах, штурмових Су-25 і бомбардувальнику Су-24. Щоб не помітила наша протиповітряна оборона, ворожі «пташки» йшли низько над водою — вздовж Київського водосховища. Так звані російські експерти назвуть операцію в Гостомелі найскладнішою зі своїх атак із повітря. Тим часом українці дадуть тим подіям іншу назву — «гостомельський капкан».   

Через, зокрема, дуже високу інтенсивність бойових дій, Сили оборони зафіксували російських десантників надто пізно — буквально на підльоті до аеродрому «Антонов». На відміну від тих окупантів, що проривалися суходолом, росіяни на вертольотах, штурмовиках та бомбардувальнику були тренованими десантниками, чиїм завданням було швидке облаштування плацдарму для майбутньої окупації Київської області та самої столиці.  

— Терміново потрібен хтось свій у Гостомелі. Шукаю «очі», — таке повідомлення захищеним месенджером надсилає друзям у військових колах помічник Залужного, полковник Олексій Носков. 

Решта військових у кабінеті роблять те саме: кожен гортає телефонну книгу і буквально розсилкою закидає знайомих військових та волонтерів із Київщини. У ці хвилини від місцевих людей, яким можна по-справжньому довіряти, залежить не тільки успішність відбиття атаки ворожих спецпризначенців, а й майбутня оборона столиці України. 

Вірить у своїх

— Є! — хвилин за п’ять вигукує Носков. — На місці є свої. Зв’язуємося!

Залужний у цей час на повні груди вкотре вдихає дим електронної сигарети і ще інтенсивніше постукує пальцями по столу. Ніч проти 25 лютого вріжеться у пам’ять його помічників єдиним моментом, коли «шеф по-справжньому нервував».   

Через майже рік, насичений подіями, полковникові Олексію Носкову важко пригадати, хто саме підказав йому телефон перевіреної людини з Гостомеля. Але він напевне знає — погодитися на авантюру з коригувальником із народу так легко міг тільки Залужний. 

— І це не тому, що в нього тоді просто не було вибору, — вже зараз каже Носков. — А тому, що Головком дійсно вірить у своїх. Після першої ж пристрілки ми зрозуміли, що по той бік телефону — дійсно наша людина. 

Буремної ночі «очима» Гостомеля став чоловік на ім’я Руслан. Він наводив та коригував нашу артилерію голосовими повідомленнями у режимі реального часу в одному з онлайн-месенджерів. Все, що Руслан передавав військовим, на 100% виявлялося правдою. Зокрема завдяки чоловіковим «метрів 50 лівіше» і «пацани, красавчіки, ви попали, бачу дим» аеродром «Антонов» вдалося втримати. 

Під час боїв у Гостомелі сильно потерпіли легендарний Ан-225 «Мрія», найбільший у світі літак, і Ан-124 «Руслан», який мав кодове ім’я НАТО «Condor». І хоч офіційних повідомлень про спробу відігнати «Мрію» не було, але Руслан іще тоді казав військовим, що чує характерний звук роботи двигунів — Ан-225 та Ан-124 відчайдушно намагались підняти в повітря.   

Від початку повномасштабного вторгнення генерал Валерій Залужний вперше вийшов надвір 18 березня. Три тижні до того він щоночі підіймався з бункера в кабінет, щоб хоч трохи побути наодинці з собою. Решту часу Головком проводив над картою. Станом на лютий 2023 року генерал Валерій Залужний дав усього кілька інтерв’ю західній пресі. Reporters, як і десятки інших українських видань, також воліли би записати ґрунтовну розмову з Головнокомандувачем ЗСУ, але, зважаючи на тривання російсько-української війни, наша редакція вимушена наразі обмежитися цим текстом — матеріалом, який, завдяки свідченням очевидців, бодай трохи дає розуміння того, яка ж людина стоїть за постаттю генерала Залужного.