Господиня будинку з трояндами

[Цей текст із серії «Люди на своєму місці» був написаний для першого друкованого номера Reporters. Ми попросили п’ятьох письменників розповісти про людей з їхнього оточення, які не просто живуть власні життя, а й почуваються від того живими]

— Колись тут точно був вітраж, — каже Ірена, дивлячись на прозору шибку в гарно відновлених кованих дверях під’їзду. — Моя тітка ще сімнадцятирічною якось випадково забігла сюди зі своїм коханим. І єдине, що вона запам’ятала, то було синє світло на сходах. Світло з вікна. 

З таких крихт назбирується минуле будинків, брам, вікон, сходів, балконів. Хтось щось запам’ятав, випадково підгледів. Десь оголилася стіна, відкривши клаптик давнішого розпису. Ірена працює з цією зникомою красою, якій — якщо дуже пощастить — можна дати друге життя.

Ірена Дуткевич — львівська реставраторка, якій довіряють найцінніші речі з колекцій. Я заходжу до її майстерні разом із замовником, який саме прийшов забрати щойно відреставровану картину Якова Гніздовського «Тайна вечеря».

— Знаменита річ, — каже він і придивляється до роботи, яка ще стоїть на мольберті. — Як нова!

— Не треба так казати, — м’яко обурюється Ірена. — Ми, реставратори, дуже цього не любимо.

Якщо в якийсь із вечорів наприкінці 2020 або на початку 2021 року вулицею Лисенка у Львові, то, напевно, бодай краєм ока помітили силует із пензлем у яскраво освітленій зсередини, схожій на вітрину, брамі. А якщо вже повернули голову в її бік, то точно зауважили розписи на стелі і стінах: троянди, сецесійне стилізоване листя, лінії й вигини. На таке годі не звернути увагу. Останнім часом Ірена усі вільні дні й вечори проводить на риштуванні у брамі дому, в якому живе з дитинства. Відновлює, відкриває, оживлює, сама шукаючи на це кошти, сама переконуючи мешканців і чиновників, що це потрібно.

— Якось прийшли двоє таких «молодців» з ЖЕКу, –— розповідає Ірена. — Кажуть: будемо тут у вас білити. І почали дерти стіни шпателями. А в якийсь із наступних днів я раптом дивлюся: щось червоненьке з-під фарби визирнуло. В одному місці, в іншому. А я почуваюсь ніби лікар, який проходить повз умираючого… І кажу тим малярам: злізайте, я зараз щось подумаю. Погнала в ЖЕК, зупинила той ремонт, позбирала підписи сусідів, отримала дозвіл… Так воно все й почалося.

Ірена стоїть на риштуванні, яке орендує власним коштом із невеликою допомогою мешканців.

— Ніченьками тут працюю, — каже вона, роблячи останні акценти на карнизі з квітковим орнаментом. — Вночі добре, бо ніхто вже не ходить, не бурчить, що заважає риштування. Бо сусіди є різні. Є й такі, яким просто поговорити хочеться: про газ, про пенсії… Тому я тут у курсі всіх справ. Іноді, працюючи, уявляю собі, як колись панюсі тут ходили. Якими вони бачили ці декори, як їх відчували?

З цим будинком пов’язана Іренина родинна історія, вона сама прожила у ньому і з ним усе життя, пам’ятає, як його інтер’єри занепадали, видозмінювалися, як почали з’являтися важкі залізні двері квартир на місці старих дерев’яних, як стіни обростали новими жмутами дротів і кабелів, як безповоротно зникали сліди колишніх декорів. 

— Дехто каже, — всміхається Ірена, — що реставратор не має вміти малювати. Щоб не виникала спокуса домальовувати щось від себе. Бо що таке музейна реставрація? Це — консервування. Якщо чогось бракує, його можна лише позначити: тут щось було… 

Ірена показує пензлем на троянди вздовж стінної панелі: лише зблизька видно, що це — не квіти, а тіні квітів, ніби світлова проєкція тих давніх орнаментів, колись замальованих радянським вапном. Але вони є. 

— Це — так звана реконструкція, пуантель, з-під якої може просвічувати давній малюнок, — пояснює Ірена. — Реставратор не може собі дозволити малювати поверх автора, імітуючи його манеру. А в місцях, де нічого не збереглося, доводиться шукати аналоги. Як-от із цим листочком, — Ірена вказує на чотирилисник по самому центру стелі. — Він повторюється в інших брамах і цілком міг бути й тут. Часом потрібно ніби просто завершити сюжет. Коли вже бачу цілість, вона мені починає нагадувати ноти. Я не музикантка, але вся композиція мені ніби грає. Я чую це як спів.

У цьому під’їзді Ірена — ніби реставраторка, екскурсоводка і власниця безцінної колекції в одній особі.

Щоб стежити за її розповіддю, доводиться вилазити на драбинки, балансувати, небезпечно протискатися у шпари. 

— Це оздоблення з повторюваними мотивами називається «альфрейка», — розтлумачує вона. — Але я не знаю, хто це малював. Ким були ці люди? Чи це були художники? Де і на кого вони вчилися? Мабуть, жінок серед них не було, бо жінці в спідниці було б дуже незручно дряпатися по риштуваннях.

Сьогодні в Ірениній брамі — рух. Кіношники приїхали знімати рекламний ролик виробника будматеріалів. Пара акторів, одягнена в костюми початку ХХ століття, заходить у браму, яка ще пахне свіжою фарбою, доки ведучий, час від часу збиваючись, начитує текст: «Ось цікава історія одного архітектурного об’єкта, який ілюструє сецесію в усіх її проявах. Мова піде про будинок із трояндами…».

Ірена всміхається: «Брама зажила своїм життям».