Голос любові

Цей текст продовжує спільний проєкт Українського ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародного благодійного фонду ІЗОЛЯЦІЯ. «Я тут — за тебе» — це серія есеїв українських письменниць, які поруч з нинішнім контекстом війни описують емоції й почуття українок, що змагаються за наше майбутнє. Ця боротьба може бути непублічною й непомітною, а може мати значно більше за медійний фасад. Вибір на користь майбутнього з увагою до минулого чутливо показує література, а голоси авторок запрошують стати гостями в історіях жінок з усієї країни.

Спершу Ремзі почув Халіде. Вона говорила рідною для нього кримськотатарською мовою зі своєю мамою. Це було рідкісним явищем у стінах цього кримського університету. Може тому її голос став для нього втіленням власного дому, землі, родини, вкорінення. Голос незнайомої дівчини, на яку він дивився зі сходів, став для нього своїм. 

Він був статний і гучний, веселий, знаючий балакун! Улюбленець будь-якої компанії. Історик і створювач історій. Вона сильна і стишена, майбутня математикиня, поціновувачка точних наук — наук, котрим не потрібно так багато слів, які вивержував, наче вулкан, харизматичний Ремзі. А ще він її дуже смішив. Він усіх смішив і налаштовував на веселощі. 

Кожну екскурсію до ботанічного саду він вів пристрасно, ніби сам щоразу захоплювався тим, що розповідав. І дивувався розповіді, як дитина, що дізнається про сотворіння світу. Він був сповнений любов’ю до життя — дивно, як в людині може міститися стільки любові? Він зачаровував словом і жагою до життя, а вона обожнювала лускати математичні задачки, мов насіння, любила вчитися, вести власні цифрові діалоги. Була людиною, якій комфортніше наодинці з собою. Йому ніби найвеселіше було разом з усіма. Людина-усамітнення і людина-свято. Як вони зійшлися? Що стало сигналом для обох? 

Ніхто не знає, як і з чого починається кохання. Можливо, ця єдність і вростання одне в іншого проростають тоді, коли раптом чуєш рідну мову з вуст тихої дівчини? Або коли бачиш здорованя, який замріяно дивиться на тебе зі сходів? Можливо, коли розповідаєш їй про ту чи іншу рослину, а вона довіряє тобі свої мрії? Можливо, коли ви разом співаєте дитячу артеківську пісеньку, яка стала піснею настрою їхніх почуттів: 

«А ты меня любишь? — Ага!
А ты со мной будешь? — Ага!
Так будем мы вместе,
Так будем мы рядом
С тобою всегда»!

Відтоді вони завжди були разом. Тоді, коли вона сказала «так» у відповідь на пропозицію стати дружиною. Коли стояли перед Аллахом і людьми. Коли будували власний дім і коли стали батьками трьох дітей. І коли за надуманими протиправними обвинуваченнями Ремзі висмикнули з рідної оселі і ув’язнили. 

Цього разу ворогам не вдасться видерти його з корінням, бо це коріння — Халіде і діти. Він знає, що вони на їхній землі, в їхньому будинку, котрий чекає його так само сильно, як не хотів відпускати того жахливого ранку. 

На світанку в їхній теплий дім увірвалися російські окупанти, зігнали дітей з ліжок, нишпорили полицями, забрали книжки. Хотіли арештувати батька, але не знайшли і побігли в голодній люті перевертнів далі і далі, за ним. 

Важко пояснити дітям, які зростали у добрі, повазі та милосерді, чим завинили вони, їхні книжки, що зробив найкращий на землі тато, чому його зрештою знайшли і арештували як злочинця.

Адже арештовують поганців, що накоїли лиха, як це може бути їхній тато? Чому хтось бачить в їхній мові, релігії, вірі, що тримає, зло і злочин?

Халіде доводилося розповідати і пояснювати, винаходити зрозумілу мову, щоб заспокоїти, захистити, берегти любов до тата і до землі. 

«Якщо така буде воля Всевишнього — за один день тато повернеться додому», — говорила вона. Коли повторювати цю формулу кілька разів поспіль, вона починає звучати як молитва. Це так важливо, думала вона, аби дітей тримала віра. 

Вони мріяли про дітей, щоб було п’ятеро доньок і п’ятеро синів. Але його арешт призупинив їхні мрії: одна донька, двоє синів. І ще один нахабний і смішний кіт, котрий вередував, коли Ремзі хапав його і заціловував першим, а вже потім підхоплював і кружляв дітей. 

Ремзі неможливий без обіймів, бажання притискати і пригортати до себе. Цього всім не вистачає, але Халіде найбільше болить, що цього не вистачає йому самому — її Людині Обіймів. 

Вона — скеля, котра утримує родину. Вона —  грот, котрий прихищає: ніхто не зірветься і не побачить прірви. Вона — степ, такий безкраїй, що навіть сонцю не осягнути. Коли ти весь час раділа бути мамою і дружиною, жила цим, і раптом від тебе відривають найближчого, тоді треба знайти, за що триматися, бо за тебе тримаються інші. 

Раніше вона знала, що робити. Життя без фізичної присутності Ремзі почалося з розгубленості. Халіде не могла навіть дихати. А потім згадала, як він просив її, аби навчилася водити машину.

«Нащо мені це? Це заскладно, та й просто я не хочу. У мене ж є ти!» — відмахувалася вона. А Ремзі просив просто уявити, що його поряд немає. Щоб вона могла самостійно ухвалювати рішення, обирати маршрут, зчитувати показники приладів, змінювати швидкість, тиснути на гальма, міняти колесо, шукати пальне, вслухатися в роботу мотора. Машина — як маленька модель її життя після арешту чоловіка. 

Навчання, викладання, створення, ремзіння.

Вона вчить дітей ментальної математики, щоб діти не боялися цифр, не плакали від того, що ніц не розуміють, не ненавиділи, а відчували їх, цю поетичну цифрову риму, відчували математику як велику таємницю і любов, як Халіде сама її весь час відчуває. 

Вона вчиться сама і хоче створити програму, яка допомагала б дітям отримувати відповіді на їхні численні питання, в поміч батькам, котрі з різних причин не можуть це зробити самостійно. Як зараз Ремзі. Як подекуди вона сама, бо потрібно займатися стількома речами водночас, тримати темп, рівновагу, щоб самій не впасти. 

Ремзі в ув’язненні не полишає писання, він фіксує все, що відбувається з ним і побратимами, з яким жахливим лихосуддям він зіткнувся в Росії. І коли вдається передати ці щоденникові нотатки до своїх, Халіде відтворює це в цифрі і зберігає. Цифрова пам’ять її чоловіка тепер належить їй, а ще — нам, суспільству. Бо Халіде тепер є його голосом, рідним голосом галасливого Ремзі, голосом коханого, що його вона після арешту не чула понад рік. А скільки ще не зможе почути? 

Більше як рік не чути голосу, котрий був твоїм. Будив, бажав солодких снів, молився, закликав, заохочував, любив, мріяв. Голосу, який всіх збирав умить і запрошував до спонтанних мандрівок. Сповіщав про них із втаємниченою хитринкою, казав: «Брудний посуд хай постоїть собі, брудний посуд — повага до їжі, а ми — біжимо!». Хапав Халіде, дітей — і вони перебували у світі його мандрівки. 

Їхні стосунки починалася з того, що він почув і закохався в її голос, в її мову. Голоси мають значення. Голоси і обійми — коди їхнього кохання. 

Зараз вона також вдається до ремзіння, щоб відчути його присутність в їхньому житті. Вони підхоплюються, беруть матраци, переміщуються ближче до природи і вдивляються в небо. Спонтанна мандрівка із підручними засобами — вона це дарує дітям від його імені. 

Якщо лежати лицем до неба, раз за разом промовляється: «Якщо така буде воля Всевишнього — за один день тато повернеться додому». 

Упередженим і залежним від Путіна судом Ремзі засудили до 19 років ув’язнення:  п’ять із них він має відбути у в’язниці, чотирнадцять — у колонії суворого режиму. Засудили за правду, за те, що він давав можливість людям доступитися до права на інформацію, свідчив про дискримінацію, про воєнні злочини російської окупаційної влади на українському півострові. 

Ув’язнений за правду. Боляче усвідомлювати, що таке можливе в 21 сторіччі.

Утім таке цілком можливе в державі, де править зло — зло, яке влаштовує повномасштабний наступ, вбивства людей, крадіжки, ґвалт, руйнацію незалежної країни. Росія боїться правди. Режим зробив усе, щоби правда для населення стала в рази страшнішою, ніж усвідомлення того, що їхня країна — вбивця. 

Що може статися з нами за ці 19 років? Якою стане Халіде? Що їй загрожує? Тепер вона триголоса: свій голос, голос Ремзі, голос несправедливо ув’язнених правдошукачів. Єдине, в чому можна бути впевненими, — що вона не складе рук. Хіба для молитви. Що Софіє, Мухаммед, Салахуддін цю гідність, пророщену в них, не відпустять від себе, зростаючи віддалено від тата. 

Ремзі обов’язково повернеться додому. Його коріння — там. І кримська земля, і кримськотатарська мова — анексована, арештована, як і він, — дихає і чекає, ростить дерева, думки, слова і дітей. Як і він. Як і Халіде. Він і вона знають, що він повернеться. Корінний народ завжди повертається на свою землю, яке б зло не намагалося його знищити. Рослина завжди проростає, потрібно лише трохи віри і любові. Людина також. Якщо така буде воля Всевишнього — за один день тато повернеться додому.

Проєкт «Я тут — за тебе» реалізується Українським ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародним благодійним фондом ІЗОЛЯЦІЯ підтримки The New Democracy Fund у рамках співпраці з Danish Cultural Institute.